Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ПЕРІОД «ЗАСТОЮ» (1964 – 1985 РР.) В СРСР

Читайте также:
  1. Визначення прибутку (збитку) за звітний період
  2. Журнал “Правда”, періодичність, редактори, загальна характеристика програми.
  3. Обґрунтований період часу для виконання постанови
  4. Період діяльності Інституту української наукової мови
  5. Період другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка
  6. Період і частота обертання – характеристики руху тіла по колу.
  7. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ – перша половина ХІХ ст.).

1962 – 1964 рр. лишились у пам'яті населення СРСР як роки внутрішнього безвладдя і наростання напруженості. Погіршилося продовольче постачання. У 1962 р. сталося значне підвищення цін на продовольчі товари – на 25-40%. Це викликало невдоволення широких верств населення. Восени 1963 р., в десяті роковини обрання Хрущова першим секретарем ЦК, у країні виник дефіцит хліба, що призвело до паніки серед населення. Вихід із ситуації було знайдено: термінова закупівля зерна за кордоном і використання стратегічних запасів, впровадження талонів на хліб (уперше після скасування продовольчих карток 1947 р.). Авторитет Хрущова у суспільстві різко падав. Відставка перщого секретаря ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР стала неминучою. Найбільшу активність в усуненні Хрущова від влади відіграли його поплічники – Л. Брежнєв, М. Суслов, М. Ігнатов, Г. Шелепін. їх підтримали О. Косигін, В. Семичастний. Скориставшись відсутністю Хрущова у Москві (він разом із Мікояном відпочивав у Піцунді), опозиція підготувала засідання президії та пленуму ЦК. Потім М. Хрущова викликали у Москву нібито для розв'язання невідкладних питань розвитку сільського господарства. 14 жовтня 1964 р. на пленумі ЦК КПРС зі звинувачувальною доповіддю проти нього виступив М. Суслов. Звинуваченого у волюнтаризмі, суб'єктивізмі, порушенні норм колегіальності керівництва партією та країною, післясталінського реформатора було усунено з усіх посад і відправлено на пенсію, а його ім'я на двадцять років викреслено з історії СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів – О. Косигін. Головою президії Верховної Ради СРСР (із липня 1964 р.) став А. Мікоян. Відставка М. Хрущова була зумовлена невдоволенням партійного апарату, представників військово-промислового комплексу, байдужістю суспільства та його інтелектуальної еліти. Новий лідер партії був представником післясталінської генерації радянського керівництва, яке почало висуватися на передові ролі після XX з'їзду КПРС. У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво президії ЦК КПРС (з 1966 р. – Політбюро). Проте особливість партійно-державної системи СРСР полягала ще й у неможливості діяти без чітко визначеного лідера, яким після 1967 р. став Брежнєв. Він значно зміцнив свої позиції, поставивши на чолі КДБ Ю. Андропова (1967 р.). Того ж року міністром оборони призначили А. Гречка. Це були люди Брежнєва. Важливою ознакою політичного життя 70-х рр. було формування культу особи Л. Брежнєва, що мав на останньому етапі його життя досить гротескний характер завдяки безмірному звеличуванню особи генерального секретаря. Нестримна пристрасть до вихвалянь і нагород (Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, званням Героя Соціалістичної Праці, нагородженням орденом «Перемоги». Піднесенню його авторитету не сприяла й трилогія мемуарів «Мала земля», «Відродження», «Цілина», хутко налампіжена літературними ошуканцями від імені генерального секретаря. Члени родини Брежнєва були замішані у кримінальних справах. Авторитет лідера партії й країни катастрофічне впав. Але не варто шукати корені застою тільки в постаті Брежнєва. Деградувала сама суспільно-політична і соціально-еконрмічна система, яка багато в чому й породила «брежнєвщину», що стала символом аморальності, безконтрольності та зогнилого тоталітарного режиму, який наближався до розпаду. У 1965 р. нове радянське керівництво здійснило спробу економічних реформ. Пріоритет у розробленні та проведенні їх належав голові Ради Міністрів СРСР О. Косигіну. Рішеннями березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС передбачалося, що реформа має забезпечити подолання традиційних для тогочасної моделі економіки вад: диспропорцій у розвитку галузей економіки, її затратності, невідповідності між рівнем виробництва та рівнем оплати праці та ін. Сутність економічної реформи полягала: у скороченні планових показників, що їх доводили до підприємства; у створенні на підприємствах фондів матеріального стимулювання; у перерозподілі частки національного прибутку на користь аграрного сектора; у заходах щодо розвитку соціальної інфраструктури села та ін. Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання населення міст продовольством, зросла продуктивність праці; основні показники 8-ї п'ятирічки було виконано. Успіх реформи в перші роки скоріше був зумовлений фактором «початкового ефекту», тому що вже на початку 70-х рр. темпи розвитку почали падати. Основна причина полягала в тому, що реформа не була спрямована на докорінну зміну старого господарського механізму управління економікою. Вона лише дещо видозмінювала розподіл функцій між центральними та низовими ланками за незмінності тієї самої командно-адміністративної системи. Проведення «косигінської» реформи засвідчило, що економічне реформування радянської системи неможливе без політичного, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік. На початку 70-х рр. у політичному курсі партійного керівництва утвердилися консервативні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, причини страшних поразок у роки війни 1941 – 1945 рр. перекручувались. Головну роль у реабілітації сталінщини, насадженні догматизму в царині суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М. Суслов. Водночас від середини 70-х рр. зростав вплив військово-промислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура – їхнім захисником. Однією з рис політичного життя партійного керівництва 70-х рр. було утвердження принципу формування вищих партійних і державних органів від різних бюрократичних інститутів: республіканських і союзних, комсомольських і профспілкових. Таке явище західні політологи схарактеризували як «інституційний плюралізм», коли вищі партійні органи представляли владні інститути і громадські організації, навіть інтереси окремих республік. У 1977 р. було прийнято нову радянську конституцію – конституцію розвиненого соціалізму, що, як і більшість законодавчих актів, мала декларативний характер, не підкріплений гарантіями та правовим механізмом їх реалізації. Фактично однією з рис суспільно-політичного життя радянського суспільства став правовий нігілізм у найвищих ешелонах влади і серед значної частини населення. У 60-70-х рр. виникла нова форма протесту – дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і моральним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найактивнішими учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху в СРСР: перший – 1961 – 1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури («підписанти»). За різними даними, до їх гурту належало 700 осіб. Формою поширення дисидентських ідей на той час став «самвидав» – машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У молодіжному середовищі виникали перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсомолу. Від середини 60-х рр. дисидентський рух перейшов до активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А. Сахаров, О. Гінзбург, А. Амальрик, Л. Богораз; другий – 1968 – середина 70-х рр. Характеризувався активними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехо-Словаччини; видання за кордоном літературно-публіцистичних творів (А. Синявським, Ю. Даніелєм, О. Гінзбургом, О. Марченком, О. Солженіциним та ін.), звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР; формування правозахисного та національного рухів у республіках СРСР і наростання репресій проти вільнодумства (судові процеси над А. Синявським, Ю. Даніелєм, О. Марченком, О. Гінзбургом, П. Литвиновим, Ю. Галансковим, Ю. Орловим та їх арешти й ув'язнення, висилка О. Солженіцина, висилка академіка А. Сахарова до Горького (Нижній Новгород), поміщення членів дисидентського руху в психіатричні клініки, «справа Григоренка», «справа Пліуч», «справа Щаранського», позбавлення радянського громадянства М. Ростроповича, Ю. Любимова; третій – середина 70 – середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху (створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод, правозахисних організацій у союзних республіках, Вільного профспілкового об'єднання трудящих і наростанням репресій з боку КДБ на чолі з Ю. Андроповим. Формами протесту проти радянської системи стали страйки робітників (протягом 1975 – 1983 рр., за різними джерелами, відбулося 60 масштабних виступів робітників), масова еміграція єврейського населення до США та Ізраїлю, виступи католицького духовенства Литви, створення молодіжних неформальних рухів та організацій, екологічні кампанії, що проводилися з ініціативи письменника Залигіна (із захисту Байкалу, проти повороту Сибірських рік та ін.). Посилення опозиційних рухів у СРСР було реакцією, передової частини радянського суспільства на посилення консерватизму брежнєвського керівництва, збереження в суспільстві атмосфери «поміркованого страху». Брежнєвське керівництво прагнуло поліпшити зовнішньополітичне становище СРСР, покращити відносини з такими провідними державами світу, як США, Франція, ФРН. Значною мірою воно цього досягло. Перша половина 70-х рр. характеризувалася розрядкою міжнародної напруженості. Одначе торгово-економічні відносини із західними партнерами розвивалися не на користь СРСР. 80% радянського експорту становив продаж нафти, газу, вугілля, лісу, мінеральної сировини, а частка готових виробів, машин, устаткування становила тільки 5%. Це свідчило про відставання багатьох галузей економіки СРСР, про відсутність у країні конкурентоздатних товарів. У відносинах із союзниками СРСР продовжував політику диктату і втручання в їхні внутрішні справи, що особливо яскраво виявилось у серпні 1968 р. коли збройні сили соціалістичних держав на чолі з СРСР вторглися до Чехо-Словаччини для захисту «завоювань соціалізму». З «Празькою весною» – спробою демократизації в ЧССР – було покінчено. У другій половині 60-х рр. різко загострилися відносини з Китаєм. Справа дійшла до збройної сутички на кордоні в 1969 р. В Азії, Африці, Латинській Америці СРСР продовжував курс на розширення сфер впливу. Так, Радянський Союз підтримав Кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав у боротьбі Народного фронту визволення Мозамбіку, втрутився в конфлікт у районі Африканського Рогу спершу на боці Сомалі, а потім на боці Ефіопії. СРСР демонстрував силу свого флоту в акваторії Світового океану, підтримав вторгнення військ В'єтнаму до Кампучії (Камбоджі). Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР односторонньо підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) і відсувало мирне вирішення близькосхідного конфлікту. Одначе смертельного удару «міжнародній розрядці» було завдано вторгненням радянських військ до Афганістану у 1979 р. Війна СРСР проти афганської опозиції для підтримки прорадянського режиму закінчилася поразкою, вона обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тис. вбитих та більш як 37 тис. поранених радянських військовослужбовців, а також підірвала міжнародне довір'я до СРСР. Знову в термінології західних політиків стало лунати визначення СРСР як «імперії зла».

Загрузка...


 

«ПЕРЕБУДОВА» ТА РОЗПАД СРСР (1985 – 1991)

На середину 80-х рр. СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза, що безпосередньо відбивалася на морально-психологічному стані суспільства. Спроби реанімувати систему силовими методами під час короткого перебування при владі Ю. Андропова (листопад 1982 р. – лютий 1984 р.) не виправдали себе. Обрання на вищі партійні й державні посади престарілого і тяжко хворого К. Черненка перетворилося на загальний фарс, проте за ним стояли консервативні, неосталіністські сили. У березні 1985 р., після смерті К. Черненка, постало питання про нового генерального секретаря ЦК КПРС. На пленумі ЦК КПРС (11 березня) лідером партії, за вирішальної підтримки А. Громика, було обрано 54-річного секретаря ЦК КПРС і члена політбюро Михайла Горбачова, який уособлював реформаторське крило вищого керівництва КПРС. З приходом до влади М. Горбачова сталися кардинальні зміни в керівництві партії та країни, без яких було неможливо починати здійснення нового політичного курсу. Із березня 1985 р. в історії СРСР розпочався період, що його прийнято називати «перебудовою». За задумом реформаторського крила радянського керівництва, а його репрезентували насамперед М. Горбачов, О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе, вона повинна була торкатися всіх сфер життя суспільства: економічної, політичної, ідеологічної, культурної, духовної. Перший етап. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-еконрмічного розвитку СРСР (реформа А. Аганбеґяна). Його основні положення мали на меті: подолати значне зниження темпів економічного росту, відставання вітчизняного машинобудування як базової галузі економіки на основі широкого впровадження НТР, виробити новий господарчий механізм, розвивати матеріальні стимули виробництва, удосконалювати структуру управління господарством. Одначе «прискорювати» й «перебудовувати» суспільство одночасно було неможливо. Вже до січня 1987 р. стало очевидним, що в економіці країни мають місце не окремі недоліки, а склався потужний механізм гальмування, коріння якого сягає самої економічної системи. Перший етап реформ не відбувся. Другий етап – реформа М. Рижкова – Л. Абалкіна (1987 – 1989 рр.) передбачав надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна платня стала також пов'язуватись із результатами господарчої діяльності. Проте нова реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці. Незважаючи на прийняття закону «Про індивідуальну трудову діяльність», на шляху товаровиробників було безліч перепон. Кооперативи та «індивідуали» наприкінці 80-х рр. становили тільки 1,1% підприємств країни. Спроби перетворень не були підкріплені продуманою грошовою, кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції 1988 р. Проведення авантюрної та безграмотної антиалкогольної кампанії знищило 265 тис. га виноградників і вивело з товарообігу 89 млрд крб. Із магазинів хутко зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Реформа була приречена на провал. Третім етапом реформ стала спроба переходу до регульованої ринкової економіки (1990 – 1991 рр.). Сутністю реформи було запровадження під контролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії велися про темпи й методи переходу до ринкових відносин. Програма уряду передбачала поступовий планомірний перехід, а висунута альтернативна програма С. Шаталіна – Г. Явлінського «500 днів» передбачала динамічні темпи переходу до ринку і злам командно-адміністративної системи, можливість відродження приватної власності. Після обговорень було прийнято компромісний варіант проекту переходу до ринку, за яким усю сутність програми Шаталіна – Явлінського було вихолощено. Отож, нова програма також виявилась нежиттєздатною. Проіснувавши декілька місяців, вона зазнала краху. Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання правдивої інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду не боячись наслідків, можливість дізнатися про нещодавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність». Величезна родь у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні виданя з 1987 – 1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалу. Передусім це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії З0-х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із заспівувчів у цьому процесі був журнал «Огонек», головним редактором якого в часи «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новий мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників-дисидентів, у тому числі й українських, мемуари жертв репресій та інші документальні матеріали. Штучні бар'єри для засобів масової інформації було знято, ідеологічну опіку над ними послаблено. У законі «Про пресу», прийнятому 1 серпня 1990 р., декларувалися свобода преси і недопущення цензури. Нове керівництво країни після 1985 р. прагнуло максимально знизити рівень конфронтації на міжнародній арені як необхідну умову проведення внутрішніх реформ. Радянське політичне керівництво почало по-новому розглядати міжнародні проблеми, визнавши пріоритет загальнолюдських цінностей, міжнародних угод, у тому числі Загальної декларації прав людини, зобов'язавшись привести внутрішньосоюзне законодавство у відповідність із міжнародним правом. Перемога нового політичного мислення у зовнішній політиці СРСР, реальні кроки щодо її реалізації ознаменували на початку 90-х рр. завершення періоду «холодної війни» між Заходом і Сходом, періоду розколу та конфронтації. Радянський Союз ставав більш відкритою країною для світового співтовариства. Без глибоких політичних реформ подальший розвиток «перебудови» був неможливим. Основними цілями політичної реформи були: а) відновлення ролі рад народних депутатів як органів влади і повернення громадським організаціям соціальної активності; б) здійснення перерозподілу влади за збереження керівної ролі КПРС. Перший етап реформи припав на червень 1988 – червень 1989 р. Його змістом було: прийняття нового виборчого закону, за яким вибори мали проводитися на альтернативній основі; проведення виборчої кампанії делегатів на 1-й з'їзд народних депутатів СРСР; проведення самого з'їзду; створення постійно діючого законодавчого органу: – Верховної Ради СРСР і контрольного органу законності в країні – Комітету конституційного нагляду. 25 травня – 9 червня 1989 р. у Москві зібрався 1-й з'їзд народних депутатів СРСР. У його роботі взяли участь 2250 депутатів. Більшість із них уже обиралася на альтернативній основі, проте були народні депутати і від громадських організацій, у тому числі 100 осіб обрано від КПРС. Непримиренна боротьба думок, гострі дискусії на з'їзді були віддзеркаленням боротьби між реформаторами і консерваторами, між новими політичними силами і КПРС. З'їзд прийняв постанову «Про основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики СРСР». Другий етап політичної реформи – 1989 – 1991 рр. Гостра політична боротьба точилася на 2-му з'їзді народних депутатів СРСР (12-24 грудня 1989 р.). З'їзд прийняв постанови про посилення боротьби проти організованої злочинності, про правову й політичну оцінку радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., про політичну оцінку рішення про введення військ до Афганістану. Свідченням розвитку демократичних процесів був указ президії Верховної Ради СРСР про відновлення у громадянстві «деяких осіб, що мешкають у цей час за кордоном». З-поміж інших радянське громадянство знов отримали Г. Вишневська, М. Ростропович, В. Войнович. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію про визнання незаконними і злочинними всіх репресивних актів проти народів, що піддавалися насильному переселенню, та безумовне відновлення їхніх прав. Партійне керівництво в центрі й на місцях дедалі більше дискредитувало себе. 4 лютого 1990 р. на Манежній площі в Москві відбулися демонстрація і мітинг із вимогою скасування 6-ї статті конституції СРСР, де йшлося про привілейоване становище КПРС. Цю статтю було скасовано на 3-му позачерговому з'їзді народних депутатів (11-15 березня 1990 р.). На з'їзді було введено інститут президентства в країні. Першим (і останнім) президентом СРСР обрано М. Горбачова, а головою президії Верховної Ради СРСР – А. Лук'янова. Вибори 1990 р. ознаменували значну перемогу, демократичних, перебудовчих сил. Ради двох найбільших міст країни – Москви і Ленінграда очолили Г. Попов і А. Собчак – доктори наук, усенародно відомі політики, прихильники кардинальних реформ. На 1-му з'їзді народних депутатів РРФСР (16 травня – 12 червня 1990 р.) головою Верховної Ради РСФСР обрано Б. Єльцина. На другому етапі реформи значно активізується національно-визвольний рух. За умов демократичних виборів і ослаблення ідеологічного диктату у Верховних Радах Литви, Латвії, Естонії більшість голосів одержали рухи, які виступали за національну незалежність і вихід зі складу СРСР. Протягом весни – літа 1990 р. Литва, Латвія, Естонія, РРФСР, Україна й інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет. М. Горбачов іронічно назвав цей процес «парадом суверенітетів». На жаль, іще одним аспектом перебудовних процесів стало наростання національної нетерпимості, яке вилилось у криваві сутички в Нагірному Карабаху, Сумгаїті, Фергані, що супроводжувалися сотнями людських жертв. Поступово зав'язувався «гордіїв вузол» міжнаціональних конфліктів на території СРСР. Дуже гостра ситуація склалася під час обговорення кризової соціально-економічної та політичної ситуації на 4-му з'їзді народних депутатів (17-27 грудня 1990 р.). Депутатів приголомшили виступ Е. Шеварднадзе про змову правих сил, що насувається, і його заява про відставку з посади міністра закордонних справ. Тоталітарний режим рішуче виступив проти прагнення республік Прибалтики до незалежності. Мирні виступи жителів Вільнюса і Риги на початку 1991 р. найжорстокішим чином було придушено десантними військами, були людські жертви. Для зміцнення своєї позиції центральне керівництво призначило на 17 березня 1991 р. всесоюзний референдум із питань збереження СРСР. Хоча за це висловилися 70% опитуваних, референдум не вніс ясності у протиріччя з приводу нового союзного договору і подальшої долі СРСР. Після референдуму почався «новоогарьовський процес» переговори керівників дев'яти республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану, Киргизстану, Таджикистану, Азербайджану) із президентом СРСР. «Заява 9+1», підписана 23 квітня 1991 р., декларувала принципи нового союзного договору і знаменувала початок третього етапу політичної реформи. 24 липня 1991 р. М. Горбачов заявив, що роботу над союзним договором закінчено. Республікам передбачалося надати додаткові повноваження, більшість центральних структур втрачали владу з укладенням нового договору. Попереднє підписання документа було призначено на 20 серпня 1991 р. Вранці 19 серпня 1991 р. ТАРС передав інформацію про створення Державного комітету з надзвичайного становища (ДКНС), до складу якого увійшли 8 осіб – Янаєв, Павлов, Пуго, Крючков, Язов, Стародубцев, Бакланов, Тизяков. В оголошеній заяві ДКНС було сказано, що президент СРСР не може виконувати своїх обов'язків за станом здоров'я і тому вся повнота влади переходить до ДКНС. Це означало державний переворот. Було оголошено програму першочергових заходів щодо відновлення правопорядку в країні. Вона передбачала надзвичайний стан упродовж 6 місяців. У Москву було введено військові частини. Але з перших годин перевороту активний опір ДКНС чинили президент Росії Б. Єльцин, обраний на цю посаду 12 червня 1991 р., передова частина населення Москви та найбільших промислових центрів (Ленінграда та ін.). Введені до столиці війська також не виступили проти мирного населення, яке стадо на захист штабу демократичних сил – будинку парламенту Росії («Білого дому»). Активний протест із боку міжнародного товариства, міжнародна ізоляція ДКНС сприяли провалу державного перевороту і перемозі сил демократії в СРСР. 21 серпня організатори перевороту, зрозумівши, що більшість населення їх не підтримує, припинили виступ. Президент СРСР Горбачов повернувся до Москви. Змовників було заарештовано, законність відновлено. Після краху перевороту події набрали кардинально нового характеру. Було припинено діяльність КПРС, оголошено про початок реформи КДБ з метою його остаточної ліквідації та заміни службою розвідки і контррозвідки, ухвалено рішення про радикальну військову реформу. Із 23 серпня по 1 вересня 1991 р. проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдавія, Азербайджан, Узбекистан, Киргизстан. «Новоогарьовський процес» було зірвано. 1 грудня 1991 р: в Україні відбувся референдум, нй якому громадяни майже одностайно (91% голосуючих) висловилися за незалежність республіки. Обраний президентом Л. Кравчук витлумачив результати референдуму як мандат на неприєднання України до нового союзного договору. 8 грудня 1991 р. в білоруській урядовій резиденції «Вискулі», що в Біловезькій Пущі (біля Бреста), таємно зібралися керівники трьох республік – Білорусі, Росії та України: С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук. Узгоджений на засіданні Державної ради Варіант договору Єльцин запропонував першим підписати українському президентові, підкресливши, що свій підпис поставить після нього. За власним визнанням Кравчука, «доля договору цілком залежала від України». І він заявив категоричне «ні» союзному договору. Керівники Росії, України та Білорусі заявили про те, що «Союз СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Потім Б. Єльцин телефонував президентові США Бушу, а С. Шушкевич – президенту Горбачову, що Радянського Союзу більше не існує, третій етап політичної реформи завершився розпадом СРСР. На цій же зустрічі постало питання про підготування нового документа. Так народилася Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), підписана керівниками Росії, України, Білорусі. 13 грудня в Ашхабаді керівники держав Середньої Азії та Казахстану в основному схвалили ініціативу створення СНД. На Зустрічі 21 грудня в м. Алмати відбулося підписання Декларації 11 держав на підтримку Біловезької угоди. Виняток становили республіки Прибалтики і Грузія, яка приєдналася до СНД через два роки. М. Горбачов, перший і останній президент СРСР, 25 грудня 1991 р. о 19-й годині виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді президента. Того ж вечора, о 19-й годині, у Москві над Кремлем було спущено червоний прапор із Державним гербом СРСР, а на його місце піднісся російський. Цей акт зміни державних символів поставив останню крапку в драматичній долі величезної країни, що називалася Радянським Союзом.


Дата добавления: 2015-08-13; просмотров: 348 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ: ПРИЧИНИ, ХІД ТА НАСЛІДКИ | СЛОВ’ЯНСЬКІ НАРОДИ В ЕПОХУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ | ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIХ – НА ПОЧАТКУ XX СТ. | БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ | РОСІЯ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. | ПЕРЕТВОРЕННЯ РОСІЇ НА ІМПЕРІЮ. | РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В XIX СТ. | ПІВДЕННІ І ЗАХІДНІ СЛОВ'ЯНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД | УТВОРЕННЯ СРСР | СРСР В 1920 – 1930 РР. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
РОЗПАД ЮГОСЛАВІЇ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ| Мотострелковый взвод в наступлении.

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.009 сек.)