Герменевтика, психоаналіз і літературознавство

Для літературознавства XX ст. характерні дві провідні тенденції: інтерпретаційна та наукова. Літературознавча інтерпретація скерована не на точність наукового пізнання, а на поглиблення смислу твору за допомогою інших смислів, тому інтерпретаційне літературознавство активно залучає різні контексти — філософський, психологічний, соціологічний тощо. Натомість авангардне літературознавство, що виникло на початку XX ст., прагне розбудувати літературну теорію на зразок точних наук, заперечуючи інтерпретацію через її творчий, ненауковий характер

Методологічною основою традиційного інтерпретацінного літературознавства XIX—XX ст. стала герменевтика (грец. hermneutike— мистецтво тлумачення), тобто теорія тлумачення, а структуралізм — провідною методологічною основою авангардного наукового літературознавства XX ст. Однак завдяки психоаналізу, який критикував герменевтику і сягав антитрадиційною методологією тлумачення, відбулася також модернізація інтерпретаційного літературознавства. Модернізацію здійснювали двома шляхами: через психоаналітичні вивчення життя і творчості письменника.

Традиційна біографічна (позитивістська) школа, що виникла в другій половині XIX ст., збирала і документально перевіряла біографічний матеріал, а літературний твір витлумачувала через обставини життя автора. Однак психологічна школа виявила раціональні обмеження цього методу: творчість письменника часто була не відтворенням реальної біографії, а відштовхуванням від неї — компенсацією того, що не здійснилося у реальному житті. Психоаналіз проігнорував позитивізм (довіру до реальних, очевидних фактів) біографічного методу та духовну цілеспрямованість герменевтичної школи. Він зосередився не на очевидному в біографії письменника, а на випадковому та прихованому, на незначних з погляду біографічного та психологічного методу, але дуже вагомих для психоаналітичного тлумачення подіях.

Основу психоаналітичного літературознавства становлять:

1) психоаналітичне тлумачення біографії письменнийка, так званий психобіографічний метод. Сформульований він у працях Фройда «Достоєвський і батьковбивство», «Леонардо да Вінчі і його спогад про дитинство»;

2) психоаналітичне тлумачення тексту. Методика його розроблена в аналізі сновидінь, фантазувань та дотепу, здійсненому Фройдом у працях «Тлумачення сновидінь», «Галюцинації і сни у "Градіві"Єнсена», «Поет і фантазування», «Дотеп і його відношення до н'еусвідомленого».

Отже, відносини між герменевтикою та психоаналізом як методологіями інтерпретаційного літературознавства постають як відносини між традиційною та модерністською інтерпретаціями. Погляд на мистецтво знизу, заглиблення в його неусвідомлене підпілля означає методологічний переворот. Адже психоаналіз здійснює зсув із центрального об'єкта герменевтики (мистецтво як «форми самопізнання духу») на периферійний тілесний низ духовного творця. Це стало імпульсом для становлення у другій половині XX ст. філософії марг-нальності (лат. margo— край, межа, тобто аналіз стану особистості на межі).

Герменевтична філософська традиція бере початок від Ф. Шлейєрмахера до Г-Г. Гадамера. Видатний німецький філософ, філолог і богослов, автор концепції універсальної герменевтики Фрідріх-Ернст-Даніель Шлейєрмахер (1768—1834), заснувавши богословсько-філософську школу, велику увагу приділяв і роботі з текстом. На основі екзегези (грец. ехеgesis — пояснення), тобто тлумачення біблійних текстів, він обґрунтував метод розуміння. Будучи противником раціоналізму, вважав Бога непізнаваним, філософію релігії — вченням не про Бога, а про релігійне почуття, а розуміння — не теоретичним пізнанням, а духовним переживанням.

Німецький філософ, засновник сучасної філософської герменевтики, Ганс-Георг Гадамер (нар. 1900 р.) брав до уваги історичний характер розуміння, що передбачає тлумачення тексту відповідно до ситуації, в якій перебуває інтерпретатор. Завдяки рухливості історичного людського буття герменевтика приходить до визнання плюральності (лат. pluralis — множинний) інтерпретацій. У дусі новітньої німецької філософії він залучив у філософський дискурс мистецтво, що як «форма самопізнання духу» не суперечить філософії. Тому поетику він вважав внутрішньо притаманною герменевтиці, а розуміння художнього твору — глибинним осягненням сенсу, злиттям його з духовним досвідом інтерпретатора. Герменевтика, за словами Гадамера, «будує міст у просторі, що існує між одним духом та іншим і зменшує відчуженість чужого духу»¹.

На становлення літературної герменевтики (методології тлумачення художніх текстів) впливають герменевтика теологічна (екзегеза релігійних текстів), філософська, яка опрацьовує загальнотеоретичні проблеми «розуміння» та «інтерпретації», й лінгвістична, яка взаємодіє з семантикою — розділом мовознавства, що вивчає значення слів та виразів і їх зміни.

Загалом класична методологія тлумачення має справу, на думку Рікера, з «екзегезою тексту свідомості», тобто ґрунтується на розумінні духовного феномену, духовного смислу, що прагне виявитись у тексті. Такий підхід зумовлює довіру до тексту, прагнення порозумітися з ним. Психоаналітична герменевтика протилежна герменевтичній традиції, оскільки шукає в тексті приховані «нижчі» смисли. «Психоаналітична інтерпретація, — вказував Гадамер, — не намагається зрозуміти, що хоче сказати інший, а, навпаки, намагається зрозуміти, що він не хоче сказати, або навіть не припускає того, що він може сказати»¹. Отже, між традиційною герменевтикою і психоаналізом виникає конфлікт інтерпретацій: психоаналіз, акцентуючи на зміщеннях, зсувах прихованих смислів у явних значеннях, спрямовується на підрив високих духовних смислів, виявляючи за ними семантику латентних (прихованих) «низьких» бажань,

Психоаналітична методика, яка дає змогу виявити: приховані бажання не лише у снах і невротичних симптомах, а й у мистецтві, релігії, культуротворчості загалом, була охарактеризована як «герменевтика підозріння», що постала всупереч «герменевтиці прагнення» (Рікер). Психоаналіз витлумачується або як супротивний герменевтиці метод (Гадамер), або з позиції постмодерної неконфліктності протилежностей як один з герменевтичних методів, спрямованих на розуміння єдиної проблеми — всебічного пізнання людини (Рікер).

Подібно до герменевтики психоаналіз міг стати мето­дологією гуманітарних наук. Роль психоаналізу для літературознавста аналогічна ролі, яку, на думку Рікера, він виконує для філософії: психоаналіз є якщо не філософ­ською дисципліною, то дисципліною для філософії. Для фундаментальної онтології (грец. ontos — суще; вчення про буття) він поставив дві вагомі проблеми:

· позбавив суб'єкта цілісності;

· відновив значущість проблематики несвідомої форми існування («існування, яке відкрив психоаналіз, виступає як бажання»).

У зв'язку психоаналізу і літератури довершується романтична парадигма: «філософія життя» тяжіє до «філософії духу». Літературознавство, щоб відповідати сучасності, не повинно уникати в гуманітарних науках загальної тенденції, якою є синтез різних теоретичних та світоглядних підходів, зокрема різних ґерменевтичних методів. «Сьогодні ми є людьми, — констатував Рікер, — які володіють символічною логікою, наукою ек­зегези, антропологією, психоаналізом, і які, можливо, вперше мають здатність охопити єдиними питаннями увесь людський дискурс»¹.

Дата добавления: 2015-08-18