Розвиток Франції та Великобританії.

У 1945 р. Великобританією була підписана угода про кредит США на суму 4.5 млрд. дол. Впродовж дії плану Маршалла країна одержала 2351 млн. дол. США у вигляді постачань (це були залежані американські товари) і 337 млн. дол. - позики. 1/3 закордонних капіталовкладень пішли на оплату імпорту і це додалося до втрат 25% національного багатства у роки війни.

У 1956 р. обсяг промислової продукції становив 90% рівня 1937 р.: зносилося устаткування, сповільнився технічний прогрес. Скоротилися, а в деяких випадках, цілком втратилися зовнішньоекономічні зв’язки. У заповідних зонах впливу Великої Британії – на Арабському Сході, в Південно-Східній Азії, Латинській Америці – зміцнився американський капітал.

Велика втрата була для Великобританії – вихід з-під контролю капіталістичної системи Китаю, Польщі, Чехословаччини, Румуні, Болгарії, Югославії. Ще більше була підірвана економіка, коли почався розпад колоніальної системи.. Британія втратила владу над Індією, Бірмою, Цейлоном тощо.

Сільське господарство не могло задовольнити повністю потреби у продуктах харчування, а завозити їх із-за кордону у країни не було можливості.

Вихід шукався у подальшому розвитку державно-монополістичного капіталізму, однією з найважливіших форм вияву якого є капіталістична націоналізація:

1) були націоналізовані Англійський банк, цивільний повітряний флот, вугільна промисловість, радіозв’язок, електростанції, весь внутрішній транспорт, газова промисловість, частина сталеплавильної промисловості. Ціллю даної націоналізації було – перекласти фінансовий тягар відновлення даних галузей (які були технічно відсталими, нерентабельними, неконкурентоспроможними), їх основних виробничих фондів – на трудящих і частково відновити підприємства коштами держави, тобто широких мас платників податків. З іншого боку, підтримка державою цих галузей для їх конкурентної боротьби на світовому ринку;

2) націоналізація була капіталістичною: колишні власники націоналізованих підприємств одержали від держави щедру компенсацію у вигляді прямих виплат чи щорічних відсотків на капітал. Часто ці виплати були більшими ніж їх прибутки до націоналізації;

3) при націоналізації Англійського банку, власники акцій одержали за кожні 100 ф.ст. акцій на 400 ф. ст.. державних паперів, керувати банком залишилася стара адміністрація, тобто націоналізація не була сумним чи збитковим явищем для них;

4) вугільна промисловість була дуже відсталою, адже велика кількість дрібних шахт добували вугілля вручну і існували лише завдяки урядовим субсидіям. Націоналізація збагатила шахти, вони одержали від уряду компенсацію в 166 млн. ф. ст. Так само було скоєно і у залізничному транспорті. Усього уряд виплатив2.5 млрд.ф. ст.;

5) отже, проведена націоналізація відповідала інтересам власників націоналізованих підприємств;

6) ті, чиї підприємства не потрапили під націоналізацію, теж не залишилися в збитку: держава за кошти платників податків забезпечила монополії дешевим паливом, сировиною, послугами (вартість вантажних перевезень на націоналізованих залізницях з 1958-1964 рр., знизилася на 25%, зате вартість проїзду пасажирів, за цей же період, зросла на 38%). Отже, така націоналізація не тільки не завдала збитків інтересам капіталістів, а й була вигідна їм, адже у загальнонаціональну власність не був переданий ні один націоналізований об’єкт. Все перейшло до асоційованого капіталіста – держави, яка виступила виразником інтересів класу капіталістів, а вони експлуатували трудящих через посередництво держави. У жодній націоналізованій галузі, робітники не були допущені до управління, бо вважалися неготовими і неспроможними управляти національними підприємствами. управляли ними, переважно, колишні власники.

Проте були і позитивні результати націоналізації у Великобританії:

1) це дало змогу лейбористам скасувати анти робітничий закон про профспілки 1927 р.;

2) реорганізувати систему со1ціального страхування та інші демократичні перетворення;

3) була прийнята програма розвитку сільського господарства і були досягнуті довоєнні рівні цієї галузі, а пізніше перевищили їх на 50%;

4) через війну в Кореї, США замовляли військову техніку у Великобританії, що привело до накопичення золота і валюти та відмовитися від плану Маршалла;

5) країна вступила до НАТО;

6) у 1951 р. уряд консерваторів провів часткову реконструкцію фінансово-економічної системи: машинобудування, металургія, металообробка, харчова галузь, текстильна – це старі, які модернізувалися і будувалися нові підприємства – автомобільні, авіаційні, хімічні, нафтопереробні заводи на базі новітніх досягнень науки і техніки;

7) посилювалася централізація капіталу, де основна роль відводилася великим банкам і страховим компаніям;

8) відбулося прискорення монополістичного капіталу в державно-монополістичний: 560 найбільших промислових монополій набули значного впливу, 5 банків обслуговували 86% внесків усіх акціонерних банків країни.

Проте всі ці заходи не змогли запобігти відставанню Великої Британії від Франції, ФРН, Італії, Японії за темпами приросту промислової продукції.

В результаті технічної реконструкції у Великобританії було досягнуто тільки 23% ВВП, тоді як у Франції і США – 62%, Японії – 52%.

Загальні висновки розвитку економіки Великої Британії у 40-50-х роках:

1) країна розвивалася за загальною схемою переможців у війні – західних союзників, але за темпами розвитку суттєво поступилася їм;

2) втрата колоніальної імперії посилила економічні труднощі колишньої метрополії;

3) НТР спричинила зміни у структурі виробництва;

4) мілітаризація економіки, великі військові витрати, технічне переоснащення армії призвело до скорочення соціальних програм.

У 60-70-х роках під впливом енергетичної і сировинної кризи, погіршилися зовнішньоекономічні позиції Великобританії. Незважаючи на проведену девальвацію фунта стерлінгів, зросла інфляція. Країна переживала економічну депресію і перемістилася з другого місця в системі світового промислового виробництва, на четверте після США, ФРН, Японії.

З 1961-1973 рр. країна не могла вступити до «Спільного ринку», цьому опиралася Франція, але в 1973 р. вона була прийнята до ЄЕС, проте змушена була піти певні поступки, погодившись на перехідний період у 4.5 роки, щоб пристосуватися до умов партнерів по «шістці».

У післявоєнній Франції досить серйозно розгорталася політична боротьба між великою кількістю створених партій. Генерал Шарль де Голль, у 1946 р., пішов у відставку, хоча не припиняв політичної діяльності, проте наступні 12 років не входив до жодного з урядів.

За цей період досить активний вплив на політичне і економічне життя країни мала Французька комуністична партія, яка домоглася підвищення заробітної плати для робочого класу на 35%, пенсії – на 25%, були розширені права фабрично-заводських комітетів, поліпшилося соціальне страхування тощо. Одним словом, все це сприяло активному втручанню держави в економіку. У Франції втручання держави в економіку має давні традиції, ще з часів Жана-Батіста Кольбера, який спробував створити підприємства з виробництва предметів розкоші, щоб збільшити потенціал національної промисловості і стимулювати експорт.

Пізніше Ш. де Голль та Моріс Торез – лідер ФКП, опинилися в опозиції і економічне зростання країни з 1947-1958 рр. проходило в умовах політичної нестабільності, що призвело до труднощів у фінансовій і грошово-кредитній системах. На цей період прийшлися перші кроки економічного планування Франції, яке отримало офіційну назву «дирижизм» (фр. – керувати). Застосування методів планової економіки виявилося доволі успішним, не дивлячись на нарахування серйозних політичних і фінансових проблем.

У відповідності з Декретом від 3 січня 1946 р. був створений «Комісаріат» з планування, модернізації і продуктивності». Перед ним стояли обмежені цілі на першому етапі:

1) розвиток виробництва засобів виробництва для модернізації національної економіки;

2) підвищення продуктивності праці в промисловості і сільському господарстві;

З цією ціллю ставилися планові завдання для 6-ти ключових галузей промисловості: виробництво вугілля, електроенергії, сталі, цементу, транспорту, сільського господарства.

Щоб здійснити ці завдання, які були передбачені на 1947-1950 рр. і продовжено до 1953 р., застосовувалися різні методи: націоналізація енергетики, надання субсидій та пільгових кредитів, пріоритет при розподілі американської допомоги в рамках «Плану Маршалла».

Другий план (1954-1957 рр.) – був навіть перевиконаний. ВВП виріс на 30%, промислове виробництво зросло на 46%. Будувалися школи, лікарні, муніципальне житло. Проте, все це було досягнуто шляхом порушення фінансової рівноваги.

Третій план (1958-1961 рр.) повністю виконаний не був, бо почався режим економії державних коштів і у 1957 р. країна вступила в ЄЕС.

Структурна перебудова економіки в межах державно-монополістичного укладу призвела до того, що національна власність разом з муніципальною, становила 1/3 надбання країни (банки, підприємства, транспорт, земля).

Однією з найпоширеніших форм власності стала змішана форма, в якій державі належить від 35 до 80% капіталу. Наприклад одна з 8-ми світових нафтових компаній «Компані Франсез де петроль» або авіаційна компанія «Ер Франс».

Основним важелем впливу на економічне і політичне життя країни, слід вважати систему державного фінансування і кредитування. Держава перетворилася на головного банкіра, націоналізувавши знамениті «Банк де Франс», «Креді Ліоне», «Сосьєте жене раль» та ін.

У 50-60-70-х рр. на міжнародній арені посилювалася боротьба між монополіями за сфери впливу (США, Західна Європа – країни «Спільного ринку», Японія), поглиблювалася промислова і торгова конкуренції, розширювалися фінансова і валютна війни, насувалася економічна криза. Тому, уряд країни побачив, що нарощування озброєння – це не перспективно, а значить необхідно шукати шляхи співробітництва із соціалістичними країнами, що не могло не вплинути на європейську політику, особливо франко-американські та франко-західнонімецькі відносини, коли Франція вступила у співробітництво з СРСР.

Дата добавления: 2015-10-13