Два різновиди творчості

Психологічний та провіденційний типи творчості

В аналітичній психології Юнг вважав за необхідне
розрізняти психологічний і провіденційний види художньої творчості,

Психологічний вид художньої творчості — вид творчості, за якого опрацьовується матеріал із свідомого життя, а результат творчості належить до сфери цілком зрозумілої психології

Оскільки інтерес глибинної психології пов'язаний зі сферою неусвідомленого, то психологічний вид творчос­ті не може бути головним об'єктом її досліджень. Ціліс­ність художнього процесу формується завдяки наявнос­ті протилежності — провіденційної творчості, на яку особливу увагу звертає аналітична психологія.

Провіденційний вид художньої творчості — вид творчості, що передбачає в основі тво­ру містичне провидіння як первинний та реальний досвід автора.

Автор, який представляє провіденційний тип твор­чості, стикається віч-на-віч з «нічним» життям, світом духів, демонів і божеств, які жахали первісну людину. Потрапивши в міфологічну ситуацію, він відчуває, що людською долею керує надлюдська рука, що в Плеромі відбуваються надзвичайні ірраціональні події, які готу­ють майбутнє, незбагненне з погляду здорового глузду. Все, виявлене у фантасмагоричному видінні, є образом колективного неусвідомленого, що відповідає вічному плину могутньої колективної психічної енергії. Цим мі­фологічним джерелом користуються ясновидці і проро­ки. А самі пророцтва є проекціями зі сфери неусвідом­леного. Сновидіння, на думку Юнга, також можуть ви­конувати пророчу функцію, проникаючи в материнське лоно Вічності, з якої витекла індивідуальна свідомість. «Сон, — писав Юнг, — це маленькі відкриті двері в найсокровенніші і найтаємніші схованки душі. Вони ве­дуть у ту космічну ніч, де перебувала душа задовго до появи якоїсь Его-свідомості...». Все у свідомості розме­жоване, а в снах людина відновлює образ глибинної, універсальної, справжньої і вічної людини, закинутої у тьму первинної ночі.

Якщо Фройд пропонував типові тлумачення снови­дінь, пов'язуючи їх із незадоволеною сексуальністю, то Юнг вважав, що сни — джерело різноманітної інформа­ції, вони забезпечують зв'язок з неусвідомленою частиною психіки, тому в змісті сновидінь є глибинні символи з множинністю відтінків. Оскільки сновидіння реалізо­вують пророчу функцію неусвідомленого, Юнг розглядав образи сновидінь як такі, що «розробляють» індивіду­альне майбутнє особистості, а також здатні передбачати колективне психологічне майбутнє. Відкриття того, що сфера несвідомого є прихистком не просто минулого, а й майбутніх психологічних явищ та ідей, які перебува­ють у зародку, привело його до нового погляду на психо­логію творчості: функція сприймання (душа) вловлює змісти неусвідомленого як згасання одних та воскресін­ня інших архетипів і виявляє їх у символічній формі пророцтва.

Саме з темних глибин неусвідомленого нові думки і творчі ідеї, які раніше ніколи не навідували свідомість, піднімаються «лотосоподібно», захоплюючи людей мистецтва могутністю й незвичайністю досвіду. Геніальність, за Юнгом, є здатність віднайти це джерело натхнення і спрямувати його потік до творчого синтезу. Якщо сновидіння розглядаються аналітичною психоло­гією як послання від інстинктивних до раціональних частин розуму, то, відповідно, й художній твір є звер­ненням від індивідуального та колективного неусвідом­леного до індивідуальної і колективної свідомості.

Найяскравішими прикладами провіденційної твор­чості для Юнга були «Божественна комедія» Дайте, «Фауст» Гете (друга частина), «Досліди Діонісія» Ніцше, «Трістан і Парсифаль» Вагнера, «Золотий горщик» Гофмана та ін. Щоб пояснити відмінність між психоло­гічним та провіденційним видами художньої творчості, він порівнював першу і другу частини «Фауста». Саме в другій частині, на його думку, з'являються провісниць-кі містичні видіння: «У другій частині все перевернуто. Досвід, що ліг в основу художнього вираження, вже не впізнаваний. Є щось дивне у цьому всьому, воно починається за межею людського мислення, виринає, зда­ється, із глибини доісторичної епохи або із надлюдсько­го світу, де не протиставлені світло і тьма. Це первісний досвід, який не піддається людському розумінню, і жер­твою якого з-за своєї слабкості воно може стати. Коло­сальність досвіду надає йому цінності і сили впливу. Концентрований, повний значення і моторошний своєю чужорідністю, він піднімається із глибин безчасся, за­хоплюючий, демонічний і гротескний, він підриває людські цінності і естетичні норми, це заплутаний клу­бок первісного хаосу, злочин, що зневажає людську велич.

Видовище гігантського процесу, що відкривається художнику як видіння таємного міфічного царства, цілісності мертвого, живого і ненародженого, не має назви, орно беззмістовне, позачасове, неоформлене. Мо­торошне відкриття сфер, недоступних людському розу­мінню, ставить художника, який побував за межею сві­домості, в ситуацію епохального відання. Щоб надати своєму глибинному досвіду відповідного вираження, він потребує форми, тому може звернутися до міфології як допоміжного матеріалу. Хоча первинний досвід є джерелом провіденційного творчого процесу, але ос­кільки він дуже аморфний і темний, то потребує міфо­логічної образності для виявлення, адже самі собою ви­діння — безсловесні й безобразні, це бурхлививй хаос, що прагне бути вираженим. Первинний досвід, що по­требує творчого оформлення, Юнг порівнював із вихором-смерчем, який захоплює все на своєму шляху і зав­дяки цьому захопленому матеріалу стає видимим. Тому Данте виражав свій провіденційний досвід міфологіч­ними образами пекла, чистилища і раю («Божественна комедія»), Шевченко — образами старозавітного і ново­завітного міфів, Ніцше — образами Діоніса та Заратустри, Леся Українка — образами античного та християнського міфів. Всі вони своєю творчістю пророкували зміни у свідомому світобаченні свого часу.

Наслідком психоаналітичної (на основі фройдизму) редукції провіденційної образності (зведення її до суб'єктивно обмеженого досвіду особистості) є те, що образність втрачає свої універсальні особливості, стаючи симптомом, виявом психічного порушення. Водночас провіденційний вид творчості вимагає зосередження уваги не на психології митця, а на психології художнього твору, яка має не індивідуальний, а колективний ха­рактер. Звичайно, Юнг погоджувався, що «Божествен­ну комедію» Данте і «Фауста» Гете пронизують особисті любовні колізії, пережиті в різний час їх авторами. Те саме можна сказати і про «Одержиму» Лесі Українки. Однак провіденційне видіння — більш глибокий і хви­люючий досвід, ніж незвичайна любовна пристрасть. «Іноді навіть здається, — розмірковував Юнг про "Божественну комедію" Данте, — що любовна колізія є не більш, ніж приводом, або вона була неусвідомлено піді ставлена з певною метою, щоб особистий досвід став прелюдією до значно важливішої "божественної комедії".

При цьому Юнг розумів проблеми пересічного аналі­тика, який працює з провіденційним твором: аналітик, не маючи схильності до такого містичного досвіду, на­магатиметься обминути його і означити провісницькі видіння як «життєподібні фантазії» або «поетичні вольності». Щоб збагнути суть первинного досвіду автора, відчути єдиний пульсуючий ритм сфери несвідомого, яка творить, аналітик повинен мати подібний дар (доз­волити первинному досвіду формувати себе так, як він формував письменника, трансформуючись у художній твір). Як правило, аналітик, озброєний лише інтелекту­альною функцією, не здатний осягнути таку потойбічну глибину творчості.

Екстравертна та інтровертна авторські позиції у процесі творчості

У пізнанні психології творчості важливим є з'ясуван­ня авторської позиції, особливості якої відрізняють пси­хологічний та провіденційний типи творчості. У її психо­логічному тлумаченні Юнг відштовхувався від естетичної теорії Шіллера, який розрізняв «наївне» та «сенти­ментальне» поетичне мистецтво за відношенням автора до спонтанної природної стихії як джерела творчості.

У 1795 р. Шіллер опублікував статті «Про наївне», «Сентиментальні поети», «Заключні міркування про наївних і сентиментальних поетів з додатком деяких зауважень стосовно однієї характерної різниці між людьми», які згодом були об'єднані назвою «Про наїв­ну і сентиментальну поезію». Шіллер вказав на дві різ­ні поетичні манери, якими вимірюється поетичне мис­тецтво: якщо автор «сам є природою», то йдеться про «наївного» поета, якщо він є тим, хто «шукає природу», то це — сентиментальний поет. «Наївність» у поетично­му мистецтві Шіллер порівнював з дитячістю, «якої вже не сподівалися» і яка «переважає штучність, фаль­шиву пристойність, удаваність», привнесені культурою. Шіллер зазначав, що наївним має бути кожен справжній геній, який завдяки простоті бере перевагу над заплута­ним мистецтвом. Він керується тільки здогадами й по­чуттями; однак вони навіяні Богом (божественне все, що творить здорова природа), його почуття — це закон для всіх часів і людських поколінь.

Природа як досвід і як суб'єкт, поступово зникаючи з людського життя, переміщується до світу поезії — «як ідея і як предмет». Так виникла сентиментальна поезія, яка шукає втрачену природу. Пояснюючи сентимен­тальну позицію митця, Шіллер порівнював її з наївною: «Коли ж людина увійде до стану культури і мистецтво торкнеться її своєю рукою, колишня чуттєва гармонія тут же зникає, і людина може виявити себе лише як мо­ральна єдність, тобто в прагненні до єдності. Злагода між її сприйманням і мисленням, яка в першому стані існувала насправді, перетворилася тепер на ідеальну; вона тепер не в людині як факт її життя, а поза нею як думка, яку ще потрібно реалізувати». Отже, наївний поет творить у стані наслідування реального світу пов­ноти та гармонії, а сентиментальний — у стані штучної культури, де ці якості стають ідеями. Шіллерівські ес­тетичні поняття Юнг переводив у психологічну площи­ну: «сентиментальна» позиція у мистецтві визначаєть­ся як інтровертна, а «наївна» — як екстравертна

Інтровертна (лаг. intro — всередину, verte — повертати, тобто спрямована всередину) позиція — психологічна орієнтація під час творчого процесу, за якої автор утверджує свідомі наміри, протиставляючи своє «я» (суб'єкт) природному процесу, тобто неусвідомленій сфері як об'єкту.

Негативне ставлення до об'єкта означає, що поет творить відповідно до своєї індивідуальної волі, він не підвладний несвідомим імпульсам. Твір завдяки такій позиції виражає свідому установку автора, тобто «готовність
психіки діяти або реагувати у відомому напрямі». Інтровертні, тобто свідомо сплановані, із свідомо відібраним матеріалом твори (твори як свідомий продукт) є менш ці­кавими для аналітичної психології порівняно з творами,
які передбачають іншу позицію у творчому процесі.

Екстраверта (лаг. ехtrа — поза, verte — повертати, тобто спрямо­вана назовні) позиція — психологічна орієнтація під час творчого процесу, за якої автор, підкоряючись об'єкту — несвідомому творчому імпульсу, постає стосовно нього другорядною дійовою особою.

У цій творчій ситуації автор усвідомлює, що головним є не він (суб'єкт), а творчий процес (об'єкт): «нібито інша особистість потрапила разом з ним у магічне коло чужої волі», рукою автора водить невидима сила, тоді як свідоме мислення ніби перебуває збоку, дивуючись тому потоку образів та ідей, які здаються йому чужими і які ніколи не з'явилися б у стані здорового глузду. Народжуваний твір могутніший від самого автора і має силу, яка творцеві непідвладна. Індивідуальні риси худож­нього твору втілені в ньому самому, а не у зовнішніх де­термінантах (психобіографічних фактах). На цій під­ставі Юнг стверджував, що не Гете створив «Фауста», а «Фауст» створив Гете.

Різне поводження творів (зі сфери свідомого чи зі сфери неусвідомленого) позначається на їх формі: твори, написані в інтровертній психологічній позиції, як правило, звернені до естетичного сприйняття, оскільки вони замкнуті на собі й цілеспрямовані у своїх худож­ніх завданнях; твори, написані за екстравертним ти­пом, — наскрізь символічні, є постійною спокусою для думок і почуттів, хоча рідко, на відміну від творів пер­шого типу, приносять доступну естетичну насолоду.

Інтровертну психологічну позицію Юнг ілюстрував п'єсами Шіллера, а екстравертну — другою частиною «Фауста» Гете і особливо твором «Так казав Заратустра» Ніцше, де автор, на його думку, «сам спостерігає, як "один стає двома". Один і той самий автор у різні пе­ріоди творчості може по-різному співвідноситися зі сво­їм твором, як це спостерігається у двох частинах «Фауста». Аналізуючи екстравертну позицію, Юнг вів мову про психологічну таємницю творчості.

Дата добавления: 2015-08-18