Формевання иа розвиток феод. 3 страница

На шляху еволюції економічної думки від меркантилізму до класичної політичної економії чільне місце посідає Річард Кантільон (1680-1734) - ірландець за походженням і банкір за фахом. Він написав працю "Досвід про природу торгівлі взагалі", яка була опублікована 1755 року, тобто після смерті автора, спершу французькою, потім англійською мовами. Ця праця вплинула на розвиток теорії фізіократів і класичну політичну економію взагалі.

На думку деяких дослідників, ця праця Р. Кантільона, написана у 20-х роках XVIII ст., є найбільш систематизованою, чіткою і водночас найоригінальнішою з усіх викладок економічних законів до "Багатства народів" А. Сміта.

Кантільон першим не піддавав сумніву те, що ефект збільшення еквівалентний збільшенню однієї тільки кількості грошей. Він поставив грошовий аналіз з голови на ноги, показавши вплив збільшення кількості грошей на ціни і доходи, що залежать від "впорскування" грошей в економіку. Кантільон посилався на Лока, який, на його думку, чітко уявляв, що наявність грошей веде до подорожчання всього, але він не досліджував, як це відбувається. "Складність цього питання полягає у визначенні того, як і в якій пропорції зростання грошової маси збільшує ціни".

Кантільон аналізує, як збільшення виробництва на вітчизняних золотих копальнях спочатку впливає на доходи в цій галузі, потім - на витрати та споживчі товари і, нарешті, на ціни продуктів харчування, спричинює зростання доходів фермерів і падіння реальної заробітної плати.

Він наголошував на тому, що збільшення виробництва не тільки підвищує рівень доходів, але і змінює їхню структуру залежно від первісних одержувачів нової наявності та їх відносного попиту на товари. Диференційований ефект "впорскування наявності", який визначається способом такого впорскування, дістав назву ефекту Катільона.

Раніше цей ефект намагався описати Д. Г´юм у нарисі "Про гроші" (1752 p.), і у цій версії його успадкували класики. Щодо ефекту Кантільона, то його двійник виступає в кейнсіанському аналізі "дифузії рівнів цін", відображеному в "Трактаті про гроші" (1930 p.).

Кантільон блискуче описав механізм золотогрошових потоків і прискіпливо критикував доктрину Лоу: гроші стимулюють торгівлю. Він зазначав, що доктрина більше подібна до правди, коли збільшення кількості коштовних металів зумовлене переважанням експорту над імпортом, а не зростанням їх видобутку всередині країни. У тому випадку слід очікувати безпосереднього зростання цін без впливу на розширення виробництва.

Водночас Кантільон залишався меркантилістом, який не боявся твердити, що порівняльна могутність і багатство держави полягає, за інших рівних умов, у більшім або меншім достатку наявних в обігу грошей. Кантільон писав, що будь-яка держава, де в обігу перебуває більше грошей, ніж у сусідніх країнах, має над ними перевагу, поки підтримує цей достаток. Приплив золота справді дещо підвищує внутрішні ціни, але це все веде до кращого. Формула "продай дорого, купи дешево" означає не тільки сприятливі умови для торгівлі - велике перевищення експортних цін над імпортними, але й активний платіжний баланс, що має на увазі значною мірою нееластичний зарубіжний попит на вітчизняні товари і вітчизняний попит на зарубіжні. Якщо ж попит виявиться еластичним, Кантільон не пропонує залишати інфляційний процес в його саморозвитку. Він, як і Петті, рекомендував політику, яка перешкоджає залученню імпортованого грошового металу в активний обіг через надання закордонних позик або заморожування його у вигляді кухонного інвентаря чи прикрас.

Як видно, Кантільон з теоретичного і практичного погляду не бачив причин, які б перешкоджали постійному імпорту коштовних металів. Кантільон, на думку М. Блауга, ігнорував той факт, що некероване зниження рівня цін у зарубіжних країнах у результаті відпливу золота поверне торговий баланс на їхню користь. Це, однак, не перекреслює теоретично правильного твердження про те, що зростання внутрішніх цін веде до активного, а не до пасивного торговельного балансу, якщо сума еластичності попиту на імпорт усередині країни і на експорт за кордоном не перевищує одиниці. Д. Г´юм 25 років після Кантільона трактував попит як відносно еластичний і сформулював остаточну версію механізму золотогрошових потоків, котра була похоронним набатом за меркантилізмом.

Ім´я Кантільона пов´язане з теорією відтворення, оскільки він першим зробив спробу відобразити кругообіг промислового капіталу у формі наочної схеми. У теорії народонаселення Кантільон перший чітко визначив поняття максимального населення і сформулював проблему його оптимуму.

Багатство і розмаїття ідей, висловлених Кантільоном, вплив, який він мав на наступних економістів, дозволили віднести його до оригінальних і великих мислителів у галузі політичної економії XVIII ст.

Аналіз економічних поглядів меркантилістів дає підставу твердити про те, що мали рацію ті дослідники, які вважали меркантилістів представниками нового етапу в розвитку економічної теорії. Меркантилісти цікавилися головними процесами обігу і торговельних відносин, вони обґрунтували торговельний і платіжний баланс. Водночас вони не ігнорували виробництво, висловили чимало цінних міркувань щодо економічних переваг, зайнятості, підприємницької діяльності. Економічне вчення меркантилістів окремими елементами органічно увійшло у теорію класичної політичної економії.

29. А. Монкретьєн та його «Трактат політичної економії».

Теоретичні основи меркантилізму у Франції були ні кладені у "Трактаті політичної економії"(1615), автором якого був відомий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін "політична економія".

Автор "Трактату політичної економії" найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла. Активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни. А. Монкретьєн рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців, яких він порівнював із насосом, що викачує багатство з країни. Програма Л. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торговельного балансу, до якої наближався автор.

Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 р. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки.

Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Англія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку.

Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запровадження яких дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально розглядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплавства, професійного навчання тощо.

Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важливою частиною якого він уважає торговців. «Купці, — наголошує він, — надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промисловості для нього не є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є торгівля: «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний спосіб, головною ціллю різних ремесел». Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.

Протиставляючи інтереси Франції інтересам інших країн, Монкретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.

Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її багатою. Першочергового значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн у зв’язку з цим пише: «Недостаток золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше, у того більший достаток».

Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин, що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, — для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію відпливає наше золото».

Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про нього.

30.Становлення індустріального суспільства та погляди класичної школи політичної економії

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХП ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.\

перше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К.Маркс писав: «...під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік ого явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

ласики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів - прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізме. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв'язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Теза про вульгарний характер післярікардіанської політичної економії набула широкого розвитку в усій так званій марксистській літературі.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.

У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «...Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті XIX ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

31. Англія як класичний приклад первісного нагромадження капіталу

Первісне нагромадження капіталу та його основні ознаки.

Первісне нагромадження капіталу — це історичний процес відокремлення дрібних виробників від засобів виробництва, примусового позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню.

У XVI ст. в країнах Західної Європи капіталістичний сектор виробництва мав великий вплив на господарське життя, але все ж більшу частину суспільної продукції виробляли господарства тих форм, які були властиві лише феодальному суспільству. Для виникнення й розвитку капіталістичного виробництва необхідні дві умови: 1) наявність багатьох бідних людей, юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва та існування і змушених найматися на роботу до капіталіста; 2) нагромадження в руках невеликого числа людей значного грошового багатства, необхідного для створення та ведення капіталістичного підприємства.

У західноєвропейських державах ці дві умови до XVI ст. лише почали складатися. Першим кроком у справі первісного нагромадження капіталу стало юридичне звільнення особистості селянина від кріпацтва і ремісника від цехового порядку та примусу.

Джерела первісного нагромадження в Англії. У XV—XVIII ст. найбільш наповненим подіями історичного значення було економічне життя Англії. Невелике острівне було економічно відсталою околицею Західної Європи і її аграрним придатком. Проте у XVIII ст. Англія перетворилась у колоніальну імперію, передову державу світу, яка мала володіння на всіх континентах. Цьому сприяло переміщення світових торгових шляхів у XVI ст. із Середземного моря до Атлантичного океану. Англія опинилась у центрі світових морських торгових шляхів. Тим самим було покладено кінець відносної ізоляції країни від економічного життя Європи.

Процес первісного нагромадження капіталу в Англії відбувався більш інтенсивно, ніж в інших європейських країнах. Відчуження дрібного виробника від засобів виробництва та перетворення його в бідного продавця своєї робочої сили як вихідна точка становлення капіталізму здійснювалось у різних західноєвропейських країнах у неоднакових формах, у класичній — лише в Англії. Цей процес почався в Англії у XV ст. і закінчився в другій половині XVIII ст. зникненням селянства цієї країни.

XVI ст. виявилося періодом різких змін становища селян Англії. Із збільшенням наприкінці XV ст. попиту на англійську вовну в Європі і цін на неї прибутковішою справою стало не землеробство, а вівчарство. Тому більшість великих землевласників почали перетворювати землі своїх володінь у пасовища і розводити овець. Вони захоплювали общинні землі, якими раніше користувалися разом із селянами, зганяли селян із їхніх наділів, руйнували не тільки окремі селянські будинки, а й цілі села, захоплені в такий спосіб землі огороджували тинами, канавами, живоплотом. Відвойовані землі лендлорди здавали в оренду великим фермерам -тваринникам, за що отримували значну ренту, а іноді й самі розводили великі отари овець. Приклад лордів наслідували заможні селяни. Цей період обезземелення англійського селянства увійшов в економічну історію Англії під назвою огороджування.

Реформа церкви, так звана Реформація, проведена в першій половині XVI ст., відіграла важливу роль у справі нагромадження капіталу в Англії. Землі та майно монастирів було частково продано за низькими цінами дворянам, фермерам, багатим міським жителям. Нові власники збільшували ренту, зганяли селян із їхньої землі й огороджували свої нові володіння. Секуляризація майна монастирів значно збагатила королівську казну, збільшила земельні володіння "нових дворян" і буржуазії, позбавила колишніх власників церковних земель засобів виробництва.

Примусове обезземелення селян стало передумовою аграрногоперевороту, зміст якого полягав у переході від старого — феодального землеволодіння до нового — буржуазного, від старої — феодальної до нової — капіталістичної організації сільського господарства. Він тривав в Англії майже 300 років.

Обезземелені селяни, які залишалися без засобів до існування, поповнювали ряди бідняків та бродяг і врешті-решт вимушені були продавати свою працю підприємцям міст і сіл. Цьому сприяла також політика уряду Англії, який шляхом ухвалення ряду законів, що дістали назву кривавогозаконодавства, примушував безземельних селян найматися на роботу до капіталістів. За недотримання цих законів працездатні бідняки на перший раз каралися різками доти, доки не потече кров, на другий разу їм відрізали половину вуха, на третій — передбачалась смертна кара. Крім того, за злиденність, бродяжництво загрожували таврування, в'язниця і галери.

Створення ринку вільних робочих рук супроводжувалося нагромадженням у невеликої кількості людей значних грошових коштів, необхідних для будівництва капіталістичних підприємств і оплати найманих робітників. Цього також досягали шляхом насилля, грабунку, обману, шахрайства тощо.

Участь Англії в торгівлі рабами і піратстві стала одним із джерел нагромадження великих грошових коштів. Уже в XV ст. Англія посідала перше місце з доставки африканських рабів в Америку

У первісному нагромадженні капіталу значну роль відіграла система державної позики. Королі Англії, які весь час відчували потребу в грошах, вимушені були позичати їх у постачальників і купців під великі проценти. Унаслідок цього потерпав платник податків, а збагачувалась англійська буржуазія.

У XVI—XVII ст. важливу роль у сприянні нагромадженню відігравала протекціоністська політика. Уряди багатьох країн вводили великі податки на імпортовані готові товари, забороняли експорт сировини й продуктів харчування. Така меркантилістська політика буржуазії давала можливість утримувати на внутрішньому ринку високі ціни на товари вітчизняного виробника та сприяти розвитку національного виробництва.

У ході первісного нагромадження капіталу в країні створювалися зовнішній і внутрішній ринки. Завдяки розвитку торгівлі вони розширювалися, і це стало додатковим джерелом збагачення англійських купців. Частину своїх капіталів вони вкладали в національну економіку, особливо в добувну промисловість, виробництво пороху, паперу, мила, будівництво кораблів та ін.

В інших країнах, де зароджувалися капіталістичні відносини, також відбувався процес первісного нагромадження капіталів. Проте там, де збереглося численне селянство, він був менш виразним, проходив повільніше й у специфічних для кожної країни формах.

Отже, незважаючи на швидкий розвиток капіталістичного виробництва в Західній Європі, його подальший розвиток у XVI—XVII ст. стримували феодальні порядки. Монархії західноєвропейських країн шляхом податків грабували і трудящих, і буржуазію; феодальна власність на землю й цехові організації обмежували поле діяльності підприємців. Тому гасла ліквідації феодальних порядків, встановлення вільного підприємництва і вільної конкуренції стали одними з основних вимог буржуазних революцій у Нідерландах у другій половині XVI ст. і в Англії всередині XVII ст.

32. Уільям Петті

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної політичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торгове судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику, захоплювався музикою. З 1650 p. він — професор анатомії в одному з англійських коледжів. Під час придушення визвольного руху в Ірландії був військовим лікарем. За рахунок земель, конфіскованих у ірландців, став великим землевласником.

Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до класичної політичної економії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для вирішення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії».

Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», писав, що він намагався зробити “...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії»''.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як живий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з'ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

У першій половині XVIII ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

Визначення багатства

Уже сама постановка цього питання була в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня торгівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого загального багатства».

Теорія вартості

Петті вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях! У «Трактаті про податки і збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого».

Теорія процента

Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг.

34.Риси економіки індустріального типу

З середини ХУІП ст. в Англії, а пізніше і в інших країнах Західної Європи (Голландія, Бельгія, Північна Німеччина, Франція) почалася промислова революція — процес переходу від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, використання нових видів енергії.

Індустріальна економіка базується на потужних технологіях, які розвинулися до такої межі, що не тільки здатні контролювати навколишнє середовище, але в окремих випадках навіть починають загрожувати існуванню як природного середовища, так і самого суспільства. Виробництво продукції набуває масового і стандартизованого характеру. Воно має переважно товарний характер і орієнтоване на ринок. Основним видом капіталу стає грошовий капітал, який потрібен для закупівлі знарядь праці і нові способи його акумуляції, наприклад, акції та інші цінні папери. Знаряддя праці стають щораз складнішими, а праця стає все спеціалізованішою і вимагає постійно зростаючого рівня підготовки. Поряд з ринком сировини і готової продукції з'являється ринок праці. Фігура кваліфікованого ремісника, яка характерна для до індустріального суспільства, витісняється спеціалізованим робітником, який виконує за допомогою машин набір стандартних операцій. Організація і управління економікою відбувається за допомогою складних інститутів: держави, права, ринку, фабрик, корпорацій тощо.

35. Давід Рікардо

Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість.

Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Дата добавления: 2015-10-13