Розділ 4. Причини поразки та історичне значення Італійської революції 1848 – 1849 рр.

Революція 1848 - 1849 рр. в Італії була придушена за допомогою австрійської і французької зброї. Перемога контрреволюції у Австрії і в Франції дала можливість інтервентам розправитись з вогнищем італійської революції. Коли ж європейська контрреволюція відкрито перейшла в наступ проти італійських республік, особливо яскраво проявилась внутрішня слабкість революційних сил Італії.

Буржуазія проявляла хитання і нерішучість. Вона відносилась до селянства з недовірою, і недооцінювала його, як одну із рушійних сил революції; вона не вирішила зав'язати боротьбу за національне об'єднання з аграрною революцією. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію [24, с. 52 - 57].

Не дивлячись на свою поразку, революція 1848 - 1849 рр. в Італії мала велике значення в справі об'єднання країни. В полум'ї революції виховувались народні верстви. Гарібальді показав себе в цій революції одним із найкращих керівників в боротьбі за об'єднання Італії «знизу», за встановлення демократичної республіки.

За чотири роки вигнань Гарібальді побував в багатьох містах і країнах світу - в Тунісі і Гібралтарі, в Нью - Йорку, плавав на кораблях у побережжі Австралії і Китаю. Не одноразово доводилось працювати на різноманітних роботах. Вигнання Гарібальді відбулось за таких умов, що в серпні 1849 р. Венеціанська республіка була пригноблена. Австрійці знову господарювали в Південній і Центральній Італії, всюди процвітала реакція. Гарібальді бачив, що йому не уникнути гонінь, але при цьому сподівався, як тільки почує голос знову повсталої Італії, повернеться [5, с. 82 - 88].

Венеція фактично після наступу на Римську республіку залишилась одним бастіоном революції - вільним. Майже рік з невеликими переривами народні верстви Венеції мужньо боролись проти австрійських військ. На оборону Венеції повстало все населення міста.

Знаходячись майже в повній блокаді з суші і з моря, - місто переживало важкі труднощі: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією у Венеціанській області повідомив Маніна про підписане в Новарі перемир'я і запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки постановила, що «Венеція буде чинити опір австрійцям до останньої краплі крові».

Великого опору набула боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог закінчивши воєнні дії проти П'ємонту сконцентрував всі сили навколо Венеції. Кожного дня австрійці здійснювали обстріл міста. Було зруйновано 2/3 території Венеції. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Закінчилися майже всі запаси продуктів, в місті панував голод, епідемія, холера. 5 серпня була скликана асамблея. Манін виступив з повідомленням про становище в місті. «Наше становище жахливе, - говорив Манін. Ми близькі до того, що споживатимемо останній кусочок хліба... Не вистачить людей, щоб перевозити і заховувати трупи. Полум'я від бомб і гранат примножуються з кожним днем, кожною годиною... Виходять воєнні запаси. Цивільна гвардія дезорганізована в результаті відступу з одної частини міста в іншу» [12, с. 107 - 108].

Після бурхливої дискусії асамблея доручила Маніну вступити в переговори про капітуляцію. 22 серпня 1849 р. героїчне місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.

Ще за два тижні до того - 6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (П'ємонтом) і Австрією. Згідно цього договору П'ємонт повинен був сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції; кордони П'ємонту визначались в рамках існуючих до початку війни і встановлених Віденським конгресом. Австрійське панування знову було встановлено по всій Ломбардо - Венеціанській області. Буржуазна революція 1848 - 1849 рр. в Італії не виконала своїх основних завдань: вона не принесла національного об'єднання і не визволила країну від іноземного гніту. На відміну від попередніх революційних виступів в Італії, які охоплювали лише окремі місцевості або області, ця революція носила всезагальний характер, але була придушена за допомогою інтервенції. Головна проблема італійської революції полягала в тому, що вона досягла свого кульмінаційного пункту лише тоді, коли європейська революція відбувала останню фазу розвитку. Революційний уряд в Римі і Тоскані був утворений після перемоги липневої контрреволюції в Франції. Замість допомоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух очікував розгрому європейськими реакційними силами [8, с. 54-56].

Однак перемога контрреволюції в Італії зумовлювалась не тільки внутрішніми, але й зовнішніми чинниками. Італійська буржуазія, яка очолила революцію, не взмозі була довести її до переможного кінця. Буржуазія не була однорідною, і у відношенні з своїми інтересами різні її верстви виношували різну мету і завдання. Пролетарі міст, хоча й приймали участь у революції, але не змогли стати керуючою силою. Робітники не мали і не могли тоді мати своєї власної партії і не відігравали самостійної ролі. [14, с. 82-85]

Партія поміркованих лібералів, яка відображала інтереси великої буржуазії яка очолила революцію на першому етапі, до серпня 1848 р. була залякана розмахом революції. Охоплена страхом перед повсталим на боротьбу народом, партія протягом революції пішла на згоду з монархією. Говорячи про причини поразки італійської революції 1848 р., Антоніо Грамші відзначав, що «невизначена, боязка, двухзначна... політика, яка проводилась правими п'ємонтськими партіями, була головною причиною поразки». Грамші дальше підкреслював, що ці партії прагнули не до об'єднання Італії, а до п'ємонтської експансії. Серед італійських лібералів була значна частина землевласників, які здавали селянам землю в оренду. Ця верства більш за все боялась аграрної революції [5, с. 199 - 200]. Після серпня 1848 р. в деяких італійських областях (в Папській області, в Тоскані) революція прийняла буржуазно - демократичний характер. Керівництво взяли в свої руки революційні демократи, дрібно – буржуазні елементи. Але і це найбільш революційне крило буржуазії не пов'язало національний рух з аграрною революцією. Революційна буржуазія відносилась до селянства з недовірою, недооцінювала його одну із рушійних сил революції. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію.

Досвід цієї революції видався досить корисним при підготовці до наступних етапів боротьби за національне об'єднання. Важливе значення мав той факт, що революція розхитала устрій феодально - абсолютистської системи і тим самим створила передумови для розвитку Італії по капіталістичному шляху.

Революцію 1848 - 1849 рр., Бальбо, вважав «революцією реформ» для втілення яких об'єднались народи і області півострова. Згідно твердження Бальбо, вибрання Пія IX на папський престіл являлось початком революції, а головними ініціаторами її були В. Джоберті і Карл Альберт. Бальбо, як і інші історики і мемуаристи ліберального напрямку історіографії, всяко виголошують реформи Пія IX і відводять основну роль в революції партії поміркованих лібералів. Після придушення революції відомі демократичні діячі - Дж. Мадзіні, Ф. Орсіні, К. Пізакане, К. Катансо, Дж. Феррарі, Дж. Монтанеллі - опублікували спогади, статті і нариси.

Один з відомих демократичних діячів Ф. Орсіні, який приймав активну участь в революції 1848 - 1849 рр. в своїх спогадах розвіяв легенду про лібералізм папи. Він відзначав, що Пій IX не поспішав з проведенням реформ, але йому був відкритий лише один шлях: суспільна думка спонукала його дати реформи і робити поступки.

Буржуазна революція в Італії була придушена іноземними інтервентами, які виконували свої далекоглядні плани. Однак революційна ситуація доказала і те, що демократичні сили висловлювали свої певні прагнення, і прокладали шлях до незалежності. Революційна хвиля пройшла по багатьох областях Італії: Венеції, Генуї, острові Сицилія, Ломбардія. Однак в ці дні важкі сили визвольного руху були дезорганізовані і не було такої партії, яка могла би об'єднати народні маси і готувати їх до нових битв. Навіть після придушення революції табір поміркованих лібералів і демократичні сили переживали глибоку кризу. Багато хто з поміркованих лібералів перейшов в табір реакції, разом з тим відбувалась внутрішня консолідація лібералів. Частина демократичних діячів стала схилятись до політики п'ємонтських поміркованих лібералів.

Окрім того, після придушення революції у всіх італійських областях, за виключенням Сардинії, були відмінені конституції. Реакція панувала всюди. Тисячі патріотів були кинуті в тюрми, сотні було страчено. Іноземний гніт ще більше посилювався. Австрійські війська, крім Ломбардо - Венеціанської області були розміщені в північній частині Папської області і в Тоскані. В Римі знаходився французький гарнізон.

Погіршилось матеріальне становище широких народних верств. Італійські області відчували фінансові труднощі. Це викликало тимчасове поступове економічне піднесення. Поганий урожай на початку 50-х рр. викликав збільшення цін на продукти і голод. Повільні темпи економічного розвитку в першій половині 50-х рр. призвели до збільшення безробіття.

Ці обставини викликали глибоке невдоволення і бунти народних верств. Об'єднання Італії, скинення іноземного гніту і після поразки революції залишилось першочерговою історичною задачею.

В об'єднанні країни була заінтересована не тільки буржуазія, але і частина дворянства, земельна власність якого все більше втягувалась в систему капіталістичного господарства. Велику роль, окрім того, відіграв Джузеппе Мадзіні, який прагнув об'єднати різні групи демократів, всі національні сили довкола прапору боротьби за об'єднання країни і звільнення від іноземного гніту. Більше того, велику роль в революції відіграв Гарібальді, який тримав протягом цілого 30 квітня оборону Риму, визволив Неаполітанське королівство. Саме такий характер носила революція в Італії 1848 - 1849 рр. і мала ряд, як негативних так і позитивних наслідків, показуючи при цьому свої прагнення до незалежності, свободи, об'єднання.

25. Створення Італійського королівства (50 – 60-ті рр. ХІХ ст)

Впродовж понад двох століть провідній верстві спочатку Савойського герцогства, а потім Сардинського королівства (до складу якого входив і П'ємонт) вдавалося майстерно балансувати між інтересами Франції та Іспанії, успішно протидіючи їх спробам анексувати володіння Савойської династії. Це досягнення було уможливлено як здобутками в економічній сфері, так і зваженими реформаторськими кроками у царині внутрішньої політики, що дозволило мінімізувати можливість соціальних катаклізмів у Сардинському королівстві. Важливе значення мало й те, що один з чільних представників Савойської династії - Карл Альберт першим з італійських правителів наважився на впровадження конституційного ладу в своїй державі, продемонструвавши свою здатність оперативно реагувати на вимоги часу. Водночас, цей та інші савойські монархи завжди залишалися вірними консервативним цінностям, обстоюваних їх попередниками, зберігши в такий спосіб тяглість соціокультурних та політико-економічних здобутків Савої. Саме така налаштованість савойських монархів дозволила їм посісти провідні позиції в італійському національно-визвольному русі, а П'ємонту відіграти визначальну роль в процесі постання єдиного Італійського королівства.

До певної міри аналогічну функцію в Україні відіграла Галичина, провідна верства якої протягом віків зуміла протистояти всім спробам денаціоналізації, і більше того - відстояти свою батьківську мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного життя. Саме завдяки вірності консервативним цінностям галицька регіональна еліта стала тим життєдайним джерелом націотворчих ідей, яке неодноразово відігравало регенеруючу роль у всеукраїнському масштабі. Отже, обом "П'ємонтам" - італійському та українському - судилося відіграти до певної міри подібну роль (якщо оцінювати їх національно-культурний внесок у процес формування модерної нації кожної з цих країн). У цьому ж нас переконує й те, що термін "український П'ємонт" став прикладатися саме до Галичини, що зайвий раз засвідчує про близькість історичного шляху, який пройшли обидва ці регіони.

Після придушення революційного руху на Апенінах у 20-30-х рр. ХІХ ст. в італійських державах відбулася реставрація абсолютистських порядків. Значною мірою вони трималися на багнетах іноземних військ - достатньо, сказати, що австрійські війська знову окупували Ломбардію, Венецію, Тоскану (до 1865 р.) і Романью (одна з папських провінцій). Крім того, у Римі постійно перебували французькі війська. Уряди Австрії і Франції штучно гальмували розвиток національної економіки Італії та усіма засобами намагалися запобігти об'єднанню італійських земель. Серед інших - здебільшого централізованих європейських держав - Італія ще у 40-х рр. ХІХ ст. продовжувала залишатися слабким та неструктурованим конгломератом кількох державно-політичних утворень, правителі яких намагалися забезпечити собі провідні позиції.

Лише у Сардинському королівстві, де зберігся конституційно-парламентський лад, мали місце прогресивні зрушення в економіці. Для П'ємонту 50-ті і особливо 60-ті рр. стали періодом економічного піднесення. На півночі Італії тривала промислова революція, збільшувалася кількість великих підприємств, на яких використовувалася складна машинна техніка. Впродовж цього часу значно зросли обсяги виробництва шовку та бавовни, виникли та успішно розвивалися нові галузі виробництва, зокрема металургія та машинобудування. Країна вкрилася мережею залізничних шляхів сполучення (їх загальна довжина з 400 км у 1850 р. збільшилася до 6074 км у 1870 р.), що відіграло вирішальну роль у ліквідації відособленості окремих районів Італії та створенні єдиного національного ринку. За крилатою фразою одного з італійських політичних діячів "залізні дороги стали тими нитками, які поєднали італійський чобіт". Активізувалася внутрішня та зовнішня торгівля, а її загальний обсяг збільшився втричі - з понад 500 млн. марок у 1850 р. до майже 1,5 млрд. марок у 1870 р.

Значною мірою ці зміни були уможливлені завдяки діяльності уряду Сардинського королівства на чолі з графом Каміллом Кавуром. Переконаний прибічник еволюційного шляху розвитку Італії, Кавур повністю заперечував можливість її об'єднання шляхом народної революції. Водночас він прагнув до скорішого звільнення Італії від іноземної (насамперед - австрійської) залежності, заради чого, на думку Кавура, П'ємонт мав звернутися за допомогою до Франції та Англії. Вагомим його досягненням на міжнародній арені стало включення до порядку денного Паризького мирного Конгресу (1856 р.) італійського питання. І хоча його обговорення закінчилося безрезультатно, та обставина, що П'ємонт відкрито виступив на захист італійських загальнонаціональних інтересів, отримало широкий розголос у Європі та Італії.

Поразка революції в Італії призвела до перегрупування сил у республікансько-демократичному таборі. Частина радикально налаштованих учасників революційних подій (Пізакале, Д.Мантанеллі, Д.Феррарі та ін.) доводили, що національний рух в Італії має супроводжуватися соціальною перебудовою суспільства та перетвореннями аграрного сектору. Проблеми незаможного селянства вони пропонували вирішувати за рахунок великих землевласників, володіння яких мали бути конфісковані та передані селянам. Такі перетворення на думку радикалів, спонукали б селянство брати активнішу участь у революційних процесах та надали б їм незворотного характеру. Але більшість поміркованих демократів відкидала такий шлях з огляду на непередбачуваність його кінцевих результатів.

Проти цього виступав і визнаний лідер національного руху в Італії Мадзіні, який був переконаний у тому, що революція мала вирішити тільки національне питання. Він доводив, що народ кожної хвилини готовий розпочати боротьбу з австрійськими військами, і тому багато часу та енергії віддавав відновленню мережі підпільних організацій, готуючись до загального повстання. Проте спроба підняти повстання у Мілані у лютому 1853 р. закінчилася цілковитою невдачею - австрійські війська зуміли здолати збройний опір міланців. Внаслідок цього республікансько-демократичний табір охопила глибока криза, яка призвела до розколу багатьох революційних організацій. Намагаючись сконсолідувати національно-визвольний рух та згуртувати всіх тих, хто був готовий продовжувати боротьбу за об'єднання Італії, Мадзіні засновує у 1855 р. т.зв. "Партію дії". Але досягти своєї мети Мадзіні не зумів, бо значна кількість демократів пішла на зближення з п'ємонтськими поміркованими лібералами. Це сталося як внаслідок зміцнення парламентсько-конституційного ладу в Сардинському королівстві, так і через те, що П'ємонт приймав усіх вигнанців з решти італійських земель, і тому тут знайшли тимчасовий притулок десятки тисяч патріотів з Південної та Середньої Італії, а також із Ломбардії та Венеції. В їх очах Сардинське королівство було здатне очолити національно-визвольний рух.

Одним з виразників такої орієнтації був колишній керівник венеціанської революції 1848-1849 рр. Д.Манін. Він закликав своїх однодумців зректися постулатів революційно-республіканської програми, розірвати з Мадзіні та усіма засобами підтримати П'ємонт як єдину силу, здатну привести Італію до незалежності та єдності. Манін запропонував також створити "Національну партію", в якій мали об'єднатися як демократи так і ліберали-монархісти. Цей заклик було почуто італійськими патріотами різних політичних переконань, включаючи й колишніх прибічників Мадзіні. За підтримки Кавура в 1857 р. у П'ємонті було створено й "Італійське національне товариство", основним гаслом якого стало об'єднання країни на чолі з Савойською династією. До складу товариства увійшов і Гарібальді, який посів посаду віце-президента.

Після цього відділення товариства почали створюватися поза межами П'ємонту, що було обумовлено падінням впливу місцевих лібералів, які все більше орієнтувалися на Савойську династію. Внаслідок цього "Італійське національне товариство" перетворилося на загальноіталійську організацію, що виступала за об'єднання Італії під зверхністю Савойської династії. Авторитет товариства зміцнився ще більше після невдачі радикалів на чолі з Пізакале, які у 1857 р. десантувалися поблизу Неаполя, маючи на меті ініціювати тут народне повстання. Більшість патріотів загинула у нерівному бою з королівськими військами, і ця драматична подія сприяла переходу значної кількості революціонерів під прапори національного товариства. Таким чином, у кінці 50-х рр. П'ємонт посів провідні позиції у національно-визвольному русі в Італії, більше того - уряд цієї північноіталійської країни (на чолі з Кавуром) визначав стратегію і тактику дій в загальнонаціональному масштабі.

Одним з перших кроків Кавура став пошук союзників для нейтралізації австрійських впливів на півночі Італії. Задля цього, на його думку, П'ємонт мав спертися на Францію, яка на цей час визначала (разом з Австро-Угорською імперією) велику європейську політику. Розрахунки Кавура співпадали з планами Наполеона ІІІ, який прагнув витіснити австрійців з італійських земель та встановити тут французьку гегемонію. Ще однією обставиною, яка змусила імператора Франції діяти рішуче, став замах на його життя, скоєний італійцем Орсіні в Парижі у 1858 р. Орсіні вважав Наполеона ІІІ головним винуватцем поразки італійської революції 1848-1849 рр., і сподівався на те, що після його вбивства папа римський позбудеться військової підтримки з боку Франції. Після страти Орсіні, з тим, щоб запобігти повторенню замахів та здобути симпатії італійських демократів, а головне - заради забезпечення Франції панівного становища на італійських землях, Наполеон ІІІ приймає рішення виступити у ролі "покровителя" національного руху в Італії.

Під час таємної зустрічі Кавура з Наполеоном, що відбулася за ініціативою останнього влітку 1858 р. у Франції, були вироблені умови майбутнього франко-п'ємонтського військово-політичного союзу. У січні наступного року його закріплено таємним договором, який передбачав звільнення Ломбардії та Венеції від австрійських військ спільними діями п'ємонтської (100 тис. чол.) та французької (200 тис. чол.) армій з подальшим їх приєднанням до П'ємонту та створенням Королівства Верхньої Італії.

У свою чергу П'ємонт погоджувався передати Франції частину своїх територій (Савойю і Ніццу) з огляду на те, що більшість її мешканців розмовляли французькою мовою. В планах Наполеона ІІІ було створення в Центральній Італії (в межах Тосканського герцогства) окремого королівства, главою якого французький імператор волів бачити свого брата, а також передачу Неаполітанського королівства ще одному своєму ставленику. Показово, що французька військово-політична присутність мала бути замаскована призначенням папи римського номінальним главою майбутньої федерації чотирьох італійських держав.

Таким чином, позбувшись в перспективі присутності австрійських військ, Італія потрапляла у ще більшу залежність від Франції. Така перспектива розвитку з самого початку не влаштовувала переважну більшість італійських політиків різного спрямування, але вони сподівалися, що логіка розвитку суспільно-політичних подій в Італії зашкодить практичній реалізації планів Наполеона ІІІ. Крім того, на початковому етапі боротьби з Австрією П'ємонту була вкрай необхідна військова та дипломатична підтримка Франції.

Відразу після підписання договору союзники почали підготовку до війни. До П'ємонту прибуло близько 20 тис. добровольців з усієї Італії, які висловили свою готовність взяти участь у визвольному поході. До їх числа належав і Джузеппе Гарібальді, якого було призначено генералом п'ємонтської армії та командувачем 3-х тисячного корпусу добровольців. Війна, що почалася в квітні 1859 р., розгорталася успішно для союзників. Після поразки австрійської армії під Маджентою, було звільнено Мілан, а перемоги об'єднаних французької та п'ємонтських військ у битвах під Сольферіно і Сан-Мартіно змусила австрійців залишити всю Ломбардію.

Такий розвиток подій призвів до піднесення національно-визвольного руху у Центральній Італії. Зокрема, у Тоскані, після проведення у Флоренції великої маніфестації під патріотичними гаслами, влада перейшла до Тимчасового уряду, сформованого з числа поміркованих лібералів. У червні 1859 р. правителі Парми і Модени зрікаються влади та залишають свої колишні володіння, після чого управління цими територіями беруть на себе призначені П'ємонтом губернатори. Евакуація австрійських військ з Романьї призводить до ліквідації місцевої папської адміністрації і передачі влади в руки п'ємонтських урядовців.

Піднесення народного руху в Центральній Італії почало серйозно непокоїти Наполеона ІІІ, який поступово втрачав важелі впливу на ситуацію. Тому він приймає рішення припинити військові дії проти Австрії та невдовзі підписує сепаратну угоду з Францем Йосифом ІІ у містечку Вілла. Цей договір передбачав передачу Ломбардії Наполеону (з її подальшим включенням до складу П'ємонту), повернення до Тоскани та Модени старих правителів, відновлення влади папи у межах всіх його старих володінь, і, нарешті, залишення Венеції під контролем Австрії. Цей крок Наполеона ІІІ викликав хвилю обурення у всіх патріотично налаштованих італійців, які не хотіли повернення старих порядків.

У цій ситуації п'ємонтська армія змогли взяти всі звільнені від австрійців провінції Середньої Італії та нейтралізувати можливі негативні наслідки виходу з війни Франції. Рішучість та послідовність, продемонстровані урядом П'ємонту, готовність до боротьби італійців, змусили Наполеона ІІІ та Франца Йосифа відмовитись від планів реставрації старих порядків шляхом збройної інтервенції.

В січні 1860 р. Кавур організовує проведення плебісцитів у цих провінціях, на яких мало бути вирішено питання про їх майбутній суспільно-політичний устрій та державну приналежність. Абсолютна більшість населення висловлюється за злиття Тоскани, Парми, Модени і Романьї з Сардинським королівством. Водночас, на виконання попередньої франко-п'ємонтської угоди, Савойя і Ніцца відійшли до Франції.

Зрозуміло, що після цього боротьбу за об'єднання Італії не можна було вважати завершеною. Радикали закликали розпочати повстання і в інших папських володіннях, а також в Неаполітанському королівстві, тим більше, що у квітні 1860 р. у Палермо (Сицилія) відбулося повстання, яке знайшло широку підтримку серед селянства. І хоча королівським військам вдалося його придушити, ситуація на острові залишалася надзвичайно нестабільною та вибухонебезпечною.

Коли вістка про повстання досягла П'ємонта, сицилійці-еміґранти звернулися до Гарібальді з проханням очолити окремий загін, що мав надати допомогу повстанцям в Сицилії. Гарібальді висловив свою згоду, але за умови проведення цієї експедиції під гаслом об'єднання Італії під владою п'ємонтського монарха Віктора Еммануїла ІІ. Слід відзначити, що ця ініціатива радикалів не знайшла розуміння та відкритої підтримки з боку уряду Кавура, члени якого не бажали бути причетними до боротьби з легітимною владою в Неаполітанському королівстві.

Водночас п'ємонтський уряд не мав можливості і публічно виступати проти проведення експедиції, бо це б викликало справедливу критику з боку національно-патріотичних сил в самій Італії. Зрештою, уряд усунувся від надання будь-якої допомоги Гарібальді, але й не перешкоджав підготовці цієї акції. Влада відмовилася видати гарібальдійцям сучасну зброю, придбану на пожертви, і на озброєнні волонтерів була лише тисяча старих і майже непридатних рушниць, але попри це 6 травня 1860 р. загін на двох кораблях вирушив з Генуї в напрямку Сицилії.

Ще за п'ять днів загін десантувався на острові, після чого Гарібальді мусив вирішувати надзвичайно складне завдання - диспонуючи 1100 бійців, він мав виступити проти 26 тис. армії неаполітанського короля, що дислокувалася в Сицилії. У цій ситуації багато що залежало від першого бою, який відбувся вже на четвертий день перебування гарібальдійців на острові. Вдягнуті у червоні сорочки, вони зуміли відчайдушною багнетною атакою відкинути трьохтисячний загін бурбонських військ, після чого Гарібальді, здійснивши обхідний маневр через гірську місцевість, несподівано увірвався у Палермо, маючи підтримку трьох тисяч селян. Після кількох днів боїв, королівські війська залишили місто, і це значною мірою, визначило подальший перебіг боротьби в Сицилії, яка опинилася у вирі повстання.

Селянство масово піднімалося на боротьбу в запіллі королівських військ, і в такий спосіб полегшувало просування гарібальдійців. У свою чергу, Гарібальді намагався привернути на свій бік максимальне число сіцілійців, і з цією метою він скасував податок на помол зерна та експортовані продукти споживання. Крім того - всім, хто взяв би участь у визвольній боротьбі, було обіцяно ділянку общинної або королівської землі. Але, як і раніше, значна частина сіцілійського селянства уникала масово приєднуватися до військ Гарібальді, побоюючись репресій після можливої реставрації старих порядків. На його активність вплинуло й те, що нова революційно-демократична влада не бажала поглиблення деструктивних явищ у суспільстві, які загрожували самому інституту приватної власності на землю, і для запобігання цьому вдавалась навіть до проведення каральних заходів. З цією ж метою була сформована і національна гвардія, яка досить швидко перетворилася на міцну опору нової влади. Тим не менш, за короткий час (один місяць) вся територія півострова була звільнена від королівських військ.

19 серпня 1860 р. Гарібальді разом із своїм загоном висаджується на півдні Італії - Калабрії. Уряд Неаполітанського королівства виявився нездатним організувати опір повстанцям через загальну глибоку кризу суспільно-політичного життя цієї південноіталійської країни. Вже після перших перемог над королівськими військами, солдати багатьох інших підрозділів почали масово складати зброю. У південних регіонах - особливо в Калабрії та Базилікаті (так само як і у Сицилії), після висадки гарібальдійців спалахнули народні повстання, приборкати які неаполітанський король не мав можливості. Влада на місцях перейшла до рук поміркованих лібералів, які підтримували Савойську династію. Це дало можливість Гарібальді, випереджаючи свою армію, негайно прибути у Неаполь, який напередодні залишив неаполітанський король, відійшовши з військами під захист фортечних мурів Гаети.

7 вересня того ж року фактично вся територія Неаполітанського королівства опинилася в руках повстанців на чолі з Гарібальді. Зросла й чисельність його армії, в лавах якої нараховувалось до 50 тис. вояків, у переважній більшості - вихідців з північної та центральної Італії. Спираючись на неї Гарібальді планував йти на Рим, а потім - на Венецію. У цей час вождь повстанців розраховував відкласти приєднання півдня до П'ємонту до цілковитого звільнення італійських земель, скликання Установчих зборів, на яких мало вирішуватися питання про майбутній державно-політичний устрій єдиної Італії. Зрозуміло, що така позиція Гарібальді не відповідала інтересам П'ємонта, а крім того Кавур небезпідставно вважав, що спроба позбавити папу світської влади може призвести до іноземного втручання в італійські справи з боку Наполеона ІІІ.

На ґрунті різних уявлень про майбутні шляхи розвитку Італії протистояння між Кавуром і Гарібальді переросло у гострий конфлікт. З метою запобігти поширенню революційної стихії на Центральну Італію, Кавур вдався до рішучих акцій. Він зумів домовитися з Наполеоном ІІІ про введення п'ємонтських військ у межі Папської області, і вже через кілька днів після вступу Гарібальді до Неаполя - провінції Марке і Умбрія перебували під контролем П'ємонта. Наступним кроком Кавура стало захоплення неаполітанських територій навколо Римської провінції, після чого Гарібальді втратив можливість здобути Рим.

Водночас на півдні Італії поширювалися деструктивні процеси - селянство, скориставшись декретом Гарібальді про передачу в безкоштовне користування общинних земель, почали їх стихійний розподіл. Мали місце випадки перерозподілу приватних володінь, чому перешкоджали підрозділи національної гвардії. У свою чергу, селянство вдавалось до збройного протистояння з гвардійцями, і під час цих зіткнень загинула значна кількість людей. В такій ситуації консервативно налаштовані політики почали вимагати швидкого злиття Неаполя з П'ємонтом, вбачаючи у Савойській династії єдиного гаранта стабільності в Італії. Тому не дивно, що прохання Гарібальді передати йому на рік верховне управління півднем Італії було відхилено королем Віктором Еммануїлом ІІ. Дещо пізніше диктатура Гарібальді була ліквідована, видані ним декрети скасовані, а революційна армія - розв'язана, після чого Гарібальді, відмовившись від усіх нагород, виїхав на острів Капреру.

У жовтні 1860 р. на півдні Італії було проведено референдум, під час якого населення звільнених від неаполітанських Бурбонів земель, висловилося за приєднання до П'ємонта. У такий самий спосіб наступного місяця того ж року до його складу увійшли провінції Умбрія і Марке. Таким чином, до кінця 1860 р. Італія (за виключенням Римської області, а також Лаціо і Венеції) була фактично об'єднана.

17 березня 1861 р. у Турині було скликано загальноіталійський парламент, який прийняв рішення про створення єдиного Італійського королівства на чолі з королем Віктором Еммануїлом ІІ, причому конституційний лад, який існував у П'ємонті, було поширено на всі приєднані території.

Проте справа об'єднання Італії була ще не закінченою, доки папа зберігав свою владу у Римі, спираючись на підтримку французьких військ. Тому вже влітку 1862 р. Гарібальді, перебуваючи на Сіцілії, став збирати добровольців для організації походу на Рим. Невдовзі він разом із своїм загоном переправився в Калабрію і розпочав просування у північному напрямку. У цій ситуації французький імператор Наполеон ІІІ зайняв непоступливу позицію та заявив, що не допустить усунення папи з Риму. Цей демарш змусив італійський уряд відрядити проти Гарібальді війська, і у серпні 1862 р. у бою під Аспренте його загін було розсіяно, а сам Гарібальді та значна кількість його прибічників була арештована.

Тимчасово відмовившись від негайних та радикальних шляхів вирішення проблеми об'єднання країни, італійський уряд вже через чотири роки здійснив спробу досягти цього військово-дипломатичними заходами. У 1866 р., маючи на меті звільнити Венецію від австрійських військ, італійський уряд приймає пропозицію Бісмарка укласти військовий союз з Прусією проти Австро-Угорської імперії. До участі у військових діях було запрошено і Гарібальді, який очолив корпус добровольців. Але попри успішні дії цього з'єднання волонтерів, регулярна італійська армія зазнала поразки від австрійських військ. Невдачі супроводжували італійців і на морі, коли військово-морські сили королівства зазнали тяжких втрат біля острова Лісса в Адріатичному морі. Ситуація була врятована лише завдяки тому, що Прусія вийшла переможницею у війні з австрійцями, після чого Італії була нав'язана принизлива процедура отримання Венеції від Наполеона ІІІ, якому її передала Австрія.

Після приєднання до Італії Венеціанської області корпус Гарібальді не склав зброю, знову вирушивши на Рим. В 1867 р. у запеклому бою у Метани погано озброєні гарібальдійці не зуміли пробитися крізь французькі війська і зазнали поразки. Гарібальді перебував під арештом, а невдовзі був депортований італійським урядом на о.Капреру. І лише в 1870 р., коли почалася франко-пруська війна, французька залога була евакуйована з Риму, а 20 вересня того ж року - невдовзі після падіння імперії Наполеона ІІІ - італійські війська після короткого бою увійшли до Риму, який з літа 1871 р. став столицею Італії. Таким чином, після включення Папської області до складу королівства, об'єднання Італії було остаточно завершене.

З приєднанням Риму італійський національно-визвольний рух (Рисорджименто) набув свого логічного завершення. Всі італійські землі звільнилися від іноземної залежності, Святіший Престол був позбавлений світської влади, що мало позитивне значення та сприяло політико-національній консолідації Італії. Об'єднання країни відкрило шлях для суспільно-економічного прогресу країни та формування модерної італійської нації. Важливий внесок у досягнення цього завдання було зроблено Савойською династією та урядом Кавура, які зуміли військовим шляхом звільнити Ломбардію від австрійських військ. Успіхи П'ємонту на півночі Італії призвели до активізації національно-визвольного руху на півдні. Завдяки військовому хисту Гарібальді та широкої підтримки народом очолюваних ним військ, за короткий час було ліквідовано абсолютистські порядки в Неаполітанському королівстві - територіально найбільшій державі на Апенінському півострові. Але попри те, що визвольний похід Гарібальді призвів до суттєвої радикалізації селянського руху на півдні Італії, об'єднання країни відбулося на монархічній та консервативній основі.

Дата добавления: 2015-08-21