1.Іменник. Істоти і неістоти. Власні, загальні. Рід. Число. Відмінок. Відміни. Правопис складних іменників.
2.Методика вивчення морфемної будови слова у початкових класах (закінчення, основа, спільнокореневі слова, корінь, суфікс, префікс).Скласти план-конспект уроку рідної мови на вивчення теми «Корінь слова. Спільнокореневі слова»(2 кл., ч.ІІ)
1.Іменник. Істоти і неістоти. Власні, загальні. Рід. Число. Відмінок. Відміни. Правопис складних іменників.
Іменником – називається повнозначна частина мови, що об’єднує слова, які мають значення предметності, найчастіше вираженої у формах роду, числа і відмінка. Наприклад: людина земля ясність героїзм солдат сокіл дуб.
Предметністю у граматиці вважається все те, до чого можна поставити питання хто? Або що? На одне з цих питань відповідає й будь – який іменник.
Іменники виступають назвами істот (жінка, птах, олень,) речей (ліжко, двері) рослин (лілея, осика), явищ природи (повінь, хуртовина), різних одиниць виміру (рік, кілометр) абстрактних понять – ознак (юність, краса) дії або стану (біг, чекання).
Спільно кореневі іменники, прикметники, дієслова, прислівники, займенники, числівники є близькими за значенням наприклад: доблесть – доблесний – доблесно називають ознаку біг – бігти – дію.
Кожний іменник в однині має форму одного з трьох родів – чоловічого (поляк, ясен) жіночого (робітниця, книга) середнього (село, видовище) Іменники мають форму числа – однини і множини нерідко вживаються тільки в однині.
У реченні іменники можуть виступати будь – яким членом – як головним так і другорядним. (Лиш у труді живе людина, а без труда її нема
Іменники поділяються на дві групи: Назви істот і назви неістот.
Іменники – назви істот відповідають на питання хто? Кого? Кому? А іменники назви неістот відповідають на питання що? Чого? Чому?
Категорія істот і неістот охоплює іменники з конкретними значеннями. До назв істот належать назви людей і тварин, решта іменників є назвами неістот. Граматичне поняття істот не цілком збігаються з уявленням про живе у природі. Так, назви сукупності осіб назви мікроорганізмів у граматиці належить до назви неістот.
Назви істот і неістот розрізняються граматично – збігом чи незбігом деяких відмінкових форм. У назвах осіб чоловічого роду крім іменників на – а, -я: Саша, тесля
Загальний іменник – це узагальнене найменування предмета, що належить до певного класу подібних йому предметів (людей тварин, речей, явищ) напр.: робітник дельфін веселка мозаїка конференція.
У більшості випадків загальні іменники називають предмети, що піддаються лічбі, тому їм властиві форми однини і множини: ад’ютант – ад’ютанти поїзд – поїзди.
Власний іменник – це індивідуальна назва окремої особи чи одиничного предмета, напр.: Карпати, Василь,.. Власна назва дає змогу розрізняти ті чи інші особи предмети
Власні назви виступають:
1. Прізвища, імена, по батькові, прізвиська, псевдонім. Тарас Григорович Шевченко, Кобзар, Ярослав Мудрий.
2. Клички тварин: Рябко, Каштанка
3. Географічні, топографічні, територіально – адміністративні, астрономічні назви: Кавказ, Широка Балка
4. Назви центральних установ і організацій Укрпрофрада, Театер ляльок
5. Назви окремих високих посад Премєр Кабінету міністрів України
6. Назви визначних людей, подій революційних свят, історичних дат Паризька комуна, Полтавська битва.
7. Почесні звання лауреат Нобелівської премії.
8. Назви книг, журналів, газет, видавництва, заводів, фабрик, закладів «Вершники» «Слово» журнал «Барвінок»
Власні назви, на відміну від загальних пишуться з великої літери. Виняток становлять ті власні назви, які вживаються в мові як прізвиська, з відтінком зневажливості, негативного ставлення. Ці імена дають узагальнену назву негативним явищам, рисам якостям багатьох осіб предметів напр.: Хома нахвалявся власноруч піймати хоч якого – небудь геббельса
Усі іменники, крім тих, що мають лише множину, належать до одного з трьох родів: чоловічого, жіночого, середнього.
Рід іменників виражається чотирма способами.
1. Лексичними, тобто словами різних коренів. Цей спосіб властивий назвам тільки людей і тварин і відповідає поділові за статтю: брат – сестра, дядько – тітка.
2. Морфологічним, тобто специфічними закінченнями іменників у називному відмінку одними для назв істот і неістот а) чоловічий рід має переважно типове нульове закінчення б) жіночий рід має закінчення –а – я і нульове хвилина, тигриця, молода, крайня,людяність.
3. Словотворчим – лише у похідних іменниках, коли суфікс утворює співвідносні іменники чоловічого, жіночого, середнього родів.
4. Синтаксичними, тобто узгодженням з родовою формою іменника родових форм прикметників, дієприкметників та дієслів минулого часу й умовного способу, деяких займенників, порядкових числівників: чорноокий Слава, дуже загартований забіяка, розповів Синько, прийшла б Петрик, другий малолітка, інший сирота.
Число іменників вказує на кількісний вияв того. Що позначається самим іменником. Крім незмінюваних іменників типу кашне, в яких значення кількості визначається формами узгоджуваних слів будь – який інший іменник має форму числа однини і множини.
Якщо іменник змінюється за числами, то форма однини означає один предмет, а форма множини – будь – яку кількість предметів починаючи з двох.
Іменниками у формах тільки множини виступають:
а) географічні назви
Б) парні предмети
В) назви речовин матеріалу у сукупності
Відмінок – граматична форма іменника, якою виражається те чи інше відношення (часове, просторове, цільове, об’єктивне,) Іменника до інших слів у словосполученні і реченні. Кожне з цих відношень і ставить граматичне значення відмінкової форми.
В українській мов сім відмінків, кожен з яких відповідає на певне питання: називний – Хто? Родовий кого? Чого? Давальний – кому?Чому? Знахідний – кого? Що? Орудний – Ким? Чим? Місцевий –т накому? Начому?
Усі змінювальні іменники за характером закінчень у називному відмінку однини паділяються на чотири відміни.
До першої відміни належать іменники чоловічого жіночого і спільного роду із закінченням –а – я
До другої відміни належать іменники чоловічого роду з нульовим закінченням та -о середнього роду з закінченням – о –е – я, крім тих, що в непрямих відмінках набувають суфіксів – ат ят ен.
До третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням пам'ять любов
До четвертої відміни належать іменники середнього роду з закінченням –а – я що при відмінюванні набувають суфіксів ат ят ен лоша, тімя,
Залежно від кінцевого приголосного основи іменники І відміни поділяються на три групи тверду, мяку, мішану.
До твердої групи належать іменники з кінцевим твердим приголосним основи крім шиплячого обіцянка, троянда.
До мякої групи належать іменники з кінцевим мяким приголосним основи пісня Надія.
До мішаної групи належать іменники з кінцевим шиплячим приголосним основи лівша, площа.
2.Методика вивчення морфемної будови слова в початкових класах (закінчення, основа, спільнокореневі слова, корінь, суфікс, префікс).Скласти план-конспект уроку рідної мови на вивчення теми «Корінь слова. Спільнокореневі слова»(2 кл., ч.ІІ).
Система вивчення морфемної будови слова визначає: а)місце морфемної будови слова в загальній системі вивчення програмного матеріалу з мови; б) послідовність роботи над поняттями корінь, суфікс, закінчення, префікс; в) взаємозв’язок між вивченням морфемного складу слова і його лексичним значенням; г) зв'язок роботи над формуванням правопису морфем із засвоєнням словотвору і граматики.
Розуміння основи слова неможливе без усвідомлення поняття закінчення. Діти мають засвоїти такі його ознаки: закінчення — це змінна частина слова (стоїть у кінці слова), яка служить для зв’язку слів у реченні.
Робота над вивченням кореня на уроках мови має забезпечити знання про те, що корінь - головна частина слова, в якій міститься лексичне значення. Слова, що мають однакове значення і спільну частину, називаються спорідненими або спільнокореневими.
Формуючи поняття про префікс, учитель маг довести, що за допомогою префіксів утворюють нові слова (дід — прадід), слова з новими відтінками (дужий - предужий), префікс стоїть перед коренем.
Аналізуючи роль суфіксів у слові, учні мають усвідомити, що суфікс - це частина слова, що стоїть завжди між коренем і закінченням або після кореня; суфіксів може бути декілька. За допомогою суфіксів утворюються нові слова.
У 3 класі знання учнів про склад слова узагальнюються у зв'язку з вивченням частин мови. Учні вчаться знаходити відмінкові та особові закінчення слів, знайомляться з їх правописом, звертають увагу на роль закінчення для зв'язку слів у реченнях та словосполученнях.
Під час аналізу слів за їх будовою треба дотримуватись певної системи в доборі матеріалу, враховувати знання дітей про кожну морфему, переходити від легших випадків до складніших, уникати непосильних для учнів завдань, особливо при визначенні кореня.
Використання лінгвістичної казки на уроці є, безперечно, ефективним засобом мотивації навчальної діяльності. Вдале поєднання розповіді вчителя з яскравою наочністю дає змогу залучити до сприйняття не лише слуховий, а і зоровий аналізатори, що позитивно вплине на запам'ятовування.
Важливим моментом при проведенні уроків з даного розділу необхідно приділяти наочним засобам, оскільки саме вони допоможуть краще засвоїти матеріал школярами: плакати, індивідуальні картки і т.д.
Розробляючи уроки з даного розділу необхідно завжди пам’ятати про мету і основні завдання уроку, вчителю необхідно зацікавлювати учнів і змінювати форму роботи декілька разів протягом уроку.
Морфемний розбір передбачає аналіз слова за його будовою.
Проводиться він починаючи з 2 класу. Такий вид розбору слід поєднувати з елементами словотвору, що дає уч-ням змогу практично познайомитися з найбільш уживаними префіксами і суфіксами, з продуктивними зразками словотвору. Спостереження за тим, як від одного слова утворилось інше сприяють свідомому членуванню слова на морфеми.
Послідовність дій під час повного морфемного розбору слова визначається так:
1. Змінити слово і визначити закінчення та основу.
2. Дібрати 2—3 споріднених слова, виділити корінь.
3. Виділити префікс. Дібрати 2—3 однопрефіксальних
слова.
4. Виділити суфікс. Дібрати 2—3 односуфіксальних слова.
Письмовий граматичний розбір здійснюється за допомогою спеціальних значків. Зразок письмового розбору:
безхмарн[йй]
Коли потрібно розібрати кілька слів, можна скорис-татися таблицею:
| Слово | Префікс | Корінь | Суфікс | Закінчення |
| перелісок дубовий | пере- | -ліс-дуб- | -ОК -ов- | -ИЙ |
При здійсненні морфемного розбору хід міркування учня повинен характеризуватися такою послідовністю:
1. Змінюю слово («один — багато»). Визначаю частину, яка змінилася. Це закінчення. Позначаю його значком "□•
2. Добираю споріднені слова. Порівнюю їх. Знаходжу спільну смислову частину. Це корінь. Позначаю його значком ^~^-
3. Визначаю частину, яка стоїть перед коренем. Це префікс. Щоб визначити кількість пре-фіксів у слові, добираю однопрефіксальні слова. Визна
4. Визначаю префікс. Позначаю його значком частину, яка стоїть між коренем і закінченням. Це суфікс. Щоб визначити кількість суфіксів у слові, добираю односуфіксальні слова. Визначаю суфікс (суфікси). Позначаю значком ^
Навчаючи дітей розбирати слово за складом, учитель найчастіше пропонує завдання у такій формі: розбери слово. Однак можна пропонувати і завдання протилежного характеру — збери слово. Наприклад, подаються різні корені, суфікси, префікси. Учні повинні утворити з них можливі слова.
Білет 10
1. Дієслово та його форми. Дієприкметник. Особливості правопису і творення дієприкметників.
2. Орфографічний розбір. Його види. Методика проведення орфографічного розбору в початковій школі.
1. Дієслово та його форми. Дієприкметник. Особливості правопису і творення дієприкметників.
Дієслово – це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан предмета й відповідає на запитання що робити? що зробити? (Радійте, співайте пісні голосні, квітками заквітчуйте чола ясні…)
Дієслово може означати: реальну фізичну дію особи (будувати, сіяти, вишивати); стан, у якому перебуває особа (спати, журитися, мріяти); становлення предмета, зміну його якості (молодіти, розквітати, худнути); ставлення особи до кого чи чого – небудь (любити, кохати); переміщення в просторі (іти, бігти, їхати); сприйняття органами чуття істоти (бачити, чути); бажання (хотіти, бажати,воліти); процес мислення та мовлення (думати, аналізувати, проінформувати).
В українській мові дієслово має 5 типових форм. Ці форми можна розпізнати за характерними закінченнями:
1.неозначена форма (інфінітив): писа-ти, говори-ти, літа-ти, гримі-ти, мерзну-ти, дивува-ти;
2.Особова форми: (він) пиш-е, писа-в-Ø, напиш-е, буде + писа-ти, писати-ме, писа-в-Ø + би, хай + пиш-е;
3.дієприкметник: пожовті-л-ий, посиві-л-ий; писа-н-ий, підписа-н-ий; залюбл-ен-ий, бач-ен-ий; вими-т-ий, коло-т-ий; активні дієприкметники (пишучий) українській мові не притаманні, цю функцію виконують описові конструкції — що (або який) пише.
4.безособова форма на -но/-то: написа-но, зробле-но,прожи-то, випи-то;
5.дієприслівник: пиш-учи, любл-ячи, підписа-вши, полюби-вши.
Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками. Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм. Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.
Відмінні ознаки визначаються:
за типом питання;
за характером змінюваності;
за роллю в реченні.
Спільними ознаками для всіх типів дієслівних форм є такі:
а) вид — недоконаний та доконаний, що встановлюється питаннями:що робити? — недоконаний вид, який виражає незавершену дію: співати, відвідувати, переконуватищо зробити? — доконаний вид, який виражає завершену дію: заспівати, відвідати, переконати.Наприклад, дієприслівники на -учи (ючи), -ачи (ячи) творяться від основ недоконаного виду; а дієприслівники на -вши (ши) — від основ доконаного виду.
б) перехідність/неперехідність, що встановлюється за наявністю або відсутністю при дієслові прямого додатка:готувати кого — що? відповіді (питання, страви)
готує кого — що? відповіді (питання, страви)
заготовлено кого — що? відповіді (питання, страви)
готуючи кого — що? відповіді (питання, страви)
не готувати кого — чого? відповідей (питань, страв)
Це приклади форм зі значенням перехідності.
Дієприкметник – це особлива форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією або станом і відповідає на питання який? (у називному відмінку однини чоловічого роду): Як не любити наснажених, мудрістю сповнених книг! Дієприкметник поєднує в собі ознаки дієслова та прикметника.
Ознаки дієслова:
1. Вид: недоконаний – палаючий, сяючий; доконаний – відкритий, скошений.
2. Час: теперішній – читаючий, ходячий; минулий – заморожений, позеленілий.
3. Стан: активний - виконуючий; пасивний - створений.
4. Може мати залежні слова (іменники, займенники, прислівники): вирощений у теплиці, переможений нами.
Ознаки прикметника:
1. Вказує на ознаку предмета, відповідає на питання який, яка, яке, які?
2. Змінюються за родами, числами, відмінками.
3. Узгоджуються з пояснювальним іменником у роді, числі, відмінку: засіяний лан, засіяна нива, засіяне поле.
4. У реченні може виступати
означенням: Вдаль голубими вітрами весни за обрій пливли,
частиною складеного іменного присудка: Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Тепле повітря було напоєне пахощами запашних квітів.
Дієприкметник разом із залежними від нього словами називають дієприкметниковим зворотом. Дієприкметниковий зворот виконує в реченні роль поширеного означення: Настане день, обтяжений плодами. Дієприкметниковий зворот може стояти після пояснювального слова і перед ним. Якщо стоїть після пояснювального слова, то в усному мовленні виділяється паузою, а на письмі – комою:
Налиті пурпуром плоди звисають тяжко з віт зелених. Дієприкметники за своїм значенням поділяються на дві групи: активні та пасивні.
Активні дієприкметники виражають ознаку предмета, зумовлену дією самого предмета: листок позеленів – позеленілий листок; листя зів’яло – зів’яле листя. Активні дієприкметники мають форми теперішнього (достигаючі вишні, палаючий обрій) і минулого часу (розквітле дерево,зарослий ставок) Активні дієприкметники теперішнього часу творяться від основи теперішнього часу неперехідних і перехідних дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів:
· - уч -, - юч - - від дієслів І дієвідміни: ріж уть – ріж уч ий; кроку ють – кроку юч ий.
· - ач -, - яч - - для дієслів ІІ дієвідміни: леж ать – леж ач ий, ход ять – ход яч ий.
Активні дієприкметники минулого часу творяться від основи інфінітива (лише неперехідних дієслів доконаного виду) за допомогою суфікса – л -: почорні ти – почорні л ий, посиві ти – посиві л ий.
Пасивні дієприкметники називають ознаку предмета, зумовлену дією іншого предмета: написаний твір (хтось написав твір), усміхнена дівчина (дівчина усміхнулася). Пасивні дієприкметники мають форми тільки минулого часу і бувають доконаного та недоконаного виду.
Пасивні дієприкметники творяться від основи інфінітива за допомогою суфіксів – н (ий), -ен (ий), єн (ий), -т (ий): сказати – сказаний; зв’язати – зв’язаний; бажати – бажаний; мити – митий; терти – тертий; привезти – привезений; засвоїти – засвоєний; викроїти – викроєний.
2. Орфографічний розбір. Його види. Методика проведення орфографічного розбору в початковій школі.
Одним з найважливіших видів роботи майже на кожному уроці рідної мови в поч. шк. Є орфографічний розбір. Він застосовується на різних етапах уроку переважно з навчальною метою, може виконувати контрольну функцію, оскільки, пояснюючи орфограму, учень приводить у дію весь необхідний запас теоретичних знань, умінь і навичок з фонетики, графіки, лексики. Систематична робота, пов’язана з поясненням орфограм, привчає школяра до певної послідовності операцій, певного ходу міркування.Пропонується такий порядок орфографічного розбору: 1. Знайти орфограму або орфограми в слові (якщо проводиться не частковий, а повний аналіз виділеного слова) 2.Співвіднести виділену орфограму з відповідним правилом і дати визначення цього орфографічного правила. 3. Графічно позначити орфограму в слові.Орфографічний розбір може бути повним і частковим.
Частковий розбір дає можливість закріпити тільки – но вивчену орфограму.
Повний орфографічний розбір передбачає аналіз усіх орфограм, які трапилися у слові або тексті. Найчастіше він має місце під час систематизації й узагальнення вивченого орфографічного матеріалу, а також виконування тренувальних вправ на етапі вдосконалення навичок. Орфографічний розбір входить до системи орфографічних вправ, може бути елементом списування або диктанту. Для правильного вибору орфограми у слові необхідно зіставити написання, які визначаються вимовою, і написання, що регулюються орфографічними правилами. Для цього слід визначити в слові наголос, поділити слово на склади, знайти наголошений склад і наголошений голосний.Знайти орфограму – означає вказати її місце в морфемі. Слово розбирається за будовою, виділяються його значущі частини. Для правильного вибору орфограми необхідним є також урахування морфологічних умов, семантики морфем. Пояснення орфограми в слові завершується формулюванням правила, яке регулює її написання. Формулювання правила є узагальненням конкретного випадку пояснення орфограми в слові і водночас створює передумови для виконання низки орфографічних вправ на закріплення правопису орфограми. Молодший школяр виконує орфографічний розбір в усній формі. Пояснення ним орфограми є зв’язним міркуванням. При цьому вчитель стежить за логічною структурою викладу думок, умінням учня встановлювати причинно – наслідкові зв’язки.
Різновидами орфографічного розбору є фонетико – орфографічний і граматико – орфографічний.
Фонетико – орфографічний розбір слова передбачає аналіз фонетичних написань. За своєю суттю й методикою нагадує частковий звуко – буквений розбір. Наприклад: у слові взуття є подовжений м’який приголосний звук [ т ‘: ]. На письмі позначаємо його двома однаковими буквами тт. Граматико – орфографічний розбір має на меті пояснити правопис відмінкових закінчень іменників, прикметників, особових закінчень дієслів тощо. Отже, під час його проведення учні називають граматичні ознаки слова. Наприклад: читаємо – дієслово теперішнього часу, множина, 1 особа, належить до І дієвідміни, тому що в 3 особі множини має закінчення – ють (читають). А ми знаємо, що дієслова І дієвідміни в 1 особі множини мають закінчення – емо, - ємо.
Найскладнішим видом орфографічного розбору є аналіз морфологічних написань. Тут має місце поєднання фонетико – орфографічного і морфемного розбору. Напр.: у слові глибокий наголошений склад бо. Корінь слова глиб (глибина, заглибитися). Ненаголошений голосний у корені.
Білет №11
1.Дієслово та його форми. Дієприслівник. Особливості творення та правопису.
2.Вивчення прислівника як частини мови в початкових класах. Скласти план-конспект уроку на ознайомлення з прислівником(4 кл. ч. ІІ).
1.Дієслово та його форми. Дієприслівник. Особливості творення та правопису.
Дієслово – це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан предмета й відповідає на запитання що робити? що зробити? (Радійте, співайте пісні голосні, квітками заквітчуйте чола ясні…)
Дієслово може означати: реальну фізичну дію особи (будувати, сіяти, вишивати); стан, у якому перебуває особа (спати, журитися, мріяти); становлення предмета, зміну його якості (молодіти, розквітати, худнути); ставлення особи до кого чи чого – небудь (любити, кохати); переміщення в просторі (іти, бігти, їхати); сприйняття органами чуття істоти (бачити, чути); бажання (хотіти, бажати,воліти); процес мислення та мовлення (думати, аналізувати, проінформувати).
В українській мові дієслово має 5 типових форм. Ці форми можна розпізнати за характерними закінченнями:
1.неозначена форма (інфінітив): писа-ти, говори-ти, літа-ти, гримі-ти, мерзну-ти, дивува-ти;
2.Особова форми: (він) пиш-е, писа-в-Ø, напиш-е, буде + писа-ти, писати-ме, писа-в-Ø + би, хай + пиш-е;
3.дієприкметник: пожовті-л-ий, посиві-л-ий; писа-н-ий, підписа-н-ий; залюбл-ен-ий, бач-ен-ий; вими-т-ий, коло-т-ий; активні дієприкметники (пишучий) українській мові не притаманні, цю функцію виконують описові конструкції — що (або який) пише.
4.безособова форма на -но/-то: написа-но, зробле-но,прожи-то, випи-то;
5.дієприслівник: пиш-учи, любл-ячи, підписа-вши, полюби-вши.
Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками. Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм. Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.
Відмінні ознаки визначаються:
за типом питання;
за характером змінюваності;
за роллю в реченні.
Спільними ознаками для всіх типів дієслівних форм є такі:
а) вид — недоконаний та доконаний, що встановлюється питаннями:що робити? — недоконаний вид, який виражає незавершену дію: співати, відвідувати, переконуватищо зробити? — доконаний вид, який виражає завершену дію: заспівати, відвідати, переконати.Наприклад, дієприслівники на -учи (ючи), -ачи (ячи) творяться від основ недоконаного виду; а дієприслівники на -вши (ши) — від основ доконаного виду.
б) перехідність/неперехідність, що встановлюється за наявністю або відсутністю при дієслові прямого додатка:готувати кого — що? відповіді (питання, страви)
готує кого — що? відповіді (питання, страви)
заготовлено кого — що? відповіді (питання, страви)
готуючи кого — що? відповіді (питання, страви)
не готувати кого — чого? відповідей (питань, страв)
не готує кого — чого? відповідей (питань, страв)
не заготовлено кого — чого? відповідей (питань, страв)
не готуючи кого — чого? відповідей (питань, страв)
Це приклади форм зі значенням перехідності.
Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши?
Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.
Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).
Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.
Творення дієприслівників недоконаного і доконаного виду
Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:
від І дієвідмін — -учи (-ючи),
від II дієвідміни — -ачи (-ячи)
нес[уть]+учи –> несучи,
малю[ють] + ючи –> малюючи,
нос[ять] + ячи –> носячи,
стеж[ать] + ачи–> стежачи.
Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.
У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.
Дієприслівниковий зворот.
Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:
Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.
Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.
Дієприслівники доконаного виду творяться від основи інфінітива дієслів доконаного виду за допомогою суфіксів -вши, -ши: сказа(ти) — сказавши, побачи(ти) — побачивши, розцвісти) — розцвівши, перемог(ти) — перемігши.
Практично це робиться так: дієслово ставиться в чоловічому роді минулого часу й до нього додається -ши: подумав — подумавши, оглянув — оглянувши, підбіг — підбігши.
Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи теперішнього часу недоконаного виду за допомогою суфіксів -учи, -ючи (від дієслів І дієвідміни) і -ачи, -ячи (від дієслів II дієвідміни): жив(уть) — живучи, розумі(ють) — розуміючи, бачать) — бачачи, сид(ять) — сидячи.
Практично це робиться так: дієслово ставиться в 3-й особі множини теперішнього часу і замість -ть додається -чи: ду-маю(ть) — думаючи, терпля(ть) — терплячи, гуркочу(ть) — гуркочучи, гуркотя(ть) — гуркотячи.
У кінці дієприслівників завжди пишеться буква и: подумавши, розповівши, розповідаючи, кажучи.
2.Вивчення прислівника як частини мови в початкових класах. Скласти план-конспект уроку на ознайомлення з прислівником(4 кл. ч. ІІ).
Білет 12
1. Дієслово як частина мови. Перехідні і неперехідні дієслова. Стан. Вид. Спосіб. Час. Дієвідміни.
2. Вивчення займенників і прикметників на уроках рідної мови. Програмові вимоги до вивчення цих частин мови в початкових класах.
1. Дієслово як частина мови. Перехідні і неперехідні дієслова. Стан. Вид. Спосіб. Час. Дієвідміни.
1. ДІЄСЛОВО – повнозначна частина мови, яка означає дію або стан. Дієслово відповідає на запитання що робити? Що зробити? І в реченні найчастіше буває присудком: Весняні води ще не зійшли.
За своїм значенням і відношенням до інших частин мови всі дієслова поділяються на перехідні і неперехідні.
Перехідні дієслова означають таку дію, яка переходить на інший предмет: Той,хто зерно в плодючу землю сіє, пшеницю косить, садить дерева, той на плечі планету підійма й несе в майбутнє.
Перехідні дієслова вимагають, щоб залежний від них іменник(займенник) був у знахідному відмінку без прикметника: Ніч обгорнула біленькі хати.
Перехідними є також дієслова із заперечною часткою НЕ, які вимагають родового відмінка без прийменника: Не виконував справи, не писав листа.
Неперехідні дієслова означать дію, яка не переходить на предмет: Роки обсіяли, одгули громи, там, де ми зростали, де любили ми.
Деякі дієслова бувають і перехідними і неперехідними: Шити плаття й шити голкою.
Якщо до перехідного дієслова додати частку –ся(сь), то воно стає неперехідним: Вітати вчителя і вітатися з учителем.
Дієслова можуть бути доконаного і недоконаного виду. Форми доконаного виду виражають дію, що має певну межу тривання:1) дію повністю завершену чи завершену на певному етапі виконання (сніг випав, дитина заплакала); 2) дію, повторювану до певної межі (попереписував вірші, попідпирав двері); 3) дію одноразову, раптову (стукнув, смикнув, крикнув). Дієслова доконаного виду відповідають на питання що зробити?
Форми недоконаного виду виражають дію, що перебуває в процесі тривання,незавершеної повторюваності (сонце сходить, стукає молотком), багаторазовість дії (постукувати, покрикувати). Відповідають на питання що робити?
Дієслово може мати як доконаний, так і недоконаний вид: Надписати – надписав – надпишу (доконаний вид), надписувати – надписую – надписував – буду надписувати (недоконаний вид). Дієслова, тотожні за своїм лексичним значенням, але різного виду, творять видові пари: розповідати – розповісти, читати – прочитати.
Дієслово має три часи: теперішній,минулий, майбутній.
Теперішній час означає співвідносність дії з моментом мовлення.Його мають лише дієслова недоконаного виду. Момент мовлення може збігатися або не збігатися з моментом безпосереднього говоріння: Бринять живою радістю ліси, як ранок спалахнена небокраї. Дієслова теперішнього часу змінюються за числами і особами: Я співаю, ми співаємо, ти співєш, ви співаєте, він, вона, воно співають, вони співають.
Майбутній час означає дію, яка відбудеться після моменту мовлення про неї. Майбутній час недоконаного виду означає тривалу, необмежену в часі дію, яка буде здійснена після моменту мовлення. Відомі дві форми майбутнього недоконаного виду: складну й складену .
Складна форма утворюється за такою моделлю: інфінітив + суфікс майбтнього часу -м- + тематичний суфікс -е- + особове закінчення: Я читати-м-у, ти читати-м-е-ш( він, ми, ви, вони).Складена форма складається з особових форм дієслова бути й інфінітива основного дієслова недоконаного виду: Я буд-у, ти буд-е-ш…
Майбутній час доконаного виду означає одноразову, із вказівкою на завершеність дію після моменту мовлення: скажу, зроблю, заспіваю, рідше – момент мовленя. Як і теперішній, майбутній час дієслів доконаного виду може означати дію постійну, позачасову. Проте сфера його вживання обмежена. Він трапляється лише у приказках і прислів’ях з узагальнено особовим значенням: Що посієш, те й пожнеш.
Дієслова минулого часу означають дії, які відбулись або відбувались до моменту мовлення. Форми минулого часу творяться від основи інфінітива за допомогою суфікса -в- ( у кінці слова після голосного). Його варіанта – суфікса -л- (перед голосним), а також нульового суфікса (у кінці слова перед приголосним): Носи-ти + -в- = носив, носи + -л- + а = носила. Доконаний і недоконаний вид: писав- написав, казав- сказав. Дієслова минулого часу змінюємо за родами і числами: він писав, вона писала, воно писало, вони писали.
Дієслова 1 і 2 дієвідміни
Зміну дієслів за особами і числами назив. Дієвідмінюванням. До 1 дієвідміни належать дієслова,які в 3 особі множини теперішнього часу або простого майбутнього часу мають закінчення – уть (- ють), а в 2 і 3 особі однини, 1 і 2 особі множини – суфікс –е- (-є-): вез-у, вез-е-ш, вез-е-мо. До 2 дієвідміни належать дієлова,які в третій особі множини теперішнього або простого майбутнього часу мають закінчення –ать (-ять-), а в 2 і 3 особі однини,1 і 2 особі множини – суфікс –и-, -ї-: робл-ю. роб-и-ш, роб-и-ть. Під час дієвідмінювання можливе чергування приголосних: стерегти – стережу, пекти – печу.
Розрізняють дійсний, наказовий і умовний способи. Дійсний спосіб виражає реальні дії, які відбуваються, відбувалися, відбуватимуться в майбутньому: Цілий загін зупинився біля цього озера,дехто промивав рани, дехто хотів напитися, коні стиха іржали. Наказовий спосіб виражає наказ, заклик, прохання, спонукання до виконання якоїсь дії: Любіть Вітчизну, єдину у світі. Вони не змінюються за часами, але мають категорію особи: прості – 1 особу множини, 2 особу однини і множини; складені – 1 і 3 множини, 3 однини. Умовний спосіб виражає дію ірреальну, тобто бажану або можливу за певних умов: Немає такої людини, дорослої чи малої, яка б не любила лісу. Утворюється умовний спосіб поєднанням форм минулого часу з відокремленою часткою би (б). Частку би вживають після слів, що закінчуються на приголосний звук; після дієслів, що закінчуються на голосний, ставимо частку б: читав би, читала б. Дієслова умовного способу категорія часу не властива.
Розрізняють активний стан, коли підмет повідомлення є суб’єктом дії: воїни атакують, та пасивний, коли підмет є об’єктом дії: фортеця руйнується.
2. Вивчення займенників і прикметників на уроках рідної мови. Програмові вимоги до вивчення цих частин мови в початкових класах.
В початкових класах вивчають лише особові займенники. Формування граматичного поняття про займенник починається в 4 класі. Програмою передбачено ознайомити учнів з поняттям про займенник як частину мови, навчити спостерігати за роллю займенників у тексті, ознайомити із значенням особових займенників, займенниками 1-3 особи однини і множини, їх значенням і синтаксичною роллю. Вивчаючи займенники, учні повинні усвідомити, що: займенники, як і іменники та прикметники, є частиною мови; займенники не називають тих, про кого або про що йде мова, а тільки вказують на них; визначити за займенником назву певної особи чи предмета не можна, якщо раніше вона не була відома; займенники змінюються за відмінками і числами, а займенники 3 особи ще за родами.
Свої знання про займенники учні закріплюють на спеціально дібраних учителем текста чи вправа підручника. Школярі відшуковують займенники, визначають їх особу і число, а у займенників 3 особи однини – ще й рід.
Наступна робота по формуванню граматичного поняття «займенник» спрямовується на ознайомлення учнів із зміною особових займенників за відмінками, тобто відмінюванням. Внаслідок вивчення відмінювання особових займенників учні повиння знати, що: займенники змінюються за відмінками; зміна займенників за відмінками служить для зв’язку їх з іншими словами; називний і давальний відмінки ніколи не вживаються без прийменників; решта відмінків можуть вживатися як з прийменниками, так і без них. Школярі мають усвідомити, що форми мене, мені чи тебе, тобою – це ті самі займенники я, ти, але змінені за відмінками. У процесі подальшого опрацювання відмінювання займенників учням пропонується засвоїти порядок визначення відмінка займенника:
v Знаходжу в реченні слово, з яким зв’язаний займенник;
v Від цього слова до займенника ставлю запитання;
v За запитанням визначаю відмінок займенника.
Визначення особових займенників не обмежується лише спеціально відведеними для цього уроками. Під час вивчення дієслова школярі ще раз повертаються до цього матеріалу, закріплюють одержані знання про особові займенники.
Підготовка до усвідомлення поняття «прикметник» починається ще в період навчання грамоти. Тут відбувається спостереження за лексичним значенням прикметника і знайомство з питаннями, на які він відповідає. Учням слід показати, що ознаки предметів існують у житті, а слова лише називають їх, що один і той же предмет може мати кілька ознак— ознаку кольору, смаку, розміру, призначення: яблуко — велике, достигле, кругле, червоне, солодке.
Одночасно з вирішенням цього завдання учитель знайомить дітей із постановкою відповідних питань: олівець (який?) червоний, ялинка (яка?) зелена, плаття (яке?) нове.
Роботу над розмежуванням ознаки предмета і слова, що її називає, можна здійснити, наприклад, так: учитель, демонструє перед учнями чорно-біле зображення якогось предмета (кульки, м'яча, олівця або чогось іншого) і просить сказати, який предмет вони бачать за розміром, кольором і матеріалом. Звичайно, діти не можуть виконати прохання вчителя, бо малюнок не дає для цього підстав. Далі відбувається бесіда:
— Чому ви не можете назвати ознаки предмета? (Небачимо їх).
— А що ви тепер можете сказати про нього? (Учитель демонструє предмет у натурі, а діти характеризують його. При цьому учитель користується питаннями, на
приклад: за кольором кулька яка? і под.)
— А якщо я скажу, що на малюнку зображена синя кулька, яку фарбу ви візьмете, щоб її розмалювати?(Синю.)
— Що вам це підказало? (Слово «синя».)
— Отже, для чого нам потрібно слово «синя»? (Щоб назвати колір.)
— З чого зроблена наша кулька (3 гуми.)
— Отже, яка вона? (Гумова.)
У такий спосіб учні визначають і інші можливості ознаки предмета й переконуються, що ознака, властива предмету, закріплюється у слові
Білет 13
1. Прикметник. Розряди за значенням, граматичні форми, особливості творення ступенів порівняння. Правопис прикметників.
2. Методика вивчення орфографії у 1-4 класах, види орфографічних вправ, методика їх проведення.
1. Прикметник. Розряди за значенням, граматичні форми, особливості творення ступенів порівняння. Правопис прикметників.
1. Прикметником називається повнозначна частина мови, до складу якої входять слова, що виражають ознаку предмета і змінюються за родами, числами та відмінками. Прикметники відповідають на питання який? який? яке? чий? чия? чиє? Ознака предмета може бути виражена безпосередньо (червона квітка, зелений листок, теплий вітер) або через його відношення до інших предметів (дерев’яний стіл, залізна лопата, морська вода). Ознаками виступають різноманітні якості і властивості предметів. Поняття ознаки вираженої прикметником, охоплює багато значень: колір (червоний, синій), розмір (великий, малий), смак (солодкий, гіркий), матеріал з якого вони зроблені (мідний, скляний), відношення до місця і часу (приморський, київський, лівий, передній; пізній, ранній, вчорашній, завтрашній), приналежність (сестрин, братів), зовнішні і внутрішні властивості (стрункий, чорнявий, розумний,кмітливий) та ін.
Прикметники змінюються за родами, числами й відмінками. Оскільки прикметники вживаємо з іменниками,то й узгоджуємо їх з іменниками в роді (в однині), числі й відмінку: широкий степ, широкого степу, широким степом, широкі степи, широкими степами; широка нива, широкою нивою, широких нив...
Якісні, відносні й присвійні прикметники
Прикметники за значенням поділяємо на якісні, відносні та присвійні.
Якісні прикметники виражають ознаку безпосередньо. Ця ознака може бути в більшій або меншій мірі: кислий – кисліший – найкисліший; добрий – добріший – найдобріший.
Якісні прикметники означають: 1) властивості і якості предметів, що сприймаються зором (червоний, світлий, зелений), слухом (дзвінкий, тихий), на смак (кислий, солодкий), нюхом (запашний), дотиком (твердий, гострий); 2) просторові, часові ознаки (довгий, великий, далекий, давній); 3) вікові ознаки людей, їх риси характеру (молодий, старий, хоробрий, сміливий, веселий, мудрий, розумний); 4) фізичні якості істот, властивості предметів і їх форму (здоровий, худий, сліпий, кривий, прямий, круглий); 5) загальну оцінку (гарний, поганий).
Якісні прикметники характеризуються рядом властивих тільки для них граматичних ознак.
1) Мають ступені порівняння (вищий і найвищий), що означають різну міру вияву в предметі ознаки, якості, властивості (веселий – веселіший – найвеселіший).
2) Мають зменшені, пестливі, збільшені і згрубілі форми, що виражають наше емоційне ставлення до осіб та предметів і ступінь якості (маленький, гарненький).
3) Від якісних прикметників можуть утворюватись якісно-означальні прислівники на –о, -е (низько, весело, голосно) та іменники з абстрактним значенням (сміливість, чесність; доброта, висота)
4) Деякі якісні прикметники мають коротку форму (дрібен дощик, зелен сад)
5) Багато якісних прикметників утворюють антонімічні пари (високий – низький, старий – молодий, широкий – вузький)
6) Якісні прикметники бувають непохідні (синій, малий, легкий) і похідні (голосний, запашний,холодний)
Відносні прикметники виражають ознаку через відношення до інших предметів. Ця ознака не може бути виражена в більшій або меншій мірі: вечірня прохолода (прохолода вечора), металева кулька (кулька з металу)
Відносні прикметники характеризуються рядом граматичних особливостей.
1. Ознака відносних прикметників незмінна, вона не може виражатися більшою чи меншою мірою, як у прикметників якісних. Тому ці прикметники не мають ступенів порівняння, зменшено-пестливих і згрубілих форм. Відносні прикметники не мають антонімічних пар, від них не утворюються іменники з абстрактним значенням.
2. Усі відносні прикметники похідні. Найчастіше вони утворюються від іменників: західний вітер, народний інструмент, природний газ, обідня перерва, передній ряд. Узв’язку з цим вони вступають у синонімічні відношення з книг.
Присвійні прикметники означають приналежність предметів людині чи тварині, від назв яких вони й утворюються: сестра – сестрина хустка, брат – братова книга, Микола – Миколин костюм.
Присвійні прикметникихарактеризуються властивостями тільки їм словотворчими словотворчими і граматичними особливостями.
1. Присвійні прикметники утворюються тільки від іменників – назв істот (людей і тварин): а) від власних назв людей і назв, що означають родинні стосунки за допомогою суфіксів – ів (-їв), -ин (-їн): Петрів, Сергіїв, Миколин, Софіїн; б) від назв тварин за допомогою суфіксів – ач- (-яч-), -ин- (їн--): собачий, курячий, качиний. Деякі присвійні прикметники мають нульовий суфікс: вовчий, овечий.
2. Присвійні прикметники утворені від назв людей, у називному і знахідному відмінках однини мають коротку форму (Василів, Федорів братів, материн), а прикметники, утворені від назв тварин, - повну форму (курячий, качиний, орлиний, овечий).
Ступені порівняння якісних прикметників
| Вищий ступінь | Найвищий ступінь | ||
| Проста форма | Складена форма | Проста форма | Складена форма |
| Прикметник + ш (-іш): високий – вищий, малий – менший, гіркий – гіркіший. | Більш (менш) + прикметник: більш високий, менш високий. | Най+ проста форма вищого ступеня: найвищий, найменший. | Найбільш (найменш) + прикметник: найбільш високий найменш гіркий |
Правопис прикметників
Не з прикметниками
Частку не пишемо з прикметниками разом, якщо: а) слово не вживається без не: нечупарний, неозорий, невпинний; б) прикметник з часткою не становлять єдине поняття і їх можна замінити синонімічними словами: недорогий (дешевий), невисокий (низький)
Частку не пишемо з прикметниками оремо, якщо є протиставлення: не молодий а старий;не яскравий, а білий.
Букви н і нн у прикметниках
Одну букву н пишемо в прикметниках, якщо вони утворені за допомогою суфіксів –н(ий), -н(ій), -ан(ий), -ян(ий): західний, ближній, солом’яний, гречаний.
Дві букви нн пишемо в прикметниках: а) утворених за допомогою суфіксів – анн (ий), -енн(ий): невблаганний, неоціненний, несказанний. Такі прикметники завжди мають наголос на суфіксі, що відрізняє їх від дієприкметників утворених за допомогою суфіксів –ан (ий), -ен (ий): незлічений, неоцінений, несказаний; б) утворений за допомогою суфікса – н - від твірної основи яка закінчується на – н: закон – законний, день – денний, вікно – віконний.
Прислівники можуть писатися разом, окремо і через дефіс.
Через дефіс:
1. Утворені за допомогою префікса по- і суфіксів -ому, -єму, -е, -и: по-святковому, по-твоєму, по-перше, по-людськи.
2. Утворені за допомогою часток будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -то, -от, -таки: будь-коли, коли-небудь, казна-де, хтозна-скільки, так-то, де-таки, як-от.
3. Утворені з двох прислівників, повторенням одного й того ж слова, повторенням основи, сполученням синонімів або антонімів: вряди-годи, швидко-швидко, рано-вранці, часто-густо, більш-менш.
4. Прислівники по-латині і на-гора.
5. Через два дефіси пишуться слова: будь-що-будь, віч-на-віч, де-не-де, пліч-о-пліч.
Окремо:
1. Прислівники в одному, в цілому, в основному.
2. Слова, які відповідають на два запитання у реченні – запитання прислівника і запитання непрямих відмінків:1. У гурті робити, що з гори (з чого? звідки?) бігти. 2. А згори (звідки?) яскраво світить сонечко.
4. Прислівники типу по-новому треба відрізняти від поєднання прийменника з прикметником по новому. 1. Живемо (як?) по-новому. 2. Машини пішли (по якому?) по новому мосту.
5. Запам’ятати: без відома, без жалю, без кінця, без ладу, без потреби, без промаху, без пуття, без сліду, без смаку, без сумніву, без толку, без тями, без угаву, без упину.
6. Прислівникові сполучення, утворені повторенням того самого слова в різних відмінках: кінець кінцем (наз. + орудн.), сам на сам (наз. + знах.).
Перша частина пишеться окремо, а дві наступні – через дефіс: не сьогодні-завтра, без кінця-краю, з діда-прадіда, з давніх-давен.
Разом:
Більшість прислівників пишуться разом: вбік, взимку, навпростець.
Запам’ятати: безвісти, безперестанку, ввечері, ввік, вволю, вголос, вдалечині, відразу, внизу, вночі, довіку, доверху, догори, додому, замужем, зараз, збоку, зверху, ззаду, знизу, зранку, навесні, навіки, напідпитку, напоказ, одвіку, поверх, позаду, скраю, спереду та ін.
2. Методика вивчення орфографії у 1-4 класах, види орфографічних вправ, методика їх проведення.
Повноцінні реалізації комунікативної функції мови сприяє унормованість її правопису. Саме тому вагомою є роль вивчення орфографії в школі вироблення в учнів орфографічних навичок починаючи з першого класу.
Орфографія трактується як система правил правопису. Орфографічне правило – це певне узагальнення, що стосується ряду слів для яких є характерною одна й та сама фонетична, або граматична закономірність.
Орфографічні правила визначають вибір написань у таких випадках:
- Позначення звуків буквами в словах (правила правопису слів з ненаголошеними е, и, з дзвінкими та глухими приголосними);
- Написання слів разом і окремо;
- Вживання великої букви на початку речення і у власних назвах;
- Перенос слів з рядка в рядок;
- Скорочення слів (ВУЗ, фізкультхвилинка).
Орфограма - це написання яке вимагає перевірки,застосування певного правила, або звернення до словника.
Зміст чинної програми не передбачає у молодших школярів поняття орфограм. Ним вони оволодівають практично. У програмі матеріал з правопису не виділений: він вивчається окремо не як самостійний розділ, а у зв’язку з розділами «Слово», «Звуки і букви».
Під орфографічною грамотністю розуміють вміння правильно вживати граматичні засоби (букви, дефіс, пропуск) для відтворення усного мовлення на письмі відповідно до прийнятих правил правопису.
Розрізняють два види орфографічної грамотності:
1. Абстрактну
2. Відносну
Початкова школа має на меті сформувати в учнів лише відносну орфографічну грамотність оскільки на уроках рідної мови вивчається далеко не вся система орфографічних правил.
Види орфографічних вправ, методика їх проведення.
Вправи поділяються на такі види:
- Спостереження над мовою з певною метою (знайти, визначити тощо);
- Різні види розбору (фонетичний, граматичний, морфемний тощо);
- Різні види списування із завданням;
- Конструювання мовних одиниць;
- Творчі.
Зважаючи на етапність процесу вироблення орфографічної навички, методисти подають таку класифікацію вправ:
- Вправи на розпізнання орфограми;
- Вправи на часткове застосування правила;
- Вправи на повне застосування правила.
Вправи на часткове застосування правила мають місце в основному на уроках вивчення орфографічних правил зі складною алгоритмічною структурою, коли відпрацьовується кожний крок розв’язання правописної задачі. Наприклад, під час роботи над темою «Правопис слів з ненаголошеними голосними [е],[и] в корені», учням слід запропонувати такі вправи:
1. До поданих слів дібрати споріднені (кислий, мир, глибоко). Які з них під час написання потрібно перевіряти?
2. Чи можна перевірити слово силач словом села? Якщо ні, то чому? Дібрати таке, яке було б перевірним.
3. Списати групи споріднених слів, позначити в них корінь, підкреслити букви, що позначають ненаголошені голосні [е],[и]. Які зі споріднених слів можуть бути перевірними? Димовий, дим, димити, димок, задимлений; весляр, веслувати, весло,весла.
4. Списати, вставити пропущені букви, в дужках написати перевірочне слово.
Дрімає з…мовий ліс. Холод скував д…рева і запорошив їх снігом. Застигли білі б…рези і могутні дуби. Повисли до з…млі тоненькі гілочки в…рби.
До вправ на повне застосування орфографічного правила можна зарахувати пояснювальний і контрольний диктанти, а також різні види творчих вправ (письмо по пам’яті, диктант-переклад, вільний диктант, переказ тексту, сприйнятого зором або на слух).
Білет 14
1. Займенник. Розряди за значенням. Особливості відмінювання та правопису займенників.
2. Система вивчення іменника у початкових класах. Скласти план-конспект уроку на тему «Загальне поняття про іменник» (3кл., ч. ІІ).
1. Займенник. Розряди за значенням. Особливості відмінювання та правопису займенників.
Займенник - повнозначна змінна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх і відповідає на питання хто? що? який? чий? скільки?: Багато таємниць у світі, одна з найбільших з-поміж них-мова (І. Вихованець). Мудрим ніхто не вродився, а навчився (Народна творчість). Була зима - найкраща, найулюбленіша моя пора року (Л. Смілянський).
РОЗРЯДИ ЗАЙМЕННИКІВ ЗА ЗНАЧЕННЯМ
Займенники за своїм лексичним значенням і морфологічними ознаками поділяються на дев’ять розрядів:
| особові | я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони |
| зворотний | себе |
| питальні | що? хто? скільки? який? чий? котрий? |
| відносні | ті жпитальні, але без знаку питання |
| присвійні | мій, твій, наш, ваш; його, її, їхній, свій); |
| вказівні | цей, оцей, сей, той, стільки, такий, отакий |
| означальні | весь, всякий, сам, кожний, самий, інший |
| неозначені | абихто, абищо, будь-який, скільки-небудь |
| заперечні | ніщо, ніякий, нічий, аніхто, аніщо, аніякий, |
Інші займенники мають три типи відмінювання: 1. я, ти, ми, ви, себе; 2. він, вона, воно, вони; 3. мій, твій, свій, чий, той, цей, весь, хто, що. Особливістю відмінювання 1 групи є те, що в непрямих відмінках спостерігається явище суплетивізму (творення форм слова чи нових слів від інших основ): я-мене, ми-нас. У другій групі характерним є поява початкового Н після прийменника та в орудному відмінку: він - у нього, ним, вона - про неї, нею. У відмінюванні займенників мій, твій, свій, той, весь найбільше розбіжностей у чоловічому роді, менше – в жіночому та в множині: мій-мого-моєму, моя-моєї-моїй.
Особливості правопису займенників
· Крім випадків, зазначених у 8 та 9-му розрядах займенників за значенням (неозначених та заперечних), варто звернути увагу на таке: 1. Якщо між частками, що пишуться разом або через дефіс,
· з'являється прийменник, то всі компоненти пишуться окремо:
· абичого — аби з чого, декотрого — де в котрого, хтозна-чиїм — хтозна з чиїм, казна-скількох — казна в скількох, бозна-кого — бозна до кого, будь-котрої — будь від котрої, невідь-яким — не-відь з яким, нічию — ні про чию.
· Із частками -бо, -но, -то, -таки, коли вони виділяють значення окремого слова, займенники пишуться через дефіс: ви-бо, ти-но, стільки-то, все-таки, сам-таки, але якщо між часткою та займенником вклиняється інша частка, то всі компоненти пишуться окремо: ви ж бо, ти ж но, стільки ж то, все ж таки, сам би таки тощо.
· Із часткою не займенники пишуться окремо: не твої, не вони, не я, не той. Виняток: прикметник неабиякий (у значенні «видатний, великий, визначний»): неабиякий інженер, неабиякі думки. Це слово ватро відрізняти від сполучення частки із займенником, які пишуться окремо: Це не абиякий артист, а видатний.
2.Система вивчення іменника у початкових класах. Скласти план-конспект уроку на тему «Загальне поняття про іменник» (3кл., ч. ІІ)
Діти вивчають іменник протягом 4 років навчання.
У 1 класі школярі вчаться відповідати на питання хто? що?, знайомляться із словами, що є назвами предметів, виконують логічні вправи на розрізнення назв істот і неістот.
У 2 класі вводиться термін “іменник”, розкриває поняття “слова, які означають назви предметів”, проводжується робота над диференціацією назв істот і неістот, без уживання термінів “однина - множина” формуються практичні навички розрізнення числа іменників.
У 3 класі учні поглиблюються свої знання про назви істот і неістот, власні й загальні назви; вводиться терміни для позначення тих понять, які раніше розглядається практично.
У 4 класі учні вчаться відмінювати відмінювати іменники.
Вивчення іменників в початкових класах передбачає, по-перше, формування граматичного поняття іменник, по-друге, формування навичок правопису відмінкових закінчень іменників, по-третє, збагачення словника учнів по вищих іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Ці завдання розв’язуються не ізольовано, а у взаємозв’язку. Лексичні і граматичні ознаки іменника досить складні, а тому вивчення цієї частини мови вимагає поступового накопичення конкретного матеріалу для узагальнення знань про іменник як частину мови.
Система роботи над вивченням теми “Іменник”, має бути цілеспрямованим процесом, який передбачає певну послідовність ознайомлення учнів із смисловим значенням і граматичними ознаками цієї частини мови; а також поступове ускладнення вправ, спрямоване на формування навичок точного виживання іменників у мовленні і правильне їх написання.
Формування у молодших школярів граматичного поняття “іменник складається з кількох станів.
Перший – підготовчий, який збігається з періодом навчання грамоти. Підготовка учнів до усвідомлення поняття “іменник” передбачає навчання розрізнити предмет і його назву, розвиток умінь класифікувати слова за певною смисловою ознакою (назви овочів, фруктів, транспорту тощо)”.
Другий стан формування поняття “іменник” передбачає знайомлення учнів із граматичним ознаками слів у єдності з їх смисловими значеннями (відповідають на питання хто? що?., називають предмети) й закріплення їх у терміні “іменник”. Ця робота потребує від учня більше високого ступеня узагальнення, ніж це було на підготовчому стані.
Третій стан полягає у поглибленні знань про смислове значення іменників, засвоєння форми роду, числа, підготовці до усвідомлення відмінків, розширене знання про власні і загальні назви.
Четвертий стан передбачає формування уміння відмінювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висвітлення своїх думок і правильно писати відмінкові закінчення.
Формування загального поняття про іменники.
Загальне поняття про іменник полягає формуватися у дитині ще у до букварний період. Саме тут учитель навчає дітей розрізняти предмет і слово, що його називає. Подальше формування поняття” іменник” передбачає роботу над лексичними значеннями іменника і його граматичною ознакою – відповідає на питання хто? що? Уміння ставити до слів – назви предметів запитання хто? чи? Що? Прищеплюється дітям ще в період навчання грамоти.
Змінювання іменників за числами (однина, множина).
Поняття “число” засвоюються дітьми на реальній, предметній основі: у житті вони зустрічають один або декілька предметів. У зв’язку з цим уявленням про число сформоване ще в дошкільному віці, адже практично діти вміють користуватися формами однини і множини іменників (лялька - ляльки). Усвідомлення числа іменників як граматичної категорії починається в школі.
Поняття про однину і множину іменників формується послідовно. У 1 –2 класах діти дістають уявлення про один і багато предметів, вчаться добирати слова за зразком (герой – герої, мишенята - мишеня) або змінювати форму слова, керуючись настановою однин – багато.
Терміни однина/множина вводяться в 3 класі. Якщо в 1-2 класі учні лише практично користуються числовими формами, то у третьому класі продовжується формування поняття “число іменників” на більш високому рівні.
Під час вивчення числа іменників діти повинні зрозуміти:
· Якщо іменник означає назву одного предмета, він вживається в однині (стіл),
· Якщо іменник означає назву двох або більшої кількості предметів, він вживається в множині (соли);
· Не всякий іменник, що має форму множини, називає кілька предметів “двері” невсякий іменник що має форму однини становить собою назву одного предмета коріння.
Робота над вивченням числа іменників проходить у такій послідовності:
· Спочатку вчитель організовує спостереження за словами, які називають один і кілька предметів, і порівняння цих слів. Внаслідок узагальнення діти неодмінно зроблять висновок про те, що, коли іменник називає один предмет, він вживається в однині, а коли більше предметів – у множині.
· Оскільки учні при визначення числа звертають увагу лише на смисловий бік поняття (один - багато), слід зорієнтувати їх на врахування формального показники однини і множини – закінчення (книга - книги).
Дата добавления: 2015-08-21; просмотров: 99 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| БУДОВА СЛОВА | | | Пошукове завдання. |