Політичний розвиток Австрійської імперії в першій половині ХІХ ст. Система Меттерніха.

Міжнародне положення Австрійської імперії, що знов повернула собі під час Віденського конгресу ранг великої держави, ніколи не було таким міцним, як в період 1815-1847 рр. Зовнішніх воєн вона не вела аж до 1859 р. Її вплив розповсюджувався далеко за межами володінь Габсбургів. Спираючись на союз з реакційними монархіями Європи, Австрія переслідувала і пригнічувала визвольні рухи на всьому континенті від Пірінеїв до Балкан. Як впливовий член Німецького союзу і постійна голова союзного сейму вона протидіяла торжеству буржуазних порядків в Німеччині, ставши гарантом роздробленості цієї країни і збереження в ній абсолютизму. Таку ж роль Австрія грала в Італії. Над континентом витав зловісний дух Меттерніха, що розкинув мережі шпигунства, таємних інтриг по всій Європі.

З ім'ям канцлера (з 1821 р.) К. Меттерніха, "великого інквізитора Європи", як його сталі називати в 20-х роках, зв'язано придушення австрійськими військами революцій 1820/21 і 1831 рр. в Італії, організація контрреволюційної інтервенції на Піренейському півострові. У багатьох європейських столицях, особливо в німецьких і італійських, його зусиллями були організовані "чорні кабінети", в яких кращі знавці своєї справи трудилися над дешифровкою дипломатичних донесень і листів, перехоплених агентами Меттерніха. Але з особливою витонченістю меттерніхівська система упроваджувалася в самій Австрії, що стала, по словах Ф. Енгельса, "... країною, яка до березня 1848 р. була майже так само недоступна поглядам іноземців, як Китай до останньої війни з Англією".

Всемогутня цензура наглухо закрила Австрію для книг німецьких класиків - Лессінга, Шіллера, Гете, на театральні підмостки не допускався "Гамлет" і взагалі будь-яка п'єса, яка могла б вселити австрійцям думку про можливість скидання і вбивства монархів. На сцені і в друкарських виданнях шахраями, всякими негативними персонажами могли бути тільки люди рангом нижче за барона. Газети і анонімні брошури, що критикували нетерпимі порядки і свавілля в Австрії, австрійців, що вільнодумствували, публікували в Лейпцігу, а то і в далекій Бельгії.

Імператор Франц і Меттерніх, що пережили бурхливі потрясіння епохи Великої французької революції і наполеонівських воєн, на все життя зберегли непереборний страх перед революцією, і цим страхом визначався кожен їх крок як державних діячів. Такі поняття, як "конституція", "народ", були абсолютно несумісні з меттерніховською системою правління. Конституція - будь-яка, навіть монархічна, - була в очах К. Меттерніха "легалізованою революцією", і коли йому одного дня показали французьку газету, в якій мовилося про бажаність введення в Австрії конституції, князь щиро подивувався: "Жалюгідні порадники, той, хто бажає дати Австрії конституцію, повинен спочатку сотворити австрійський народ!" Імператор був переконаний в тому, що він є намісником Бога на землі і несе перед ним одноосібну відповідальність за "спокій і порядок" в підвладній йому імперії.

Липнева революція у Франції, а потім революція в Бельгії і польське повстання 1830-1831 рр. перекинули розрахунки реакції, і це стало очевидним для самих творців меттерніховського режиму. Дізнавшись про початок революції в Парижі, канцлер констатував: "Знищена справа всього мого життя!" - і, все ще сподіваючись на солідарність легітимних монархів, запропонував організувати озброєну інтервенцію до Франції і Бельгії. Часи, проте, змінилися, і пропозиція канцлера не знайшла відгуку у європейських монархів.

У ліберально настроєних колах австрійського суспільства липневі події у Франції були сприйняті з ентузіазмом. Всупереч цензурі і поліцейським гонінням французами відверто захоплювалися, народилася надія, що міжнародні ускладнення і війна допоможуть австрійцям скинути меттерніхівське ярмо. У Відні і інших містах широко розповсюджувалася заборонена література, що ввозилася з-за кордону. Не випадково 30-40-і роки, тобто період, що передував революції, що почалася в березні 1848 р., увійшов до австрійської історії як "передберезневий", бо глухе бродіння охопило все суспільство в цілому, від до низу верху, і необхідність корінних соціальних і політичних реформ стала очевидною для всіх, за винятком вузького кола правлячої еліти.

З'явилися перші ознаки незадоволеності і найбезправнішого, знедоленішого соціального шару - що тільки починав формуватися пролетаріату. Стихійне обурення фабричних робітників в ці десятиліття, як і в інших країнах, зверталося проти машин і верстатів, в яких робітники наївно бачили першопричину своїх лих. У другій половині 40-х років, коли хліб і інші продукти стали непомірно дорогі, віденські робітники почали виходити на вулицю, громити булочні. Не дивлячись на неорганізованість і стихійність виступів робітників, саме в цей період Австрія зробила перші кроки в області фабричного законодавства. У 1842 р. був ухвалений перший закон по обмеженню експлуатації дитячої праці: встановлений максимум робочого дня для 9-12-літніх-10 годин, і для 12-16-річних - 12 годин; дітей 9-12 років дозволялося віднині приймати на роботу лише в тому випадку, якщо вони вже вчилися в школі не менше трьох років; заборонялося примушувати дітей працювати в нічну зміну.

3. Національне питання

Разом з соціальними конфліктами, тісно з ними переплітаючись, на перший план почало виходити і національне питання. У 30-40-і роки XIX ст. настав новий етап в розвитку визвольних рухів численних пригноблюваних народів імперії, пов'язаний з прискоренням переходу від феодалізму до капіталізму і з процесом формування (з різним ступенем інтенсивності) націй буржуазної епохи. Потужним зовнішнім поштовхом для розгортання цих процесів послужили Липнева революція у Франції (1830) і повстання в Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливом польського повстання в сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р. спалахнули великі антифеодальні заворушення словацьких, українських, угорських, частково валашских селян, які охопили обширні райони північного заходу Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилювання отримали назву "Холерного бунту" (вони розгорнулися в умовах епідемії холери, яка ще більше погіршила положення селян). Одночасно в десятках комітатів розвернувся рух солідарності з польськими повстанцями.

Нова обстановка спонукала правлячі кола "удосконалити" систему національного пригноблення, що спиралася на принцип "розділяй і володарюй!", зробила її гнучкішою і диференційованою, з тим щоб, використовуючи суперечності, що існували між окремими національними рухами, розправитися з ними окремо.

У 40-і роки Відень зробив ряд поступок хорватському, чеському, сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання ліберально-національних газет і надавши відому підтримку культосвітньої діяльності. У 1843 р. Меттерніх представив імператорові спеціальний меморандум, в якому рекомендував заснувати особливий "нагляд" в імперії над рухом слов'ян для того, щоб виключити можливий вплив на нього визвольного руху в Польщі і "неприборканості мадяризму". У перспективі малося на увазі у разі потреби безпосередньо використовувати слов'ян в боротьбі проти угорського руху. З метою зіштовхування визвольних рухів поляків і українців в Галіції австрійський абсолютизм заохочував то одну, то іншу сторону.

Іншу політику, більш диференційовану і терпиму, абсолютизм проводив відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільш лояльний зі всіх національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітній діяльності чехів і разом з міністром - чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським - протегував створенню чеського музею, "чеської матиці" і так далі.

Представники австрійської ліберальної буржуазії, займаючи прогресивні позиції в питаннях соціальних і політичних реформ, вороже відносилися до національних рухів. Націоналізм пануючого німецького елементу, що народжувався, носив подвійний характер, поєднуючи загальноімперський патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, що ледве починав відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з'являлися. Проте невирішеність німецького національного питання і та обставина, що Австрія продовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно утрудняли процес формування національної самосвідомості австрійських німців. Але вже в 30-х роках в ліберальних кругах висловлювалася думка, що у австрійських німців з рештою німців немає нічого спільного, окрім мови; у них різні вдачі, звичаї, відчуття, і тому помилково їх зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним було їх положення і в етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вони складали меншість| населення, але і тому, що німецькомовні жителі були розсіяні по всій території імперії. Окрім власне Австрії значне число їх жило на північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини, у ряді районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну частку міського населення. За приблизними даними, до середини століття населення імперії за національною ознакою розподілялося таким чином: німці - 7 917 тис., угорці - 5 419 тис., італійці - 5 042 тис., румуни - 2 640 тис., чехи - 4 053 тис., словаки - 1 722 тис., поляки - 2 183 тис., українці - 2 622 тис., хорвати і серби - 2 619 тис., словенці - 1 081 тис.

Істотне значення мав той факт, що в імперії проживало близько 15 млн. слов'ян, що додавало слов'янській проблемі особливу гостроту. Наявність такого великого числа слов'ян, пробудження їх до національного життя, а також пропаганда всеслов'янських ідей, що посилилася, породжували в правлячих кругах страх перед панславізмом не дивлячись на те, що офіційна Росія не подумувала про об'єднання слов'ян і не збиралася руйнувати імперію Габсбургов шляхом підтримки визвольних рухів слов'янських народів. Але головну небезпеку цілісності монархії її правителі бачили у визвольному русі угорців.

Дата добавления: 2015-08-21