Масштаби

Війна завдала народам світу непоправних людських і матеріальних втрат. Кількість жертв досі точно не встановлена. За приблизними підрахунками у війні загинуло понад 60 млн людей, 90 млн стали інвалідами. Найбільших людських жертв зазнали: СРСР - до 27 млн(серед них 80% - українці), Китай - до 10 млн, Польща 6 млн, Югославія - 1,7 млн чоловік. Втрати держав-агресорів становили: Німеччини - до 13 млн, Японії - 2, 5 млн, Італії - 500 тис.

Матеріальні втрати

Військові витрати і військові збитки склали 4 трильйони доларів. Матеріальні витрати досягли 60-70 % національного доходу воюючих держав. Лише промисловість Великобританії і Німеччини виготовила 652,7 тис. літаків (бойових і транспортних), 286,7 тис. танків, самохідних знарядь і бронемашин, понад 1 млн. артилерійських знарядь, понад 4,8 млн. кулеметів (без Німеччини), 53 млн рушниць, карабінів і автоматів і величезну кількість іншого озброєння і спорядження. Війна супроводилася колосальними руйнуваннями, знищенням десятків тисяч міст і сіл, незліченними лихами десятків мільйонів людей.

Геополітичні зміни

В результаті війни ослабла роль Західної Європи в загальносвітовій політиці. Головними державами в світі стали СРСР і США. Великобританія і Франція, незважаючи на перемогу, були значно ослаблені. Війна показала нездатність їх і інших західноєвропейських країн контролювати величезні колоніальні імперії. У країнах Африки і Азії посилився антиколоніальній рух. В результаті війни ряд країн виборов незалежность: Ефіопія, Ісландія, Сирія, Ліван, В'єтнам, Індонезія. На окупованих радянським військом територіях, були встановлені соціалістичні режими. Одним з головних підсумків Другої світової стало створення, на основі Антифашистської коаліції, що склалася в ході війни, для запобігання світовим війнам в майбутньому, Організації Об'єднаних Націй.

У деяких країнах партизанські рухи, що склалися в ході війни, намагалися продовжити свою діяльність і після закінчення війни. У Греції конфлікт між комуністами і довоєнним урядом переріс у громадянську війну. Антикомуністічні озброєні загони ще деякий час після закінчення війни діяли в Західній Україні, Прибалтиці, Польщі. У Китаї продовжилася війна, що тривала там з 1927 року. Фашистська і нацистська ідеології були визнані злочинними на Нюрнберзькому процесі і заборонені. У багатьох західних країнах зросла підтримка комуністичних партій, завдяки їхній активній участі в антифашистській боротьбі в ході війни.

Європа опинилася розділена на два табори: західний (капіталістичний) і східний (соціалістичний). Стосунки між двома блоками різко погіршилися вже за кілька років після закінчення війни. Почалася Холодна війна.

Друга світова війна своїм результатом мала повну зміну системи міжнародних відносин, перерозподіл сил та сфер впливу у світі. Головна зміна полягала у трансформації системи міжнародних відносин з мультиполярної до біполярної. Це відбулося через ряд факторів. По-перше із списку великих держав випали Німеччина, Італія, та Японія, а Франція і значною мірою Велика Британія ослабили свої позиції. Якщо Німеччина (і Італія) потерпіла поразку у війні, то Франція та Британія були виснажені війною, їх економіка була підірвана, а борги були велетенськими. Загальноєвропейський ВВП за час війни скоротився на 25%. По-друге на світову арену рішуче вийшли США, які зазнали незначних втрат від війни, зате їх економіка процвітала протягом всієї війни завдяки військовим поставкам. На кінець війни США були найбагатшою і найсильнішою як в економічному так і у військовому плані країною (до 1949р. США мали монополію на ядерну зброю). Окрім того США відмовились від доктрини Монро, що відкривало їм шлях до того аби стати світовим центром сили. По-третє суттєво збільшилась роль СРСР, який незважаючи на виснаженість війною був переможцем у війні і під його окупацією на кінець війни знаходилося значна частина Європи. Окрім того СРСР у 1949 р. створив власну ядерну зброю. В наслідок цього утворилося два полюси сили навколо яких групувалися інші держави.Важливим важелем у міжнародних відносинах почала відігравати ядерна зброя. Саме вона стала причиною того, що між двома військово-політичними блоками почалася холодна, а не традиційна війна. Другим аспектом повоєнних змін став крах колоніальної системи. Це сталося в результаті поразок метрополій у війні, або сильного їх послаблення. Утворилася маса нових незалежних держав, які сформували у рамках біполярної систему третій міні-полюс сили – рух неприєднання.Міжнародні відносини у повоєнний період набули ідеологічного забарвлення і своїх опонентів країни сприймали як потенційного ворога.

План Маршалла

Особливе місце в зовнішньоекономічній політиці США у післявоєнний період займала Західна Європа. Технологічні переваги і найбільш ви­сока продуктивність праці, величезні прибутки корпорацій і дер­жави дали США змогу фінансувати нові капіталовкладення як усередині країни, так і за її межами. Для соціально-економічної стабілізації своїх західноєвропейських союзників США прийня­ли програму "відродження Європи", яку було погоджено з вели­кими монополіями та банками і проголошено держсекретарем США Дж. Маршаллом (1880—1959). Пізніше програму було названо планом Маршалла, за іменем її автора.

План передбачав виділення на визначених умовах позик і кредитів. У ньому погодились взяти участь 16 європейських країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іслан­дія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреч­чина, Франція, Швейцарія, Швеція), які в липні 1947 р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. — Організація економіч­ного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла було включено Західну Німеччину. У доповіді, пред­ставленій "комітетом 16", сума запрошених американських кре­дитів становила 29—30 млрд. дол. на 4 роки (1948—1951). Після розгляду доповіді у спеціально створених президентом США ко­мітетах, суму кредитів урізали до 17 млрд. дол., а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд. дол. Однак 2/3 цієї суми дістались всього 4 провідним країнам: Великобританії, ФРН, Франції та Італії. Продовольство, паливо, мінеральні добрива становили 70 % допомоги. Одночасно з цим американський бізнес вигідно скуповував західноєвропейські підприємства.

Виконання плану передбачало низку жорстких обмежень, про­диктованих США. Одержувачі кредитів мали відмовитись від націоналізації промисловості, надати повну свободу приватному підприємництву з гальмуванням розвитку конкурентних із США галузей промисловості, зняти обмеження імпорту американських товарів і знизити ввізні митні платежі, обмежити торгівлю із соціалістичними країнами, заборонялось вивозити товари, заве­зені зі США. Дотримання цих умов контролювала спеціально створена Адміністрація економічного співробітництва.

США, незважаючи на зазначені жорсткі обмеження, все ж сприяли створенню умов для відродження економік західноєв­ропейських країн, утримали країни Західної Європи від спов­зання на соціалістичний шлях. У поєднанні зі здійсненням влас­них економічних програм план Маршалла допоміг післявоєн­ному відродженню економіки західноєвропейських країн. Він сприяв зростанню випуску продукції у базових галузях, розвит­кові внутрішньоєвропейської торгівлі, скороченню дефіциту бю­джету і темпів інфляції, нарощуванню виробництва таких гос­тро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, шахтове, енер­гетичне, текстильне устаткування, калійні мінеральні добрива, нафтопродукти, транспортні засоби. Окупаційна влада США та­кож надавала підтримку реформам ліберального спрямування.

Розгортання "холодної війни" привело до того, що план Мар­шалла став програмою сприяння країнам — учасницям американської військової допомоги. Він сприяв післявоєнному розколу Європи, формуванню військово-політичного блоку західних країн, посиленню "холодної війни" проти соціалістичних країн.

Функції Організації європейського економічного співробіт­ництва були передані Північноатлантичному союзові (НАТО), а наприкінці 1951 р. функції Адміністрації з плану Маршалла — Управлінню взаємної безпеки. У Брюсселі було створено Бюро з питань військового виробництва з метою переведення промисло­вості на військові рейки. Таким був суперечливий підсумок еко­номічної допомоги США західноєвропейським країнам, яка уві­йшла в історію як план Маршалла.

Довгостроковим наслідком цієї допомоги можна також вва­жати те, що елементи американської моделі економічного роз­витку, застосовані з урахуванням національної специфіки, пер­шими стали використовувати порівняно індустріально розвинуті держави Західної Європи, а також Японія, яка була у зоні оку­пації США. Сприйнявши економічні механізми, більш придатні для нової стадії розвитку, ці країни стали швидко розвиватися. Врешті-решт такий розвиток через 3—4 десятиліття після закін­чення Другої світової війни привів до нової розстановки сил у світі. З розпадом СРСР сформувались два нових економічних центри, які збігалися за могутністю зі США, — Європейський Союз і група країн Південно-Східної Азії. Кожний з цих нових центрів не монолітний, у кожному з них є 2—3 країни, які ведуть боротьбу за лідерство. Проте в нинішніх умовах економічного розвитку Японія і багато країн Західної Європи обходять США за ВНП на душу населення.

71. Бре́ттон-Ву́дська систе́ма

Бре́ттон-Ву́дська систе́ма (Bretton Woods system) — створена після Другої світової війни міжнародна валютна система, в якій регулювалися валютні курси. Міжнародний валютний фонд сприяв стабілізації валютних курсів, а золото і долар використовувалися як міжнародні валютні резерви.

Валютна система отримала таку назву від міста Бреттон Вудс (США), в якому на конференції 1944 року було заключено відповідну угоду. Держави, що брали участь в ній, зобов'язалися сприяти тісному валютно-політичному співробітництву в ім'я забезпечення збалансованого і безперешкодного розвитку міжнародної торгівлі.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, які закріплювалися у Статуті Міжнародного валютного фонду, такі:

 функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і його регулятивна роль суттєво зменшувалися;

 у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом — долар США. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти.

 резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином:

 долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31.1035г золота);

 долар США могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);

 прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;

 ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75 %.У разі значних відхилень національні банки зобов'язувались засобом покупки чи продажу валюти відновити співвідношення курсів.

До 1971 року Міжнародний валютний фонд успішно досягнув своїх цілей за допомогою, по-перше, твердих валютних курсів, по-друге, вільній оборотності (конвертованості) валют, і по-третє, за допомогою багатосторонніх кредитів.

Починаючи з 1973 року, валютні курси в країнах-членах МВФ стали рухомими. Згідно статті 4 Статуту МВФ кожен його учасник може вибрати таку систему валютних курсів, яка представляється йому кращою. З 13 березня 1979, коли вступила в силу Європейська валютна система, валюти членів Європейського співтовариства стали орієнтуватися на нову грошову одиницю — ЕКЮ. Емісійні банки країн, що беруть участь в МВФ, зобов'язалися не допускати відхилення їх валют від магістрального курсу по відношенню до ЕКЮ більш ніж на 2,5 % шляхом інтервенції на валютному ринку. З допомогою ЕВС Європа винна перетвориться на зону валютний-політичної стабільності.

Причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

 Нестійкість та протиріччя економіки.

 Посилення інфляції, яка негативно впливало на світові ціни та конкурентну здатність фірм, та заохочувала спекулятивні переміщення «гарячих» грошей.

 Нестабільність платіжних балансів.

 Невідповідність принципів Бреттон-Вудської валютної системи зміненому співвідношенню сил на світовій арені.

 Активізація ринку євродолара.

 Дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій (ТНК).Ф

72.Сучасні концепції кількісної теорії грошей

Монетаристська концепція спирається на кількісну теорію грошей. її сутність така: ціни товарів визначаються кількістю грошей.

Збільшується грошова маса — ціни зростають, і, навпаки, скорочується грошова маса — ціни знижуються.

Основна властивість грошей — ліквідність. Маючи гроші, можна придбати будь-який товар. Але, володіння грошовим запасом пов'язане із втратою потенційного доходу. Гроші, що лежать без руху і призначені для купівлі товарів, означають втрату альтернативного доходу, який можна отримати від придбання інших активів (цінних паперів, акцій, облігацій).

У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходить з того, що попит кожного обмежений розмірами багатства, прагненням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. У разі надлишку грошей їх прагнуть використовувати для купівлі цінних паперів і одержання додаткових вигід. На відміну від пропозиції грошей попит на гроші відносно стабільний.

На грошовий попит, крім доходів, впливають:

1. рівень цін (зміна купівельної спроможності грошей),

2. розміри відсоткових ставок.

Пропозиція грошей становить кількість грошей в обігу. Вона визначається розмірами грошової емісії, кредитами комерційних банків, купівлею-продажем цінних паперів. Відповідність між попитом на грошову масу (L) і пропозицією грошей (S) забезпечує механізм ринкового саморегулювання. Фрідмен доводить: якщо, зменшується пропозиція грошей (S1 >S2 >S3 …), то умови кредиту стають більш жорсткими, відсоткова ставка (r1< r2< r3 …) підвищується. У результаті попит на гроші (L) трохи зменшиться; частина грошей буде використовуватися на придбання більш вигідних активів. Рівновага попиту на гроші та пропозиції грошей порушиться, а потім установиться, де, зокрема, відсоткова ставка тут вища, а грошей у сфері обігу менше. У цих умовах, Центральний банк повинен скоригувати свою політику — тоді пропозиція грошей зросте, процентна ставка знизиться. Після відповідних дій ЦБ процес починає відбуватися у зворотному напрямку. Звідси випливають такі висновки Фрідмена:

1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між попитом на гроші (L) та грошовою пропозицією (S).

2. Якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання товарної маси, або ж навпаки, – грошова маса відстає від темпів зростання товарообігу, то виникають не бажані коливання, порушується стабільність економічного розвитку.

3. Зростання грошової маси має відбуватися таким темпом, який забезпечує стійкість цін та відповідає динаміці валового національного продукту (ВНП).

Дж. Хикс. «Предложение по упрощению денежной теории»(по темі про Хікса тільки на російській вдалось знайти)

Этапной для учения о деньгах стала публикация в 1935 г. статьи Дж. Хикса «Предложение по упрощению денежной теории».Дж. Хикс посчитал тупиковым путем попытки развития денежной теории на основе представлений, отражаемых «уравнением обмена» И. Фишера, поскольку это уравнение содержит тавтологию. По его мнению, перспективным направлением для учения о деньгах должно стать соединение доктрины предельной полезности с предложенным А. Пигу и А. Маршаллом пониманием роли «реальных кассовых остатков», т.е. денег, которые хозяйствующие субъекты временно изымают из обращения.Таким образом, речь шла о разработке представлений о спросе на деньги на основе теории потребительского выбора]. Суть рассуждений Дж. Хикса сводилась к следующему. Каждый хозяйствующий субъект решает вопрос о том, каким запасом денег он должен располагать, исходя из оптимизации своего инвестиционного портфеля. Если хозяйствующий субъект ожидает рост дохода от вложений в ценные бумаги, он сведет средства на своем банковском счете к минимуму. Тем самым неизбежно сократится его индивидуальный, а следовательно, и совокупный спрос на деньги. Прежде чем снизить свой денежный запас, хозяйствующий субъект должен учесть будущую потребность в платежах, ожидаемый уровень доходности альтернативных активов, затраты на их приобретение. Чем выше эти затраты, а также риск будущих капиталовложений, тем больше денег не будет инвестировано. Чем больше кассовые остатки, тем выше будет спрос на деньги. И наоборот, чем меньше затраты и риски альтернативных вложений, тем ниже спрос на деньги.

Высказанные Дж. Хиксом представления были положены в основу моделей спроса на деньги, составивших целую эпоху развития денежной теории. На наш взгляд, эти представления имеют серьезный изъян. Из них вытекает, что решения хозяйствующих субъектов о предпочтительном для них уровне кассовых остатков определяют денежный спрос. Но в данном случае запас денег в экономике оказывается независимым от потребностей хозяйственного оборота. Получается, что оборот должен подстраиваться под решения хозяйствующих субъектов относительно их кассовых остатков. При таких допущениях вполне реальной представляется ситуация, когда денежная масса превышает потребности экономики, но не влияет на цены, поскольку излишек удерживается хозяйствующими субъектами. Такая ситуация возможна только при золотом обращении. Важно и другое — деньги, размещенные даже в депозит до востребования, автоматически включаются в кредитные ресурсы и оказывают влияние на совокупный спрос.Ценность кассовых остатков конкретного субъекта в том, что на них предъявляется спрос другими хозяйствующими субъектами. Доходность этих остатков и их способность не обесцениваться зависит от соответствия совокупной денежной массы потребностям хозяйственного оборота. Следовательно, именно это соответствие, а не решения индивидов, определяет спрос на деньги.Любопытно, что поставив во главу угла решения индивидов о кассовых остатках, Дж. Хикс попадает в противоречие: у него получается, что даже при росте общественного богатства, неизбежно связанного с увеличением сделок в экономике, спрос на деньги из-за решений индивидов может снижаться.Наряду с этими теоретическими направлениями авторы значительного числа работ по денежным проблемам продолжали отстаивать необходимость золотого обращения и рассматривали бумажные деньги лишь как суррогат, заменитель «полноценных» денег. По логике их рассуждений получалось, что денежная система не в состоянии развиваться, а может лишь Деградировать. Подобные взгляды встречаются до настоящего времени.

75.Ф.Прокопович, Г. Гребінка..

Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний політичний, громадський і церковний діяч, учений, поет. Народився у Києві в родині купця. Його справжнє ім’я Єлісей (Єлеазар) Церейський. Осиротівши в три роки, був узятий під опіку свого дядька по матері Феофана Прокоповича, ректора Києво-Могилянської академії, який віддав його до трирічної початкової школи, а потім в академію.Закінчивши філософський клас і не прослухавши наступного курсу, богослов’я, він їде за кордон, аби поглибити свої знання. Щоб мати можливість навчатися у західноєвропейських навчальних закладах, змушений був стати греко-католиком, прийнявши ім’я Самійла. Деякий час він працює в одній із шкіл, за одними даними Львова, за іншими Володимира-Волинського, де читає поетику і риторику. Через два роки — вирушає до Рима, де стає студентом колегії Св. Афанасія, яка готувала проповідників для слов’янських народів. У матрикулі колегії він записаний під ім’ям Самійла Церейського. Його охарактеризовано як студента-філософа «великих здібностей та найвищого успіху».У жовтні 1701 р., не закінчивши навчання, він таємно покидає Рим і пішки йде в Україну, відвідуючи по дорозі університети Лейпцига, Галле. 1702 р. він досяг Почаєва, де знову став православним. 1704 р. повернувся до Києва, вступив до Київського братства, був пострижений у ченці, прийнявши в честь дядька ім’я Феофана Прокоповича. З 1705 р. викладає у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію. У 1711—1716 рр. — ректор Академії.З 1716 р. починається другий період життя Ф. Прокоповича — петербурзький, коли він за викликом Петра І виїхав до Москви, а потім до Петербурга, де став радником царя у проведенні реформ у сфері економіки, освіти й церкви. Якщо у перший період життя він виступає переважно як учений, філософ, автор багатьох наукових праць, промов, проповідей, то у другому він більше — політик, церковний діяч. Але головне те, що Ф. Прокопович готував ґрунт майже для всіх реформ Петра І і був їх безпосереднім учасником.

Логічно й теоретично ці періоди життя вченого об’єднувала його світоглядна позиція. Як професор Києво-Могилянської академії він послідовно відстоює й пропагує принципи й ідеї філософів Нового часу, намагається звільнити філософію від схоластичних канонів, наблизити її до точних наук. Ці наукові засади, його вчення про людину, державу, церкву, про співвідношення світської і церковної влади лягли в основу теоретичного обґрунтування реформ Петра І. Учений основою суспільного поступу визнає освіту, розвиток науки, техніки, ремесла, мистецтв.

Ф. Прокопович — перш за все філософ. Економічна наука ще не виділилась на той час із системи знань. Саме тому її визначення Ф. Прокоповичем, як і аналіз економічних поглядів ученого, в цілому, становить величезний інтерес.Перш за все важливим є розуміння і трактування Ф. Прокоповичем науки. В «Логіці» він поділяє знання на науку і мистецтво. «...Наукою, — пише він, — називаються не лише такі створені самим інтелектом знання, але й той навик, який схиляє податливий інтелект до створення цих знань». «...Метою науки, — продовжує вчений, — є пізнання, або дія» [33, т. ІІ, c. 37]. Становить інтерес розуміння Ф. Прокоповичем етики як науки. За його словами, вона одержала назву від речей, якими займається, а саме від звичаїв. Звичаї — це людські дії, закріплені звичкою. Те ж стосується і навиків, які походять від повторних дій. Звідси він доходить висновку, «що етика — це наука про звичаї, які є її матерією» [33, т. ІІ, c. 505]. Проаналізувавши засади, що роблять етику наукою, вчений визначає обов’язок етики — «навчати правил доброї поведінки, а не добре поводитись», встановлювати закони. Саме тому етика є працюючою наукою. Мета етики полягає у щасті та блаженстві.

Етика, за Ф. Прокоповичем, «поділяється трояко: на монастику, економіку й політику. Монастика — це етика, котра вчить про звичаї взагалі, а економіка вчить про ті самі звичаї, залежно від того, як вони застосовуються батьком чи управителем одного господарства. Політика також вчить про ті самі звичаї, як вони використовуються управителем держави, провінції, республіки, царства, імперії, що є ніби якимось великим домом» [33, т. ІІ, c. 506].

Ця думка цікава і досить важлива щодо характеристики економічних поглядів Ф. Прокоповича. Варто згадати і зіставити їх з тими поглядами, що вже усталились на той час у світовій економічній думці. Так, у Ксенофонта (бл. 430—355 рр. до н. е.) йдеться про «економію», тобто науку про закони ведення домашнього господарства, а в А. Монкретьєна (1575—1621) — про «політичну економію» — закони державного управління господарством.

Ф. Прокопович чітко розрізняє ці дві сторони. Він наголошує, що «економіка й політика відрізняються лише своєю сферою», рівнем. Але разом з тим він підкреслює, що велике господарство підлягає іншим правилам управління. Що ж до монастики, то вона у Ф. Прокоповича «відрізняється від економіки й політики не як вид від виду, а як рід від роду, бо вона є ніби їх фундаментом і засадою» [33, т. ІІ, c. 506]. Монастика аналізує не конкретні явища чи конкретну людину, а людину взагалі без відношення до сім’ї, царства. Отже, йдеться, про загальні закони розвитку одного господарства чи держави. Таким чином, можна зробити висновок, що вчений чітко розрізняє два види господарської діяльності — індивідуально-родинний і державний, які підпорядковуються принципам управління. Виділяє він також і той рівень, якому підпорядковуються і економіка, і політика, їх «фундамент і засаду» — монастику. Якщо перші види господарської діяльності та їх теоретичне обґрунтування знайшли відображення в економічній літературі, то третій рівень, який Ф. Прокопович називає монастикою, на той час — нова постановка питання. Монастика у нього теоретично забезпечує поєднання цих двох рівнів. Її можна зіставити з космополітичною теорією класичної школи, з її абстрактним методом дослідження.

Своєрідним є розуміння Ф. Прокоповичем сутності людської діяльності. Розгляд монастики, економіки й політики як складових етики свідчить про етичний підхід, етичний принцип аналізу такої діяльності. Вчений ставить питання про «мету людських дій», з’ясувавши спершу їх причини й спрямування. Серед причин він називає зокрема матеріальні й спонукальні. Щодо мети дій, то такою він називає щастя. Правильним, наголошує автор, є твердження, що всі діють, маючи якусь мету, але мету, що відповідна собі. Кожна мета має значення добра, тому що коли людина щось робить, то вона бажає чогось, заради чого це робить. Отже, підкреслює Ф. Прокопович, метою є те бажане, тому що для нього людина визначає свою дію, а воно є добром, бо є бажаним. Сама мета поділяється ним на кінцеву й не кінцеву. «Кінцевою є та, для якої призначається все, що робиться; не кінцева — це та, яка сама підпорядкована кінцевій» [33, т. ІІ, c. 513]. Що ж до кінцевої мети, то вона є найвищим бажаним, найвищим добром, «його називають і найвищим щастям». Висновок, який робить вчений, полягає в тому, що «досягнення того, чого найбільше бажаєш, є найвищим щастям». Таким чином, за Ф. Прокоповичем, людина, маючи бажання, діє для досягнення кінцевої мети, для здійснення бажання, через не кінцеву мету. А оскільки людською поведінкою керує етика, то її найпершим обов’язком «є досліджувати й навчати, в чому полягає найвище добро або найвище щастя» [33, т. ІІ, c. 513—514]. Отже, можна дійти висновку, що Ф. Прокопович людську діяльність розглядає крізь призму морально-етичних принципів, формуючи основи тих теоретичних засад, які згодом будуть сформовані представниками німецької історичної школи та інституціоналізму.

Економічні погляди Ф. Прокоповича знайшли відображення в багатьох його творах, навіть художніх, і листах. Як учитель поетики в Києво-Могилянській Академії він написав знаменитий підручник поетики і трагікомедію «Володимир», яку поставили студенти Академії 14 липня 1705 р. У ній ідеться про навернення Володимира у християнську віру. Присвячено твір гетьману І. Мазепі. У творі Ф. Прокопович розвінчує аскетичні ідеали духовенства, показує лицемірство священиків і монахів, які їх проповідують, висміює їхню обжерливість, пияцтво, розпусту, неуцтво, змальовуючи їх в художніх образах Жеривола, Куроїда і Піяра.У вірші «Похвала Дніпрові» Ф. Прокопович прославляє цю річку і розкриває її народногосподарське значення. Він пише:Добре про річку Дніпро-Борисфен наші предки казали, Що молоком він і медом наповнений, а не водою. Цілий ряд граней, інтересів, уподобань вченого, його світоглядні позиції, як і характер економічного і духовного життя країни, відкриває епістолярна спадщина видатного політичного діяча. Так, у листі до Р. Зборовського (від 1736 р.), на той час ректора Києво-Могилянської академії, який, очевидно, писав про тяжкий економічний стан Братського монастиря, Ф. Прокопович згадує про злидні й скруту, що мали місце в монастирі за часу свого ректорства і повідомляє, що було зроблено для їх усунення.

Він розкриває причини вбогості. «Саме лиш незнання економії! А крім того незнання ще й суперечні та руйнівні вчинки, недбання керівників, ледарство, дрімання, мерзенність» [33, т. ІІ, c. 274]. Ф. Прокопович називає також так званих помічників пограбування — найчастіше сільських старост і пише про їхню причетність до «розкрадання належних громаді прибутків».

Розкривши причини негараздів, учений пропонує й ліки «для вилікування». «Треба, — пише він, — щоб економ був бадьорим, працьовитим, вірним. Необхідно всіляко розбуркувати дрімотних і тверезити п’яниць, приборкати хапуг як найтихіших негідників, а тих, кого не можна приборкати, позбавляти чину й на страту передавати світському судові. Тоді буде належний у всьому догляд... будуть нарешті запроваджені книги прибутків і витрат» [33, т. ІІІ, c. 276]. Як бачимо, у справі вирішення суспільно-економічних проблем Ф. Прокопович поєднує моральні засади, економічні й адміністративно-правові.

Ф. Прокопович, як і видатні діячі Відродження, жив у гущині інтересів свого часу. Він активно співпрацював з Петром І у справі проведення реформ, особливо схвалюючи й підтримуючи реорганізацію державного й церковного управління, розвиток освіти, інженерної й архітектурної справи, промисловості. У політичних поглядах учений стояв на позиціях просвіченого абсолютизму, обстоював ідеї просвітництва. Саме з цих позицій він критикує верховенство влади бояр і церкви в державі, духовну культуру феодального суспільства, побут. Що ж до суспільно-економічних проблем, то їх аналізує з гуманно-ліберальних позицій. У цілому Ф. Прокопович виступає як прогресивний мислитель, який всі сили спрямовує на критику і поборення всього старого, відсталого.

Григорій Іванович Грабянка (?—1738) — гадяцький полковник, який більшу частину життя провів у військових походах і загинув у кримському поході 1738 р. Він навчався у Києво-Могилянській колегії, знав кілька мов — польську, латинську, німецьку. Дослідники характеризують його як особистість непересічну, наділену немалою часткою громадянської мужності, як одного з найбільш послідовних і безкорисливих захисників автономії України.

Літопис Грабянка написав у Гадячі 1710 р. У передмові він визначає мету свого твору та з’ясовує причини, що спонукали його взятись за перо. Він пише про «славетні звершення» козацькі. «...і щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам» [23, c. 11—12]. Він пише, що керується не корисливим прагненням до слави, а загальною користю. Літопис написаний на значному документальному матеріалі, багато якого не збереглось.За змістом літопис можна поділити на три частини. У першій частині йдеться про історію козацтва, від його початків до Визвольної війни. Висвітлюючи це питання, він полемізує з іноземними і, зокрема, польськими хроністами. З’ясовуючи походження самого слова «козак», Грабянка виводить його родовід від скіфів, простежує розвиток стародавньої Русі, її велич і перемоги, а також — поразки, втрату незалежності, що стало поштовхом до створення сили, здатної захистити народ. Такою силою і стало козацтво. Він аналізує організацію і побут козацтва, пише про його героїчну боротьбу з загарбниками, сумує з приводу утисків, яких воно зазнавало за польсько-литовської доби.У другій частині йдеться про Визвольну війну 1648—1654 рр. і Богдана Хмельницького як її центральну постать. Частина відкривається сказанням «повстань на поляків». Автор детально описує битви козацьких військ, керованих Б. Хмельницьким, і разом з тим розкриває різнобічні сторони життя всієї України. Він пише про успішну дипломатичну діяльність Б. Хмельницького, про стосунки з іншими країнами, розповідає, чому Гетьман «пішов у підданство до росіян».Третя частина літопису присвячена подіям, що відбувалися в Україні після смерті Б. Хмельницького. В ній містяться досить докладні сказання, присвячені окремим гетьманам, а з 1664 р. події викладені у формі порічних стислих описів.Основна увага у літопису присвячена висвітленню бойових дій. Разом з тим Грабянка зупиняється й на характеристиці суспільно-економічних питань, що дає можливість з’ясувати його суспільно-економічні погляди як автора літопису і як одного з представників провідних станів тогочасного суспільства — заможного, освіченого козацтва.Значний інтерес становить характеристика літописцем звичаїв і побуту козацтва. Висловлюючи гордість і захоплення козацьким героїзмом, їх мужністю і витривалістю, він пише про їхнє невибагливе, спартанське життя. Козаки звикли «до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою … а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали» [23, c. 25]. Описує Грабянка житло козаків, їхній одяг. «Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше... кожен має одну або дві одежини». Наголошує автор на тому, що: «Злодійство і підступність поміж ними не водиться...» [23, c. 25]. Звертає увагу літописець і на волелюбність козацтва, яке «зневажало ярмо рабське і рабську покору».Грабянка з болем описує тяжке становище українського народу, поневоленого польською шляхтою. Він пише, що простий люд притісняється поборами і солдатськими постоями. Козаків примушували виконувати різні, не властиві їм, роботи. Над реєстровими козаками понаставляли «полковників, сотників і всю старшину тільки лядської віри» Грабянка аналізує суспільно-економічний стан в Україні, що спричинився до Визвольної війни. Він полемізує з літописцями, які вважали такою причиною Берестейську унію, що породила смути серед православних. Йому більш імпонує погляд польського літописця Веспасіана Коховського, який «засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові» [23, c. 33]. Таке посилання, в даному випадку на польського літописця, не є випадковим. Адже Грабянка пише: «Хай читач не думає, що я хоч щось додаю від себе, ні — кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав це все і записав» [23, c.12].Не поминув Грабянка і такого болючого для населення питання, як оренди, які то відмінялись, то запроваджувались знов. Він, зокрема, пише: «Того ж року (1678 р. — Л. К.), щоб було чим платити піхоті та кінному війську... гетьман Самойлович по всій Малій Росії увів аренду на горілку» [23, c. 1З болем і сумом пише Грабянка про внутрішні чвари, які точилися, зокрема між наказним гетьманом Переяславським, Ніжинського та Чернігівського полків Я. Сомком і гетьманом І. Брюховецьким. Ці чвари, зазначає літописець, стали справжнім лихом для України, вони спричинилися до загибелі багатьох «невинних людей» [23, c. 129].

Самійло Васильович Величко (1670? — бл. 1728) — канцелярист війська Запорізького. Його Літопис — це, як пишуть дослідники, наймонументальніший твір у давній українській історіографії. В ньому висвітлені події, що охоплюють період 1648—1700 рр. Автор Літопису належить до літописців-учених, який створив наукову працю. Він був, як на той час, високоосвіченою людиною і цілком виправдовував приказку про козаків — «Запорожці дванадцятьма мовами говорити вміли». Дійсно, С. Величко знав польську, німецьку, старослов’янську, латинську мови. Як вихованець Києво-Могилянської академії він вільно оперує образами античної міфології, версифікації (віршоскладання), законами риторики.Все це безумовно позначилось на творі С. Величка. Дослідники його творчості взагалі наголошують, що цю працю можна назвати літописом лише умовно [24, c. 72]. Це — літературно оброблений твір, що ґрунтується на великому джерельному матеріалі. Автор Літопису цитує багато праць, включає в дослідження уривки з праць істориків, про що, зокрема, пише у «передмові до читальника». Саме тут викладена його авторська й громадська позиція як автора Літопису. Він з обуренням пише про вітчизняних літописців і істориків, які мало або взагалі нічого не написали про минулі події, ратні подвиги своїх предків. «...Гідні похвали подвиги наших козако-руських предків, — пише автор, — описали не наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі та польські» [25, c. 26]. Саме на їхні праці часто посилається С. Величко. Він цитує польського історика М. Титлевського, польського поета С. Твардовського, посилається на хроніки польських хроністів С. Окольського, О. Гвагніна, М. Кромера, працю німецького юриста та історика С. Пуфендорфа. Відоме йому «Звільнення Єрусалима» Т. Тассо, поеми О. Яскольда-Бучинського та ін. Він посилається на праці українських і російських істориків, використовує козацькі записи, рукописи, які він ретельно збирав.Використовуючи різні джерела, автор створив цільну, монументальну розповідь про тогочасні події. При цьому він сам зазначає, що не застрахований від помилок. Тому «...ласкавий читальнику, — пише С. Величко, — коли що здається тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є» [25, c. 29]. Адже йдеться, продовжує він, про події, яким минуло 70 років, козацьких літописів мало, а іноземні дослідники не завжди правильно викладають події. Як би скромно не оцінював автор свою працю, це безумовно видатний твір, який має величезну історичну цінність.Висвітлюючи історичні події від повстання Б. Хмельницького до 1700 року, наводячи численні документальні свідчення тогочасних подій і включаючи у Літопис навіть художні твори, автор здебільшого виступає як неупереджений дослідник. Він не коментує події, а викладає їх. Його світоглядна позиція найбільш чітко проявляється лише коли С. Величко, як «істинний Малої Росії син», пише про нужду й біль України. Літописець виступає виразником інтересів козацтва як стану, котре намагалося відгородитися від селян, «черні» і предстати як шляхта. Проте він не жалує гетьманів, крім хіба Б. Хмельницького, полковників з притаманним їм «себелюбством і владолюбством», які не хотіли «про людське добро дбати» [24, c.43].

С. Величко пише про корумпованість старшини, про її прагнення станового обмеження і збереження своїх майнових привілеїв. Разом з тим він негативно ставиться до посполитих, які хотіли до козацтва примазатися. С. Величко, який палко любив свій народ і рідний край, гнівно засуджує владолюбство і корисливість гетьманської влади, яка, не рахуючись з інтересами народу, розв’язувала міжусобну боротьбу, що вело до кровопролиття. Засуджує автор дії І. Виговського й М. Пушкаря, боротьба між якими мала гегемоністський характер.

Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, пише С. Величко, а «...з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття...» [24, c. 229]. Він розкриває корисливість і владолюбство запорожців І. Брюховецького та П. Суховія, які, дбаючи про власні інтереси, розв’язали кровопролитну війну, поставивши «Україну на крайнє її бідство й розорення» [27, c. 82].

Нещадно таврує С. Величко загарбницьку політику польської шляхти. Посилаючись на працю анонімного автора «Нужда з бідою з Польщі йде», видану близько 1624 р. польською мовою, він пише, що ці сестри — «Нужда з Бідою примандрували на Україну». «Вони, — пише літописець-учений, — споїли пагубними лікерами наш козацько-руський народ, справжній, простодушний і добросердечний, який проте мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе, але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності» [27, с. 7]. Наголошуючи на волелюбності українського народу, автор разом з тим підкреслює, що Мала Росія витерпіла «численні з зусібіч навали ворогів». Протиставляючи свідчення з козацьких літописів про війну Б. Хмельницького з поляками твердженням польського поета С. Твардовського, С. Величко пише, що не злість козаків і Хмельницького сама по собі була причиною початку війни. «...Початком і виною того кількарічного зла й різанини, — читаємо в Літописі, — була їхня (поляків. — Л. К.) високоумна гординя, злість, гнівна озлоба до православних русів та козаків, їхнє прагнення панувати, невситима хіть до накопичення багатства і їхня заздрість на людське добро — вони бо хочуть бачити розумним і добрим лише те, що вклалося і встановилося в їхніх мізківнях» [25, c. 91]. С. Величко пише про пограбування «панами-поляками» українського народу, жорстоке, тиранське ставлення до нього. «Вони, — наголошує автор, — через непогамовну завзятість і ненависть свою до козаків не тільки довели до остаточної руїни малоросійську Україну, але й розруйнували... й свою Польську державу» [25, c. 92].

Дослідники праці С. Величка відзначають, що у нього, за всієї його великої любові до рідного краю та свого народу, немає антагонізму до інших народів, до кожного з яких він ставиться з шляхетною толеранцією. Це є свідченням гуманізму С. Величка. Відзначають дослідники і його «пошанівне ставлення до всіх монархів: чи то є польський король, чи російський цар, чи турецький султан...», пояснюючи це тогочасною етикою [26, c. 15]. З цим можна погодитись. Але при цьому слід підкреслити, що поряд з такою «толеранцією» ми простежуємо у С. Величка його справжні позиції щодо монархів. Він хоч і критикує Брюховецького, проте прихильно ставиться до планів гетьмана та їх реалізації: «...як то спровадити з Малої Росії воєвод і разом із ними безпошанівних ратних їхніх радників» [27, c.79]. Літописець із жалем пише про те, що «лишилася без помсти» українська земля після турецької навали 1674 р. [27, c. 178]. Проголошуючи ідеї свободи і рівності, С. Величко ідеалом суспільної організації вважає Запорізьку Січ і в ній вбачає зразок Козацької держави.

Палкий патріот своєї вітчизни, який сам називав себе її «істинним сином» та «слугою» він здійснив подвиг, створивши пам’ятку, якій немає рівних у тогочасній нашій культурі.

Козацьке літописання — важливе джерело нашої історії, культури, суспільно-економічної думки. Воно виникло не на порожньому місці. Вся попередня історія в її билинах, піснях, літописах, в полемічній літературі проти католицизму, в працях діячів Києво-Могилянської академії стала міцною підвалиною козацьких літописів.

Не у всіх літописах однакова увага приділяється економічним питанням. У літописі Самовидця економічні проблеми висвітлено більше, у літописах Грабянки, С. Величка їм приділено менше уваги. Проте всі вони дають уявлення про тогочасне суспільне життя, наголошують на тих проблемах, які хвилювали суспільство. Крім того, літописи, прославляючи козацтво і разом з тим викриваючи негативні риси в його буремній діяльності, глибше розкривають його роль, неоціненну роль Запорізької Січі у визволенні українського народу від іноземних загарбників.

77.Розвиток екон.думки а період підготовки..

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація “Кирило-Мефодіївське товариство” (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволюційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і переконання поміщиків у необхідності проведення реформ.

В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків.

В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Поміщицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.

Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею у вічне користування, виступає за встановлення “межі залежності” селян від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.

Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпосницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформування аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик Харківської губ.).

В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя. Він був прихильником конституційної монархії, свої проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув’язнень, заборони проживати у Москві й Петербурзі. З 1804 р. він живе у своєму маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін регламентує панщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонайманою працею.

В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В. Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капіталістичного способу розвитку промисловості.

Діяльність В. Каразіна була надзвичайно багатогранною. Він зробив великий внесок у різні галузі науки.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 р. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика, економіка.

Найвідомішою його економічною працею є “Досвід статистичного опису Новоросійського краю” (1850—1853). Дослідження містить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обгрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України, які переходили до капіталістичних форм господарювання і були заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на “житницю Європи”. Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У вирішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.

А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Він пропонує виділити селянам досить щедрий наділ (10—15 десятин), щоб “прив’язати” їх до Новоросії й забезпечити робочою силою поміщицькі господарства. За цю землю селяни мали довічно платити поміщикові (або відробляти). Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.

Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого освоєння природних ресурсів краю. Проте у вирішенні цих проблем він також виступає як захисник інтересів великих землевласників, заінтересованих у розвитку шляхів сполучення, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті рр. ХІХ ст. З 1851 р. він — учений секретар і редактор статистичного відділу “Комісії для обстеження Київської учбової округи” при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найбільш значна його праця — тритомний “Статистичний опис Київської губернії”, яку М. Чернишевський назвав “одним з найбільш дорогоцінних надбань” російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких маєтках губернії, а також зробивши розрахунок реальних потреб у праці для виконання всіх робіт, він робить висновок, що витрати праці більше ніж утричі перевищували дійсну потребу в них.

Марнотратство праці Д. Журавський називає болячкою в економічному розвитку суспільства і підкреслює, що лише заміна праці кріпаків вільнонайманою ліквідує це зло. Проте попервах він не ставить питання про скасування кріпацтва. Він лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Д. Журавський пропонує навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.

Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху, Кримська війна показали повну безперспективність кріпосництва, його нездатність забезпечити належний розвиток продуктивних сил. Д. Журавський ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва (1856) виступає за звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Він пише, що це забезпечило б утворення самостійного селянського господарства, незалежного від поміщика. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.

Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товарно-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.

Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—60-х рр. (“Досвід викладення найголовніших умов успішного сільського господарства”, “Про поземельне володіння і користування”, “Зауваження на статтю п. Русинова” та ін.) Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необхідним є “інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння”, чого нема в поміщицькому господарстві. Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закликає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк значних успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до нових форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до скасування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця. Не відкидав Д. Струков можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджувати капітал, що категорично заперечували дворянські ліберали. Пропозиція щодо обмеження поміщицького землеволодіння, визнання вільного селянського господарства одним із факторів перебудови аграрних відносин, зовсім не означає, що Д. Струков був прихильником дрібного виробництва. Як буржуазний ідеолог він виступає проти монополії поміщицького землеволодіння і вважає можливим і раціональним існування різних за розмірами господарств. Посилаючись на досвід Заходу, він підкреслював, що там існують ферми з різною кількістю землі. Д. Струков доводив, що саме масштаб господарств має визначати розмір землеволодіння, а не навпаки.Виходячи з необхідності перебудови всієї системи “земельних розпорядків” у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства. Отже, у вирішенні аграрного питання Д.Струков виступає як буржуазний ліберал, вимагаючи усунення перешкод для нагромадження капіталу, вільної конкуренції, тобто для розвитку капіталістичних відносин. Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права. У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-кріпосницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.

78. Напрями екон. досліджень а укр.

Розвиток української суспільно-економічної думки у період кінця XIX — початку XX ст. відзначається різноманітністю течій і напрямів, багатством економічних ідей та визначними здобутками, що не тільки піднесли її у ці роки на рівень світової, передусім західноєвропейської, економічної науки, а й вагомо збагатили останню.Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Наукові сили Східної України зосереджувалися переважно у Харківському, Київському та Одеському (Новоросійському) університетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економістів—виходців з України працювали в на­укових та учбових закладах Петербурга, Москви, інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла українська інтелігенція на західноукраїнських землях, були Львівський та Чернівецький університети, а також Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

При вивченні української економічної думки тієї доби потрібно враховувати. Що Україна на той час не мала своєї державності, її суспільство було поділене між двома багатонаціональними імперіями. Природно, що в такій ситуації осередки економічної науки і в Східній Україні і на західноукраїнських землях, хоч і представляли собою нерозривну єдність як складові культури одного народу, водночас продовжували розвиватися у різних соціально-економічних і політичних умовах та сферах наукових впливів, відбиваючи їхні характерні риси й особливості. Враховуючи як спорідненість та значний взаємовплив цих процесів, так і глибокі якісні їх відмінності, породжені історичними умовами, у даному розділі розглядатимуться основні моменти розвитку економічної науки в Східній Україні.

Період від кінця XIX — початку XX ст. і до жовтневих подій 1917 р., у межах якого подається цей розділ, для Східної України, як і для Російської імперії в цілому, був насичений складними політичними та суспільно-економічними процесами, трагічними й величними подіями, що врешті-решт призвели до докорінної зміни усього суспільного життя. За цей період країна пережила промислову кризу (1893—1902) і грошову реформу (1895—1907), поразку у російсько-японській війні і революційні події 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакції, реформу П. Столипіна, початок і розпал першої світової війни, лютневу революцію та жовтневий переворот. Всі ці роки Росія, а в її складі й Україна, долаючи ще досить міцні пута наслідків кріпосництва, важко, але впевнено просувалися шляхом розвитку капіталістичних відносин у так званому другому ешелоні капіталістичних країн (Німеччина, ряд країн Центральної та Південної Європи та ін.).

У центрі передової економічної думки того часу знаходяться проблеми подолання відставання в економічному та суспільно-політичному розвитку країни від провідних капіталістичних держав Заходу, індустріалізації та впровадження здобутків технічного прогресу в усі галузі народного господарства, піднесення продуктивності сільськогосподарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на всі сторони суспільно-економічного життя країни. В Україні ці проблеми пов'язуються з питаннями національного самовизначення, зміцнення національних елементів в економіці, піднесення добробуту трудящих мас, і передусім селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших політичних партій, що зародилися на західноукраїнських землях у 90-ті роки XIX ст., а в Східній Україні у 1900-ті роки, стають заходи, спрямовані на досягнення культурної та політичної автономії України.

Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізацією, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнювалися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворення націй і незалежних держав набував дедалі більшого політичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська національна самосвідомість,— писав у статті «Українське питання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представництвом у першій і другій Державних думах, від якого виходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українського населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а також проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реакцію.— Настав новий період гонінь на український рух... Бо­ротьба з прагненням інородців до національного самовизначення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з українством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...».

Таку ж позицію правлячі кола Росії займали і в питаннях економічного розвитку України. Глибокий аналіз витоків та результатів цієї економічної політики містять, зокрема, ґрунтовні праці видатних українських істориків О. Єфименко «Історія українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капіталізму. Вип. 3, В суперечках імперіалізму» (1925). За свідченням О. Єфименко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток обробної промисловості тощо. В результаті, відзначав М. Яворський, Україна залиша

Дата добавления: 2015-10-13