Психологічна теорія символу як носія трансцендентної функції

Щоб впливати на життя, ідеї потрібні живі почуття. Однак почуттям, на відміну від чистоти ідеї, властива неясність (вони недиференційовані, амбівалентні, ос­кільки походять із плинної сфери неусвідомленого). То­му з'являється проблема синтезу: поєднання «нечисто­ти» живого переживання з «чистотою» ідеї. Юнг зазна­чав, що первинний образ вступає у внутрішнє поле зору як символ. Символ завдяки своїй конкретній природі опановує почуттями, що перебувають у недиференційованому стані, а через свою значущість образу захоплює й породжену ним ідею, отже, поєднує ідею з почуттям. Символ виступає посередником між ідеєю, втіленою в архетипному образі, і новим живим її переживанням (почуттям). Тому складна природа символу, який, з од­ного боку, наділений «душею», а з іншого — «вагітний» смислом, полягає в тому, що він оживлює, воскрешає архетип.

Юнгівська психологічна теорія символічного розбу­дована на основі естетичної теорії символу Шіллера, який вважав його посередником між двома суперечнос­тями, синтезом реального та ірреального. Глибинно аналізуючи синтез протилежностей, який є основою людської психіки, Юнг обґрунтовував психологічний механізм символу. Передумовою появи символу є абсо­лютне роздвоєння волі між двома протилежними ба­жаннями — чуттєвим (теза) і духовним (антитеза). Пов­не роздвоєння волі означає однакову причетність її до кожного з цих бажань. Якщо воля виражає лише чуттє­ве прагнення, то відбувається ослаблення духовного, а естетичне стає продуктом панівної сфери, не символом, а симптомом пригніченої антитези. Тому неповноцін­ний символ втрачає свою звільнювальну силу, процес

розщеплення суперечностей повторюється знову і набуті
ває значно могутнішого протистояння. За повної рівноправності посилених суперечностей, коли вже неможливе посилення бажання ні в тому, ні в іншому напрямі (настільки вони є абсолютно протилежними), виникає енергетичний застій, зупинка водіння, неприйнятна для живого, вічно рухливого психічного процесу. Оскільки абсолютне роздвоєння суперечностей унеможливлює розвиток, бездіяльність свідомості спонукає до активності несвідомого, тобто накопичена життєва енергія шукає виходу за межами суперечностей. Лібідо як універсальна життєва сила повертається до свого джерела — сфери неусвідомленого, де всі протилежності мають спільний архаїчний корінь. Сфера неусвідомленого стає тією психічною інстанцією, що породжує символи, адже тут завдяки «слабкому енергетичному освітленню» (слабкості контролю свідомого) поєднується все те, що у свідомості завдяки «інтенсивному освітленню» роз'єднане й протиставлене.

У лоні неусвідомленого символ залишається доти, доки енергетична вага свідомих смислів переважає творчу вагу єдиного неусвідомленого символу. Неусвідомлєний символ потребує додаткової енергії, щоб досягти свідомості. Підняти символ з цього глибокого дна дає змогу регресія лібідо, викликана накопиченням життєвої енергії на тлі врівноваження протилежностей. Виявившись із сфери неусвідомленого на поверхні свідомості, символ виконує функцію, спільну для свідомого і неусвідомленого, яку Юнг називає трансцендентною.

Трансцендентна (лат. transcendens— та, що виходить за межі функція — психічна функція, яка виникає внаслідок протистоянняміж свідомими та несвідомими змістами і об'єднує ці протилеж­ності.

Функцію вчений називав «трансцендентною» тому, що вона робить перехід від однієї установки до іншої органічно можливим, без втрати неусвідомленого. Завдяки цьому символічне вираження охоплює цілісну пси­хічну установку, знімає розщеплення протилежностей, владно скеровуючи їх силу в одне спільне річище, пос­тає втіленням пластичності психічного процесу, який продовжується з оновленими силою та метою. Суть цілісного психічного процесу, що виявляється при цьому, можна означити як потяг неусвідомленого до свідомості (до міфологічного світла), а свідомості — до субстанції (до міфологічної тьми).

Це є підґрунтям для юнгівського поняття «життє­вий символ».

Життєвий символ — «сирий» матеріал, що обробляється тезою (свідомим) та антитезою (неусвідомленим) і поєднує у процесі власного формування обидві протилежності.

Глибинна психологічна значущість символічного відрізняє його від семіотичного (аналогічного, спроще­ного позначення якогось знайомого предмета) й алего­ричного (вираженого образно, інакомовно). Так, пояс­нення хреста як символу божественної любові є семіо­тичним, тому що воно спрощує значення до очевидної ясності смислу. Символічним пояснення хреста стане тоді, коли поза ясними смислами воно виражатиме і щось незнайоме, незрозуміле, містичне, трансцендент­не. Символ живе доти, доки він є найкращим виражен­ням чогось передбачуваного, але ще не пізнаного, тобто поки він «вагітний» смислом і ще не розщепився на про­тилежності.

Прикладом народження життєвого символу є пере­живання апостола Павла перед заснуванням христи­янства, коли в його психічному житті визначилося різ­ке протиставлення нової релігії й іудаїзму. У душі Гете Юнг виявив цей самий процес, виражений через сюжет відродження Фауста в союзі з дияволом. Спостерігаєть­ся він і в творчості Шевченка, репрезентуючись єд­ністю старозавітного і новозавітного Слова в образі Ук­раїни.

Юнг вважав, що Шіллер, називаючи символ живим образом, також мав на увазі людську сутність: людина як мікрокосм породжує в своїй душі символи саме тому, що вона сама є ірраціональним символом, який об'єд­нує психологічні протилежності.

Концепція об'єднуючого символу пов'язана з релігій­ною установкою Юнга, орієнтованого на уявлення про духовний шлях як звільнення від парних протилежнос­тей. Розум, за Юнгом, не здатний створити символ, ос­кільки символ ірраціональний за своєю природою. Тому там, де раціональний шлях заводить у глухий кут, «спа­сіння» приходить з протилежного боку. Поява нового міфу, нової релігії, спасительного мистецтва (наприклад, поява Шевченка в українському мертвому світі завжди пов'язана з символізацією. Одночасно із зростанням руйнування та спустошення зростає потреба символічного, що має розв'язати конфлікт життя і смерті, а з народженням символу припиняється регресія лібідо в сферу неусвідомленого (сферу хаосу), перетворюючись у прогресію, тобто застій, занепад, спустошення переходить у стан оновленого живого потоку. Символізація, за визначенням Юнга, є тим середнім шляхом, на якому протилежності поєднуються для нового руху, водним потоком, що дає родючість після довгої посухи, напругою, яка нагадує вагітність перед пологами. Посилаючись на текст Біблії, Юнг виражав образну суть символічного цитатою: «Тоді вовк буде житі
разом з ягнятком, і барс буде дежати разом з козенятком; і теля, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх...».

Аналізуючи «Улісса» Д.Джойса «як найбільш патологічне явище у всьому мистецтві модернізму», Юнг стверджував, що саме цей текст вражає відсутністю характерних рис символічного твору. Роман не можна
назвати символічним тому, що він, на думку вченого, написаний у ясній свідомості, із заданою могутньою установкою цілеспрямованого нігілістичного пророка. Ця цілеспрямованість полягає в тому, щоб імітувати шизофренію: на неї вказує перевага психічного автоматизму, пасивність свідомості, відсутність найменшої здатності до синтезу, мефістофельська заміна смислу безглуздям краси — потворністю тощо. Розпад особистості на фрагменти, що є автономними комплексами, виражає найочевиднішу пафосну властивість роману — заперечення та руйнування. Це набуває такого тотального характеру, що змушує в цій деструкції віднаходити навіть дещо
конструктивне — драму катастрофічної, відокремленої від світу пасивної свідомості. «Улісс», на думку Юнга, — «людський документ нашого часу», що має показати свідомість у стані байдужості та звільнення від духовності. «Подібні твори мають багато спільного з теорією Фройда, — зазначав дослідник, — оскільки з фанатичною впертістю намагаються підірвати основи того, що вже само собою почало розвалюватися».

Дата добавления: 2015-08-18