Реставрація в Італії.

Після краху наполеонівського панування за рішенням Віденського конгресу в Італії були відновлені колишні абсолютистські держави: Сардінське королівство (до його складу крім Савойї, П'ємонту і острова Сардинія увійшла тепер територія колишньої Генуезької республіки), герцогства Парма, Модена і Тоскана (з останнім злилося в 1847 р. маленьке князівство Лукка), Папська держава і Неаполітанське королівство (з 1816 р. воно стало офіційно називатися Королівством Обох Сицилій). На трони повернулися "легітимні" династії: Савойська - в Сардінському королівстві, неаполітанські Бурбони - в Неаполі, монархи з династії Габсбургів - у герцогствах, у Римі була відновлена ​​світська влада пап. Італія знову опинилася роздробленої на державному та економічному відношенні: королівства та герцогства встановили митні кордони, запровадили власні грошові знаки, особливі системи мір і ваги. Австрія стала панівною державою на Апеннінському півострові, причому її вплив значно посилився в порівнянні з 18 століттям.. Крім Ломбардії, що раніше належала австрійської імперії, до неї перейшла територія колишньої веніцианськая республіки, в результаті чого Австрія взяла гору на Адріатиці. Всі держави (крім Сардинії) опинилися в політичній і військовій залежності від Австрії.

В Італії запанувала атмосфера реакції. Була введена цензура, поширився Міліцейська, різко зросла роль церкви як опори реставрованих монархій, в деяких державного були відновлені раніше скасовані монастирі і церковні суди.

Наступ реакції сильно відчувалося в Сардінському королівстві. Тут дворянство знову опанувало ключовими посадами в армії, у державному управлінні, в судах і дипломатичній службі, витіснивши багатьох офіцерів і чиновників, що висунулися при французів із середовища буржуазії. Монархія намагалася призупинити зростання буржуазних відносин: вона офіційно заборонила велику капіталістичну оренду в селі (хоча ця заборона залишився на папері), прагнула відродити феодальне право у землеволодінні (майорату і фідейкомісси), цехові корпорації в промисловості, архаїчне торговельне, цивільне і кримінальне законодавство 70 - х років XVIII ст. Влада завзято переслідували всякі прояви лібералізму і вільнодумства; в Туринський університет допускалися тільки особи, що мали свідоцтва про виконання релігійних обрядів.

Повернення до колишніх порядків далеко зайшов у Папській державі: там знову утвердилися всевладдя верхівки духовенства, клерикальний гніт і поліцейський деспотизм, відроджувалося в широких розмірах церковне землеволодіння.

Інший характер носила Реставрація в Неаполітанському королівстві, Тоскані, Пармі та Ломбардо-Венеціанської області, тобто в тих частинах Італії, де проводилися у ХVIII ст. реформи "освіченого абсолютизму" підготували грунт, що дозволила глибше вкоренитися перетворенням республіканського і наполеонівського періоду. Тут дворянство і духовенство повернули собі тільки невелику частину колишніх станових привілеїв. Повернулися до влади монархи визнали багато важливі зміни, здійснені в роки французького панування в майновій, правової та адміністративної сферах. Були підтверджені ті земельні придбання буржуазії, що були результатом розпродажу національних (в основ ном церковних і монастирських) майна. Незважаючи на часткове відновлення майорату і фідейкоміссов, яке переслідувало мету зміцнити дворянське землеволодіння, буржуазна форма власності стала переважаючою. У Неаполітанському королівстві деякі прогресивні нововведення наполеонівського періоду, включаючи скасування феодальних порядків, були в 1816 - 1818 рр.. поширені на острів Сицилію. Вводячи нове законодавство, влада включали в нього в дещо зміненому або завуальованому вигляді багато основні положення формально скасованих наполеонівських кодексів. Навіть у Папській державі (головним чином в більш розвиненій його області - Романье) антифеодальні перетворення залишилися частково в силі, і були проведені деякі реформи з метою порядок адміністративну і податкову систему з урахуванням французьких нововведень.

Внутрішня політика низки реставрованих режимів спочатку не обмежувалася поліцейськими заходами: вони намагалися привернути на бік монархій ті соціальні верстви, які висувалися в період французького панування. У Ломбардо-Венеціанської області, Тоскані, Пармі і особливо в Неаполітанському королівстві майже всі особи, що знаходилися при французів на державній службі, залишилися на своїх постах. На Півдні були збережені навіть органи місцевого управління, в яких переважала земельна буржуазія, а проте вони були включені в систему абсолютизму і цілком підпорядковані їй. Вся повнота влади належала абсолютистським режимам. Вимушені примиритися з низкою соціально-економічних зрушень буржуазного характеру, монархії, проте, рішуче противилися такий державно-політичну перебудову, яка дозволила б зміцнілою буржуазії піднятися до влади. Тому режим Реставрації, не дивлячись на його відносну помірність у більшості італійських держав, викликав глибоке розчарування буржуазії, позбавленої політичних прав і випробовувала більш гостро, ніж чверть століття тому, економічні сорому. У Ломбардо-Венеціанської області та Сардінському королівстві це невдоволення поділяли ті кола ліберального дворянства, які пов'язували з падінням французького панування надії на введення конституційного правління і досягнення національної незалежності. Так як абсолютизм забороняв будь-яку зачіпають його інтереси легальну політичну діяльність, опозиційно налаштовані групи буржуазії і дворян стали на шлях організації таємних товариств і за говірок.

Революційний рух в 1815 - 1820 рр..

В роки Реставрації мережу таємних товариств охопила всю Італію. У Сардінському королівстві (П'ємонті) і Ломбардії найбільший вплив придбало товариство "Італійська федерація", в якому переважали ліберальні дворяни, буржуазні елементи і військові; в Папській державі і особливо в Неаполітанському королівстві широко поширився рух карбонаріїв, дуже строкате за своїм складом (торговці, інтелігенти, військові, ремісники, нижче духовенство) '. На Півдні карбонарії [1] спиралися на численну тут дрібну і середню буржуазію, що мала землею, яку обробляли селяни-орендарі або сільські наймані робітники.

Головною метою таємних товариств у всій Італії було обмеження абсолютизму і встановлення конституційного правління. Хоча серед змовників були окремі групи республіканців, рух в цілому носило конституційно-монархічний, ліберальний характер. Радикально настроєні "федерати" в П'ємонті і більшість карбонаріїв на Півдні бажали введення конституції, такої дуже прогресивної для свого часу іспанської конституції 1812 р., яка проголошувала народний суверенітет і передбачала скликання однопалатного парламенту. Помірне ж крило брало за зразок більш консервативну французьку конституцію - "хартію" 1814 р. Крім запровадження конституційного ладу змовники у Ломбардії і Сардінському королівстві прагнули домогтися національної незалежності, витіснення австрійців з Італії та створення Північно-італійського королівства на чолі з правлячою в П'ємонті Савойської династією. Належав до неї 23-річний принц Карл Альберт негласно заохочував змовників і обіцяв їм свою підтримку. У цілому таємні товариства обмежували свої завдання рамками тієї держави або тієї частини країни, де вони діяли, бажаючи примусити місцеву монархію до прийняття конституції. Об'єднання Італії не висувалося тоді революціонерами як першочерговим практичної мети. Керівники змовницького руху робили головну ставку на армію і військовий переворот. Однак трагічні події 1799 спонукали частину неаполітанських карбонаріїв і стояла за ними земельної буржуазії подбати про при-

Слово "карбонарнй" відбулося, можливо, від назви ритуалу випалювання деревного вугілля (по-італійськи вугілля - карбоні, саrbonе). Цей ритуал супроводжував прийом нових членів у таємне товариство, символізуючи їх духовне очищення.

потяг на свою сторону (або хоча б нейтралізації) селянства, з тим щоб контролювати його дії, перешкодити стихійним селянським повстанням і в той же час не дозволити реакціонерам знову (як це трапилося в 1799 р.) використовувати сільські маси як знаряддя боротьби з революцією. Радикально-демократичні елементи вели пропаганду серед селян, переконуючи їх неясні надії на рішення на їхню користь питання про землю. У результаті організації карбонаріїв на Півдні включали більше представників ні поклик і набували більш масовий характер, ніж таємні товариства в інших частинах Італії.

Буржуазні революції 1820 - 1821 рр..

Успіх революції 1820 р. в Іспанії, відновлення в країні конституції 1812 р. підштовхнули неаполітанських змовників до дії. 2 липня 1820 повстали карбонарії і війська в містечку Нола поблизу Неаполя. Слідом за тим карбонарії виступили по всьому Півдню. Частина королівської армії приєдналися до повсталих. 9 липня революційні війська і тисячі озброєних карбонаріїв переможно вступили в Неаполь. Королю Фердинанду 1 Бурбону довелося оголосити про введення конституції на зразок іспанської 1812 р. було утворено новий уряд, скликаний обраний на основі введеної конституції парламент. Революція, що перемогла практично без боротьби завдяки широкій підтримці заможних верств королівства, зіткнулася незабаром з серйозними труднощами. У таборі переможців виникли протиріччя.

Влада в Неаполі захопила склалася ще в наполеонівський період консервативна верхівка бюрократії і військових, які не допустили представників карбонаріїв в уряд, побоюючись їх радикалізму. Розбіжності виявилися і в середовищі самих карбонаріїв: з введенням конституції буржуазні власники визнали революцію закінченою, тоді як радикальні елементи виступали за продовження демократичних перетворень. Положення ускладнилося подіями в Сицилії: спалахнуло в Палермо народне повстання проти влади неаполітанських Бурбонів вилилося у боротьбу за державну незалежність острова.

Конституційне уряд Неаполя, підтримане неаполітанської буржуазією, відмовилося від будь-яких поступок сицилійцамі вирішило силою придушити сепаратистський рух на острові. У Сицилію була стягнута 10-тисячна армія, що послабило оборонні заходи, які незабаром довелося прийняти неаполітанської революції.

Парламент, з яким маси спочатку пов'язували великі надії на здійснення своїх вимог, виражених в численних петиціях, не зумів згуртувати різні верстви населення на підтримку конституційного ладу. В кінці 1820 - початку 1821 р. в південних провінціях королівства розгорнувся широкий рух сільських мас за повернення селянам общинних земель, які перейшли до великим власникам в наполеонівський період. З вигуками "Хай живе конституція! "Селяни захоплювали узурпувати у них землі і приступали до їх обробки. Парламент, більшість в якому являло земельну буржуазію, на словах обнадіявши селян, виступив у питанні про общинних землях на захист інтересів заможних землевласників, що відштовхнуло від нього сільський люд.

Конституційне уряд і парламент намагалися не допустити поглиблення революції і поширення її за межі королівства, помилково сподіваючись уникнути таким чином втручання Священного союзу. Дотримуючись цієї лінії, уряд дозволив виїхати з країни королю Фердинанду 1, але він негайно відрікся від своєї присяги на вірність конституції і закликав до інтервенції. За рішенням конгресу Священного союзу в Лайбахе австрійські війська рушили в березні 1821 р. на придушення революції. Народні маси, які не отримали від конституційного ладу нічого, окрім зниження ціни на сіль, не встали на його захист. Пасивність населення негативно позначилася на бойовому дусі армії. 23 березня австрійці зайняли Неаполь. Абсолютистская влада Бурбонів була відновлена, конституція скасована.

На початку березня 1821 р. почалася революція в П'ємонті. Змовники в місті Алессандрія захопили цитадель і створили тимчасову хунту, яка закликала до війни з Австрією для завоювання національної незалежності. Повстання спалахнули в Турині та інших містах. Король Віктор Еммануїл відрікся від престолу, а призначений регентом принц Карл Альберт (раніше обнадіяли змовників) оголосив про введення конституції за зразком іспанської. Однак він, злякавшись наслідків такого кроку, незабаром покинув Турин і відмовився від регентства та підтримки конституції. Незважаючи на це, керівники пьемонтського повстання на чолі з графом Сантарозой хотіли зберегти Савойскую династію. Революція не отримала народ ної підтримки, військові частини, що приєдналися до повстання, були деморалізовані. Вже через місяць після початку революції австрійські війська зайняли Турін і окупували П'ємонт.

За Королівству Обох Сицилій і П'ємонту прокотилася хвиля репресій проти учасників революційного руху і тих, кого підозрювали в лібералізмі. Ініціатори повстання в місті Нола офіцери Мореллі і Сільватті були повішені. Смертні вироки були винесені заочно також керівникам пьемонтськоє революції, які зуміли сховатися за кордон.

Австрійській владі вдалося завдати сильного удару ліберально-патріотичного руху і в Ломбардо-Венеціанської області: близько 200 членів підпільних організацій, включаючи їх керівника графа Конфалоньєрі, були арештовані і на довго у в'язниці.

Незважаючи на поразку революцій в Неаполі та П'ємонті, вони ознаменували собою нову стадію в розвитку італійського буржуазно-національного руху: на відміну від революційних виступів 90-х років ХІ1! в. революції 1820 - 1821 рр.. були підготовлені і здійснені патріотичними силами самостійно, без жодної підтримки ззовні. Революції виявили слабкість абсолютистських режимів, їх нездатність утримати владу без військової допомоги Австрії, яка виявила свою справжню роль жандарма Італії, душителя свободи італійців. Події 1820 - 1821 рр.. показали також, що зусилля буржуазно-дворянських революціонерів обмежити абсолютизм і домогтися влади в окремих державах і відриві від боротьби за політичне перевлаштування Італії в цілому приречені на невдачу через явний військової переваги Австрійської імперії.

Дата добавления: 2015-08-21