Розпад югославії: причини, хід, наслідки

Після смерті Й.Тіто, авторитет якого був важливим стабілізуючим чинником режиму та єдності країни, почав діяти розроблений ним механізм переходу влади у СКЮ та державі до колективного керівництва, за яким посади лідера держави та партії щороку почергово посідали представники республік та автономних країв. Але цей механізм виявився нездатним розв'язати складні проблеми, що постали перед федерацією. Тим часом міжнаціональні відносини продовжували загострюватись. Економічна криза другої половини 1980-х рр. та «оксамитові революції» у країнах Східної Європи прискорили процес розвалу країни. На початку 1990 р. СКЮ розпався на окремі республіканські організації. В республіках виникали нові партії та угруповання. На виборах в республіканські скупщини Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Македонії перемогла національно орієнтована позиція, у Сербії та Чорногорії – комуністи, які прагнули збереження федерації. Цей напрям очолив сербський комуніст С. Мілошевич, що став президентом Сербії. У червні 1991 р. проголосили свою незалежність Хорватія і Словенія. Якщо Словенії після нетривалої війни з югославською армією вдалося відстояти свою незалежність, то в Хорватії справи були складнішими. Місцеві серби відмовилися визнавати владу і в місці свого компактного проживання створили власне державне утворення – Сербську Країну, що вимагала приєднання до Сербії. Розпочалася сербо-хорватська війна, яка забрала життя 30 тис. людей. Але за сприянням сил ООН конфлікт було припинено. Найбільшого масштабу набув конфлікт у Боснії та Герцеговині, незалежність якої було проголошено у жовтні 1991 р. Змішане населення тут становили слов'яни-мусульмани, хорвати і серби. Останні проголосили на своїй території Республіку Сербську на чолі з президентом Р. Караджичем. У 1992 р. створення свого державного утворення проголосили й боснійські хорвати. Між мусульманами, хорватами та сербами розпочалася війна. Вихід же із складу Югославії 1991 р. Македонії відбувся мирно, шляхом референдуму. На землях Сербії і Чорногорії була проголошена Союзна Республіка Югославія (СРЮ). Тим часом у Боснії та Герцеговині серби здобули ряд перемог над мусульманами та боснійськими хорватами і зайняли 70 % території краю, оточивши його столицю Сараєво. Місто жорстоко обстріляли. Розпочався терор проти мирного населення, що набув форми етнічних чисток. Республіку Сербську підтримувала СРЮ. За цих обставин ООН та НАТО вирішили вжити санкції щодо СРЮ. Одночасно сили НАТО піддали бомбардуванню Республіку Сербську. У листопаді 1995 р. в американському місті Дейтоні Контактна група у складі президентів США і Франції Б. Клінтона та Ж. Ширака, прем'єр-міністрів Великої Британії та Росії Дж. Мейджора і В. Чорномирдіна та канцлера Німеччини Г. Коля розробила пакет мирних документів щодо врегулювання Боснійського конфлікту. Згідно з Дейтонською угодою, Боснія і Герцеговина залишалися єдиною країною у складі Мусульмано-хорватської федерації (51 % території) та Республіки Сербської (49 % території). Тут розміщувалися миротворчі міжнародні сили. Водночас було визнано суверенітет Хорватії над територією Сербської Країни. 1996 р. у Сербії знову було обрано президентом С. Мілошевича, який, виражаючи інтереси сербських націоналістів і спираючись на підтримку Росії, продовжував конфліктувати з НАТО, порушуючи Дейтонські угоди. Це протистояння переросло у збройний конфлікт. Коли в 1999 р. в Косово, автономію якого було ліквідовано, знову почалися албанські заворушення, у край було введено югославську армію, що розпочала етнічні чистки, спричинивши масову втечу жителів. Відповіддю НАТО стали бомбардування Белграду, після чого в Косово були введені натовські миротворці, а також війська Росії та інших країн. Албанці, скориставшись цим, почали «видавлювати» з Косово сербів. Поступово зусиллями країн Заходу Косово було виведене з-під юрисдикції СРЮ. Влітку 2000 р. виник новий конфлікт, пов'язаний з тим, що албанські бойовики з Косово почали вторгатися в Македонію, претендуючи на частину її території. Але македонська армія відбила ці напади. Тим часом загострилася внутрішня ситуація в СРЮ. Диктатура Мілошевича і пов'язані з нею війни, блокада з боку Заходу спричинили в країні економічну та політичну кризу, що супроводжувалася масовими виступами населення і навіть збройними демонстраціями. Мілошевич змушений був піти у відставку (згодом він був заарештований і виданий міжнародному суду в Гаазі як військовий злочинець), і з 2001 р. новим президентом країни став В. Коштуніца. 2002 р. з метою врегулювання відносин між сербами та чорногорцями СРЮ була перейменована на Союзну Республіку Сербії і Чорногорії, яка проіснувала до 2006 р. «Сербія і Чорногорія» була «м'якою федерацією» з єдиним представництвом в ООН та єдиними збройними силами. Водночас за Сербією та Чорногорією визнавалося право на окремий економічний простір (власні податкові, грошові системи та митні органи). Повна незалежність Чорногорії проголошена 3 червня 2006 р.

Дата добавления: 2015-08-13