Індивідуальне неусвідомлене та колективне неусвідомлене як джерела художнього твору

Художній твір у психологічній теорії Юнга — це ес­тетичний вияв психічної цілісності — свідомого Я, тоб­то Его митця; індивідуального несвідомого (комплек­сів); колективного несвідомого (архетипної психології). Залежно від комбінації цих складових (цілісна їх взає­модія, перевага свідомих смислів, перевага смислів ін­дивідуального несвідомого, перевага смислів колектив­ного несвідомого) Юнг розрізняв естетичну та психоло­гічну цінність художнього твору.

Юнг критикував фройдівський психоаналітичний підхід до мистецтва за те, що там в основі творчості бу­ло розглянуто лише індивідуальне неусвідомлене, зміс­том якого є комплекси. Він не заперечував тези, що комплекси пробуджують творчу енергію, у безпосеред­ньому вияві стають «архітекторами снів», поводять себе як чужорідне тіло у сфері свідомості, активізуючи її діяльність. Це зумовлено тим, що комплекс стає образом певної психічної ситуації, яка емоційно дуже наснажена, а тому несумісна із звичайною позицією свідомості; психологія снів, згідно з якою комплекси виявляються
персоніфіковано, підтверджує й інше положення: «Нереальна віра в духів є прямим вираженням комплексної структури неусвідомленого». Тому закономірно, що комплекси можуть стати головними героями авторського твору, коли психіка автора розколюється ними; а вони «матеріалізуються» в персонажах.

Залежно від ситуації особистий комплекс може зумовити або невротичне захворювання або творче досягнення. Лише тоді, коли митець виходить за межі інди­відуальних комплексів, він може стати великою твор­чою особистістю: індивідуальний комплекс на цьому шляху є першим поштовхом, який спонукає творчі пізнання. Творчий процес в аналітичній Психології маї такий механізм: навколо індивідуальних комплексів розвиваються фантазії, які блокують психіку особистос­ті, що потрапляє у своєрідний глухий кут. Саме поро­джені комплексами фантазії змушують творчу особистість продукувати, тобто шукати виходу з обмежень психічного світу. Невротик, навпаки, замикається у свїті власних фантазій, у власній психічній пущі. Фантазії стають конструктивними лише тоді, коли виходять у широкий простір колективного неусвідомленого (вста­новлюється зв'язок між комплексами й архетипами).

Юнг погоджувався, що мистецтво користується да­рами індивідуального неусвідомленого, що його джерелом, як і джерелом неврозу, можуть стати комплекси.

Але твір мистецтва на цій основі може стати симптомом замість того, щоб виразити символічне. Міра вияву соціального значення символів залежить від міри життєздатності творчої індивідуальності. Психоаналітик зауважував, що «настільки примітивніша, тобто настільки нежиттєздатніша індивідуальність, наскільки обмеженіше соціальне значення створених нею символів, хоч ці символи й мали б для цієї індивідуальності
абсолютне значення». Саме твори, художня образність
яких виражає лише індивідуальне неусвідомлене, на думку Юнга, і можуть бути матеріалом для «медичного» психоаналізу,

Коли ж комплекс виходить у поле первинного обра­зу (архетипу), він взаємодіє з психічною енергією вели­чезної кількості однотипних переживань. Архетип впливає через могутнє багатоголосся замість одного ін­дивідуального голосу. Юнг писав: «Він трансмутує на­шу особисту долю в долю людства і будить у нас благо­датні сили, які завжди допомагали людству врятувати­ся від будь-якої небезпеки й пережити найдовшу ніч». У світлі аналітичної психології стає зрозумілим фено­мен геніальності, наприклад феномен Шевченка як Рятівного Символу України. Тут творчість є індивіду­альним і колективним пробудженням: звільненням ін­дивідуальної психіки, в яку ввірвалася могутня енер­гія первинних сил і образів колективного (національ­ного) неусвідомленого; національний міф воскресіння з мертвих стає живим потоком — вся Україна (і мертва, і жива, і ненароджена) в індивідуальному поетичному (символічному) маренні сходить Словом, промовляє Вічністю...

Якщо психоаналіз знаходить у всіх творчих людей, незалежно від біографії, передусім едіпів комплекс, то аналітична психологія наголошує на єдності різних комплексів з їх архетипними відповідниками. Нойманн відзначав, що вроджена чутливість творчої людини примушує її дуже гостро переживати власні комплекси. Митець завжди відчуває свої комплекси разом з їх архе­типними відповідностями, його страждання від почат­ку є значною мірою несвідомим екзистенційним страж­данням від фундаментальних людських проблем, які групуються в кожному архетипі. Тому, з позиції аналі­тичної психології, суть творчого процесу полягає в ком­пенсації індивідуального комплексу архетипом, у неусвідомленій активації (збудженні) архетипного образу, його опрацюванні й оформленні у завершений твір. Зав­данням художника є надання первинному образу фор­ми, яка відповідає духу часу. Первинний образ, який творець піднімає з глибин неусвідомленого через індиві­дуальну ностальгію за божественним (цілісним світом), дає змогу також компенсувати психологічну однобіч­ність епохи, що фіксується у культурному каноні.

Культурний канон (грец. kапоп — норма) — домінування в культурі усвідомлених цінностей, тобто свідомий світогляд епохи.

«Епоха, — писав Юнг, — нагадує індивідуума; її свідомий світогляд обмежений, що вимагає компенсаційної підбудови». Коли свідоме життя cтавало однобічним або керувалося фальшивою установкою (наприклад, культ особи Сталіна), первинні образи «інстинктивно піднімаються у творчих «сновидіннях» митців, щоб відновити психічний баланс не лише індивідуальності, а й епохи. Соціальну, національну чи загальнолюдську значущість літератури і мистецтва можна пояснити зв'язком художнього твору з первинними образами, колективним неусвідомленим, що передбачає зміни свідомого світогляду доби, в якій творить митець.

Виображуючи колективне неусвідомлене, письменники вловлюють психологічні пориви епохи, незалежно І від того, куди ведуть їх колективні тенденції — до спасіння чи апокаліпсису. Юнгівське порівняння Гете і Ніцше пов'язує першого з конструктивною компенсацією, а другого — з Деструктивною. Після трьох віків релігійних схизм і наукового відкриття світу Гете, на думку Юнга, створив картину манії величі фаустівської людини, антиґуманність якої письменник прагне компенсувати, поєднавши її з матір'ю Софією, Вічною Жіночістю. «Це було вищою маніфестацією аніми, позбавленої від язичницької дикості німфи Полії. Однак цієї компенсації Фаустівської нелюдяності вистачило нена­довго, оскільки Ніцше, оголосивши смерть Бога, фактично напророкував народження Супермена, якому також призначена загибель».

Сильніший вплив на сучасність, на думку Юнга, має той митець, який уміє виражати у відповідній формі найповерховіший пласт неусвідомленого, Чим глибше проникає споглядання творчого духу, тим більше зростає його відчуження від юрби; юрба не розуміє митця; хоча неусвідомлено живе тим, що він вимовляє: «і не то­му, що він це вимовляє, а тому, що вона живе із того ко­лективного неусвідомленого, в яке він дивився». Якщо ж осягнення колективного неусвідомленого доходить до такої глибини, що свідоме вираження не може вловити його змісту, такий недостатньо осягнутий, але глибоко значущий зміст стає чимось хворобливим. Однак такі хворобливі твори, вважав Юнг, є, як правило, значни­ми, але доступ до них дуже важкий, тому й слава до творців приходить посмертно, іноді навіть через кілька століть.

Отже, висока духовна вартість художнього твору зу­мовлена, за Юнгом, тим, що архетипну вічність поєднує з конкретною історичною ситуацією смертна людина. Стиль, з аналітично-психологічного погляду, є виявом форми, яку прийняли, архетипи в певний період люд­ської історії, оскільки це означає, що архетипна вічність пройшла крізь живе життя, тобто середовище (час і міс­це), психологічні комплекси індивідуального творця.

Дата добавления: 2015-08-18