МОДУЛЬ ІІ

Людина як політична істота – суб’єкт та об’єкт політики.

Тема 7. Особливості людського буття, що визначають політичну природу людини. Процес соціалізації людини: знакові протиріччя між особою, індивідом та індивідуальністю. Проблема світовідчуження.

Спираючись на концепцію М Гайдегера, який вдався до подолання суб’єкт-об’єктного розмежування, його послідовники, зокрема в особі Г. Арендт, спрямували свої зусилля на формування новітньої посткласичної політичної антропології. Залучаючи досвід античних мислителів, яким саме і належить первинне формування політичних категорій, зокрема поняття політики, свободи, гідності, Г. Арендт досить вдало ілюструє різницю між соціальною та політичною природою людини.

Класичний підхід до трактування політики автоматично має справу з людиною як соціальною істотою – продуктом та продуцентом людського суспільства, суспільство при цьому перебирає на себе риси великої сім’ї, що має спільний інтерес. В цьому відношенні людський рід або суспільство визнається первинним по відношенню до індивіда. Основна мета суспільства – виробництво людини – відтворення засвоєної культури в прийдешніх поколіннях.

Тому в певному сенсі всі центральні проблеми політології можна звести до питання про те, що є людина та які її риси є визначальними, такими, що вказують на зміст людського буття. Серед решти інших виокремлюється спрямованість людини на безумовне і необхідне співіснування з іншими в якості члена деякої спільноти. Потреба людини в “присутності” інших вказує на політичний вимір її буття. В залежності від того, що вважати за причину або за онтологічну рису людини, яка визначає її як зумовлену “присутністю” інших істоту, формується певний підхід до розуміння її політичної природи. Остання є підґрунтям для самореалізації індивіда в спільноті через задоволення потреби так чи так підтримувати зв’язки з собі подібними.

Спроба впорядкувати знання про зумовлене “присутністю” інших людське буття, яке розгортається в просторі спільного світу, спонукало до появи сфери людського знання, акумульованого переважно в межах політичної філософії. За відправну точку політичної філософії в згаданому контексті береться припущення, за якого людина визнається політичною істотою за своєю природою. Першим цю ідею висунув в своїй книзі “Політика” Аристотель. Центральною ідеєю арістотелівського zoon politikon (політичної тварини) є особа, яка послідовно втягнена до спільних справ людської спільноти за посередництва політичних інститутів. Головним інструментарієм політичної істоти визнається її здатність до дії та розмірковувань. В ході останніх визначається, які події є політичними, а які приватними чи соціальними. Спроможність міркувати та діяти таким чином виступає в якості визначальної риси zoon politikon. До того ж людські здатності міркувати та до дії є невідокремлюваними одна від одної, аби мати сенс в політичній сфері.

При цьому неможливість встановити, а відтак, відсутність трансцендентних (винесених поза межі людського сприйняття) стандартів устрою людської спільноти створює простір для реалізації спільних проектів членами спільноти. Спираючись на спроможність діяти та міркувати, що вирізняються власне притаманною їм суб’єктивністю, націленою на узгодження з інтерсуб’єктивними стандартами, індивіди наділені здатністю засвідчувати власний вибір того, як має бути облаштований спільний світ на їх думку. Хоча здатність до оприлюднення і участі в реалізації спільних проектів організації спільного буття є недостатньо переконливою для підтвердження того, що людина є політичною істотою. Суть проблеми тут полягає в тому, що: “Якби було можливим відкрити апріорні (до досвідні) принципи, що лежать в основі зусиль, спрямованих на врегулювання руху та взаємодії між людьми, які зумовлені спільним володінням світом. То це б дало підстави стверджувати, що людина є політичним буттям”(Г. Арендт). Однак таких принципів не існує, а значить: політичні знання про людську природу базуються не на теорії метафізики природи. Політичні знання набуваються з досвідом і радше сполучені з практичною мудрістю, аніж з мудрістю філософа.

Таким чином, на думку Аристотеля, політична сфера покликана, окрім іншого, виконувати роль місця зустрічі і обміну думками громадян, де відбувалося витворення спільної думки, ідеалів та принципів спільного буття. Досвід обміну думками, що його отримувала людина в політичній сфері, породжував певні стандарти, до яких апелює мислення індивіда, набираючи форми внутрішнього діалогу. Ті ж, хто у своєму мисленні намагався уникнути від опори на інтерсуб’єктивні стандарти, роблячи ставку на містичне переживання та сприйняття споглядуваних ідей, що належать до Абсолюту, претендували радше на монолог в публічному просторові, аніж на повноцінний обмін думками.

Взагалі, для Аристотеля бути політичним, а отже – жити в полісі, означало, що все вирішують слова і переконання. Висуваючи ідею про політичний вимір людського буття, він формулює притаманний його часові погляд представників полісу на людину та політичний спосіб буття разом. Відповідно до цього погляду, “…усі, хто перебували поза полісом – раби і варвари, - були aneu logou (німі знаряддя), які позбавлені, звичайно, не тільки дару слова, але й способу життя, в якому лише мовлення має сенс, і в якому центральна потреба всіх громадян – розмовляти один з одним”(Г. Арендт).

Послідовне відтворення арістотелівського підходу до розуміння суті zoon politikon, ми зустрічаємо також у давніх римлян. Це їм належить гасло: “Inter hominess esse”, - яке відображає повноту та зміст буття римських громадян, - “…поміж людьми бути – це гасло тварини, що розмовляє та займається політикою”(Г. Арендт). Для них політична сфера набирає свого виразу через мережу людських відносин, у системі якої все людське життя розгортає свою власну історію.

Найбільш послідовним сучасним дослідником політичної природи людини є Г. Арендт. Вона стверджує, що: „Для політики найважливішим є те, що люди, які наділені розумовими здібностями, потребують наявності собі подібних”. Згадана потреба базується на необхідності людини унаочнити результати своєї розумової діяльності, а з іншої сторони, вона сполучена з дійсним становищем людини – людина завжди встановлює факт свого існування як співіснування з іншими. Цей факт Арендт пропонує осмислювати в контексті множинності як обставини становища людини.

Щоб надати зміст існуванню індивіда як виокремленої одиниці та вказати на його здатність започатковувати, яка, на думку Г. Арендт, коріниться в наступному: “Оскільки людина є частина універсуму, що якимось чином започатковує себе сама, людина наділена здатністю по своїй природі бути започатковувачем і відповідно констатувати початки у всьому нашому житті”, констатується наявність феномену свободи, що є трансцендентною по відношенню до природи. Змістовність та потреба в існуванні свободи полягає хоча б у тому, що: “Свобода, без якої життя людини було б позбавлене гідності – тваринним”(І. Кант), - є феноменом, який привносить екзестенціальне наповнення в буття людини. Наділеність людини трансцендентною свободою протиставляє її природі та людському родові.

Політичне у Канта пов’язується перш за все з множинністю та фактом того, що, будучи розумними істотами, люди все ж схильні надавати собі можливість відступати від всезагальних законів на практиці. Тому „…В політиці, на відміну від моралі, все залежить від суспільної поведінки”. Політична сфера покликана відрегулювати та стабілізувати суспільну поведінку членів спільноти, створити передумови для витворення досконалої людської спільноти, прототипом якої для Канта є Humanität (І. Кант). Базисом для суспільної поведінки виступає, на думку Канта, моральнісність, яка певним чином нагадує гру та є натяком на добро. Політика в такому разі швидше за все нагадує гру акторів, котрі на практиці визнаються як політичні діячі. Актори в першу чергу грають для себе, однак вони, безумовно, потребують тих, хто наділений здатністю увіковічнити їхню гру – істориків і поетів. Інакше будь-яка гра актора чи то діяльність політика втрачає сенс, бо не здобуває суспільного розголосу та визнання, а значить втрачає власне свою „світовість”. Спільний світ таким чином, будучи середовищем існування людини, набирає рис театру, де люди водночас мають потенціал виступати як в якості глядача, так і актора.

Гра актора, що змістовно відповідає діяльності політика, звичайно, є зацікавленою. Він захоплений виконанням своєї ролі, тому йому важко скласти цілісну думку про те, що ж насправді відбувається. Кант припускає, що на це здатний глядач, який тимчасово призупинив свою прагматичну, керовану інтересами діяльність, та має змогу охопити певний часовий термін, аби скласти оцінку подіям. Хоча, спілкуючись з іншими глядачами, він все ж вимушений зайняти частково практичну позицію, бо перетворюється також на актора – учасника бесіди.

Неможливість повністю уникнути зацікавленості під час будь-якої участі в політичній грі та подолати наявний в суспільстві стан речей, за якого „більшість людей сприймають себе як велику мету, навколо якої крутиться світобудова”, наштовхує на думку про те, що „варто цінувати навіть натяк на добро в іншій людині. Лицемірство безсумнівно краще ніж цинізм.”

Ідея про те, що політична сфера допускає лицемірство не є екзотичною для політичної філософії, однак мета, з якою Кант вказує на перевагу лицемірства, наприклад, над цинізмом є слушною. Вдаючи з себе порядну людину та слідуючи загальним правилам, навіть лише заради гри, індивід, на думку Канта, все ж з часом звикнеться зі своєю роллю. Тобто автоматично він перетвориться в доброго громадянина. Звичайно, це не є підставою, щоб очікувати від індивіда досконалості, яка має виявитися в його моральності, про те це сприятиме стабілізації суспільного життя та розвитку людства. А це дає можливість стверджувати, що таким чином в історії людства має місце прогрес. Наслідком такого прогресу має бути добровільна відмова членів спільноти від протиправних дій та вчинків. А з іншого боку – відмирання будь-яких інститутів наділених правом легітимного примусу та покарання.

Застосовувати силу щодо індивідів не має жодної потреби, коли між ними склалися відносини, що відповідають ознакам соціальної комунікабельності або Humanität, хоча добрі республіканські закони сприяють впровадженню та реалізації Humanität в спільноті. За соціальної комунікабельності, як і в політичній культурі, відбувається зміщення в семантичній грі. Зміщення розгортається від мови „его” в сторону „плюралістичної” мови. „Плюралістична” мова може спиратися на свободу або ж лише на її формальні прояви.

Для політичної сфери здебільшого вистачає формалізованих аспектів свободи, тоді як Humanität, аби мати місце, вимагає наявності автентичної „плюралістичної” мови. Взагалі, Кант вказує на те, що для створення простору соціальної комунікабельності необхідні автономність індивіда, плюралізм та лібералізм розуму. Або, в інтерпретації Г. Арендт, для встановлення автентичного спілкування, інакше, функціонування політичної сфери, заснованої на базі естетичного смаку та політичного міркування, необхідно, щоб були витримані такі принципи солідарності. Принцип досвідченості – спирайся в своїх міркуваннях на власну думку. Принцип розширення мислення – міркуючи, враховуй думку інших. Принцип послідовності – в своїх міркуваннях будь у згоді з самим собою.

Таким чином, виносячи на розсуд інших свої ідеї щодо облаштування спільного світу, людина має змогу налагоджувати стосунки з собі подібними на основі спільних незацікавлених позицій. Єдине задоволення в даному разі, що його може отримати індивід – це задоволення від спільної діяльності. Подібне задоволення відзначається деякою специфічністю, що має велике значення в політичній сфері. Його специфіка полягає в наступному: ”Задоволення, яке ми переживаємо, налагоджуючи стосунки з іншими людьми, обираючи те, як має виглядати спільний світ, котрий ми поділяємо разом -... це дещо, що може утримувати нас разом та водночас привносити екзистенціальне наповнення в наше життя”(Дж. Лоолер).

Модернізація політичної сфери на базі смаку як основи порозуміння між членами спільноти, з іншого боку, передбачає обмеженість масштабів спільноти в кількісному плані, повне чи часткове замикання спільноти на процесі власного існування та прагнення членів спільноти постійно підкреслювати власну неповторність і довершеність. Це вказує на суттєву проблематичність втілення подібного роду теорії на практиці за реалій сучасного суспільства. Хоча “для Канта суспільство, засноване на смаку передвіщає універсальну людську спільноту”.

Потенційно наділяючи кожну особу можливістю приймати безпосередню активну участь у політичному житті спільноти, Г. Арендт виходить з того, що: “ Політика як сфера людських справ (affaires), з’явилась як галузь, в якій піднімаються істинні філософські питання, питання на які не можливо відповісти з точки зору мудрої людини або софіста (sophos), який вдає, що знаходиться в єдності з цією сферою, спілкуючись з Абсолютом ”. Відповідь на подібного роду питання необхідно шукати, на думку Г. Арендт, в буденній практиці, спираючись не на сталі істини, а на події та міркування, що виникають навколо подій та репрезентують громадську думку: “Для людей, які живуть у громаді, невичерпне багатство людського дискурсу є безконечно більш значущим і важливим, аніж будь-яка Єдина Істина”.

Тому для Г. Арендт особливої актуальності набуває інтенція на аналітику широкомасштабних соціальних феноменів та процесів в максимальному їх наближенні до індивідуально-конкретного людського життя. Цьому сприяє відмова від сократівсько - платоновської ідеї мудрого управителя та необхідності піддавати перевірці будь-які міркування на предмет їх відповідності трансцендентальним (божественним) ідеям, що відкриває шлях до перегляду цілої політичної сфери в світлі елементарних (індивідуальних) людських досвідів в межах цієї сфери. Центром політики стає людина як діюче буття.

Визнання за пересічною людиною спроможності бути центром політичного життя спільноти, спричиняє до появи нагальної необхідності знайти спосіб уникнути домінування в спільноті приватного інтересу, сполученого з егоїзмом, та виявити підґрунтя неутилітарної комунікабельності. В якості останнього висуваються смак та політичне міркування.

В судженнях смаку ми маємо можливість передати наші почуття всім іншим людям, а спираючись на політичні міркування, ми отримуємо свободу від застарілих переконань в політиці. Тут ми маємо справу з певною формою буття разом, де ніхто не керує і ніхто не підкоряється, а члени спільноти переконують один одного. Зрештою, цим не заперечується, що інтерес, влада, закони є досить важливими та виправдано центральними поняттями політики, але піддається осмисленню той факт, чи є згадані та сполучені з ними поняття фундаментальними, чи всі вони виводяться з буття разом.

Отже в світлі новітньої концепції політики, індивідуальний політичний досвід набуває значущості, оскільки людина визнається як неповторна істота, до якого ніколи не було подібної і ніколи не буде. Первинною стає політична природа людини – її здатність започатковувати себе в спільноті. При цьому на перший план висуваються не логічні судження, що обов’язково мають бути сполучені з законами та закономірностями суспільного розвитку (яких, між іншим, не виявлено), а гадки та судження смаку, що певним чином сполучені з посиланням на доцільність, без того, щоб встановлювати останню.

З політичної сфери таким чином виводиться приватний інтерес та скасовується потреба в уніфікації членів спільноти. Відповідно зникає стійке підґрунтя зародження і назрівання конфліктів, а з іншого боку з’являється потужний стимул до самовдосконалення, оскільки політична сфера втрачає риси виробничої сфери і перетворюється в сферу людської гідності та слави.

Звичайно за нинішньої пануючої світоглядної парадигми подібне розуміння суті та змісту політики і політичної сфери вступає в конфлікт з традиційними політичними концепціями (догмами). Очевидно, існує потужна сила, що незацікавлена в переосмисленні наявних світоглядних установок. А про те, що в дійсності існує реальна потреба в формуванні модерної парадигми, яка б якнайповніше відповідала сучасному становищу людини та дозволяла максимально широко реалізувати людську природу, свідчить наявні гострі протиріччя між спільнотою та індивідом, і не лише на, так званому, об’єктивному рівні, але в першу чергу на рівні людської свідомості, що набирає вигляду протистояння між особою, індивідом та індивідуальністю.

Іншим фактом, що свідчить про назрілість проблеми формування новітньої парадигми є постійно зростаюче явище світовідчуження: людина почуває себе чужою в світі. Останнє проявляється в політичній апатії чи, навпаки, в політичній агресії.

Завдання та запитання для самостійної роботи та самоконтролю.

1. Що, на вашу думку, визначає політичну природу людини?

2. Що є первинним по відношенню до іншого: індивід до людського роду чи людський рід до індивіда?

3. Як ви розумієте вислів Аристотеля про те, що людина – політична істота?

4. Чим, на вашу думку, зумовлена неможливість відкрити істину? Які це може мати наслідки для політичної сфери.

5. Дайте, будь-ласка, визначення поняттю “політик”. Якими рисами має володіти людина, аби вона була політиком?

6. В суспільстві існує різне ставлення до політиків та до діяльності, якою вони займаються. Прокоментуйте вислів Станіслава Лема: “Політик не повинен бути надто розумним. Дуже розумний політик розуміє, що левова частка наявних завдань є не розв’язною”.

7. Кого з відомих вам політиків ви вважаєте найбільш вправним. Обґрунтуйте свою думку.

8. Чи вважаєте ви, що бути політиком є покликанням людини, а чи кожна людина може стати політиком.

---

Дата добавления: 2015-07-20