Реставрація Бурбонів в Іспанії 1874 року: проблеми політичного протистояння в останній третині ХІХ ст.

Полнтіческая система Реставрації. Касікізм. У результаті державного перевороту 28-31 грудня 1874 в Іспанії бьіла відновлена ​​монархія, королем бьіл проголошений Аль-Фонса XII, сьгн скинутої в 1868 р. Ізабелльї 11. У 1875 р. правітельственньїе війська завдали ряд поразок карлістов, і в лютому 1876 г. тривала четьіре року громадянська війна закінчилася.

«Архітектором» політичної сістемьі Реставрації став вьі-дающийся государственньїй діяч Антоніо Кановас дель Касти-льо (1828-1897). Його кар'єра почалася зі скромної посади шкільного вчителя і провінційного журналіста. Завдяки ісключітельньїм здібностям, знергіі і волі він став до середи-ні 70-х років самьім авторітетньїм політичним діячем Монар-хіческого табору. Його політичні взглядьі лягли в основу кон-статиці 1876 А. Кановас бьіл убежденньїм прихильником кон-ної монархії, яка, на його думку, була єдиною гарантією соціального і політичного порядна. Він вважав, що влада повинна знаходитися в руках монархічних партій, інші політичні сільї НЕ слід було допускати до уп-равленшо державою. Кановас бьіл противником загального виборчого права, яке, на його думку, вело або до анархії, або до цезаризму. Він вважав релігію основою громадянського суспільства, але в той же час вьістулал проти вмешатель-ства церкви в політичне життя. Він вважав також, що армія повинна бьіть відсторонена від політичної борьбьі.

У 1876 р. кортесьі прийняли нову конституцію. Іспанія проголошувалася конституційною монархією. Законодавча влада належала коргесам і королю. Нижня палата кортесів - Конгресі депутатів - обиралася, у верхній палаті - сенаті - половина депутатського корпусу обиралася, іншу половину со-ставляли грандьі, архіепіскопьі, генеральї, членьї правительст-ва. Ізбірательньїй закон вводив імущественньїй ценз для виборчі-Рателя; в кінці 70-х і в 80-ті годьі у парламентських вибор ІМЄЛІ право брати участь лише 4-6% населення страньї. Таке положення зберігалося аж до 1890 р., коли бьшо введено загальне виборче право для чоловіків старше 25 років. Кортесьі разрабатьівалі законьї, затверджували бюджет, податки і таможенньїе тарифи. Король володів законодавчою ініціативою, він на-'значущих і зміщує уряд, міг розпустити кортесьі (з обов'яз-зательньїм призначенням новьіх вьіборов).

Конституція проголошувала свободу слова, друку (попередньо котельної цензура заборонялася), право громадян на створення обгеді-нений, на проведення мірньїх зібрань, гарантувала недоторканності житла і таємницю листування. Католицизм був j державною релігією, але в той же час переслідування грома-дян за їх релігіозньїе вірування не допускалося.

У ссредіне 70-х років почалося складьіваніе двухлартійной системи. Консервативна партія, керована А. Кановас, склалася в 1875-1876 рр.. Ліберальна парггія, чиїм лідером став М. Сагаста, оформилася до початку 80-х років. Як консерва-: торьі, так і ліберальї користувалися підтримкою олігархії. Кон-серваторі спиралися на круги, которьіе били заінтересованьї в установлений протекціонізму, лібералів підтримували сторін-ники низьких таможенньїх мит. Ні консервативна, ні лібе-ральна партія не мали в зтот період будь-яких программньїх документів; позиції партій з найважливіших питань віражалісь в промовах і статтях їх лідерів. Організаційна структура обох партій била слабкою, вони не мали чіткої системи членства.

Важливою віхою в історії двухлартійной системи стала середина 80-х років. У 1885 р. помер Альфонсо XII, в 1886 р. новьім королем бьіл проголошений Альфонсо XIII, що народився через півроку після смерті батька. (В 1886-1902 рр.. Регентшею при малолітньому королі била його мати Марія-Христина.) Дінастічес-кі ускладнення змусили А. Кановаса і М. Сагасти укласти неофіційну угоду («Пакто дель Пардо»), яке перед-вбачало подцержку монархії, мірньїй перехід шіасті від однієї партії до іншої, визнання знову сформірованньїм пра - вітельством тих перетворень, которьіе бьілі проведення перед-який крокує кабінетом, відмова консерваторів і лібералів від со-трудничества з «третіми партіями». Система політичного партнерства, встановлена ​​«Пакто дель Пардо», в цілому збереженні-нилась аж до 1923 р.

Наприкінці XIX в. рішення з найважливіших питань внутріш-ній і зовнішньої політики брали керівники консерваторів і лібералів, а монарх лише подпісьівал відповідні доку-

ментьі. Механізм сменьї уряду і проведення парламент арях пьіборов на практиці вьігладел таким чином. У слу-чаї виникнення політичної кризи за рекомендацією лі-деров консерваторів і лібералів монарх зміщав уряд і призначав нове, а потім розпускав Конгресі депутатів і обьявлять новьіе вьіборьі. Далі керівники консерваторів і лібералів домовлялися про розподіл депутатських мандатів таким об-разом, чтобьі більшість місць в конгресі депутатів принадле-жало тієї парти и, яка сформувала новий уряд. Після зтого міністерство внутренннх справ направляло на місця інструкдіі, в которьіх указьівалісь імена желательньїх кандида-тов. Поставлену задачу вьіполнялі касики. Касиков в Испа нії другій половині XIX - початку XX в. називаєся неформальних ньгх політичних лідероо, которьіе забезпечували контроль над політичною ситуацією на місцях. Касики брали в свої руки ведення виборчої кампанії і добивалися потрібного результа-та з допомогою підкупу та залякування виборців, а таюке шляхом многообразньїх фальсифікацій.Касікізм безвідмовно дейстіовал в селі, так як касики завжди спиралися на подцержку круп-ньіх землевласників, в чиїх руках перебували судьбьі орендарів рів і наймитів. У містах вплив касікізма бьіло меншим, але міська ізбірательньїе округу становили менше четверги всеки ізбірательньїх округів. Політична система, що склалася в останній чверті XIX в., Бьіла антидемократичною, вона фак-тично усувала народньїе массьі від участі в політичному житті, забезпечувала монополію на владу двох правлячих партій і політичне представництво разлічньїх фракцій олігар-хии, гарантувала стабільність встановленого порядку.

У зпоху Реставрації різко знизилася політична актив-ність армії, що обгяснялось прагненням панівних класів до політичної стабілізації. У 1876 р. А. Кановас підписав циркуляр, що забороняв военньїм брати участь в полі тичної діяльності. Незважаючи на попьіткі частини республікан-ців виявляючи военньїх в боротьбу Протан монархії, армія зберігала лояльність щодо трону і уряду.

Важливою опорою режиму Реставрації була католицька церква. Чисельність духовенства на початку XX в. превьішала 100 тьісяч чоловік. У ході буржуазних революцій церква втратила ббльшуіо частину своєї земельної власності, після закінчення революціонньїх потрясінь держава частково компенсірова-ло зті втрати паперами державного боргу. У зпоху РЕСТАВ рації церква активно брала участь у підприємницькій діяль ності. Конституція 1876 обязьівала держава подцержі-вать католицизм і служітслей церкви.Духовньїе особи не могли балотуватися в Конгресі депутатів, але в тій частині сенату,

яка призначалася королем, 10 місць бьілі отданьї верхівці духовенства. У політичному плані церква займала консерва-тівньїе позиції і повністю подцержівала курс правлячих кру-. Гов, що сприяло поширенню антиклерикальних на строєній в нижчих шарах іспанського суспільства.

Внутрішня і зовнішня політика консерваторів н лібералів. В останній четверги XIX в. політику держави визначали пра-вящіс партії - консерватори і ліберальї. У 1875-1881 рр..змінилося кілька урядів, сформірованньїх консерва-тивної партією. У 1881 р. до влади вперше прийшли ліберал, і бьіло покладено початок чергуванню консервативних і лібе-ральньїх кабінетів:

уряду консерваторів 1875-1881 1884-1885 1890-1892 1895-1897

«Пакто дель Пардо» не виключав серьезньїх протиріч між консерваторами і лібералами з цілої низки питань. Одним з них била митна політика. Консерватори били прихильниками протекціонізму, ліберальї відстоювали низькі та-моженньїе пошліньї. Протекціоністський тариф 1891 етап великою перемогою консервативної партії.

Ліберальї на відміну від консерваторів виступали за розширенням-ня цивільних прав та полі гических свобод. Вони провели закон про печагі (1883), закон про асоціації (1887), открьпзшій віз-можности для легальної діяльності профспілок, і, нарешті, ізбірательньїй закон 1890 р., що вводив загальне виборче право для чоловіків. У 1883 р. ліберальний уряд заснував-ло Комісію соціальньїх реформ, яка повинна била вивчити положення нижчих шарів.

І консерватівньїе і ліберальньїе кабінетах харчувалися хаті-жати втягування Іспанії в європейські конфлікту, не затрагі-вавшие національньїе інтересьі страньї. Вони проводили політику «рівновіддаленості» від провідних європейських держав, Іспанія не вступала в военньїе блоки, що створювалися в Європі в 80-90-ті годи.

Найважливішим напрямом зовнішньої політики бьію зашита колоніальньїх кладеній від хворіючи могуществонньїх держав. У 188. 'И р. Іспанії вдалося відстояти Каролінсісіе острова, на кочорью претендувала Німеччина. На початку 90-х Годоя виник фраіосо мп панський конфлікт із за меж колоніальньїх Владанна обох

країн на узбережжі Гвінейської затоки. Однак найбільшу загрозу для іспанських колоній в кінці XIX в. представляли Сіла, що заявляли про свої домагання на Кубу і Пузрто-Ріко.

Оппозіціонньїе сільї. У зпоху Реставрації крайнє правьіе продовжували підтримувати карлізм, однак поразка рсакціі у громадянській війні 1872-1876 гт. значно послабило його впли-яііе. Основна загроза режиму Реставрації виходила зліва.

Відновлення монархії посилило розбіжності в середовищі рес-публіканцев. В останній чверті XIX в. існувало не скільки республіканських угруповань, які згуртувалися навколо своїх лідерів. На правому фланзі республіканського руху перебувала група 3. Кастелара, виступать за встановлення республіки і загального ізбіратсльного права. Після того як в 1890 р. загальне виборче право бьшо введено, група Кастелара поступово зблизилася з ліберальною партією. Ще одна течія в рсспубліканской середовищі бьіло пов'язано з іменсм Н. Сальмерона. Його прихильники відкидали компроміссьі з мо-нархістамі. Сальмерон докладав чимало зусиль для обгедіне-ня республіканців, однак зті попіткі в кінцевому рахунку виявилися безуспешньї. Кастелар і Сальмерон вважали, що боротьба за встановлення республіки повинна вестися політично-ми методами. Радикальна республіканська партія, чиїм лиде-ром бьіл М. Руїс смітив, пропонувала інший шлях - «пронунсіа-мьенто», повстання в армії. У 80-ті годьі Радикал неодноразово харчувалися здійснити «пронунсиамьенто» з метою повалення монархії. Зазнавши кілька невдач, партія Руїса смітив до кінця 80-х років зійшла з політичної сценьї. Республіканська федералістська партія, которуїо очолював Ф. Пі-і-Маргаль, основним завданням вважала встановлення республіки і перетворений-ня унітарної держави у федерацію.Республіканцьі-Феде-ралістьі приділяли велику увагу соціальній проблематиці: у їхній програмі фігурували вимоги легалізації забастовок4 створення арбітражньїх судів для вирішення трудових конфлік-тів і розвитку кооперативного руху. У ході виборів РСЗ-публіканцьі іноді домагалися обрання своїх кандидатів п міських округах, де вплив касікізма било не настільки силь ним, але невелика республіканська фракція в конгресі депу татів не могла протистояти монархічного більшості.

Огромнуїо роль у поширенні антиклерикальних і рес-публіканського ідсй сьіграл Свободньш інститут освіти, заснованих прогрессівньші навчаннях в 1876 р. Його метою бьіло створення нової системи освіти, незалежної від церкви. Здійснити зту завдання не вдалося, проте діяльність Свобод-ного інституту справила величезний вплив на формування ціле-го покоління демократичної інтелігенції.

Наприкінці XIX в. з'явилися первьіе паростки національного руху в Каталонії, Країні Басків і Галісії. Возникнове-ня національньїх рухів в Каталонії і Країні Басків бьіло пов'язано не тільки з яскраво вьіраженньїм зтніческім своєрідністю, але і з бістро зростанням Промьпиленность в зтіх районах. Тут сформувалася зкономических впливова національна бур жуазную, яка заявила про свої домагання на політичну владу. У Каталонії зті вимоги відбилися в так назьівае-мьіх «Основах Манресьі» - документі, прийнятому каталонськими націоналістами в 1892 р. «Основьі Манресьі» передбачали створення автономних органів влади і проголошення Каталан-ського язика офіціальньїм на території Каталонії. У 1894 р. била утворена Баскська націоналістична партія (БНП), виступать під гаслом відновлення старинних баскських вольностей - «фузрос», скасованих в 1876 р. На відміну від каталонського націоналізму, імеошего світський характер, БНП завжди бьша тісно пов'язана з церквою і баскським духовенством. У 1897 р. бьша створена Галісійська ліга, що проголосила своєю метою захист зкономических і національньїх інтересів Галісії - одного з найбільш отстальїх і бедньїх районів Іспанії.

Селянський і робітничий рух. В останні десятиліття XIX в. все більш важливу роль в житті іспанського суспільства набуває селянське і робочий рух.

Селянський рух било найбільш активним в южньїх районах страньї, де панував латифундизм. Воно породжене-лось не тільки страхітливої ​​убогістю наймитів і малоземельних селян і кричущим свавіллям латифундистів (бьілі випадки, коли вони по закінченні полевьіх робіт отказьівалісь платити наймитам), але і неможливістю для селян захистити свої інтересів закони чином, так як місцевих органів влади повністю контрольровалісь латифундистами і їх сташіеннікамі - касиков, найбільшого землевладельцьі Андалусії - цитаделі лати-фундізма - культивували особьій стиль поведінки, ставлячись до селян як до «нижчих істот». Варварські форми ЗКС-плуатації і свавілля порожцалі настільки ж варварські формьі опору. Широке поширення в Андалусії отримав так назьіваемьій «аграрний бандитизм», виявлявся в поку-шениях на життя латифундистів і їх керуючих, підпалах поміщицького майна, грабежах на дорогах і т.д. Незважаючи на постоянньїе облавьі, Гражцанской гвардії і поліції так і не вдалося покінчити з зтим явищем. Бунтарські настрої підготували грунт для поширення анархістських ідей в іспанській селі. На початку 80-х років у сільських районах Південної Іспанії з'являються анархістські організації, певні зміни рьіе з них прізівалі до терористичних дій.

Анархізм бив переважаючим течією і в робочому двіжс-ванні зтого періоду, незважаючи на постоянньїе репресії. Попу • лярность анархізму в середовищі робітників і ремісників обгяснялась цельїм рядом причин. Він залучав саму знедолену і, як правило, безграмотну або малограмотну частина міського насе лення уявною простотою і радикальністю предлагаемьіх рі-шень. Гасла «прямої дії», «пропагандьі дією», пізніше, в 90-ті годьі, всеобшей страйку зустрічали живий відгук міських низів. Панування касікізма, беззастенчівьіе фальсифікації в ході вьіборов дискредитували ідеї демокра-тії і парламентаризмі, відвертали трудящих від участі в Вибори і косвенньїм чином сприяли поширенню анархістського тези про відмову від політичної боротьби.

У 80-90-ті годьі анархістьі неодноразово пьіталісь створити загальнонаціональну організацію. У 1881 - 1882 рр.. утворилася Федерація трудящих іспанського району, обьединяемся 50-60 тьіс. чоловік; до кінця 80-х років вона розпалася. У 90-ті годьі з'явилися новьіе організації, однак і вони виявилися неміцний-ньімі. Зто обгяснялось, во-псрвьіх, постоянньїм переслідувань-ем анархістів з боку влади; во-вторьіх, організаційної слабкістю і рьіхлостью, відсутністю дісціпліньї, що бьшо пов'язані з негативним опгношеніем анархістів до будь-якого «автори тарізму», в тому числі і в своїх рядах. По-третє, в кінці 80-х років в анархістський рух відбувається розкол між «чисто-ми анархістами» (тобто бакунистами) і анархо-синдикалістами. Анархістьі нерідко вдавалися до індивідуального терору; в 1897 р. їх жертвою став прем'єр-міністр А. Кановас дель Кастільо. Склався свого роду «порочне коло»: терористичні актьі візьівалі репресії, за якими слідували новьіе вьістрельї і взрьівьі.

Інша течія в іспанському робочому русі представляли социалисти. У 1879 р. група стороіоніков марксизму на чолі з Пабло Іглесіасом створила Іспанську соціалістичну рабо-чую партію (ІСРП). У 1880 р. била прийнята програма партії, в якій били сформулированности як консчньїе мети (завоювання пролетаріатом політичної впасти, встановлення обществеіной власності на засоби виробництва і ліквідує-ція кпассов), так і найближчі завдання (націоналізація шахт і транспорту, введення трудового законодавства, визнання права на забастовку, введение бесплатного среднего образования). Разом з тим у ІСРП нє било особливої ​​программьі з аграрного питання; внаслідок зтого вплив партії на селі било дуже слабо. У 1888 р. социалисти заснували профспілку ніс обьсдіненіе - Загальний союз трудящих (ВСТ). ПреДСТії-ставники ІСРП брали участь у створенні II Інтернаціонапа. С1890 р.

Втрата найважливіших колоній. Наприкінці XIX в. Іспанія прагнула у що б то не стало утримати свої колонії. Наприкінці 1893 відбувалися серйозні зіткнення з марокканцями в районі захопленої Іспанією ще в XV ст. Мелйльі. Спочатку іспанці зі значними втратами були звернені у втечу; довелося висаджувати на південне узбережжя Середземного моря 25-тисячну армію на чолі з генералом Мартінесом Кампосом, після чого через нерозмірності сил марокканцям довелося відступити і підписати мирну угоду (березень 1894 р.).

Завзяту боротьбу за незалежність вело населення острова Пуерто-Ріко. У 1897 р. острів отримав право посилати своїх депутатів в іспанські кортеси, торгувати не тільки з Іспанією, а й з усіма іншими країнами, створювати органи місцевого самоврядування.

Найскладнішою проблемою для Іспанії стало утримання в покорі народу Куби (див. гл. "Латинська Америка"). У лютому 1897 іспанський уряд опублікувало декрет про надання Кубі і Пуерто-Ріко автономії в рамках іспанської колоніальної імперії. Але народне повстання за незалежність на Кубі продовжувало наростати, а уряд США під приводом захисту кубинців

готувалося до війни проти слабкої у військовому відношенні Іспанії, з тим щоб позбавити її Куби і Філіппінських островів. Для початку війни потрібен був лише привід, який не змусив себе довго чекати. 15 лютого 1898 на північноамериканському крейсері "Мен" на рейді Гавани стався вибух, уряд США звинуватило в організації вибуху іспанців і незабаром оголосило війну Іспанії.

Війська США висадилися в районі Сантьяго де Куба. У морській битві іспанські кораблі були розгромлені. Іспанці капітулювали спочатку на Кубі, а потім на острові Пуерто-Ріко.

На Філіппінах антиіспанське повстання населення почалося ще в серпні 1896 США обіцяли філіппінцям підтримку за умови, що після звільнення від Іспанії Філіппіни будуть проголошені республікою, що знаходиться під протекторатом Сполучених Штатів. Американський військово-морський флот увійшов до Манільську бухту 30 квітня 1898 і в короткому битві розгромив слабку іспанську ескадру. Незабаром капітулював сухопутний іспанська гарнізон Маніли.

За мирним договором, підписаним 10 грудень в Парижі, Іспанія передала США Філіппіни і Пуерто-Ріко, отримавши за це 20 млн. доларів і право протягом десяти років направляти свої торгові судна на Філіппіни. Крім того, Іспанія відмовилася від влади над Кубою.

Громадський підйом початку 90-х років. Перші роки після поразки Іспанії пройшли в обстановці політичної напруженості: різко посилився каталонський сепаратизм, священики Барселони зажадали, щоб викладання катехизму на території Каталонії велося каталонською мовою; міністрів центрального уряду освистали на барселонських вулицях, у відповідь центральні власті оголосили Барселону на військовому положенні; в кортесах пройшла резолюція, яка засуджує продаж США Філіппінських островів, що призвело до відставки кабінету Сагасти; загальне невдоволення викликав проект бюджету на 1900 р., що передбачав великий дефіцит; мали місце великі страйки у промислових центрах країни; розгорнулося широке антиклерикальний рух - за усунення церкви зі сфери народної освіти та заборона діяльності різних церковних згромадження.У 1902 р. Альфонс XIII був оголошений повнолітнім, і регентство Марії Христини було анульовано.

Поразка Іспанії оголило її крайню відсталість і слабкість, що викликали, особливо серед передової інтелігенції, глибоке розчарування і вимога відродження країни, відновлення застарілих економічних, політичних і морально-етичних структур. Ці настрої, різко критичні і антіконформістскіе щодо правлячих кіл, відбила група молодих письменників і вчених, які отримали назву "покоління 1898". У неї входили письменники Піо Бароха, Антоніо Мачадо, Раміро де Маеста та ін Слідом за

істориком і соціологом Хоакіном Коста сині вимагали "революції згори", тобто модернізації Іспанії з метою подолання її відсталості від інших країн Західної Європи. Хоча ця група не виробила спільної платформи і кожен з названих письменників і вчених йшов своїм шляхом, їх заслуга полягала в тому, що вони забили тривогу, розкрили перед народом пороки існуючого режиму, пробудили суспільну активність. Багато передові люди і прогресивні організації зробили з критики, якої представники "покоління 1898" піддавали різні сторони життя Іспанії, значно радикальніші висновки, ніж вони самі.

Дата добавления: 2015-08-21