Теорія архетипів

Платонівське вчення про ідеальні сутності можна вважати одним з аналогів юнгівської теорії архетипів. Платон вважав першопричиною матеріального світу, світу речей світ ідеальний, світ ідей. Ідея вважалася узагальненням окремих, одиничних речей на найвищою рівні абстракції, вона — вічна, незмінна, незнищенна, її І головний атрибут — абсолютна досконалість, абсолютна чистота і самодостатність буття. Речі похідні від ідей, віддзеркалюють їх, є їхніми образами, тінями. Платонівські ідеї — основний конструктивний закон буття матеріального світу, його існування, змін і перетворень. Відповідно, і життя людської душі мало ідеальне, потойбічне існування за межею тілесного. В ідеальному світі душа знала абсолютне, цілісне буття, але, з'єднавшись із ті­лом, втратила це знання. Прозріваючи, вона частково пізнає, пригадує те, що вже знала у світі ідей. Платон обґрунтував теорію знання як пригадування вищого сві­ту вічних і незмінних сутностей. Саме ці платонівські метафізичні ідеї, «парадигми», «архетипи» є аналогом юнгівській психологічній теорії архетипів. Ідеалістична теорія знання як «пригадування» душі свого божествен­ного походження і юнгівська психологічна концепція «цілісного особистісного ескізу» мають спільну основу.

У статті «Структура і динаміка психіки» аналогом своєї теорії Юнг назвав середньовічну філософію Августина Блаженного та філософію Іммануїла Канта і Артура Шопенгауера.

Оскільки Юнг вважав, що буття Бога можна вивести з психіки людини, він значну увагу приділяв ідеям Августина Блаженного (354—430) — християнського тео­лога і філософа, який вибудував власну теорію на основі містичного неоплатонізму. Шляхом глибинного психо­логічного аналізу в лірично-філософській автобіографії «Сповідь» він показав розвиток своєї особистості від ди­тинства до свідомого вибору християнства, обґрунту­вавши тезу про те, що ідеальне буття Бога можна вивес­ти із самосвідомості людини. Платонівські «ідеї» він вважав думками «Творця перед актом творчості».

Світоглядному ідеалізму Юнга були близькими погляди Іммануїла Канта (1724—1804) — філософа-ідеаліста, праці якого започаткували німецьку класичну філософію. Для Канта основоположною була проблема осягнення людиною знання. Здобувають його з «чисто­го розуму», оскільки воно наявне у людській свідомос­ті до набуття досвіду й незалежне від нього. Обґрунто­вані філософом «ідеї розуму» не мають адекватних ре­чей, аналогів досвіду, тому що є абсолютною цілісністю, якої не можна віднайти у межах людського досвіду. Ці ідеї як ідеали пізнання дуже важливі, оскільки спрямо­вують практичну та пізнавальну діяльність людини.

У німецького філософа-ірраціоналіста Шопенгауера аналогом платонівського світу ідей стала світова воля. У головній праці «Світ як воля та уявлення» він витлу­мачував світ як світову волю, всюдисущу, вічну і незмінну. Наукове (раціональне) пізнання вважав обмеже­ним, адже істинна сутність речей — ірраціональна, її можна пізнавати лише ірраціонально (за допомогою фі­лософської інтуїції, яка є вираженням потойбічної волі до пізнання).

Юнгівський архетип — також ідеальний феномен. Поняття архетипу є результатом багаторазових спосте­режень, передусім над міфами і чарівними казками, які містять стійкі мотиви. «Ті самі мотиви, — писав Юнг, — ми зустрічаємо у фантазіях, снах, мареннях і галюцинаціях сучасної людини. Ці типові образи і асо­ціації я називаю архетипними ідеями». Ідеальний ха­рактер архетипу пов'язаний з інстинктом. Саме інс­тинкт як неусвідомлений успадкований процес, що ви­никає регулярно і одноманітно, як типова дія, передба­чає появу архетипу. Архетип (першообраз), вважав Юнг, доцільно тлумачити як автопортрет інстинкту, як сприймання інстинктом самого себе.

Архетип (грец. аrсhе — початок, tyроs — відбиток) — ідеальна, пуста форма, наділена енергетичною силою, що походить з неусвідомленого і формує уявлення.

Істинна природа архетипу, як і платонівської ідеї, на думку Юнга, не може бути усвідомлена, оскільки во­на ірраціональна. Він розрізняв архетип і архетипний (первинний) образ.

Архетип пустий і суто формальний, це певна апріор­на можливість формотворення, чиста, одержима силою енергія. Якщо архетипи визначає не зміст, а лише фор­ма, то архетипний образ, ставши усвідомленим (наповнившись матеріалом усвідомленого досвіду), визнача­ється відповідно до змісту.

Архетипний образ — спосіб вияву архетипу у свідомості.

Отже, психологічно успадковуються не уявлення, а енергетичні форми, і в такому сенсі вони відповідають вічним інстинктам. Якщо свідомість є внутрішнім сприйняттям об'єктивного життєвого процесу, а свідоме розуміння надає діяльності людини форми і напряму, то неусвідомлене розуміння через архетип визначає форму і напрям інстинкту. Архетип як ідеальна формотвор­чість виявляється у матеріалі свідомого досвіду через архетипний образ. Саме тоді спадщина предків, яка збе­рігається в кожній індивідуальній душі формально і не­свідомо, має змогу «прозріти» через життєву конкрети­ку. Будь-яка людина наділена інстинктами і запасом ар-хетипних образів, які їх відображають. Отже, у кожній людині функціонує колективне неусвідомлене, утворене зі сфери інстинктів і їх відповідників — архетипів.

Обґрунтувавши поняття колективного неусвідомле-ного та архетипу як неусвідомленої форми інстинкту, Юнг вивів фройдівський «суб'єктивний» психоаналіз на «об'єктивний» універсальний шлях. На основі цього він розглянув неврози не лише як індивідуальний, а і як соціальний феномен: активізується відповідний ча­сові архетип, назовні вириваються приховані в ньому руйнівні й небезпечні сили, а людина зі своїми внутріш­німи проблемами може стати його жертвою. Тоді осо­бистий комплекс виявляється як специфічний зв'язкі­вець між індивідуальним і колективним неусвідомле-ним, засвідчує індивідуальну психологічну проблему людини у зв'язку з архетипом. Відповідно, теорію архе­типів Юнг використовував для пояснення історичних, релігійних, художніх феноменів. Наприклад, появу Христа він трактував як «індивідуальну» і «колектив­ну» проблему: у колективному неусвідомленому проки­нувся архетипний образ боголюдини, саме він захоплює Христа і вириває його із щоденної суєти, виходячи че­рез Христа на поверхню цивілізації. Загалом ідею Бога Юнг вважав архетипною, неминуче наявною у психіці кожної людини: саме на цьому й ґрунтується психоло­гічна істина всіх релігій.

Коли особистість переживає дію архетипу,то вияв­ляє його характерну рису — нумінозність.

Нумінозність (лат. питеп — божество) — невидима присутність або така якість видимого об'єкта, що викликає зміну свідомості на основі глибинного емоційного потрясіння.

Термін «нумінозний» обґрунтував німецький філо­соф і теолог Рудольф Отто (1869 —1937). Він визнавав реальне існування релігійного об'єкта, так зване «свя­те», і характеризував його як ірраціональну таємницю. Зустріч із «божественною таємницею» («святим») вик­ликає почуття захоплення, поклоніння і трепету, вияв­ляє особливі зміни свідомості. Недаремно давні цивілі­зації цінували досвід сновидінь і різних видінь як божу милість, що давала змогу вступити в прямий контакт зі світом божественного.

Архетипний образ, захоплюючи людину, бере її під свій контроль. Тому релігійні вчення адаптують свідо­мість до першообразів колективного неусвідомленого: первинні образи відкривають людині священні смисли і водночас застерігають її душу від безпосереднього зітк­нення з колосальною психічною енергією архетипів. Шляхом міфологізації (оброблення архетипних образів) через мистецтво відбувається подібне привертання ува­ги до переживання колективного неусвідомленого як нумінозного досвіду.

Архетипні образи є джерелом міфології, релігії та мистецтва. Своє «божественне» натхнення великі мит­ці, на думку Юнга, черпають зі сфери неусвідомленого, створюючи могутні образи архетипної природи, оскіль­ки творчий процес полягає в неусвідомленому одухотво­ренні архетипу. Однак зіткнення з могутньою психіч­ною енергією архетипів може поставити митця на межу психологічної катастрофи, зробивши його жертвою ну­мінозного.

В аналітичній психології описані архетипи Великої Матері, Вічної Дитини, Старого Мудреця, Діви, Духу, Священного Шлюбу та ін.; також архетипи у психічній структурі людини — Персона, Тінь, Аніма, Анімус і Самість. Отже, додавши до індивідуальних факторів фройдівської теорії колективно-феноменальні, Юнг розши­рив психоаналіз особистості, обґрунтував положення аналітичної психології, яка спирається на універсальні психічні сутності.

Дата добавления: 2015-08-18