Аболіціоністський рух напередодні громадянської війни в США: радикальний та поміркований напрями.

Негри не були самотні у своїй важкій боротьбі за визволення. У січні 1831 р. у Бостоні почала виходити щотижнева газета «Визволитель», що видавалася колишнім робочим-друкарем Вільямом Гаррісоном і виступала за негайне звільнення негрів. Навколо неї гуртувалися прихильники відміни рабства - аболіціоніст (від англійського слова abolition - скасування). У 1832 р. утворилося аболіціоністское суспільство Нової Англії, а наступного року - «Американське товариство боротьби з рабством». «Ми віримо і стверджуємо, - йшлося у«Декларації принципів»цього товариства, - що кольорові люди, що мають ті ж якості, які вимагаються від білих, повинні бути допущені надалі до тих же привілеїв та користуватися тими ж правами, що й білі. Шляхи до службового просування, до добробуту і до утворення повинні бути відкриті для них так само широко, як і для білих людей». Доводячи, що «рабство суперечить принципам природного справедливості» і республіканського ладу, товариство вимагало негайного звільнення негрів без будь-якої компенсації плантаторам. У 1840 р. товариство налічувало 2 тис. відділень і понад 200 тис. членів.

До рішучої боротьби проти рабства закликали поети-демократи Уітьер, Лоуелл, Лонгфелло. Особливо великий успіх серед демократичних кіл мали «Пісні про рабство» Лонгфелло, опубліковані в 1842 р.

Аболіціоніст створили підпільну організацію, що отримала назву «Підземна залізниця». Організація ця складалася з ланцюга явок для втікачів негрів і розповсюджувалася від штатів, що межували з рабовласницькими районами, до Канади, куди найчастіше прямували збіглі раби. Десятки тисяч негрів здобули свободу за допомогою цієї організації.

Боротьба за скасування рабства охопила різні верстви населення: фермерів, робітників, передову інтелігенцію і частина буржуазії, зацікавленої в розвитку внутрішнього ринку. У русі брало участь багато жінок.

Текстильні фабриканти Нової Англії, потребували у виробленому рабами дешевому бавовні, а також великі торговці і грошові ділки, банкіри, біржовики Нью-Йорка і судновласники, економічно пов'язані з рабовласництвом, ставилися до аболіціоністскому руху вороже, не зупиняючись перед застосуванням насильства і терору. Аболіціоніст піддавалися тому серйозної небезпеки не тільки в південних, а й у північних штатах, У 1835 р. натовп громив в Бостоні ледь не вчинила розправу над У. Гаррісоном. У 1837 р. в штаті Іллінойс, де рабство було заборонено, натовп, підбурювана агентами рабовласників, вбила видавця аболіціоністской

газети Ловджой.

До 1840 в русі склалося дві течії. Більшість аболіціоністів на чолі з У. Гаррісоном вважало, що з рабством необхідно боротися, не вдаючись до сили. Меншість, очолюване Ф. Дуглассом, виступало за застосування збройної сили. Джон Браун зробив невдалу збройну спробу звільнити рабів у 1859 р.

У 1840 р. рух було ослаблене розбіжностями з питань про участь у політичній боротьбі і про захист прав жінок. Прихильники політичної боротьби відкололися від послідовників Гаррісона і заснували аболіціоністскую «партію свободи». Двічі - в 1840 і 1844 рр..- ця партія виставляла на президентських виборах свого кандидата Джеймса Берні, але не мала успіху.

Аболіціонізм як політичний рух вичерпав себе після того, як 22 вересня 1862 була прийнята Прокламація про звільнення та 18 грудня 1865 Тринадцята поправка до конституції. 30 березня 1870 п'ятнадцятої поправкою колишнім невільникам було дано і право голосу.

У 1857 р. активний діяч лівого крила аболіціоністів Джон Браун, один з керівників громадянської війни проти рабовласників в Канзасі, приступив до підготовки повстання негрів. Браун грунтовно готувався до повстання; він вивчав військову справу, досвід партизанської боротьби в гірських умовах, визвольну війну негрів Гаїті, їздив до Європи знайомитися з місцями наполеонівських битв. Літом 1859 р. він переніс свої приготування в рабовласницький штат Віргінія.

У жовтні 1859 Браун на чолі жменьки сміливців (серед них були його три сини) захопив невелике містечко Харперс-Феррі, де був розташований арсенал. Браун утримував місто протягом двох днів. Загін його складався з 22 людей - білих і негрів. Браун очікував масової підтримки з боку рабів, але вони, не будучи ні обізнані про повстання, ні організовані, не встигли приєднатися до його загону. Браун і його прихильники були оточені силами місцевого ополчення і наздогнали їх з Вашингтона загоном морської піхоти. В нерівній сутичці загинули два сини Брауна, сам він був узятий в полон після важкого поранення. З усіх учасників повстання вдалося врятуватися небагатьом. Героїчний поведінку Брауна на суді, спокійне мужність, з якою він зустрів вирок і прийняв смерть на шибениці, справили сильне враження в широких верствах американського народу. Широку популярність здобули останні слова Брауна: «Я, Джон Браун, тепер абсолютно впевнений, що тільки кров змиє велике злочин цієї гріховної країни; я даремно раніше тішив себе думкою, що цього можна досягти без великого кровопролиття...»

Звістка про страту Брауна викликала повстання рабів в Міссурі, яке було жорстоко придушене.

Аболіціоніст піднесли свій голос на захист пам'яті Брауна. Письменник Генрі Торо організував багатолюдний мітинг, на якому заявив, що Браун і ті, хто пішов з ним на смерть, були кращими з людей. Не минуло й півтора року, як сотні тисяч фермерів і робітників з піснею «Тіло Брауна жевріє в могилі, дух його простує попереду нас» піднялися на війну за ту справу, в ім'я якого пожертвували своїм життям Джон Браун і його соратники.

Антирабовласницькі настрої панували ще з часів виникнення рабства – з того часу, як до англійських колоній в Америці у 1619 р. були завезені перші чорношкірі раби. Вони значно посилились в період підйому національно - визвольної боротьби 60-70 років XVIII століття [7; 50]. Рух за відвоювання національної незалежності проти Великої Британії був революційним, демократичним, спрямованим на втілення і суто внутрішніх прогресивних перетворень, зокрема на ліквідацію рабовласницької системи, на створення нових, перспективних капіталістичних відносин [15; 312].

Незадоволення існуванням рабовласництва набуло радикальних проявів у північних колоніях, де не існувало плантаційної системи і рабство не мало економічного підґрунтя. Але антирабовласницькі мотиви прослідковувались і на Півдні, вони стимулювалися кризою плантаційного господарства, яка виникла внаслідок обвалу цін на тютюн на світовому ринку.

«Батьки – засновники», як називають керівників революційного національно – визвольного руху американських колоній проти Великої Британії, розглядали рабство як зло, нав’язане жителям поселень великодержавною політикою метрополії [17; 91]. Публікації 60-70 х років XVIII століття яскраво свідчать про те, що проблема стає актуальною; люди починають замислюватися над існуючим станом речей.

В 1773 році Бенжамін Раш – лікар із Філадельфії, вільнодумець, філософ, прихильник матеріалізму у «Зверненні до жителів британських колоній в Америці» з приводу рабовласництва заперечував положення про расову нерівність як основу рабства [8; 201].

У 1775 році був виданий один з найвидатніших ранніх памфлетів проти рабства, написаний трибуном американської революції Томасом Пейном, - «Африканське рабство в Америці». Т.Пейн ставив рабство в один ряд з такими злочинами як вбивство, грабунок, зґвалтування, розглядав його як варварство і закликав американців, котрі повстали проти короля і деспотії, відмовитися від поневолення чорношкірих [33; 408]. Серед керівників національно-визвольного руху північних колоній активними захисниками свободи для негрів були Бенжамін Франклін, Джон і Сем’юель Адамси, Джозеф Уоррен та інші.

До числа противників рабства у південних землях відносились Джорд Вашингтон, Томас Джефферсон, Патрік Генрі – вони самі були рабовласниками, але переконаними в тому, що рабство було не лише моральним і політичним злом, а й економічно застарілою системою праці [71; 93].

Звернення молодого Т.Джефферсона до законодавчих зборів Вірджинії в 1769 р. із закликом звільнити рабів не увінчалося успіхом, але отримало широкий резонанс у південних колоніях. Ця людина зробила більше, ніж будь-хто з діячів Півдня у боротьбі проти рабства. У запропонованому ним Конгресу у 1776 р. проекті Декларації незалежності проголошувалась рівність всіх людей і підкреслювалась небажаність існування у штатах рабства; відповідальність за його введення у колоніях покладалась на англійського короля. Декларація засуджувала работоргівлю як «жорстку війну проти людської природи» [21; 511].

Але представники рабовласників Джорджії і Південної Кароліни у Конгресі вимагали, щоб пункт із засудженням рабства, і работоргівлі був виключений із Декларації. Їх підтримували купці і судновласники Нової Англії, які отримували величезні прибутки від торгівлі рабами.

У 1784 р. Конгрес з перевагою в один голос відхилив пропозицію Т.Джефферсена про заборону рабства на всіх знову приєднаних до США територіях. Тільки після трирічної боротьби Конгрес прийняв у запропонованій борцем редакції «Ордонанс Північно-Західної території» (1787), який забророняв рабство для земель північніше р.Огайо [51; 352].

У результаті війни за незалежність рабовласницька система була ліквідована тільки у північних штатах: Вермонті 1777 р., Массачузетсі і Пенсильванії – 1780р., Род-Айленді і Коннектикуті – 1784 р., у Нью-Йорку – 1799 р., Нью Джерсі – в 1804 р.

Перша антирабовласницька організація була заснована в квітні 1775 року у Філадельфії під назвою Пенсильванське товариство пропаганди відміни рабства, допомоги вільним чорношкірим і покращення становища африканської раси. Засновниками цього товариства були Бенжамін Франклін, Бенжамін Раш і Томас Пейн [19; 203].

Після успішного завершення національно-визвольної боротьби Джоном Джеєм і Олександром Гамільтоном у Нью-Йорку (1785 р.) було засновано Товариство добровільного звільнення рабів їхніми власниками.

Побідні товариства виникають також в Делавері (1789 р.), Меріленді (1790 р.), у Род-Айденді і Коннектикуті (1791), у Вірджинії і Нью-Джерсі (1792 р.) У кожному із штатів створювалися в переважній більшості місцеві організації.

У 1815 році зусиллями піонера аболіціоністського руху Бенжаміна Лінді була створена Антирабовласницька асоціація, яка в своїх лавах налічувала близько 500 членів. 1817 року Б.Лінді взяв участь у виданні в штаті Огайо газети «Філантроп» (антирабовласницького спрямування), але вона проіснувала недовго. У 1818-1820 рр. рабство вперше проявилася як серйозна проблема, як реальна загроза національній єдності. Після жорстких дебатів у Конгресі і за його межами був прийнятий Міссурійський компроміс, за яким штат Міссурі вступав у Союз як рабовсницький штат, одночасно із забороною рабства північніше 36030’ північної широти [38; 506].

Міссурійський компроміс 1820 р. викликав незадоволення в прогресивних колах. Спроба рабів розпочати боротьбу з самого початку була приречена на невдачу зазнала поразки і змова з метою підняти повстання в Чарлстоні (Південна Кароліна) в 1822 п. – під керівництвом вільного чорношкірого Демарка Візея. Сам організатор і 35 його помічників були страчені, 37 вислані за межі країни [31; 602].

Потім настала криза в діяльності антирабовласницьких товариств на Півдні, в той час знаходилась переважна більшість цих організацій.

За фінансової підтримки церкви, федерального уряду і влади штатів особливого впливу набуло Колонізаційне товариство. Воно створило широку мережу філій на місцях, переважно у південних штатах, із 57 колонізаційних товаристві у 1821 р. – 44 розміщувалися на Півдні.

Однак результати діяльності цих багато численних організацій були незначними: за період з 1820 по 1830 р. у заснованому товариством Ліберію було відправлено лише 18 кораблів з 1420 вільними представниками африканської раси [79; 315].

У діях противників рабства зазначеного періоду посилились релігійно-етичні мотиви. Значна увага приділялась мотивам, тлумаченню Біблії, велись також розмови щодо протиріч між вченням Христа «про загальне братство» і перетворенням людини в товар в умовах процвітання рабовласницької системи.

Перші десятиліття існування республіки ознаменувалися активними антирабовласницькими позиціями церкви. Вплив її був величезним і продовжував збільшуватися, незважаючи на виокремлення і конституції відокремлення духовних інститутів від держави.

Найбільший внесок у справу боротьби із релігійних сект зробили квакери [36; 306.] Вони забороняли рабовласникам входити до своїх лав; участь же у виступах проти рабства була одним із обов’язків членів квакерської общини.

Своє ставлення до рабства церква стала змінювати в перше десятиліття ХІХ століття і вже у 30-х роках виступила проти аболіціоністського руху, який у цей час остаточно оформився організаційно.

У боротьбі проти аболіціоністів з’явилася реакційна література. В 1826 р. публіцист Едвард Браун у «Записках про походження і необхідність рабства» писав, що воно завжди було необхідною ланкою у переході від варварства до цивілізації. Економіст Т.Купер із Південної Кароліни у тому ж році опублікував памфлет, в якому доводив, що для економічного процвітання Півдня не існує іншого шляху крім використання рабської праці [17; 310].

Нововиявлені захисники рабства для обґрунтування правомірності рабовласництва висунули хибну тезу про розумову неповноцінність негритянської раси, про її нездатність скинути окови варварства і піднятися над власною відсталістю [63; 217].

Врешті-решт, антирабовласницький рух на Півдні завмер. Будь-які його прояви переслідувалися і жорстоко карались всі, хто був до них причетний. Свобода слова і друку, як і інші прояви демократії, перестали існувати у південних штатах. Інакодумцям не залишилося нічого іншого, як переселятися на Північ.

20-ті і початок 30-х років ХІХ ст. на Півночі Сполучених Штатів, на відміну від реакції, що поширилась на Півдні, були часом розвитку суспільного руху проти експлуатації людини людиною.

У старих північно-східних штатах також стали поширеними виступи за демократизацію конституції: у програму реформ входили загальне (чоловіче) виборче право, безкоштовна початкова освіта, відміна ув’язнення за борги, підтримання миру, рівні права для жінок, скасування рабства [35; 202].

Молодий опір, сформований з ремісничих і мануфактурних робітників, підтримував цю програму демократичних реформ, в яких власне робітничою вимогою було лише право існування тред-юніонів. Ряд пунктів програми реформи був реалізований, в міру втілення програми на перше місце висувалась проблема ліквідації рабства [57; 319].

У цих умовах створювався новий радикальний антирабовласницький рух. Багаточисленні суспільні стани – фермери, ремісники, робітники, міська дрібна буржуазія й інтелігенція стали його рушійною силою. Учасники руху вимагали негайного і безкомпромісного скасування рабства і надання чорношкірим громадянських прав. Ті, хто намагався змінити існуючий стан речей у плані скасування рабства почали називати себе аболіціоністами. Ось так в історії США з’явилося нове явище – аболіціонізм – рух, учасники якого вимагали негайно знищити рабство [23; 280].

Рух аболіціонізму виявився наступальним, безкомпромісним та спрямованим на негайне скасування рабської системи. Цей напрямок символічно втілився в особі лідера Вільяма Ллойда Гаррісона, юнака з великого міста, що поєднав у собі героїзм мученика з хритоносівським запалом демагога. 1 січня 1831 року В.Гаррісон випустив у світ перший номер своєї газети «Визволитель», де містилася програмна заява «Я сумлінно боротимусь за негайне визволення нашої рабської людності… Про це я не можу ні думати, ні говорити ні писати спокійно… Я проголошую свідомо, що не відступлюся від своїх намірів, не прощатиму нікому, не поверну назад ні на крок, і з рештою мене почують» [88; 91].

Методи Гаррісона підштовхували мешканців Півночі до боротьби з інститутом, який здавна перебував поза критикою. Він намагався виставити на суд громадськості найвідворотніші вияви рабства, тавруючи рабовласників як мучителів і продавців людського життя. Борець не визначав жодного права за господарями та будь-яких компромісів, не терпів ніяких зволікань. Інші аболіціоністи що не визнавали його тактики, яка зневажала закони, сподівалися, що реформу можна здійснити на легітимній основі і мирними засобами [89; 302].

Гаррісона підтримав Фредерік Дуглас, раб-утікач, що виступав як речник одного із товариств борців проти рабства. Згодом він став редактором аболіціоністського тижневика «Північна зоря». Одна з тез руху проти рабства, включала сприяння рабам у втечах до безкінечних закутків Півночі та за кордон – до Канади.

Продумана мережа таємних шляхів названа «Підземною залізницею», була прокладена в 1830-х роках по всій території Півночі, але найефективніше діяла в давньому Південно-Західному масиві. Лише в Огайо кількість рабів, яким упродовж 1830-1860-х років створили умови для втечі на свободу, сягнула майже 40 тисяч.

«Залізниця» мала два основні маршрути, які проходили: на заході – через Огайо та Індіану в напрямі до Чикаго і району Великих озер; на сході через Пенсильванію та Буффало, штат Ньо-Йорк і штати Нової Англії. У багатьох випадках обидва маршрути завершувалися у Канаді, особливо у 30-ті роки, у зв’язку з антиаболіціоністськими і антинегритянськими погромами [45; 100].

Центром діяльності «підземної залізниці» був штат Огайо; тут налічувалося близько 1540 «кондукторів».

Організація складалася із низки явок, котрі називалася «станціями». Це були домівки надійних людей, де раба-втікача годували, перевдягали, забезпечували необхідною сумою грошей для подальшого шляху. На «станції» він знаходився протягом одного дня, так як ніч була часом безпосередньої дії «залізниці». Іноді «станцією» була копиця сіна чи ферма, котра знаходилась далеко від поселень. Потягами називали групи білих і чорношкірих ночами. «Маршрути» починалися на південних плантаціях. У центрах діяльності «залізниці» вздовж маршрутів пересування втікачів від однієї «станції» до іншої створювалися «комітети безпеки». До їхніх функцій входили збір засобів, організація зібрань і пошиття одягу, попередження провалів, допомога втікачам у разі арешту [43; 90]. «Підземна залізниця» мала своїх героїв, як безіменних так і тих, чиї імена прикрашають сторінки історії США. У штаті Огайо, у поселенні Ріплі жила родина священика Джона Ренкіна – піонера аболіціонізму (ці люди втекли з рабовласницького Півдня). Разом з дев’ятьма синами він розгорнув широку діяльність з надання допомоги втікачам. Його дім став відомою станцією «Підземної залізниці», кількість «пасажирів» якої досягала інколи одночасно 20 чоловік. Часто із Кентуккі на пошуки рабів відправляли озброєний загін, за видачу втікачів пропонували щедрі винагороди. Дж.Ренкін і його сини майже 100 разів піддавались нападам зі сторони захисників рабства [76; 98].

Іншим організатором ефективного функціонування побідних шляхів був квакер Леві Коффін. У 1826 році він залишив землі Північної Кароліни і переїхав до Цинциннаті (Огайо), а потім в штат Індіана, де розгорнув широку діяльність (на перехресті трьох важливих шляхів) для порятунку обездолених чорношкірих. Він займався торгівлею, потім став директором місцевого відділення банку. Загалом, Л.Коффін допоміг нарешті вдихнути вільне повітря 3 тисячам рабів. Рабовласники називали його «викрадачем негрів», за ним довго зберігалося прізвисько «Президента Підземної залізниці», яке дав йому один рабовласник. Ця людина була надзвичайно сміливою і тому цілком справедливо була прикладом для наслідування.

Дива винахідливості і самовіддачі виявив Джон Фейєрфілд. Походив він із рабовласницької родини, але розірвав зв’язки з нею і залишив Південь, але неодноразово повертався туди з метою організації втеч рабів. При цьому йому вдавалося досить успішно розігрувати ролі рабовласника, работоргівця, продавця яєць і курчат. Одного разу йому вдалося організувати втечу 28 поневолених, організувавши удавану похорону процесію.

Видатним «кондуктором» «залізниці» був Кальвін Фербенкс. 2700 рабів були зобов’язані йому волею.

У справі визволення рабів виявили себе чорношкірі аболіціоністи. Один із них, Джон Мейзон переправив за межі впливу рабовласників 1300 чоловік [69; 318].

Роберс Первіс (син чорношкірої і багатого англійця), усю свою енергію і кошти віддавав на справу звільнення обездолених. Первіс організував із перших негритянських конвентів на території США і зарекомендував себе як активний учасник Установчого з’їзду Американського антирабовласницького товариства.

Згадані герої володіли нескоримою силою духу і волі, вони щохвилини ризикували своїм життям задля порятунку тисяч поневолених людей. Їхня боротьба була натхненною і самовідданою але незважаючи на прагнення аболіціоністів виставити боротьбу проти рабства як справу честі громадянина країни, більшість жителів Півночі трималися осторонь цього руху або активно протидіяли йому [33; 152].

Наприклад, у 1837 р. в Еелтоні, штат Іллінойс, натовп забив до смерті видавця – аболіціоніста Елію П. Лавджона. Але деякі акції жителів Півдня дали змогу аболіціоністам пов’язати проблему рабства з питанням громадянських прав білих.

У 1835 році розлючений натовп знищив аболіціоністську літературу в поштовій конторі міста Чарлствон, штат Південна Кароліна. Заява поштмейстера про те, що він не доставлятиме надалі аболіціоністських матеріалів, викликала загальні дебати в Конгресі. До того ж аболіціоністи закидали Конгрес петиціями про заборону рабства в окрузі Колумбія. 1836 року Палата представників проголосувала за те, щоб автоматично відкласти розгляд подібних петицій, що, власне, означало їх автоматичне відхилення [31; 211]. Джон Адамс виступив проти цього законодавчого проекту. Після тривалих дебатів ця постанова була ліквідована.

До 1845 року здавалося, що рабство залишиться на південних територіях, але чимало жителів Півночі сподівалися, що рабовласницька система, зафіксована у певних рамках, врешті-решт занепаде і зникне. Виправдовуючи свій супротив можливій появі нових рабовласницьких регіонів, вони посилалися на заяви Дж.Вашингтона і Т.Джефферсона, а також Декрет 1787 року, який забороняв поширення рабства на Північний Захід. Техас, що визнав рабство був інкорпорований до складу Союзу як рабовласницький штат [38; 210].

Разом з тим Каліфорнія, Нью-Мексико і Юта рабство офіційно не визнавали. Саме тому думки щодо законодавчого оформлення цього інституту розійшлися.

Радикально налаштовані жителі Півдня закликали віддати ці землі рабовласникам. З іншого боку опозиційно налаштована Північ, домагалася, щоб нові регіони були закритими для рабства [67; 210].

Виділялась також і група поміркованих, яка пропонувала означити лінію Міссурійського компромісу так, щоб усі штати, розташовані на північ від неї були вільними, а штати, що пролягали на південь – рабовласницькими [70; 319].

Ще одна група пропонувала винести дане питання на народне обговорення.

Суспільна думка Півдня зводилася до того, що всі території мають санкціонувати рабство. Північ, навпаки, наполягала на тому, що жодний із ново приєднаних регіонів такого права не матиме.

В 1848 році в Каліфорнії було знайдено золото. Протягом 1848 року туди, у пошуках кращого життя переселилось понад 80 тис. чоловік. Проблема статусу каліфорнійських земель залишилась однією з основних [51, 322].

Народ покладав надії на сенатора Генрі Клея, який, зазвичай, у критичні періоди залагоджував справи шляхом компромісу. І тепер він стабілізував небезпечну ситуацію, у якій опинилися регіони, складеним і ретельно обдуманим планом.

Його компроміс зводився до таких ключових пунктів: 1) Каліфорнія мала приєднатися до Союзу на правах штату з вільною Конституцією 2) решта ново приєднаних земель ділилась на дві території Нью-Мексико і Юту, що організаційно оформились без згадки про рабство 3) претензія Техасу на частину Нью-Мексико задовольнялась сплатою 10 мільйонів доларів 4) вироблявся новий механізм повернення втікачів до рабовласників 5) у федеральному окрузі Колумбія заборонили торгівлю рабами [64; 150].

Ці пункти, ухвалені Конгресом, набули історичної назви Компромісу 1850 року.

Початок 1850-х років не передбачав загострення проблеми рабства, більш того на деякий час вона відійшла на другий план.

Але, незважаючи на те, що в американському суспільстві з’явилися нові суперечки з приводу загострення етнорелігійного конфлікту, рух аболіціоністів не припинив боротьбу за повне і негайне скасування рабства.

Наприклад, у 1852 році Гаррієт Бічер-Стоу надрукувала роман «Хатина дядечка Тома». Дана книга справила широкий суспільний резонанс у країні.

1853 року письменниця опублікувала документи до свого видання під назвою «Ключ до «Хатини дядечка Тома» у 2-х томах. На 800 сторінках були зібрані красномовні матеріали про нестерпні умови життя чорношкірих, про безчинства рабовласників і пряму підтримку їхніх злочинів з боку церкви [39; 477].

Гостра полеміка в контексті проблеми рабства стала характерною рисою цього періоду. Аргументи рабовласників винахідливістю не вирізнялися. Спотворюючи факти вони намагалися показати рабство у вигляді доброчинної системи для негрів. «Де Боуз рев’ю» у статті «Доброчинність рабства» писала, що становище рабів краще, будь-якого іншого робітника у світі. Між плантаторами та їхніми рабами існують відносини патерналізму. «Праця на плантаціях є здоровим і дуже безпечним різновидом праці» [78; 281].

Головні аргументи плантаторів, який У.Фостер назвав «американською паралеллю», полягали не стільки в захисті рабства, скільки у нападах на систему найманої праці. Сенатор із Південної Кароліни Дж.Хаммонд наголошував: «Відмінність між нами полягає в тому, що ми наймаємо рабів пожиттєво і повністю компенсуємо, виконану ними роботу: вони не голодують, не жебракують, не знають безробіття… Ви ж наймаєте працівників, про яких не піклуєтесь… Ви можете зустріти в Нью-Йорку за один день жебраків більше, ніж за все життя на Півдні» [76; 300].

Аболіціоністи ж намагалися показати переваги вільної праці над рабством, переконати плантаторів у відміні цього інституту. Саме тому противники рабства особливе значення надали книзі Х.Хелпера «Неминуча криза Півдня», яка побачила світ у 1857 році. На Півночі було видано близько трьох тисяч її екземплярів.

Незважаючи на успіх окремих видань, як на Півночі, так і на Півдні тривало блокування аболіціоністів у друці. Наприклад, «Нью-Йорк геральд» писала: «Хто дав право цим релігійним фанатикам збиратися у нашому торгівельному місті з намірами, втілення яких призведе до його розорення? Наш висновок, продиктований розумом і патріотизмом проголошує: ці зібрання небезпечні… Ми не можемо допустити, щоб купка божевільних присвоїла собі право формувати суспільну думку» [40; 415].

Погрози фізичної розправи часто втілювалась в життя. У Джорджії за голову І.Л.Гаррісона була обіцяна винагорода розміром 5 тисяч доларів. Губернатор Алабами вимагав у нью-йоркського губернатора видачі Т.Уільямса, співробітника газети «Емансіпейтор». В Луізіані пропонували нагороду в 50 тис. талерів за захоплення Артура Таппана, впливового аболіціоніста із Нью-Йорка. Загалом справи аболіціоністів на Півдні розглядалися швидко і жорстоко. Але і на Півночі банди, найняті купцями і судновласниками, часто влаштовували напади на аболіціоністські зібрання та замахи на життя окремих аболіціоністів. Після того як був прийнятий білль Канзас-Небраска, антирабовласницький рух у країні набув нового розмаху.

Преса писала, що мотиви створення вказаного законодавчого акту такі ж підлі як і сам закон.

Вже наприкінці 1854 р. у газеті Півночі з’явилися повідомлення про напади озброєних міссурійців на поселення скватерів із вільних штатів. Аболіціоністи пропонували збільшити кількість емігрантів з Півночі і таким чином, перетворити Канзас на вільний штат.

Ситуацію в Канзасі яскраво охарактеризував репортер із газети «Триб’юн»Джеймс Редпас. Він писав, що коли переселенці йшли на власні ниви, вони завжди брали гвинтівки і збиралися компактними групами, щоб захиститися від постійних нападів банд із Міссурі, Алабами і Джорджії. Варту несли і вдень, і вночі. Коли дві людини зустрічалися з пістолетами в руках, то замість привітання ставилося питання: «За вільний штат чи рабовласницький?» Нерідко після відповіді лунав постріл [26; 209].

Спочатку прихильникам рабства вдалося добитися значних успіхів. На виборах представника території в Конгрес, які відбулися 29 листопада 1854 р., переміг рабовласник-міссурієць Дж.Вітфілд. В атмосфері залякування і постійного тиску на фрістейтерів (захисників вільного штату) угрупування озброєних міссурійців контролювали хід голосування на виборах учасників.

Обраний міссурійцями законодавчий орган Канзасу виключив із свого складу всіх опонентів Він прийняв конституцію на зразок південних штатів. Смертна кара, каторжна робота та інші жорсткі міри чекали на тих, хто закликав рабів до постання, розповсюджував аболіціоністську літературу, допомагав втікачам і вчиняв інші злочини щодо рабовласників. Аболіціоністи не визнали цю конституцію і боротьба загострилась ще більше [29; 266].

Війна в Канзасі стала справжньою сенсацією. Увесь 1856 р. слово «Канзас» не сходило зі сторінок газет. Редакційні статті Півночі виходили під заголовками: «Нова громадянська війна у Канзасі», «Політика прикордонних розбійників», «Канзаський рабовласницький закон», Як можна врятувати вільний Канзас?» У лютому 1856 року «Триб’юн» і «Івнінг пост» опублікували знамениті слова священика Генрі Бічера про те, що гвинтівка Шарпа в умовах конфлікту володіє більшою дієвістю і моральністю, аніж сотня біблій. З того часу їх стали називали «біблія Бічера». «Гвинтівка Шарпа… є єдиним миротворцем, коли маєм справу із прикордонними грабіжниками», - писали фрістейтери 8 лютого 1856 р. комітету допомоги вільного Канзасу [27; 177].

На Півночі навіть організували збір коштів для допомоги фрістейтерам. 16 липня того ж року «Триб’юн» надрукував лист із Пенсильванії під заголовком «Півмільона для Канзасу». В ньому пропонувалося кожному передплатнику чи читачу газети поповнити канзаський фонд видання, віддавши 1 дол.

Дата добавления: 2015-08-21