Виникнення та становлення демократії

ВСТУП

Поняття демократії існує вже дві з половиною тисячі років. У різні часи історії політичної думки цьому терміну давалося неоднозначне тлумачення. В міру багатовікової зміни й ускладнення політичної картини і нашарування на неї політичних доктрин, що апелюють до демократії, остання здобувала самі різні інтерпретації.

Класичне визначення демократії нерозривно зв'язано з його етимологічним походженням. Термін походить від грецького слова, що складає у свою чергу з двох слів: «demos» – народ і «kratos» – влада, правління. Зародившись ще в античності, демократія дослівно перекладається як «влада народу» або «народовладдя».

Актуальність теми. На даний час питання демократії дуже болюче. Та це й не дивно, адже молода Українська держава ще стоїть на шляху розвитку правових принципів. Владні структури неохоче беруться за розвиток Української демократії. Але перед черговими виборами політики знову починають говорити про демократію, цим самим збільшують свій рейтинг на виборах. Вже після виборів все затухає. Це і є помилки Української демократії. Тому молодому поколінню потрібно добре знати проблеми, щоб ефективно їх вирішувати, цим самим розбудовувати Українську демократичну державу. А дослідження основних форм демократії є двигуном, який має освічувати населення про свої права.

Метою роботи є дати дослідження поняття та основних форм демократії. Але щоб краще зрозуміти суть демократії потрібно зазирнути у минуле, і добратись до самих коренів цього поняття, та визначити його роль у суспільстві. Необхідно також дослідити вплив демократії на суспільне життя людей, які прагнули справедливості та рівноправності. В результаті розвитку демократія розробила принципи які супроводжують її в сучасному суспільстві.

Як і кожне суспільне явище демократія не є досконала, але щоб дальше розвивати її, потрібно критично проаналізувати та визначити проблемні питання демократії.

Об’єктом дослідження даної роботи є демократія як політичний режим зі всіма його особливостями та недоліками

Відповідно до мети перед нами стоять наступні завдання:

- Дослідити історію виникнення а розвитку демократії;

- Дати визначення поняттю «демократії»;

- Визначити особливості основних форм демократії;

- Дати критичну оцінку сучасному стану демократії.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДЕМОКРАТІЇ

Виникнення та становлення демократії

Людям давно відкрилися помилки деспотичної влади, побудованої за принципом військово-бюрократичної ієрархії. Вчені шукали спосіб як організувати владу в державі, щоб вона залежала від народу і служила йому.

Уперше демократія затвердилася в древніх Афінах у V столітті до н.е. Афіни послужили прикладом для інших міст Древньої Греції.

Громадяни давньогрецьких міст-держав вважали основою основ волю людини, невідчужувані права, що належать їй від народження. Цю волю гарантувала приватна власність на майно, у тому числі на землю. Тому в Греції розвився вільний ринок, що забезпечував її жителям більш високий рівень життя, чим у сусідніх народів.

Почуваючи себе вільними, знаючи свої права і можливості, греки вірили у свої сили, знали, що зможуть поліпшити життя своєю працею.

Оскільки громадяни брали участь у роботі таких зборів особисто, а не через своїх представників, демократія була безпосередня. У наш час пряма демократія теж має місце, наприклад, у формі волевиявлення громадян на референдумі.

Для виконання рішень, прийнятих загальними зборами громадян, призначалися посадові особи, відповідальні за збір податків або командування військом. Вони не обиралися, а визначалися по жеребу. Афіняни думали, що будь-який громадянин здатний займати державну посаду.

Але при цьому тільки лише п'ята частина жителів мала громадянство. Цих прав не було в жінок, вільновідпущеників і імігрантів, хоча вони були особисто вільні і мали землю у власності.

Недоліком давньогрецьких демократій було те, що збори простою більшістю голосів могли вирішити практично будь-яке питання без усяких правових обмежень. Не було конституції, зводу законів, суди звершувались присяжними (у складі 501 громадянина), більшістю голосів вирішували винна людина чи ні. Не зв'язана рамками закону демократія в Афінах часом приводила до парадоксальних результатів - демократичні Афіни за критику на своїй адрес присудили до смерті філософа Сократа.

Інший класичний приклад демократії - республіка Древнього Риму. З вигнанням з міста пануючого Тарквінія Гордого в 510 році до н.е. у Римі була встановлена республіка. З тих пір Римом і його провінціями керували виборні і щорічно змінювані консули, претори, народні трибуни і квестори. Для прийняття законів скликались Народні Збори. Закони, що виносились на рішення попередньо обговорював Сенат, що складався з 300 сенаторів. На відміну від давньогрецьких міст-держав, у Древньому Римі була представницька демократія, при якій громадяни обирали в органи влади людей, що представляють їхні інтереси.

Найбільшим внеском римлян у розвиток демократії стало римське право. У 450-451 роках був прийнятий перший в історії Риму звід законів - Дванадцяти таблиць. Вони містили головні правила, за якими повинні були здійснюватись угоди, дозволятися суперечки, установлюватися покарання за карні злочини. Тексти цих законів відлили в бронзі і вивісили у виді таблиць на центральній площі Риму - Форумі.

У європейських країнах у міру відмирання феодальних відносин і становлення вільного ринку середньовічне феодальне право замінялося класичним римським правом. Сьогодні його норми тією чи іншою мірою включені в національні правові системи всіх розвинутих країн світу.

В історії демократії можна побачти злети і падіння. Історією зафіксовані моменти встановлення та краху демократичного режиму. Можна навести деякі моменти тріумфу демократії.

В англійській монархії, зрозуміло, влада зосереджувалася в руках короля, але рицарі були зацікавлені в тому, щоб вона була обмеженою. Коли король Джон Безземельний підвищив податки, мало не дійшло до відкритого бунту баронів, духовенства й міщан. Король, якому загрожувало скинення з трону, в 1215 році видав Велику Карту Свобод, яка стала фундаментом англійської демократії. Вона забороняла впровадження нових податків без згоди Великої ради, а, крім того, ув’язнення і кару конфіскацією майна вільних людей без судового вироку. Отож, в цих ситуаціях королівська влада повинна була уступати правопорядку. Велика Карта Свобод підтримувала право протесту підданих правителю, який правив несправедливо й нарушив признані привілеї. Майже через п’ятдесят років виник новий конфлікт між королем та його підданими. Його наслідком було скликання перших зборів представників різних станів; збори мали розширити свої уповноваження й стати двопалатним парламентом, який складався б з Палати лордів і Палати громад.

Коли скінчилася ягелонська династія (1572), перед польською шляхтою постала проблема престолонаступництва. Вирішили обрати короля шляхом вільних виборів, у яких можуть взяти участь всі шляхтичі, незалежно від їх багатства й суспільного становища. Новообраний правитель, Генрик Валєзи, змушений був визнати зобов’язання щодо дотримання певних устроєвих засад. «Генриківські статті» суттєво обмежили королівську владу. Король повинен був раз на два роки скликати сейм, згодитися зі всіма дотихчасовими привілеями й законами Речіпосполитої під загрозою непослуху підданих. Його політика поточно котролювалася радою шістнадцяти сенаторів. Шляхта зажадала також визнання права віросповідання: боялися, що король, який походить із роздертої релігійними війнами Франції, може проігнорувати цю чинну для Польщі засаду. Шляхетська демократія істотно відрізнялася від інших відомих демократичних режимів – грунтувалася вона не на волі більшості, а на згоді всіх. На загальному сеймі рішення приймалося не більшістю голосів, а згодою всіх трьох станів, що брали участь у сеймі.

У XVIII ст. філософів захоплювала ідея суспільного договору, згідно з якою суспільство треба було розуміти як добровільне об’єднання розумних індивідів, які домовляються в справі покликання політичної влади. Право на правління, таким чином, виникало виключно за згодою підлеглих. Цю ідею старалися втілити в життя під час французької революції, коли було схвалено Декларацію Прав Людини та Громадянина, яка гарантувала всім громадянам свободу й рівність перед правом. Потверджувала вона також, що метою правителів мусить бути збереження натуральних прав людини – свободи, власності, безпеки й протесту проти гноблення. Декларація формулювала також принцип суверенності народу: вся влада мала походити тільки й виключно з надання народом. Під час революції були прийняті дві конституції: перша давала громадянам виборчі права, але робила їх залежними від майнового цензу, друга поширювала їх на всіх чоловіків, незалежно, чи багатими були, чи бідними.

Англійські колонії в Америці, об’єднані в боротьбі за незалежність з англійською монархією, утворили нову федеративну державу – Сполучені Штати. Побоюючись, що така велика держава не буде тривкою, Отці Засновники Сполучених Штатів залишили більшу частину влади в руках окремих штатів (колишніх колоній). Федеральна влада, тобто центральна, мала займатися лише необхідними справами. Їхні завдання й уповноваження були записані в конституції. Було впроваджено принцип поділу влади на три гілки, згідно з яким законодавча влада мала займатися насамперед ухваленням законів, виконавча влада – дійсним правлінням, а суд повинен був залишитися незалежним арбітром, який розв’язує всі спори. З часом Найвищий суд почав виконувати ще одну, дуже істотну функцію: провіряв, чи постанови законодавчої влади не суперечать конституції. Якщо виявляв, що справді суперечать, вони втрачали свою чинність. Таким чином, влада більшості стала обмеженою – вона не могла представляти довільних прав, а лише такі, які узгоджувалися з конституцією. До прийнятої в 1787 році конституції через рік було долучено десять поправок, у яких записані фундаментальні права, що належать американським громадянам.

У ХІХ ст. поступово все більше людей діставали виборчі права, та завжди вони стосувалися лише чоловіків. Суфражистки, які боролися за рівноправність жінок, вважали це вкрай несправедливим. На їх думку, переконання, що жінок не цікавлять суспільні справи і що вони не вміли би прийняти розважних політичних рішень, було глибоко несправедливим. Учасниці конференції в Сенека Фоллз у 1848 році оголосили декларацію про елементарні права жінок. У кінці кінців їхня нелегка боротьба увінчалася успіхом. Першими виборче право дістали мешканки Вайомінгу в Сполучених Штатах. У Європі найраніше – бо в 1906 р. – допустила жінок до виборів Фінляндія. Після здобуття незалежності Польща також впровадила (1919) загальне виборче право для всіх громадян, незалежно від статі. Та не всі країни прийняли таке рішення: найдовше опиралася Швейцарія, де жінки здобули виборчі права на федеративнім рівні в 1971 р., а в однім з кантонів – лише в 1991 р. Цікаво, що швейцарський парламент підготував проект закону про загальне виборче право набагато раніше, але він був відкинений референдумом, у якому могли брати участь лише чоловіки.

Трагічний досвід ІІ світової війни дав зрозуміти народам, якою важливою річчю є визначення елементарних і необхідних прав кожної людини, які не може скасувати жодна – навіть демократична – влада. У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну Декларацію Прав Людини, в якій потверджувалося, що кожна людина народжується вільною і рівною, має право на життя, працю й відпочинок. Держави, які прийняли Декларацію, задекларували цим самим, що запишуть ці права у своїх конституціях і законах. Однак треба підкреслити, що Декларація не має правової сили, є добровільною, а міжнародне спільнота не має засобів, щоб змусити дотримуватися її засад державу, яка порушує права людини.

Дата добавления: 2015-08-18