Види мовного розбору та методика його проведення у початкових класах.

У процесі формування орфографічних умінь і навичок широко використовується орфографічний розбір, який розглядається в методиці і як вид орфографічних вправ, і як методичний прийом, який допомагає співвідносити правописне правило з конкретним написанням. Він є проміжною ланкою між знанням правила і правописною навичкою. На етапі навчання діяти за пра­вилом він спрямований на формування умінь свідомо вико­ристовувати знання з фонетики чи граматики для пояснен­ня правописних явищ. На етапі перевірки допомагає вчи­телю з'ясувати, наскільки свідомо учні застосовують набуті знання на практиці.

Під час засвоєння орфографічного матеріалу викорис­товують такі види орфографічного розбору, як фонетико-орфографічний і граматико-орфографічний.

Під час фонетико- і граматико-орфографічних розборів учні повинні виявити не тільки знання, а й уміння вживати потрібні терміни, висловлювати судження, доводячи їх пра­вильність, тобто уміти будувати текст-міркування, що є найчастіше складнопідрядним реченням, у якому перша (головна) частина є твердженням орфографічного чи граматико-орфографічногофакту, а друга (підрядна) — доведен­ням правильності того твердження.

Зазначені види орфографічного розбору застосовуються під час попереджувальних і пояснювальних диктантів. Вони використовуються на етапі перевірки таких видів спису­вання, як списування з підкресленням орфограм, встав­ленням пропущених букв, зміною граматичних форм.

Фонетико-орфографічний розбір. Цей вид розбору використовується під час опрацювання фоне­тичних написань і за своєю методикою і суттю є частковим звукобуквеним розбором, оскільки під час нього аналі­зується не все слово, а лише орфограма. Так, у слові хлопець орфограмою є буква ь (м'який знак) після ц. Тому учень будує таке міркування: «У слові хлопець після букви ц вживається м'який знак для того, щоб передати на письмі м'якість звука [ц’]. Або: «У слові сім'я вживається апо­строф, тому що після букв б, п, в, м, ф буква я позначає два звуки [йа]».

Складнішим видом розбору є граматико-орфографічний. Так, наприклад, щоб пояснити, чому одні іменники І відміни в орудному відмінку мають закінчення -ою, а інші -ею, -єю, учні повинні визначити: а) частину мо­ви; б) рід, відміну, відмінок, число; в) основу слова; г) звер­нути увагу на кінцевий приголосний основи і в результаті зробити відповідне пояснення.

Хід розбору має бути таким (аналізується іменник у словосполученні замислився над задачею}:

задача — іменник жін. роду, однина, стоїть в орудному відмінку, має закінчення -ею, тому що кінцевий приголосний основи — шиплячий. А ми знаємо, що в орудному від­мінку іменники І відміни з основою на шиплячий мають закінчення -єю.

У наведеному прикладі пропущено проміжні ланки ана­лізу: одразу названо частину мови (не поставлено питань до слова), одразу визначено рід іменника, відмінок (не по­ставлені відмінкові питання). На період застосування граматико-орфографічного розбору ці проміжні ланки мають бути вже автоматизованими, і під час граматико-орфографічного розбору учні називають лише найбільш значимі граматичні ознаки, що стосуються відмінкового закін­чення.

Оскільки у початкових класах учні мають опанувати уміння повного фонетичного аналізу слова, очевидно, не слід побоюватись, що учні не зрозуміють різниці між фоне­тичною і графічною основою деяких слів. Так, у слові акація фонетичне закінчення — [а], а орфографічне — я: [акац'ійа], фонетична основа закінчується на [й].

Якщо такі випадки належним чином опрацьовані під час вивчення розділу «Будова слова», то для учнів не буде ніяких ускладнень при аналізі відмінкової форми -єю: якщо основа іменника І відміни закінчується на [й], то в орудному відмінку вимовляємо і пишемо закінчення -єю: акацією, конвалією.

Граматико-орфографічний розбір у поєднанні з фонетико-орфографічним застосовується під час опрацювання написань, що мають морфологічний характер. Наприклад: у слові весна ненаголошений голосний у корені. Добираємо перевірне споріднене. Таким словом є веснонька. Тепер у корені чітко вимовляємо звук [е]. Значить, у слові весна слід писати букву е.

Отже, під час фонетико- та граматико-орфографічних розборів, як і при граматичному, учні повинні уміти мірку­вати вголос. Ці уміння слід спеціально формувати, даючи зразки таких міркувань (вони можуть бути записані на дошці чи плакаті).

Білет 19

1. Речення. Найголовніші ознаки речення. Типи простих речень.

2. Інтегроване та диференційоване навчання на уроках української мови.

1. Речення. Найголовніші ознаки речення. Типи простих речень.

Речення – це основна одиниця мовлення, що має закінчену думку.

Речення — це основна граматично оформлена, інтонаційно завершена мовна одиниця, в якій виражається самостійна думка. Воно може складатися з одного слова або групи слів.

Підмет — це головний член двоскладного речення, що означає предмет, про який ідеться в реченні, і відповідає на питання: хто? що? За своєю структурою підмет може бути простим (виражений одним словом) і складеним (кількома словами).

Присудок — це головний член двоскладного речення, що означає дію, стан або ознаку підмета і граматично пов’язаний з ним. Відповідає на питання: що робить предмет? що з ним робиться? який він є? хто він такий? що він таке?Присудок може бути простим і складеним.

Речення за метою висловлювання поділяються на: розповідні, питальні і спонукальні.

За структурою речення поділяються на прості й складні.

Просте речення має один граматичний (предикативний) центр. Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, непоширеними й поширеними, повними й неповними. Прості двоскладні речення мають підмет і присудок або групу підмета й групу присудка. Легкий ранковий туманець клубочився над річкою. Група підмета – Легкий ранковий туманець. Група присудка – клубочився над річкою. Односкладні речення мають тільки один головний член речення: або підмет, або присудок. Вечір. Вечоріє. Треба відпочити. Ваше доручення виконано. Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів. Стемніло. Світає. Ніч. Зійшло сонце. Зазеленіла трава. Поширеними є речення, в яких поряд з головними є і другорядні члени речення. Треба гарно відпочити перед наступним робочим тижнем. На галявині зазеленіла трава.Травнева ніч. Повним називається речення, в якому наявні всі члени, необхідні для даної структури. Наприклад, для називного речення – підмет, для двоскладного – підмет і присудок, для односкладних безособових – присудок тощо. Неповним є речення, в якому пропущений формально необхідний член речення, але він легко виявляється в контексті або підказується в ситуації мовлення. Наприклад: Вулицею йшла моя мама. Поруч з нею – бабуся й сестра.
Структура двоскладного речення передбачає групу підмета й групу присудка. Можуть бути також другорядні члени речення. Поранений важко опустився на стілець. Присудок – це головний член речення, який означає дію, стан, якість, властивість, ознаку предмета, істоти, явища, поняття, названого підметом. Означення – це другорядний член речення, виражений найчастіше прикметником дієприкметником, займенником, числівником, синтаксично залежний від іменника або іншої субстантивованої форми. У ролі означень можуть бути й інші частини мови. Додаток – це керований другорядний член речення, синтаксично залежний від керуючої дієслівної чи недієслівної форми, що вимагає відповіді на питання непрямого відмінка. Обставина – це другорядний член речення, виражений прислівником, дієприслівником, інфінітивом, іменною формою, що синтаксично залежить від дієслівної, прикметникової або прислівникової форми.

---

Дата добавления: 2015-08-21