Розділ 3. Падіння Римської та Венеціанської республік.

Після поразки під Кустоццою укладене перемир'я було розірване і Карл Альберт зважився на відновлення війни проти австрійців. Але й цього разу він всіляко перешкоджав перетворенню війни на загальнонаціональну і навіть не повідомив Римську республіку та Венецію про початок воєнних дій. 23 березня його деморалізовані довгою бездіяльністю й погано озброєні війська зазнали нової поразки під селищем Новара, а це одразу відкрило австрійцям дорогу на Турін. Опір був ще можливим, коли б слідом за програною битвою почалась справжня революційна війна, подібна до тієї, яку вели французи в 1793 р. Але Карл Альберт відразу ж зрікся престолу на користь свого сина і втік за кордон. Новий сардинський король Віктор - Емануїл II не тільки заключив друге ганебне перемир'я з австрійцями, а й поспішив придушити в П'ємонті революційний рух [20, с. 53 - 55].

Дії австрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військами фельдмаршала Райнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликого міста дружно піднялось проти окупантів на першу ж звістку про відновлення воєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати, що увірвались у місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їх живцем у будинках і привселюдно карали різками жінок.

Перемога Габсбургів на півночі Італії, як і раніше, позначилась на політичному становищі всього півострова в Сицилії, владу Фердінанда II було повністю відновлено до травня 1849 р.

У Тоскані нерішуча політика буржуазних демократів дала змогу монархістам таємно підготувати контрреволюційний заколот і 11 квітня оволодіти Флоренцією. З допомогою австрійських військ владу тосканського герцога було швидко відновлено.

Після перемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становище молодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся з Гасти до урядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світську владу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальної бази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому і знищення [23, с. 263 - 266]. Проте створений 23 березня урядовий тріумвірат у складі буржуазних демократів Армелніні, Соффі і Мадзіні через обмеженість своєї соціально -економічної програми виявився неспроможним підняти на боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки [5, с. 189 - 190].

Хоч окремі заходи уряду і мали безперечно прогресивний характер (організація громадських робіт, передача церковних земель селянам у «довічну оренду», використання церковних будинків, як житла для бідняків), їх було мало, щоб в умовах зростаючих злиднів до кінця задовольнити трудящих. Для цього потрібно було зважитись на докорінну соціально-економічну перебудову суспільства, насамперед, на аграрну революцію.

Тріумвіри ж завжди заявляли, що не потерплять «ні класової війни, ні ворожого ставлення до нажитого багатства, ні несправедливого порушення приватної власності» чекають від самих багатіїв «великодушного внеску» на користь знедолених. Ухвала про передачу церковних земель селянам так і залишилась на папері, допомога міським біднякам виявилась зовсім мізерною.

Становище Римської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тоскану вступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта - Веккії, дуже близько від Риму, висадились французькі війська, яких послав сюди президент Луї — Наполеон Бонапарт під проводом захисту римського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції і встановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. У травні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадились іспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись і неаполітанські війська [16, с. 216-218].

Республіканці на чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ і відкинули їх до стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців під селищем Веллетрі. Але недостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитись з французьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Це дало змогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили для завершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладене раніше перемир'я французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячної підготовки, 3 липня 1849 р. штурмом оволоділи містом. Світську владу папи було негайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провів тріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма в Італії [11, с. 106 - 107].\

Мадзіні та багатьом іншим республіканцям пощастило втекти за кордон. Великий загін легіонерів Гарібальді з боями сміливо вирушив через гори до Адріатичного моря, розраховуючи дістатись до Венеції, де республіканці й далі захищали місто від австрійської армії. Стримуючи натиск військ - переслідувачів і втративши більшість своїх бійців убитими й пораненими, Гарібальді нарешті досяг берега й на рибальських човнах намагався добратись до Венеції з купкою хоробрих повстанців. Проте австрійські воєнні кораблі вистежили ці судна в морі, і тільки небагатьом гарібальдійцям пощастило висадитись знову на берег, вирватись з кільця переслідувачів. Нерозлучного супутника Гарібальді, колишнього ченця Уго Басі, ремісника Чічероваккіо з двома синами та багатьох інших розстріляли австрійці. Сам Гарібальді, рятуючись від переслідувань, перебрався через гори в Тоскану і далі в П'ємонт.Після загибелі республіки в Римі й повалення революційного уряду в Тоскані республіканці ще тримались в самій тільки Венеції. До страхіть бомбардування приєднались тепер бідування від голоду і холери. Австрійці оточили Венецію з суходолу і з моря. Загін Гарібальді не зміг пробитися на допомогу венеціанцям. Залишившись без продовольства і зброї, Венеція капітулювала. 22 серпня 1849 р. очолений уряд буржуазним демократом Маніном здав Венецію австрійцям.

Отже, як і загалом в Європі, італійські патріоти не змогли відстояти завоювання революції. Падіння Римської та Венеціанської республік вважається закінченням революції 1848 – 1949 рр. в Італії, яка була придушена силами інтервентів, що переважали.

Дата добавления: 2015-08-21