Становлення світогляду 3. Фройда і єврейська духовна традиція: раціоцентризм, атеїзм, елітаризм, патріархальність та песимізм

Як спосіб осмислення людського світу, психоаналіз формувався під впливом національної традиції. Харак­терні риси цієї традиції визначили специфіку психоаналітичної теорії.

Раціоцентризм (лат. rаtіопаlіs — розумний) — абсолютизація сили розуму в пізнанні та облаштуванні світу.

Фройд безкомпромісно вірив у силу розуму. Фромм назвав його «сином епохи Просвітництва», девіз якої "Дерзай знати!". Власне, культ розуму визначив і практичну мету психоаналізу.

Більшість дослідників справедливо вважає, що єврейське походження Фройда сприяло прийняттю ним духу Просвітництва. Свідченням цього є характеристика ментальності єврейського народу у праці Фройда "Мойсей і монотеїзм». Релігійне табу Мойсея — заборона на створення образу Бога — має глибинні психологічні наслідки, вважав Фройд. Релігія, яка почалася з заборони створювати образ Бога, означає відмову від низьких інстинктів, тобто значне обмеження сексуальної свободи. А відмова від задоволення інстинкту посилює відчуття власної гідності. Перемога свідомості над несвідомим, закладена в релігії євреїв, означала тріумф інте­лектуальності над чуттєвістю, патріархальності над матріархальністю, що й визначало, на думку Фройда, типовий характер діяльності народу. Тобто єврейська духовна традиція — інтелектуальна. Саме ця традиція та індивідуальна інтелектуальна обдарованість Фройда спричинилися до обґрунтування психоаналізу як мо­дерної теорії Розуму, з допомогою якої можна вийти з тисячолітньої тьми ілюзій, зреалізувати споконвічну мрію людини про самопізнання і самоконтроль. Основна мета фройдівської психотерапії — розумне підкорен­ня сфери інстинктів. Фройд вважав найоптимістичнішою надією на майбутнє те, що «інтелект — дух наукових досліджень, розум — із плином часу встановить диктатуру в людському психічному житті», що стало б наймогутнішою об'єднавчою силою людського суспільства і сприяло б дедалі більшій єдності. А все, що перешкоджає такому розвиткові, як-от релігійна заборона мислити, називав небезпекою для майбутнього людства¹. Тому Фройд в усьому покладався на науку, на розважливе і обґрунтоване мислення, яке дає змогу «досягти узгодження з реальністю». Раціональна узгодженість із зовнішньою реальністю становить мету наукової роботи². Раціоцентризм логічно веде за собою атеїзм.

Атеїзм (грец. atheon — безбожність) — наукове спростування ре­лігійних уявлень.

Атеїстичне світовідчуття народжувалося разом з мо­дернізацією культури на порубіжжі XIX—XX ст. Тому у світогляді Фройда фігурує протиставлення «наука — релігія». Релігійний світогляд, на його думку, є інфан­тильним: походить з дитячої безпорадності, з бажань і потреб дитинства, що зберігаються в дорослому віці. Фройдівський психоаналіз тлумачить релігію як невро­тичне захворювання людства: «Якщо спробувати при­лучити релігію до процесу розвитку людства, вона вида­ється не тривалим здобутком, а лише аналогом неврозу, через який має пройти кожна культурна людина на сво­єму шляху від дитинства до зрілості»³. Атеїзм як подо­лання релігійного світогляду, з психоаналітичного по­гляду, є ознакою духовного розвитку людства, набуття ним психологічної дорослості та психологічного здоров'я.

У ставленні до людського світу Фройд орієнтувався на елітарну меншість, якій відводив керівну та організаційну роль.

Елітаризм (лат. eligo — вибираю, франц. еlіtе — найкраще, добірне; — обгрунтування ієрархічності людського світу і належності провідної духовної ролі обраній, вищій меншості.

Єврейська духовна традиція сприяла тому, що Фройд у своїх поглядах на культуру орієнтувався на елітарну традицію давнього світу. З античною традицією вищості аристократичної людини над масою Фройд узгоджував і своє відкриття. У дусі платонівського філософування (Платон вважав розум вищим від душі) він дійшов висновку, що метою життя цивілізованої людини стає сублімація (лат. sublimatio, sublimo — підіймаю, підношу) — перетворення сексуальної енергії на Духовно-творчу.

Людство Фройд поділяв на нецивілізовану масу (чернь), не здатну жертвувати власними інстинктами, а тому змушену їх задовольняти, і на інтелектуальну еліту, здатну сублімувати (перетворювати) найнижчі інстинкти на пізнавальну діяльність. Цивілізація поставала результатом сублімації інстинктивних імпульсів, перетворення нижчого на вище. У листі до своєї нареченої Фройд писав: «Чернь живе, як хоче, а ми стримуємо себе. Ми робимо це для того, щоб зберегти нашу цілісність. Ми зекономимо на нашому здоров'ї, на нашій здатності радіти, на нашій силі: ми зберігаємо її для чогось, самі того не знаючи, для чого саме. І ця звичка постійного пригнічення природних інстинктів надає витонченості нашому характеру». Тому Фройд на себе накладав найжорсткіші сексуальні обмеження і жив відповідно до суворішої моралі. А релігію як «низьку» ілюзію, відповідає «інстинктивним поривам і бажанням», вважав духовним пристановищем юрби, науку — еліти. У праці «Майбутнє однієї ілюзії» він поділяв людей на вождів і підкорених, вважаючи, що такий Поділ ґрунтується на природній основі. Сповідуючи Платонівські принципи раціонального влаштування Держави, обстоював антидемократичні засади; глибоко вірячи в диктатуру еліти, ідеалізував Муссоліні, приславши йому в дарунок свою книгу про психоаналіз. Його захоплення видатними особами відповідало модерністським уявленням про культурних героїв та їх загальнолюдську місію — розумно і гармонійно обла штовувати світ.

У процесі політизації психоаналізу (перетворенні психоаналітичної теорії на психоаналітичний рух) ця фройдівська орієнтація на елітарність та аристократизм виявилась особливо виразно. «Психоаналітичний світогляд, — писав він у листі до свого друга від 5 лютого 1910 року, — не передбачає демократичної зрівнялівки, у психоаналітичному русі повинна існувати еліта, схо­жа на платонівське управління філософів». Аналізуючи мову Фройда на етапі політизації психоаналізу, Фромм звернув увагу, що той висловлювався як політичний вождь, орієнтований на завоювання світу. Його мова — «мова творця імперії», який у психоаналітичному русі вбачав інструмент інтелектуального завоювання світу і спасіння людства за допомогою так званої філософсько-наукової теорії. У формі світової наукової школи, Фройд реалізував і свою дитячу мрію про Ганнібала, і свою до­рослу фантазію — бути Мойсеєм, який веде людський рід в обітовану землю.

Визнання законності ієрархічної впорядкованості світу робило Фройда також прибічником патріархальної традиції.

Патріархальність (грец. раtеr — батько, аrchе — початок, вла­да) — обгрунтування батьківського права, що символізує суво­рий принцип ієрархічної впорядкованості суспільства, пануван­ня чоловіка і підкорення жінки.

Фройд був сином свого народу, в релігійних уявлен­нях якого сформувався абсолютний патріархат. Витіс­нення в іудаїзмі матріархальних (жіночих) божеств патріархальним божеством (єдиним Богом-Отцем) зумовило суспільну організацію єврейського народу на осно­ві батьківського права. Єврейська традиція у ставленні до жінки, як писала Сімона де Бовуар, «запекло антифеміністична», вона яскраво виявилась у житті й творчос­ті Фройда. Оскільки психоаналіз постав у час виникнен­ня «жіночого» питання (розгортання феміністичного руху), то Фройд зі своїми революційними поглядами у психології був цілковито консервативним у ставленні до жінки, жіночої емансипації та її ролі в культурі. Сто­сунки в сім'ї він вибудував на основі зверхності чолові­ка, визнання його природного права повністю контролювати життя своєї дружини. Хоча на початку чи не першої любовної історії, що переросла у шлюб, Фройд був пристрасним і ревнивим закоханим, «великим, диким чоловіком з кокаїном во плоті», проте дуже скоро ця пристрасть поступилась єдиному бажанню — бажанню пізнання.

У психоаналітичній теорії жінку представлено як недосконалу людську істоту, як позбавленого власної сексуальності кастрованого чоловіка, з пенісною заздрістю, слаборозвиненою інтелектуальністю тощо. Власне, у теорії психоаналізу було науково обґрунтоване традйційні упередження щодо жінки. Патріархальна теорія психосексуальності з її центруванням чоловічого сексуального інстинкту постала як компенсація вгальмованої сексуальності» самого Фройда, відсут­ності в нього емоційної близькості з жінками, прихованого страху перед «другою статтю» як перед будь-якою ірраціональністю загалом.

Матеріалізм, атеїзм, раціональність наукового світогляду зумовили песимістичне світовідчуття Фройда.

Песимізм (лат. pessimus — найгірший) — світовідчуття, в якому немає радості життя.

Песимізм виникає на основі відчуття приреченості життя, неминучості смерті, що знищує наймогутніший інідивідуальний духовний досвід. Лише релігійне світовідчуття, якого був позбавлений Фройд, могло дати інше сприйняття реальності.

Відповідно до світоглядної орієнтації на обраність і зневагу до черні разом із властивими внутрішній психолоґії страхами (бідності, голоду, приниження) психологія особистості Фройда формувалась як психологія розважливої стратегії. Фромм визначив її як психологію з орієнтацією на те, щоб «мати», а не на те, щоб «бути». Црбто основним принципом людської діяльності для Фройда стала не вітальна (життєва) насолода, а розум­ний пошук уникнення страждань як економної, раціо­нальної витрати психічної енергії. Вважаючи психіку резервуаром енергії, Фройд в усіх випадках психічного життя почав звертати увагу на економічний чинник, пов'язаний із збереженням, витратою, накопиченням психічної енергії. Наприклад, при появі невротичних симптомів він особливу увагу зосереджував на енергетичній втраті; стверджував, що головна шкода, спричинена симптомами, полягає в затраченій психічній енер­гії і в енергії, потрібній для їх подолання. При багатьох симптомах таке подвійне марнування енергії може вкрай виснажити пацієнта та збіднити його на доступну психічну енергію, внаслідок чого він не зможе викону­вати життєві завдання. Оскільки це залежить переваж­но від кількості змарнованої енергії, то неважко зрозу­міти, що «хвороба» — суто практичне уявлення. Отже, психоаналіз витлумачив психічну енергію як новий ка­пітал.

Фройд відкинув усі орієнтовані на духовну цінність гіпотези про те, що люди страждають не стільки від сек­суальної незадоволеності, скільки від відсутності любо­ві. Тому Фромм у світлі власної програми «гуманістич­ного психоаналізу» (що ґрунтувалася на значущості по­чуття любові) інтерпретував фройдівський психоаналіз як теорію, яка зробила любов об'єктом науки, а самого автора — жертвою цієї теорії. Наукові інтереси Фройда, за словами Фромма, були сильнішими від еросу, вони задушили любов у його житті, ставши для нього замінником досвіду любові.

Радикальна однобічність світоглядної установки стала передумовою песимістичності фройдівського сві­тогляду (уподібнившись до філософів-просвітників, ав­тор психоаналізу зневажив почуття та емоції, проголо­сив розум вищою інстанцією людської особистості, а ін­телектуальне пізнання — єдиним шляхом, який може позбавити людство від страждань). Не вірячи в Бога, Фройд не вірив у любов, у духовну людську солідар­ність, вважаючи агресивну поведінку людини логічно сексуальною, а принцип «людина людині — вовк» від­повідним природній істині. Пристрасть до науки зроби­ла його речником індивідуалізму, людської самотності. «Його пристрасну любов до істини, — писав Фромм, — могли би пояснити... негативні риси його характеру — відсутність у нього емоційної теплоти, почуття близь­кості, любові, а також радості життя».

Отже, фройдівський психоаналітичний метод, що спонукав людину XX ст. заглянути собі в душу чесними очима, осмислити приховане у глибинах психічного процесу, не виключити зі свого життя несвідоме, активно пізнати його, не просто усвідомити неусвідомлюване, а використати його в організації власного життя і діяль­ності, розглядав людську психіку в контексті просвіт­ницького світогляду, що ґрунтувався на опозиціях: «раціональне — емоційне», «наукове — релігійне», «елі­тарне — масове», «чоловіче — жіноче» тощо. Це був сві­тогляд з орієнтацією на ідеали епохи Модерну, заснованої на раціональному пізнанні. Тому австрійський письмен­ник С. Цвейг мав підстави ствердити, що фройдівська психоаналітична реформа людини не зробила людство щасливішим, а лише зробила його свідомішим.

3. Фройд як «культурний герой»

У структурі особистості Фройда крізь її явний смисл, що можна означити як реалістичність, раціона­лізм, прагматичність і т. д., проступає прихований смисл, що дає підстави вважати його пригніченим ро­мантиком. Без цієї романтичності душі він би ніколи не став автором психоаналізу. Вона то скупо, то яскраво репрезентується його біографією і творчістю. Надзви­чайно талановитий, у 26-літньому віці після закінчення медичного факультету Віденського університету Фройд став доктором медицини, проте не медицина, а філосо­фія, політика, історія, культура постійно цікавили йо­го. Під час психоаналітичної практики він не раз шко­дував, що не міг залишити медицину заради досліджень у галузі людинознавства та гуманітарних наук. Знаючи свою потаємну душу, недооцінював власний інтелекту­альний дар, вважав себе не вченим і мислителем, а «темпераментним конкістадором», допитливим, муж­нім і наполегливим любителем пригод. Романтичний порив душі зробив Фройда бунтарем у медичній психі­атрії і репрезентував його як істинно велику людину XX ст. з глибинним трагізмом митця в її таланті і незви­чайною долею його могутнього витвору.

Завдяки романтичному пориву Фройд мав особливо пластичний інтелект, унікальну здатність інтелектуаль­но «споживати», трансформувати ідеї, що виникали в культурному середовищі його часу. Відомо, що ідеї пси­хоаналізу були поширені на початку XX ст., а колеги Фройда дуже часто висловлювали гіпотези, які згодом знайшли своє місце в психоаналітичній теорії. Зокрема, поштовхом до кристалізації теорії психоаналізу було стажування Фройда в Парижі у знаменитого французь­кого психіатра Ж. Шарко, який лікував гіпнозом істе­рію, вважаючи головним джерелом багатьох симптомів нервовохворих деформації статевого життя. Гіпноз як «катарсисний» метод проникнення у глибини психіч­них травм Фройд замінив методом вільних асоціацій, що мав на меті відновити травматичні ситуації і вивести їх на поверхню свідомості без гіпнотичного втручання. Аналізуючи неусвідомлені психічні процеси, Фройд з 1896 по 1902 рік розробив Положення психоаналізу на основі методу вільних асоціацій, тлумачення снів та ху­дожніх текстів, які виявляють несвідоме крізь свідому формальну структуру. Вперше термін «психоаналіз» з'явився у 1896 р., а через чотири роки була написана фундаментальна праця з психоаналізу — «Тлумачення сновидінь».

На основі модерного погляду на психіку людини, яку осмислювали через розщеплення на свідоме та не­свідоме, Фройд започаткував психоаналітичну терапію, зорієнтовану на пізнання неусвідомленого, тобто на зці­лення пацієнтів інтелектуальним шляхом. Згодом його схильність до гуманітарних наук виявилась у поширен­ні психоаналізу на сфери загальнолюдської культури, тлумачення художньої творчості, релігії та філософії. Психоаналіз радикально змінив уявленая про людину та її внутрішній світ. Після визнання несвідомого вже не можна було трактувати буттєву ситуацію людини (філософію суб'єкта) як Ситуацію свідомості. Зініційо-вана Фройдом психоаналітична реформа стала потуж­ним рушієм соціальних та культурних змін світу на ме­жі століть, претендуючи на роль тотального світогляду в епоху модернізму. Так здійснилася життєва мрія Фройда — він став у своєму часі новим «культурним ге­роєм». Однак його власне життя, сповнене визнання, успіху і світової слави, набувало вражаючого трагізму: померла кохана донька, улюблений внук, а сам він за­хворів на рак щелепи. Йому було зроблено 33 операції, що продовжили життя на 16 років. Головна фобія (голо­ду) постала перед ним наприкінці життя, оскільки че­рез хворобу він не міг їсти. Тому, прочитавши напере­додні своєї смерті книгу Бальзака «Шагренева шкіра», він сказав своєму лікарю: «Ця книга якраз про мене. У ній ідеться про голодну смерть». Фройд відмовився від наркотиків, надаючи перевагу мисленню у фізичних стражданнях перед відсутністю всякого мислення. Виз­навши реальність смерті, прийняв її, попросивши в лікаря смертельну дозу наркотику. Він помер 23 вересня 1939 року. Учень і послідовник Фройда, відомий психоаналітик, який зробив вагомий внесок у становлення психоаналізу в США та Англії, Е. Джонс (1879-1958), очевидно, мав повне право сказати про Фройда: «Він по­мер, як і жив, реалістом».

Дата добавления: 2015-08-18