Етика поїдання м’яса: радикальний погляд

А зараз

Камінь налякався,

Побачивши мене.

І врятувався,

Прикинувшись мертвим.

Норберт Маєр

Початкові мотиви більшості знайомих мені вегетаріанців далекі від прагнення харчуватися правильно. Вони наполягають на тому, що вегетаріанська дієта корисна для здоров'я, проте, багато хто сприймає міцне здоров'я, як нагороду за чистоту та доброчесність дієти або як додатковий приз. На своєму досвіді я переконався, що набагато більш дієвим мотивом для більшості різних людей, від ідеалістично налаштованих студентів коледжів, активістів соціальних та екологічних рухів до прихильників східних духовних вчень на зразок буддизму та йоги, виявляється моральний або етичний бік вегетаріанства. Сформульований такими авторитетними духовними світилами, як Махатма Ґанді, і ініціаторами екологічного руху, такими, як Френсіс Мур Лаппе, моральна причина відмови від м'яса спочатку приголомшує. Як м'ясоїд, котрий усіма силами прагне жити у світі з навколишньою природою, і як чесна людина, що намагається покінчити з лицемірством, що панує у нашому житті, я був змушений прийняти ці докази з усією серйозністю.

Найбільш типовий із них звучить так: аби задовольнити існуючий у сучасному суспільстві колосальний попит на м'ясо, тварин змушують терпіти немислимі страждання, тримають у тісноті, у бруді, під замком. В одну клітку запихають двадцять курей, свиней тримають у бетонних загородках – таких вузьких, що ніде повернутися. Ця жорстокість огидна, але ще гірше негативний вплив на навколишнє середовище. Тваринам м'ясних порід згодовують 3-7 кг рослинного білка на кожні півкіло м'яса – це непростиме явище у світі, де стільки людей голодує. 0,1 гектару достатньо, аби цілий рік годувати вегетаріанця, але більше 1,5 гектарів буде потрібно, аби виростити зерно для виробництва м'яса, якого середньостатистичному м’ясоїду вистачить на рік. Іноді ці гектари – це вирубані тропічні ліси. Виснажуються і водні ресурси: на частку м'ясної промисловості припадає половина усієї води, що споживається у США. Близько 10 тисяч літрів потрібно для виробництва півкіло яловичини, а тим часом для вирощування півкіло пшениці потрібно всього 100 літрів води. Витрачання запасів корисних копалин – це ще один серйозний недолік м'ясної промисловості. Питні води забруднює близько 1,6 мільйонів тонн тваринницьких стоків, і не будемо забувати про те, що разом з ними у воду, а отже, і у муніципальні водопроводи потрапляють антибіотики та синтетичні гормони. Навіть якщо не брати до уваги вбивства (про це пізніше), перерахованих вище фактів достатньо, аби зрозуміти, як аморально підтримувати цю систему споживання м'яса.

Не стану заперечувати наведені статистичні дані, скажу тільки, що вони відносяться до м'ясної промисловості, яка існує на даний момент. Це вагомий аргумент, але не проти вживання м'яса, а проти м'ясної промисловості. Насправді є й інші способи вирощування домашньої худоби м'ясних порід, – способи, при яких тварини сприяють відновленню навколишнього середовища, а не забруднюють його, до того ж позбавлені від страждань. Візьмемо, наприклад, традиційну ферму, на якій вирощують різні культури, де є пасовище та фруктовий сад. У цьому випадку гній не забруднююча речовина і не побічний продукт, а цінне добриво, що підвищує родючість ґрунту. Замість того щоб позбавляти зерна мільйони голодних, тварин випускають на пасовище, де вони харчуються травою на землі, що непридатна для вирощування інших культур. Коли тварини виконують важку роботу – возять плуги, скльовують комах, риються у компості, – вони допомагають економити природне паливо, а фермер не користується пестицидами. До того ж утримання тварин на вільному вигулі не вимагає так багато води.

На фермі, де не тільки займаються виробництвом, але й дбають про екологію, домашня худоба відіграє важливу роль. Цикли, зв'язки, взаємовідносини сільськогосподарських культур, дерев, комах, гною, птахів, ґрунту, води і людей на фермі утворюють складну мережу, павутину, органічну по суті, яку неможливо віднести до тієї ж категорії, що й свиноферму на 5000 голів. Будь-яке природне середовище – це дім для тварин і рослин, тому саме собою зрозуміло, що сільське господарство, яке прагне бути якомога ближче до природи, займається тим й іншим. Звичайно, на виключно рослинницької фермі дикі тварини можуть представляти серйозну проблему, потрібно відлякувати їх. Грядки з латуком і морквою – це ласа приманка для кроликів, бурундуків, оленів, які здатні за ніч знищити ціле поле. Фермерам, котрі вирощують овочі, доводиться огороджувати поля дротом під струмом, користуватися сильцями, капканами і набагато частіше, аніж думають люди, застосовувати для захисту полів зброї та отрути. Навіть якщо фермер утримується від убивств, вирощування овочів вимагає постійного догляду за землею, у першу чергу – можливості відгородитися від навколишньої природи.

Так, напевно заперечить хто-небудь, але ідилічні ферми минулого не задовольнять гігантські потреби нашого суспільства, яке звикло до м'яса. Навіть якщо харчуєшся тільки органічним м'ясом, твоя дієта неетична, оскільки того ж рівня споживання дотримується ще шість мільярдів жителів Землі.

Подібні доводи виникають з нічим не обґрунтованого припущення, що наша нинішня м'ясна промисловість прагне до зростання продуктивності. Насправді її завдання – це отримання максимального прибутку, тобто збільшення не виробництва, а віддачі з кожного витраченого долара. З фінансової точки зору більш доцільно тримати тисячі корів у тісному приміщенні, годувати їх зерном, що вирощене на обробленому хімікатами полі площею 2500 га, а не виганяти на кожне з двадцяти п'яти полів площею 100 га сорок корів, які утримуються на сімейній фермі. Перший спосіб виробництва більш рентабельний, особливо з точки зору використання найманої праці. При ньому потрібно менше робочих рук, а це непогано у нашому суспільстві, де не цінується фермерська праця. Тим не менш у першому випадку витрати на виробництво яловичини у перерахунку на гектар площі поля (на літр води, одиницю палива або інші статті витрат) значно вищі.

В ідеальному світі м'ясо було б у надлишку, але коштувало б воно набагато дорожче. Інакше й бути не може. Племінні спільноти розуміли, що м'ясо – це особлива їжа, її цінували як вищий дар природи. Якби у нашому суспільстві таке ставлення до м'яса виражалося ціною, вона була б нечуваною. Проте середні ціни на м'ясо (та інші продукти) дивовижно низькі у порівнянні із загальними витратами покупців – і за історичними мірками, і у порівнянні з цінами в інших країнах. Сміховинно дешеві продукти розоряють фермерів, применшують значущість самої їжі, роблять менш ефективні способи виробництва економічно невигідними. Була б їжа, а особливо м'ясо, більш дорогою, ми, ймовірно, не витрачали б його так бездумно: цей фактор теж слід взяти до уваги, оцінюючи нинішні масштаби споживання м'яса.

До цих пір я вів мову про жорстокість виробників м'яса та вплив виробництва на екологію – важливих моральних мотивів вегетаріанства. Але вегетаріанство існувало ще до появи нинішньої м'ясної промисловості, яке засноване на простому переконанні того, що вбивство – це гріх. Несправедливо віднімати у тварини життя, якщо у цьому немає необхідності, це кривава, жорстока й варварська витівка.

Зрозуміло, що рослини теж живі, а більшість вегетаріанських дієт передбачає вбивство рослин (виняток – фрукторіанська дієта, що складається тільки з фруктів). Втім, мало хто прирівнює вбивство тварини до вбивства рослини: більшість вважає, що тварини – це більш високоорганізована форма життя, з розвиненою свідомістю і здатністю відчувати страждання. Тваринам люди співчувають охочіше, тим більш що ті подають крики страху та болю, але особисто мені шкода і садові бур'яни, які доводиться виривати з коренем. Проте доказ «рослини теж живі» навряд чи охолодить моральні пориви вегетаріанця.

Слід також зазначити, що механізоване вирощування овочів пов'язане з масовим вбивством мікроорганізмів (що знаходяться у ґрунті), комах, гризунів і птахів. І знову ж таки, цей доказ не зачіпає головну мотивацію вегетаріанців, оскільки мова йде про випадкові вбивства, які можна звести до мінімуму. Як нам усім відомо, ґрунт і сама Земля – це істоти, що наділені чутливістю, і сільськогосподарське виробництво, нехай навіть рослинництво, що вбиває ґрунт, річки, землю, у моральному відношенні заслуговує такого ж осуду, як свиноферма. У нас знову виникає нагальне питання: хіба це добре – вбивати істоти, які наділені чутливістю?

Можна також задатися питанням, чи так необхідно це вбивство. Фахівці в області харчування в основному прихильні до вегетаріанства, проте невелика частина дослідників люто заперечує користь, яку воно приносить здоров'ю. Аналіз цих суперечок у даній статті недоречний, але після довгих років експериментів на собі я переконався, що м'ясо необхідно мені, аби зберегти здоров'я, силу та енергію на різних життєвих стадіях. Чи переважує моє здоров'я право іншої істоти на життя? Це питання повертає нас до проблеми вбивства. Настав час відкинути усі невисловлені передумови і відповісти на нього навпростець.

Почнемо з дуже наївного і провокаційного запитання: «А що поганого, по суті, у вбивстві?» І до речі, що поганого у смерті?

Неможливо детально вивчати моральну сторону м’ясоїдства, не замислюючись про сенс життя та смерті. Інакше ми ризикуємо впасти у лицемірство, оскільки відокремлені від реальної смерті, що стоїть за кожним шматком з'їденого нами м'яса. Фізична та соціальна дистанція від бойні до обіднього столу ізолює нас від страху та болю, які зазнаються тваринами, яких ведуть на забій, після чого омертвлена істота перетворюється на шматки м'яса. Наші предки не знали подібної розкоші: у древніх спільнотах мисливців і хліборобів убивства здійснювалися зовсім поруч, були особистою справою кожного, не давали можливості ігнорувати той факт, що ще недавно шматок м'яса був живою, дихаючою істотою.

Наша відокремленість від смерті виходить далеко за межі харчової індустрії. Збираючи земні скарби – багатство, становище у суспільстві, красу, досвід, репутацію, – ми не замислюємося над тим, що вони недовговічні, а тому нічого не варті. «У могилу їх з собою не понесеш», – говорить прислів'я, проте американське суспільство, котре зациклене на світській корисливості, підтримує переконання, що і таке можливо, що й наші накопичення мають справжню цінність. Найчастіше лише близьке знайомство зі смертю допомагає людям усвідомити, що для них насправді важливе. Реальна смерть переконливо доводить, які безглузді цілі та цінності звичного сучасного життя, були б вони особисті чи суспільні.

Не дивно, що у нашому неймовірно багатому суспільстві поширений страх перед смертю, настільки ж безпрецедентний в історії, як наше багатство. На особистому та суспільному рівні тривале й стабільне життя означає більше, аніж те, як прожите це життя. Особливо наочно про це свідчить наша система охорони здоров'я, що вважає смерть «негативним результатом», яка віддає за краще їй навіть тривалу агонію. З подібними поглядами я стикався, спілкуючись зі студентами Пенсільванського університету, котрі воліли мучитися, вивчаючи ненависні дисципліни, аби отримати нецікаву роботу, що обіцяє, тим не менш, фінансову стабільність. Вони бояться жити як належить, вимагати того, що належить їм за право, а саме радості й захоплюючої роботи. На тих же побоюваннях заснована одержимість нашого суспільства питаннями безпеки. Головна американська мрія нашого часу – це максимально відгородитися від смерті й відчути себе захищеним. Тільки его здатне домагатися сталості від того, що за визначенням не є постійним.

Якщо копнути глибше, думаю, що коріння цього страху криються у притаманному нашій культурі поділі душі й тіла, матерії та духу, людини і природи. Наукова спадщина Ньютона і Декарта говорить про те, що ми обмежені й роз'єднані істоти, що життя і його події випадкові, що пристрій життя та всесвіту можна повністю пояснити об'єктивними законами, що застосовані до неживих елементарним частинок, отже, сенс життя – це ілюзія, а Бог – це втілення наших марних бажань. Якщо матерія – це все, що є у світі, якщо життя позбавлене сенсу, тоді, звичайно, смерть – це найбільша із катастроф.

Цікаво, що релігійна спадщина Ньютона і Декарта дечим відрізняється. Коли релігія поступається фізиці право пояснювати, як влаштований світ, тобто космології, то вона спрямовується у піднесені сфери. Дух протиставляється матерії, як щось вище й відокремлене. Неважливо, чого ми добилися у матеріальному світі, – головне, аби ваша нематеріальна «душа» була врятована. При такому дуалістичному підході до духовності життя у матеріальному світі, що населений істотами з плоті та крові, втрачає будь-яке значення. Людське життя перетворюється на подобу екскурсії, несуттєвої розваги для вічного духу.

Інші народи, більш стародавні й мудрі, котрі володіють багатою культурою, ставилися до життя інакше. Вони вірили у священний світ, де дух пронизував матерію. Ми називаємо такі вірування «анімізмом», їх об'єднує наділення душею всіх навколишніх предметів. Але навіть це визначення видає дуалізм наших уявлень. Ймовірно, правильніше було б сказати, що все існуюче у світі є душа. А якщо всі навколо душа, тоді життя у плоті, у матеріальному світі, священне. Ці ж народи вірили у долю і вважали, що не варто намагатися прожити довше відпущеного кожному терміну. Праведному життю на землі надавалося першорядне значення, це життя вважали священною подорожжю.

Коли катастрофою називають не витрачене даремно життя, а смерть, то легко зрозуміти, чому людина, котра вірна принципам етики, вибирає вегетаріанство. Для неї позбавлення істоти життя – це найтяжчий злочин, особливо в умовах суспільства, котре цінує безпеку більше, аніж радість, а стабільність – більше, аніж ризик, який пов'язаний з творчістю. Якщо сенс життя – це ілюзія, тоді его, внутрішнє віддзеркалення себе у порівнянні з навколишніми, – це все, чим ми володіємо. Смерть ніколи не буває доречною, частиною вищої гармонії та сенсу, божественним задумом, оскільки ніякого божественного задуму немає. Всесвіт знеособлений, механістичний і бездушний.

На щастя, наука Ньютона і Декарта вже застаріла. Її стовпи, редукціонізм і об'єктивність, руйнуються під вагою відкриттів XX століття – у галузі квантової механіки, термодинаміки, нелінійних систем, де порядок виникає з хаосу, простота зі складності, а краса ніде і у той же час скрізь, де все взаємопов'язане, де ціле неможливо зрозуміти, не збагнувши його складові. Попереджаю: мало хто із учених погодиться зі мною, але я вважаю, що у сучасній науці зібрано чимало підтверджень одухотвореності світу, в якому свідомість, порядок і вищий сенс вплетені у канву реальності.

З анімістичної і холістичної точки зору, у моральних міркуваннях про їжу слід поставити собі запитання не про те, чи було скоєно вбивство заради тієї чи іншої їжі, а швидше за все те, чи була вона здобута праведним і гармонійним способом. Так, корова наділена душею, як і земля, і екосистема, і вся планета. Жила ця корова так, як належить жити коровам? Яким способом її виростили – гідним або огидним (принаймні, згідно з моїми нинішніми уявленнями)? Закликаючи на допомогу інтуїцію та факти, я задаюся питанням, чи вносить ця їжа свій внесок у той крихітний клаптик божественної канви, який я у змозі побачити.

Всьому свій час, є час жити і час помирати. Така природа. Якщо вдуматися, тривалі страждання зустрічаються у природі рідко. Прибуток нашої м'ясної промисловості продовжує страждання тварин, людей і Землі, але це не єдиний спосіб виробництва м'яса. Коли корова живе так, як їй належить, коли життя і смерть гармонують з нашим прекрасним світом, тоді вбивство корови заради м'яса не ставить переді мною етичну дилему. Зрозуміло, на бойні корова випробує страх і біль (подібно черв'яку, якого ковтає вільшанка, оленя карібу, якого завалив ведмідь, бур'яну, якого висмикнули з ґрунту), і це мене засмучує. У житті чимало сумного, але під сумом ховається радість й повнота буття, шлях до яких – це не втеча від болю і не прагнення до задоволень будь-якою ціною, а гідне, правильне життя.

З мого боку було б лицемірством застосовувати цей принцип тільки до корови, але не до себе. Аби вести гармонійне життя вбивці рослин і тварин, я повинен здійснювати гідні вчинки, особливо у тих випадках, коли мої рішення ставлять під загрозу мій комфорт, безпеку та особисті інтереси у розумних межах, але навіть у цьому випадку жити як належить – означає ризикувати життям. Час жити і час помирати є не тільки у тварин, але й у мене. Те, що добре для будь-якої істоти, добре і для мене. М’ясоїдство повинно бути не демонстрацією переваги одного виду над іншим, а смиренням і визнанням існування життя та смерті.

Якщо ці міркування вам здалися занадто радикальними, а цілі – недосяжними, задумайтеся про те, що нескінченна гонитва за власною вигодою, дії у своїх інтересах і визначення можливостей рано чи пізно стануть нудними. Коли ми живемо гідно, приймаючи одне рішення за іншим, душа співає – навіть якщо розум не погоджується з нею і его протестує. І крім того, у людської мудрості є межа. Незважаючи на всю схильність до інтриг, нам не уникнути болю, втрат і смерті. Для тварин, рослин і людей жити набагато важливіше, аніж вмирати.

Дата добавления: 2015-09-03