Психоаналіз і завершення епохи Модерну

Як відомо, історію всесвітньої культури в гуманітар­них науках поділяють на три періоди: Давній світ (ан­тичність), Середні віки та Новий час. Для характерис­тики нової духовної ситуації можна скористатися та­кою методологічною схемою: Премодерн (Середні віки), Модерн (Новий час) та Постмодерн (на позначення культурного повороту, що розпочався після Першої сві­тової війни). Епоха Премодерну постала з опозиції «християнство — античність». Піддавши критиці ел­лінську традицію як віталістичну (лат. vitalis —жи­вий, життєвий, буквально — культурна позиція, що надає значущості тілесному життю), вона утверджува­лась як культура аскетична (грец. askesis — добре нав­чений, заснований на високій моральності, тобто культурнна позиція, яка полягає у відмові від тілесних благ і насолод з метою духовного вдосконалення). Це бу­ла культура християнського одкровення, або кордоцен-трична (грец. соr (cordis) — серце): істини одкровення, істини душі і «серця» переважали над раціональними істинами. Епоха Премодерну вибудувала ієрархічну структуру буття, давши змогу людині відчути стабіль­ність і певність у світі. Схематично і спрощено цю ієрар­хію можна подати в парадигматичних опозиціях: Бог — людина, серце — розум, віра — рефлексія, релігія — на­ука, дух — тіло, чоловік — жінка тощо.

Однак, пригнічуючи волю до пізнання, епоха Премо­дерну заклала у свою основу протилежне прагнення. Накопичена воля до пізнання стала поштовхом до зане­паду цієї епохи. Премодерн як епоха теоцентрична (грец. іпеоз — бог, буквально у центрі — бог), з Богом та езотерикою Богопізнання, в центрі свідобудови, пере­йшла в раціоцентричну епоху Модерну, що в центр сві­тобудови поставила людину, людський розум — наукове пізнання. Вона розгорталась як «вік розуму», «вік Просвітництва» під знаком секуляризації (лат. secularis — світський, мирський), тобто звільнення свідомос­ті людини від впливу церкви та релігії. Пригнічені рані­ше елементи парадигматичних опозицій було відродже­но: тепер акцентували на розумі, знанні, свідомості. Світ осмислювався не як творіння Бога, а як природа, яку людина може опанувати. Ідея революційного пере­творення світу ґрунтувалась на волі до влади, на праг­ненні людини керувати природою, соціумом і володіти світом. Науково-технічний прогрес засвідчив зростання людської могутності. Естафету цієї раціоцентричної епохи, яку представляють Декарт, Коперник, Дарвін, Маркс, перейняв Фройд, остаточно «заземливши» лю­дину у світ природи («біології»). Психоаналіз свідомо чи несвідомо виконував головне культурне завдання — виправдання епохи Модерну з її диктатурою розуму. Про це свідчили акценти фройдівських парадигматич­них опозицій, основні з яких: патріархат — матріар­хат, свідоме — несвідоме, раціональне — ірраціональне, інтелектуальне — емоційне, культурне — сексуальне, наукове — релігійне. Подавши психологію статей (перед­усім чоловіка як вищої людської істоти, наділеної са­мостійною сексуальністю та розвинутим інтелектом — вищою природою, що зумовлює вищу культурну потен­цію), Фройд біологічно обґрунтував доцільність раціо­центричної, патріархальної епохи.

Пригнітивши одкровення, сакральне, ірраціональ­не, емоційне, фемінне, епоха Модерну закладала основи свого «апокаліпсису». Ставши автором психоаналітич­ної реформи світу, Фройд не знав, що прагнув порятува­ти вмираючу епоху, на зміну якій уже заступав Постмодерн.

Постмодерн (буквально — постсучасність) — новий культурний стан, що постав на запереченні раціоцентризму епохи Модерну.

Сам Фройд може бути репрезентований як модерніст, герой порубіжжя, один з останніх великих культурних героїв епохи Модерну, який обстоював її раціо-центричну традицію, і як предтеча, провісник нового культурного повороту: культура, озброївшись фройдівським усвідомленням несвідомого, вирушала на пошуки нової постмодерністської ідентичності.

Постмодернізм (лат. post — після і модернізм) — усвідомлення духу Постмодерну, становлення та оформлення його концепції

Як предтечу Постмодерну Фройда можна вважати також одним із культурних героїв, які ще раз утверди­ли свідомість як людський привілей і з нею пов'язали надійність цивілізації.

Британський історик Арнольд Тойнбі (1889—1975), один із найяскравіших мислителів минулого століття, який обґрунтував поняття «Постмодерну», об'єктом фі­лософії історії вважав цивілізацію, а її суб'єктом — лю­дину, яка робить творчий вибір, вивищуючись над со­ціальною і природною несвободою. На основі цієї кон­цепції сформувалося «драматичне» розуміння історії: початком її руху є поєднання Виклику, який здійснює творча особистість і який загрожує суспільству, і Відпо­віді, яку дає творча меншість. Творча елітна меншість завдяки мімезису (наслідуванню) «запліднює» інертну масу новими духовними та соціальними цінностями. У конкретних умовах місця і часу вдала Відповідь поро­джує «локальну цивілізацію» (такою «локальною циві­лізацією» і стане «Постмодерн»). Однак, як стверджу­вав Тойнбі, «цивілізації приходять і відходять», а Циві­лізація— як реалізація свободи і творчих можливостей людини, як невичерпне духовне завдання, а не досягну­тий результат, — залишається.

Очевидно, що Фройд зробив виклик, якому була да­на вдала відповідь. Чергування успішних відповідей і нових викликів зумовило поступ, який здійснило людс­тво у XX ст. Він означив радикальну зміну патріархаль­ної культурної парадигми, глибинна суть якої — нова можливість творчої реалізації людини.

Дата добавления: 2015-08-18