Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В XIX СТ.

Зважаючи на «дух часу» (Французька революція), цар Олександр І (1801-1825) провів деяку «модернізацію» своєї держави. У 1803 р. за «Указом про вільних хліборобів» селянам дозволялося викупатися на волю разом із земельним наділом. Крім заснованого 1755 р. Московського університету, 1804 р. виникли університети в Харкові, Казані, Петербурзі. Деякі перетворення торкнулися державного управління. Замість створених Петром І колегій у 1802 р. були утворені міністерства. Формувався Комітет міністрів. У 1810 р. створено Державну раду. Однак після війни 1812 р. з ліберальними реформами було покінчено. В імперії встановився реакційний режим, символом якого став генерал О. Аракчеев, що впливав на всю внутрішню політику держави. В країні зберігалося кріпосництво, насаджувалися військові поселення, придушувалося вільнодумство. Це викликало опозиційні настрої серед передової частини дворянства. Першими представниками опозиційного руху були дворянські офіцери. Вони дійшли думки, що змінити ситуацію на краще можна тільки революційним шляхом, вчинивши військовий переворот. Перше таємне товариство виникло у Петербурзі 1816 р. Воно мало назву «Союз порятунку». У 1818 р. був створений новий союз – «Союз благоденства», що налічував близько 200 членів. Через відмінність у поглядах членів союзу він розпався. На його основі виникло два товариства – Північне з центром у Петербурзі, очолюване М. Муравйовим, та Південне – в Україні на чолі з П. Пестелем. До останнього у 1825 р. приєдналося «Товариство об'єднаних слов'ян». І Південне, і Північне товариства мали свої окремі програми. Автором програми Південного товариства – «Руської правди» був П. Пестель. Північне товариство у своїх планах перетворення Росії спиралося на «Конституцію», складену М. Муравйовим. Хоча обидва товариства координували свою діяльність і мали спільний план повстання, обставини завадили його здійсненню. У листопаді 1825 р. під час поїздки до Таганрога раптово помер Олександр І. Спочатку війська склали присягу його брату Костянтину. Але той відмовився від престолу на користь іншого брата – Миколи. На 14 грудня 1825 р. було призначено складання присяги Сенатом і Державною радою новому царю на Сенатській площі в Петербурзі. Декабристи вирішили скористатися цією подією і змусити царя погодитися на ухвалення конституції. 14 грудня на Сенатську площу вийшли полки, керовані заколотниками – членами Північного товариства. Проте вони діяли дуже нерішуче. Переконавшись у своїй перевазі, Микола І наказав придушити повстання. Повсталі були оточені урядовими військами і розстріляні з гармат. Через два тижні в Україні повстання Чернігівського полку підняли члени Південного товариства. Воно також було придушене. Цар Микола І жорстоко розправився з декабристами: багатьох із них відправили на сибірську каторгу, інших – солдатами на Кавказьку війну, а п'ятьох керівників (К. Рилєєва, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, М. Бестужева-Рюміна) повісили. Розгром повстання декабристів означав для Росії посилення реакції, пов'язаної з іменем імператора Миколи І. Це виявлялося в посиленому контролі за настроями в суспільстві, у придушенні вільнодумства, усього, що не відповідало офіційній ідеології. Саме тоді царизм висунув теорію офіційної народності, гаслом якої було: «Православ'я, самодержав'я, народність». Суть її полягала в тому, що самодержавно-кріпосницька система нібито відповідає «народному духу», а отже, є законною і освячується церквою. Панування цієї ідеології не означало, що опозиція режиму була зовсім придушена. У ліберальній суспільно-політичній думці панувало дві течії – слов'янофільство і західництво. Слов'янофіли вважали, що шлях Росії до прогресу пролягає через використання національних особливостей російського народу і докорінно відрізняється від шляху, яким ідуть західні країни. Їхні опоненти – західники доводили, що Росія йде тим самим шляхом, що й Європа. Вони чекали ліберальних реформ уряду: переходу до парламентаризму, надання економічної свободи. Не зникла й набула подальшого розвитку радикальна течія. її представниками були О. Герцен, М. Огарьов, В. Бєлінський. Вони прагнули радикальних соціальних перетворень, вважаючи, що з ліквідацією кріпацтва відродиться общинна рівність у всьому суспільстві. Шляхом до побудови такого суспільства вони бачили революцію. Попри репресії царського режиму, в Росії стали виникати революційно-демократичні гуртки. Найвідомішим з них став груток М. Буташевича-Петрашевського, який діяв у 1845 – 1849 рр. Зовнішня політика Миколи І здійснювалась у двох основних напрямах: 1) боротьба з європейським революційним рухом, виконання Росією ролі «жандарма Європи»; 2) розширення сфери російського впливу та загарбання нових земель. Насамперед царизм активізував свою зовнішню політику у східному напрямку. Він переслідував мету захопити протоки Босфор і Дарданелли, приєднати Кавказ і Закавказзя, а також утвердити свій вплив на Балканах. Тому війна з Туреччиною була неминучою. Така війна розпочалася 1828 р., коли Росія разом з європейськими державами втрутилася у греко-турецький конфлікт, підтримавши національно-визвольний рух греків. Туреччина програла війну. З Росією вона підписала Адріанопольський мирний договір 1829 р., за яким територіальні надбання Росії були незначні, а Туреччина визнала автономію Дунайських князівств, Сербії та надала державну самостійність Греції. Протягом 1826-1828 рр. тривала російсько-іранська війна. Її результатом стало підписання Туркманчайського миру, за яким Єреванське та Нахічеванське ханства переходили до Росії. Росія здобула право вільного судноплавства по Каспійському морю. Найганебнішою подією за царювання Миколи І стала Кримська війна (1853-1856). Наслідками її були поразка Росії та підписання Паризького трактату, за яким ліквідувався російський флот на Чорному морі, а до Туреччини знову відходили території Південної Бессарабії, дельта Дунаю та ін. До того ж через цю війну Російська імперія опинилася в міжнародній ізоляції. Поразка у Кримській війні, піднесення суспільно-політичного і селянського антифеодального руху змусили нового російського імператора Олександра II (1855-1881) лібералізувати політичний режим шляхом здійснення цілої низки реформ. Основними реформами, які проводилися у 1860-1870-і рр., були: аграрна (1861; скасування кріпосного права); земська (1864; введення органів місцевого самоврядування у сільській місцевості); судова (1864; введення нової системи судочинства, яка мала своїми засадами виборність суддів, створення суду присяжних засідателів, позастановість суддів і гласність судового процесу); освітянська (1863-1864; забезпечення введення єдиної системи початкової освіти та системи закладів середньої освіти); військова (1864-1874; заміна рекрутської армії на армію, сформовану на основі загальної військової повинності, поділ держави на військові округи); міського самоврядування (1870; створення виборних безстанових органів самоврядування у містах). Зазначені реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького. Після Кримської війни Росія, що була зайнята внутрішніми реформами, проводила стриману та обережну зовнішню політику, спрямовану на те, щоб подолати міжнародну ізоляцію, знайти нових союзників, ліквідувати обмежувальні статті Паризького договору 1856 р. Скориставшись поразкою Франції у боротьбі проти Пруссії, 1871 р. російський уряд відмовився його виконувати. Щоб відновити російський вплив на Балканах, Росія знову почала підтримувати національно-визвольний рух слов'янських народів Османської імперії. Скориставшись тим, що :у Боснії, Герцеговині та Болгарії у 1875 – 1876 рр. почалося антитурецьке повстання, 1877 р. Росія оголосила війну Туреччині. Вона була переможно завершена 1878 р. Сан-Стефанським мирним договором, за яким Росії поверталися землі Південної Бессарабії, гирло Дунаю, а в Закавказзі відходили Аргадан, Батум, Карс, Баязет, також визнавалася незалежність Болгарії, Сербії, Румунії та Чорногорії. Проте під тиском західних країн цей договір був переглянутий того ж року Берлінським конгресом, який суттєво зменшив території звільнених країн. Активною в цей період була й колоніальна політика Росії. До середини 1869-х рр. Російська імперія вирішила проблему Кавказу, яка полягала в тому, що його гірські райони (Дагестан, Чечня, Адигея) стали бар'єром, що відділяв від Росії Грузію, Вірменію, Азербайджан. Тому з 1817 р. довелося вести виснажливу війну з гірськими мусульманськими народами, що створили тут свою державу на чолі з імамом Шамілем. Лише у 1859 р. російські війська завдали Шамілю поразки, але при цьому погодилися на його почесну капітуляцію та надання кавказцям деяких пільг у внутрішньому житті. У 1860-і рр. розпочався російський наступ на Середню Азію. 1868 р. Кокандське ханство і Бухарський емірат, а 1873 р. Хівінське ханство визнали зверхність Росії. Пізніше було приєднано і Туркменію. Всі ці території стали внутрішніми колоніями Росії.

Загрузка...


 


Дата добавления: 2015-08-13; просмотров: 55 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЗАВОЮВАННЯ ТУРКАМИ-ОСМАНАМИ СЛОВ'ЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ БАЛКАНСЬКОГО ПІВОСТРОВА | СТАНОВЛЕННЯ САМОДЕРЖАВСТВА В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ В ПЕРІОД ПРАВЛІННЯ ІВАНА ІV ГРОЗНОГО | УТВОРЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ | ФОРМУВАННЯ СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ МОНАРХІЇ В ПОЛЬСЬКІЙ ДЕРЖАВІ | НАЦІОНАЛЬНА КРИЗА 1604 – 1612 РР. В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ | ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ: ПРИЧИНИ, ХІД ТА НАСЛІДКИ | СЛОВ’ЯНСЬКІ НАРОДИ В ЕПОХУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ | ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIХ – НА ПОЧАТКУ XX СТ. | БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ | РОСІЯ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ПЕРЕТВОРЕННЯ РОСІЇ НА ІМПЕРІЮ.| ПІВДЕННІ І ЗАХІДНІ СЛОВ'ЯНИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.015 сек.)