Формевання иа розвиток феод. 9 страница

по-перше, це макроекономічний метод дослідження;

по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.

Слід звернути увагу на те, що вчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929—1933 рр. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки.

Необхідно засвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатності до саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанні потреби активного втручання держави в економіку.

Новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.

Другою важливою складовою економічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. Різко і аргументовано критикуючи тих економістів, які були прихильниками догматичних постулатів «закону ринків» Ж.-Б. Сея, у тому числі Кларка, Маршалла, Пігу, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг.

Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміння того, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага), інакше кажучи — це споживчий та інвестиційний (виробничий) попит.

Кейнс розглядає ефективний попит у зв’язку з дією трьох факторів: схильності до споживання, схильності до інвестицій, переваги ліквідності. Перший фактор — схильність до споживання — визначає величину споживчого попиту. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є в розпорядженні суспільства. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, тобто зменшується і частка споживання в доході.

Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент.

Кейнс висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту — заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживчих витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від розв’язання фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій.

Іще одним фактором, котрий впливає на ефективний попит, Кейнс називає переваги ліквідності. Таку саму назву має і кейнсіанська теорія попиту на гроші. Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу ліквіднішим, тому що побоюються значних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. При цьому Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати передовсім гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал).

Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто пов’язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами — війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень, виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, і суспільство зазнає кризи або тривалої стагнації. Виходячи з цієї концепції, Кейнс намагається з’ясувати і причини безробіття.

Наступним етапом має стати вивчення кейнсіанської теорії зайнятості. Слід звернути увагу на те, що вона дуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім числі товару «робоча сила»: коли створюється надлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповідно знизити або підвищити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту», а обсяг зайнятості — від рівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим. Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс визнає, що безробіття — органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Проте він стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва і за високого рівня безробіття та інфляції.

Конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х рр. ХХ ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки — недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

62. Табірна економіка СРСР.

3 початком громадянської війни літом 1918р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919р.

Складові політики "воєнного комунізму" такі:

—введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

—націоналізація всіх підприємств;

—централізація розподілу сировини і готової продукції;

—заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу про­дуктів;

—мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

—введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спочатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі.

Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — "тредами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.

Різко посилилась централізація управління. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та блокади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення виробництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо.

Становище селянства також було тяжким. Занепад промисловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована сис­тема управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках.

Причини переходу до нової економічноїполітики(непу). Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Одним із суттєвих факторів, що підштовхнув більшовиків до зміни внутрішньої політики стало Кронштадтське повстання. Виступ балтійських матросів показав, що політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною.

Введення продподатку. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це був перший і найголовніший крок до нової економічної політики.

Нова економічна політика - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений X з'їздом РКП(б). Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Сутність непу полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Головним заходом непу була заміна продрозкладки продподатком на селі.

Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- ліквідація безплатних послуг;

- здача в оренду, концесію частини дрібних і середніх підприємств;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:

- розвиток підприємництва;

- розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.

Відмова від політики «воєнного комунізму», денаціоналізація частини торгівельно-промислових підприємств, дозвіл створювати нові стимулювали економічну активність населення, сприяли ліквідації товарного голоду, відбудові промисловості та транспорту.

3 переходом до непу істотної трансформації зазнала система управління націоналізованою промисловістю шляхом її децентралізації. Замість ліквідованих главків створювалися госпрозрахункові трести: «Донвугілля», «Південсталь», «Машинотрест», «Цукротрест» та ін. Усього в Україні їх виникло 19.

Поворот державної влади обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємництво. Активну діяльність розгорнули так звані непмани- орендатори, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці і т. ін. Приватновласницький сектор змагався з державним не тільки в торгівлі, а й у промисловості. Непмани сприяли виведенню країни з кризи та економічної розрухи.

Найсуттєвішою ознакою непу у сільському господарстві стало масове кооперативне будівництво. Кооперування у сільському господарстві проводилося поступово. Восени 1921 р. сільськогосподарська кооперація виділилася з єдиної системи споживчої кооперації. Потім поступово поширювалися галузеві види сільськогосподарської кооперації. У березні 1922 р. була створена всеукраїнська спілка сільськогосподарської кооперації - «Сільський господар», яка вже у 1923 р. об'єднувала 2,5 тис. товариств і 65 районних спілок. До кінця 20-х pp. у різних формах кооперації було об'єднано більш як половину селянських господарств. Швидкими темпами почала розвиватися кустарно-промислова кооперація, яка об'єднувала дрібних кустарів і міських ремісників. Узагальнюючим показником розвитку сільського господарства на рейках непу стало піднесення зернового виробництва.

Неп досяг свого розквіту в 1926 р.: на цей час оплата в промисловості зросла в 1,6 разу (у порівнянні з 1924 p.), заробітну плату вчителям підвищили в 3,6 рази, розвивалося масове будівництво і капітальний ремонт житла, обов'язковою стала 14-добова відпустка для працюючих у містах, прибутки селян на третину перевищили довоєнні. Протягом 1922-1924 pp. червінець, що дорівнював 10 царським карбованцям, витіснив радянські грошові знаки й обмінювався на 6 доларів США.

Суперечливість нової економічної політики. В умовах встановлення тоталітарного режиму неп був приречений: нова економічна політика базувалася на двох несумісних елементах:

- ринкових відносинах в економіці, плюралізмі форм власності та господарського укладу;

- монополії більшовиків на владу, жорсткій адміністративно-командній системі в політичній організації суспільства.

Метою більшовиків при запровадженні непу було не надання економічної свободи громадянам. Вони прагнули використати активність населення для зміцнення економічного фундаменту свого політичного режиму і центральної влади.

Неп передбачав активізацію зовнішньополітичної й зовнішньоекономічної діяльності, посилення контактів із зовнішнім світом, а політичним курсом більшовицького режиму було побудова соціалізму в одній окремо взятій країні.

Необхідність здійснення індустріалізації, створення потужного військо-промислового комплексу відкладалася на невизначений термін через відсутність інвестицій у промисловість з вітчизняних і зарубіжних джерел.

Кризи непу. Незабаром протиріччя, які поєднував у собі неп, призвели до ряду криз. Першою стала криза цін. Після скасування жорстокого контролю держави ціни на продовольство різко підвищилися і стрімко зростали у порівнянні з цінами на промислову продукцію.

Влітку 1922 р. країну охопило безробіття. На деяких підприємствах заробітна плата продовжувала видаватися продуктовими пайками, але в перерахунку на ринкові ціни. Інколи платня не видавалася через те, що підприємство не могло знайти готівки.

Наступ на неп з боку державних органів. На ХV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.) керівництвом компартії було поставлене завдання повного витіснення з економіки країни приватного сектора. 3 цією метою збільшувалися податки з приватних та орендних підприємств, транспортні тарифи, ціни на сировину, матеріали, устаткування, які приватники купували у державних підприємств та організацій.

Методи наступу на приватні підприємства були різними. Один з них - під будь-яким приводом розрив договорів на оренду державних підприємств. Розпочався процес націоналізації відроджених і відбудованих приватниками виробництв під приводом повної сплати всіх податків і штрафів. 1930 р. став останнім у легальній діяльності приватних підприємств.

У результаті вже в 1930 р. було продано значно менше промислових товарів, ніж у попередні роки. Виник дефіцит (нестача) товарів широкого споживання, що відразу викликало невдоволення широких верств населення. Ліквідація приватного підприємництва призвела до збільшення кількості безробітних у країні.

Для виправдання погіршення економічної ситуації радянське керівництво розпочало активний пошук внутрішніх і зовнішніх «ворогів», яких звинувачували у шкідництві народному господарству.

У підсумку це означало відмову від ринкових відносин і перехід до директивних методів управління.

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це встановлювало повний економічний контроль держави над громадянами, значно розширювало її політичне панування над самостійним до цього селянством. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажеш яєшні».

Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.

Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

• Табірна економіка

• До кінця тридцятих років зусиллями Сталіна і Комуністичної партії в СРСР була побудована економіка, помітними рисами якої є: опора на природні виробничі сили, екстенсивна експлуатація природних ресурсів і простої живої праці;

• централізація і концентрація економічної влади, керування за допомогою адміністративних директив;

• домінування колективних видів власності — так званої «загальнонародної, державної», а по суті — загальної власності партдержноменклатури, спаєної в особливий соціальний прошарок;

• позаекономічні засоби примусу до праці на основі позбавлення всіх членів товариства цивільних прав, включаючи права на життя, із застосуванням перманентного терору і хвилеподібних масових репресій стосовно всіх суспільних груп, включаючи номенклатуру;

• автократичне напівнатуральне господарство із найвищим розвитком галузей військово-промислової групи, що повинне забезпечити силові ресурси при захопленні й утриманні життєвого простору.

Перераховані вище відмітні риси характеризують вже добре знайому нам «азіатську» систему або «азіатський» засіб виробництва.

Не надзвичайні, а дуже високі темпи економічного росту, що демонструвалися цією системою протягом перших 20 років її існування. Ці темпи в буквальному значенні оплачені потом і кров'ю, страхом і втратою людської гідності, руйнацією моралі і психіки десятків мільйонів чоловік.

Розрахунки показують, що лише перші 20 років радянської влади обійшлися Росії більш, ніж у 25 мільйонів загублених життів, а всьому Радянському Союзу — більш, ніж у 40 мільйонів. Така ціна «Великого експерименту». А попереду — війна, у якій буде 26 мільйонів чоловік вбито і майже 20 мільйонів — «не народжено».

63. Проблеми соціалізму і комунізму в працях Маркса, Енгельса, Леніна.

Аналізуючи процеси розвитку концентрації та централізації капіталу, поглиблення кооперації праці, Маркс приходить до висновку про неминучість загострення суперечностей між суспільним характером виробництва та приватним характером привласнення його результатів. Наступить певний момент, коли усуспільнення праці стане несумісним з “капіталістичною оболонкою”, що і призведе до соціалістичної революції, до встановлення диктатури пролетаріату і до створення нового суспільного устрою – комунізму.

Проте слід відмітити, що у працях К. Маркса і Ф. Енгельса немає розробленої наукової моделі соціалізму, а є лише деякі загальні положення, які відобразили їх бачення комуністичного суспільства:

1. Комуністичне суспільство у своєму розвитку пройде дві стадії: перша – соціалізм і друга – комунізм. Спільними рисами обох стадій будуть:

- утвердження суспільної власності, рівність усіх трудящих щодо засобів виробництва;

- відсутність товарного виробництва, конкуренції, ринку та грошей;

- відсутність експлуатації, колективізм, планомірне і безкризове ведення господарства.

2. Для соціалізму характерним буде збереження деяких рис попередніх суспільних устроїв: поділу праці, розподілу за працею, держави.

3. При комунізмі відбудеться докорінне перетворення людського суспільства; не буде ніяких суперечностей, характерних попереднім устроям і людське суспільство житиме за принципом “від кожного за здібностями, кожному за потребами”.

Таким чином, можна підсумувати, що теоретичний спадок К. Маркса є важливим та багатим за змістом напрямом економічної думки, характеризується глибиною узагальнень, логічною строгістю аргументації, органічної єдності історичного та логічного аналізу.

Серед найважливіших здобутків марксизму слід відмітити:

- збагачення методології дослідження економічних і соціальних явищ, створення оригінального аналітичного апарату наукового аналізу;

- обґрунтування концепції історичної єдності людського суспільства;

- глибоке дослідження еволюції індустріально-ринкового господарства, виявлення важливих рис капіталістичної економічної системи;

- розвиток теорії суспільного відтворення і його циклічності;

- поглиблення трудової теорії вартості.

Водночас сучасна оцінка економічної теорії К. Маркса дає змогу виявити її суттєві обмеження та вразливі місця, у тому числі:

- тенденційність, політичну упередженість і запрограмованість кінцевих результатів наукового дослідження;

- претензію на володіння абсолютною істиною, жорстку непримиренність до інших теоретичних позицій, визначення власного учення єдино науковим;

- переконання у тому, що стрижень історії становить боротьба класів на основі антагоністичності їх інтересів;

- однофакторний аналіз вартості, ціни та доходів на основі визнання пріоритетності єдиного ресурсу – праці.

Незважаючи на висловлені зауваження, сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні наукові помилки і прозріння і без якого неможливо уявити сучасну економічну науку.

У перші роки Радянської влади вирішувалось питання про концепцію побудови соціалістичного суспільства. Ленінська модель побудови державного соціалізму була аналогічною державно-капіталістичній (централізація банківської системи, монополізація підприємств у промисловості і торгівлі, створення споживчих товариств і т.п.), але без приватної власності, без товарної форми розподілу. Тобто з державно-капіталістичної форми вилучались основні фактори її саморегулювання. Натомість пропонувався новий механізм управління економікою, який спочатку реалізувався як політика «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні.

Реалізація цієї концепції соціалістичного будівництва, що розроблялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну революцію і базувалась на двох складових — диктатурі пролетаріату та суспільній власності, — натрапила на неможливість негайного вирішення проблеми формування соціалістичної власності.

Тому уже на самому початку революційних перетворень у країні формуються два погляди на хід дальшого розвитку, на характер вирішення економічних та інших суперечностей. Один з них, орієнтований на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалізму, обминаючи проміжні форми, був репрезентований концепцією «воєнного комунізму». Інший погляд було викладено В. Леніним у таких працях, як «Чергові завдання Радянської влади», «Про ліве хлоп’яцтво та дрібнобуржуазність». У цих працях було сформульовано основи майбутньої економічної політики.

Дата добавления: 2015-10-13