Тема 11. Політичні явища та феномени. Концептуальні підходи до розуміння політичної влади. Політична свобода, політична рівність.

Поняття політичного явища та політичного феномену не є фіксованими і не мають визначення. В даному разі під останніми розуміється прояв політичної свободи, політичної влади, жадання соціальної рівності, тощо.

Звертаючись до духовного наслідку суфіїв (І Шах, Р. Ошо), останні схильні розмежовувати феномен та явище наступним чином. Феномен – безпосередній прояв і сприйняття частини реального або те, що безпосередньо представлене в нашій свідомості (Гесерль). Явище – сукупність причин і наслідків, що пов’язані з безпосереднім проявом феномену.

В політиці на буденому рівні справу мають з явищами, і лише на рівні політичних практик іноді з політичними феноменами. Тому говорячи про владу, свободу, рівність, тут мова йде про політичні явища.

Серед низки суспільно-політичних явищ чільне місце належить владі. Жодна впорядкована людська спільнота не можлива без владних відносин, оскільки влада є необхідним елементом усталеного механізму взаємодії між членами спільноти. Домінантний спосіб розуміння влади очевидно пов’язаний з тим, що проблема влади є водночас однією з найвідкритіших в людському бутті проблем, оскільки владою пронизані практично всі існуючі в спільноті відносини; і це при тому, що в буденному житті людина не надає особливої уваги відносинам влади, сприймаючи їх радше як повсякденну даність, аніж щось особливе, таке, що потребує додаткової уваги. Найбільш поширеними є визначення влади подібні до того, що їх подає Політологічний енциклопедичний словник.

Влада – здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, зокрема авторитету, права, насильства; організаційний аспект і функціонально-специфічне начало втілення вольових рішень.

Отже волюнтариський підхід до визначення влади є домінантним. Це в свою чергу вказує на специфіку світосприйняття представниками сучасності, зміст якої полягає в утилітарній налаштованості людини до світу та до власного існування. Цивілізований світ як і саме життя та існування людини підпорядковане єдиний меті – забезпечити всі необхідні умови для виживання людини як представника цивілізації, суспільства. Тобто зміст людського існування криється в самому існуванні, а все решта є необхідною умовою для підтримання цього існування. В такому випадкові виокремлення різноманітних сфер людського існування є чисто спекулятивним, штучним і дуже часто довільним.

Тим не менше, до уваги допитливих поряд з класичним трактуванням специфіки існування світу, заснованої на суб’єкт-об’єктному розмежуванні дійсності, і відповідно влади як деякої форми взаємодії між суб’єктом та об’єктом, сучасні мислителі пропонують концептуально нові підходи до розуміння змісту і суті людського буття, а, відповідно, і тих явищ, які притаманні спільному буттю людей, зокрема явища влади.

Влада як насилля чи легітимний примус. В класичних філософських концепціях і опертих на них політологічних теоріях влада здебільшого розглядається як особливі відносини між людьми, що здатні реалізувати власне свою волю. Традиція інтерпретації влади в термінах волі, - будь-то воля класу, групи чи індивідуальна, але однозначно суб’єктивна, хоча й існують намагання окремих класиків об’єктивувати, наприклад, волю класу, - сходить ще до давніх греків. Основоположниками такої традиції прийнято вважати Платона та Аристотеля, які чітко вказували на дихотомію: володар – раб.

Класичний підхід до розгляду суспільних відносин з приводу розподілу і реалізації владних відносин в спільноті, найбільш глибоко та чітко відобразив М. Вебер. Проблема влади систематично була проаналізована в його соціології. Слідуючи традиції просвітництва, Вебер прагнув іти за великою традицією європейського просвітництва у час, коли ця традиція позбулася своєї аури й занепадала. М. Вебер вводить поняття легітимності панування.

В основі легального типу панування лежить цілераціональна дія, критерієм реалізації якої є успіх, що є корелятом приватного інтересу. Мотивом влади за легального типу панування є міркування інтересу. Влада покликана забезпечити такі умови існування в спільноті, які б відповідали або, принаймні, вдавали, що відповідають, по-перше, інтересам суспільства в цілому; по-друге, інтересам більшості або певної про-владної групи. За механізм, що покликаний гарантувати правову безпеку громадян від свавілля представників влади і дотримання останніми інтересів суспільства в цілому, має слугувати право в найширшому розумінні цього поняття. В спільноті таким чином встановлюється примат формально-правового начала, опертого на радикальну раціоналізацію всіх головних сфер суспільного буття, в тому числі і політико-правових відносин. Все це супроводжується потужною раціоналізацією образу мислення членів спільноти.

Влада як знання Рухаючись в руслі дослідження генеалогії влади, М. Фуко здійснив прорив щодо розуміння природи влади, її витоків і закономірностей функціонування. Відштовхуючись від того, що в реальності людина не є автономним та незалежним суб’єктом, а лише піддається ілюзії власної свободи та незалежності, хоча насправді вона цілком підкорена структурам природи та дійсності, які діють на рівні підсвідомості людини, М. Фуко спростовує змістовну адекватність теорій влади, заснованих на принципах “Суверен-Закон”. Він зазначає, що владою він називає не “Владу” як сукупність інститутів і апаратів, які гарантували б підкорення громадян в якій-небудь державі. Під владою Фуко також не розуміє такий спосіб підкорення, який наперекір насиллю мав би форму правила.

В цілому під владою М. Фуко пропонує розуміти множинність відносин сили, що іманентні області, де вони здійснюються, і які водночас є констатуючим фактором для її реалізації. Влада розпорошена повсюди, і не тому, що нею охоплена будь-яка сфера людського буття, а в силу того, що вона звідусіль породжується: найдрібніша дія людини викликає протидію чи співдію і так по зростаючій.

Влада як визнання. На думку Х. Арендт влада є тим, що утримує громадську сферу, потенційний простір появи між діянням та мовленням людей. Влада є завжди, якби ми сказали, і вона потенційна, змінна, вимірна, надійна одиниця, подібно до сили та міцності. Тобто влада є деяким феноменом, що притаманний самій людині і сполучений певним чином з її природою, однак проявляється лише в процесі взаємодії між людьми. Поза взаємодією влада не проявляється, вона модифікується в силу чи майстерність. А в публічному просторі, навпаки, сила чи майстерність під тиском обставин становища людини модифікуються у владу. В такий спосіб відбувається вирівнювання потенціалів членів спільноти як політичних істот та надання гідності людському буттю.

Таким чином ми можемо дійти висновку, що проблема влади є однією з ключових в галузі політичної теорії, зокрема політичної філософії, бо від того, що саме ми розуміємо під владою або яка з парадигм влади є домінантною на певному історичному етапі в спільноті, в значній мірі залежить спосіб організації і функціонування спільноти. Якщо під владою розуміється легальний примус та насильство, то ми маємо справу з суспільством, в основу функціонування якого покладено принцип спільного інтересу або ще – “невидимої руки”, а відносини в такій спільноті формуються на зразок сімейних. “Інформаційне” суспільство породило підозру “всепіднадзорності” людського життя, коли кожен член спільноти здійснює контроль за своєю діяльністю від імені суспільства, породжуючи та примножуючи тим самим “безособову” владу структур людського буття. Нарешті, прагнення повернути людині її гідність спонукало до витворення специфічного розуміння природи влади. Влада стає атрибутом людської спільноти, де спілкуються і взаємодіють між собою “рівні відмінності”.

Оскільки влада пронизує практично всі сфери людського буття, то в залежності від того, в якій сфері вона проявляється прийнято умовно вирізняти політичну, соціальну, економічну, патерналіську (сімейну). За критерій розрізнення влади іноді також беруться засоби здійснення влади. В результаті прийнято виокремлювати владу-примус, владу-визнання, владу-маніпулювання, владу-переконання. Влада-примус базується на застосуванні сили, насилля чи загрозі силою. Подібна влада є обмеженою, оскільки сила, як і її “точка прикладання” - страх або схильність до підкорення, за певних обставин залишаються не дієвими. Влада-маніпулювання є можливою завдяки тому, що буденна людина схильна до маніпулювання, в тому числі до (соціального) навіювання. Така схильність, очевидно, ґрунтується на обмеженості людської здатності до саморефлексії та заангажованості обставинами власного існування. Інакше кажучи, бажання, прагнення та сподівання людини у поєднанні з її духовною обмеженістю призводять до того, що людина стає відкритою для зовнішнього впливу. Саме з такої відкритості користуються соціальні та політичні технологи, формуючи серед населення певний попит на специфічний товар, наприклад, релігійне догматичне вчення, політичну ідеологію тощо. Влада-переконання спирається на людську раціональність. Оскільки раціональність є лише засобом пристосування людини до умов існування, то влада-переконання, що обов’язково апелює до законів та закономірностей і, вироблених на їх основі, норм та правил соціальної поведінки, спирається на схильність людини турбуватися про умови власного існування та своїх близьких і рідних, тобто на схильність людини насамперед піклуватися про задоволення своїх первинних потреб. Що ж стосується влади-визнання, то вона найменше поширена в суспільстві, оскільки не стільки сприяє стабілізації суспільства, скільки спростовує потребу в наявності будь-яких формалізованих відносин та норм і правил, які регулюють ці відносини. Тобто влада-визнання є асоціальною та протистоїть будь-якому іншому різновиду влади. Особливістю влади-визнання є апеляція її носіїв не до законів та закономірностей (які радше є вигаданими, аніж відповідають реальному стану справ в дійсності, оскільки спираються на спекулятивний спосіб пізнання), а до доцільності. Тому влада-визнання породжується суб’єктами, які своїм існуванням породжують взаємне відчуття чистого задоволення. Така влада зі зростанням кількості суб’єктів, що її розділяють між собою, не лише не розпорошується, але, навпаки, зростає. Це влада взаємодії, взаємопроникнення, взаємозахоплення, співпереживання. Окрім перерахованих критеріїв типологізації влади існують ще й інші. Зокрема:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб’єкта;

5) джерелом формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

В залежності від того, що береться за основу визначення влади як соціального явища, виокремлюється низка концепцій влади, які покликані розкрити особливості формування владних відносин та встановити джерело влади.

Телеологічна концепція (від грец. telos, teleos – мета, результат, кінець). Влада розуміється як здатність досягти поставленої мети, отримати намічені результати. Найбільшого поширення дана концепція набула в епоху Просвітництва або “розумового буму”, коли серед переважної більшості представників тогочасної інтелігенції, науковців та мислителів панував дух захопленості людським розумом, його “всеосяжними” можливостями. Вважалося, що людина здатна опанувати з часом весь світ, поступово відкриваючи Закони Природи. Інструментом відкриття цих Законів, звичайно, вважався розум. Такий оптимізм щодо можливостей людського розуму породжувався, очевидно, надшвидким як для того часу нарощуванням технічної та технологічної складової виробництва. Захоплення можливостями розуму підштовхнуло мислителів до трактування влади як здатності людини (суб’єкта) впливати не лише на іншу людину (суб’єкта) чи політичний інститут, але і на природу (об’єкта).

Отже, налаштованість наділяти людину здатністю не лише так чи інакше взаємодіяти з собі подібними, але і опановувати навколишній світ, підкоряти і використовувати його для задоволення власних потреб, опосередкованих ціллю або метою, породило специфічне розуміння влади. Зокрема яскравий представник епохи Просвітництва Б. Рассел, дійшов висновку, що: „Влада може бути визначена як реалізація намічених цілей”. Проте таке широке трактування влади, насправді є неадекватне дійсному стану речей, оскільки здатність суб’єкта осмислено та цілеспрямовано впливати на об’єкт за посередництва сили є нічим іншим, як майстерністю, а не владою.

В межах згаданої концепції також можна говорити про утилітарно-економічний аспект влади. Толкот Парсонс, наприклад, обстоює ідею, що влада, як і всяка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається через жорстку конкуренцію. Саме в цьому контексті розуміння влади зміст людського буття та особливості взаємодії між членами спільноти набувають винятково егоцентричного характеру. Людина людині – конкурент. Конкурентами людей робить водночас обмеженість ресурсів, що підлягають розподілу та вжитку, в поєднанні з необмеженістю людських запитів. Аби врегулювати це неспростовне протиріччя, необхідне специфічне “силове” поле, яким є влада. Переможцю належить все, переможеному те, що визначить переможець. Закріплення подібного способу співіснування членів спільноти відбувається через соціальні та політичні інститути: мораль, традиції, законодавче поле, державу тощо.

Реляціоністська (від англ. або фр. relation – відношення, зв’язки) концепція. Влада розглядається як специфічні відносини між двома суб’єктами, коли один з них справляє визначальний вплив на іншого (в більш грубому варіанті влада розглядається як суб’єкт-об’єктні відносини впливу). При цьому прийнято вважати (очевидно, помилково), що один суб’єкт контролює іншого, тоді як насправді відбувається взаємоконтроль між суб’єктами, щоправда з відмінних позицій, адже прояв владних відносин можливий лише за наявності самих суб’єктів, які з тих чи інших підстав займають визначену позицію, однак, напевно, мають потенцію змінювати її залежно від деяких чинників. Між тим, взаємоконтроль між суб’єктами (або контроль суб’єкта над об’єктом) відбувається за допомогою певних засобів, тоді як згадані владні відносини мають конфліктний характер.

Виокремлюють три основні моделі реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами та розподілу сфер впливу. Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких один суб’єкт долає спротив іншого, нав’язуючи останньому власну волю, а чи вибір. Але якщо відбувається нав’язування волі, то той суб’єкт, який диктує власну волю, насправді є не менш залежним від ситуації та суб’єкта, якому нав’язується воля, оскільки вимушений затрачати зусилля для контролю над ситуацію, тобто бути зосередженим на тому, аби суб’єкт впливу не вийшов з-під контролю. Концепція обміну ресурсами за своє джерело бере твердження, що існує первинний нерівномірний розподіл ресурсів між суб’єктами спільноти. В такому випадкові в обмін на частину ресурсів один суб’єкт нав’язує власну волю іншому. Але це можливо лише за умови інституалізованих відносин в спільноті. Інакше обмін ресурсами, насправді, не можливий, оскільки за теорією суспільного договору (Гобс, Локк) в первісному (природному) стані люди схильні вести “війну всіх проти всіх”, а протилежному випадкові – здатні задовольнятися наявними у них ресурсами і не потребують жодного нерівнозначного обміну.

Концепція розподілу сфер впливу ґрунтується на ідеї, що в суспільстві відбувається корекція владних відносин у вигляді панування-підкорення. Оскільки кожен член спільноти в різних випадках відіграє різні соціальні ролі, то завдяки цьому кожен суб’єкт впливу за інших умов може стати об’єктом впливу. Тобто владні відносини в суспільстві розподіляються відносно рівномірно між окремими членами суспільства або між владними інститутами. Зрештою, реляціоністська концепція в цілому ґрунтується на інтерпретації владних відносин як вольових, що виникають між суб’єктами (суб’єктом та об’єктом) і підлягають відносно рівномірному розподіленню між членами спільноти внаслідок обміну, розподілу чи вирівнювання позицій. Слабким місцем реляціоністської концепції є перш за все відносність розуміння влади. Тобто влада розглядається не як феномен сам по собі, а лише його окремі прояви в спільному існуванні людей. Щоправда, подібний стан розуміння влади стосується і всіх решти концепцій влади.

Психологічна концепція. Влада розглядається як засіб до вираження особливостей психічного складу суб’єкта. Кожен індивід наділений певним складом психіки, що є певним поєднанням характеру, темпераменту, нейрофізіологічних особливостей та інших якостей людини. Унікальність складу психіки кожного індивіда призводить до відмінності мотиваційної сфери окремого індивіда, що визначає його схильність до панування чи підкорення за тих чи інших обставин. Мотиви в свою чергу прийнято розрізняти на усвідомлені та неусвідомлені або підсвідомі. Таке розрізнення є надто умовним, проте вказує на здатність або схильність людини до корекції власних мотивів та водночас залежність індивіда від власних потягів, страхів, переживань.

Вступаючи у взаємодію з собі подібними, індивід відповідно до власних схильностей та свідомо або надумано вмотивованих дій намагається або підкорити собі волю іншого, тобто визначати його дії і поведінку або, навпаки, підкоритися іншому. Що стосується джерела мотивів, то вони можуть бути онтологічними, ситуативними, раціоналізованими. До онтологічних мотивів прийнято зараховувати природний (вроджений або такий, що спрямований на підтримання фізичного виживання) страх, сумління як внутрішній вроджений еталон доцільності, гідність як певне враження про зміст власного існування, іноді потяг до слави та визнання як спосіб подолати страх перед власною конечністю. До ситуативних мотивів перш за все зараховуються бажання та потяги, які актуалізуються лише за певних обставин, тобто за наявності афектуючого начала, а також відчуття неповноцінності тощо. Що стосується останнього, то влада або прагнення до влади є компенсаційним моментом, необхідним для відтворення внутрішньої рівноваги, надання змісту своєму існуванню та значимості власній особистості, перш за у власних очах. В цьому контексті можна також говорити про специфічний тип відносин між суб’єктами, що породжений сексуальними бажаннями або потягом до насилля (садизм) чи схильністю отримувати задоволення через страждання (мазохізм). До раціоналізованих мотивів прийнято відносини усвідомлені мотиви, сполучені з бажанням набути певних соціальних ознак та статусу.

Будь-яке суспільство для своїх членів пропонує певну шкалу саме соціальних цінностей: матеріальні статки, кар’єра, зв’язки, популярність тощо. Перебуваючи в межах суспільства, за дуже малим винятком, людина не здатна вийти за межі специфічної світоглядної парадигми, заснованої на основі згаданих цінностей, тому вона вимушена постійно узгоджувати власне існування з стійкими соціальними стандартами. Залежність від стандартів стимулює члена суспільства певним чином налаштовуватися на досягнення соціальних цілей, нібито свідомо мотивуючи свої дії. Проте, насправді людина не є спонтанною в своєму виборі та не є адекватною в осмисленні дійсних власних потреб, які б відповідали змісту саме її неповторного існування. Протиріччя між реальними потребами людини та стимульованими суспільством потребами викликають відчуття дискомфорту та розгубленості в людини. Однак, оскільки соціальні стимули є домінантними по відношенню до змістовно-індивідуальних, та аби уникнути нервових зривів, породжених згаданим протиріччям, член спільноти зазвичай вдається до мотивації (пояснення самому собі постфактум) своєї поведінки, дій та вчинків. Отже до раціоналізованих мотивів прийнято зараховувати: потяг (необхідність) до накопичення капіталу, потяг до набуття популярності, потяг до кар’єрного росту, схильність до протидії більш успішним членам спільноти тощо.

Саме виходячи з тих чи інших мотивів та схильностей, людина вступає в певні стійкі та постійно відтворювані соціальні зв’язки, які прийнято ідентифікувати як владні. Зрештою, в кінцевому варіанті прийнято стверджувати, зокрема, що в психіці людини закладені певні якості, які сприяють тому, що вона підсвідомо або умовно свідомо (раціоналізовано) віддає перевагу або пануванню (управлінню, садизму, підкоренню), або підкоренню, в тому числі і з огляду на бажання уникнути відповідальності та прагнення набути відчуття захищеності та внутрішньої рівноваги з огляду на відданість господарю і “перепоручення” себе в його руки. В екзальтованому вигляді “перепоручення” себе іншому виглядає як “що бог не дає, то все на краще”.

Біхевіористська (від англ. behavior– поведінка) концепція. Влада трактується як особливий тип поведінки, за якого одна частина спільноти реалізує схильність до керування (управління), а інша в той же час – схильність до підкорення. Певним чином біхевіористська концепція перекликається з психологічною, однак не дублюються вже хоча б з огляду на те, що людські діяння (діяльність або бездіяльність чи недіяння) насправді не вичерпуються в поведінці.

Окрім згаданих концепцій влади прийнято виокремлювати також системну, за якої вважається, що продукування влади відбувається соціальною системою, а не міжіндивідуальними відносинами. Влада визначається, як здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей. Відповідно до цієї концепції, влада поширюється не від індивіда до суспільства, а від суспільства до індивіда. Комунікативна концепція інтерпретує владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства. К. Дейч. Н. Лукман. Структурно-функціоналістська концепція виходить з того, що влада є властивістю соціальної організації, і інтерпретується як спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на доцільності розподілу функцій управління і виконання. Влада – це властивість соціальних статусів, ролей, яка дозволяє контролювати ресурси і засоби впливу. Інструменталістська концепція ґрунтується на розумінні влади як набору певних інструментів, за допомогою яких вона здійснюється. На думку О. Тоффлера, наприклад, базовими інструментами влади є сила, багатство та знання.

Як і решті соціальних інститутів та явищ владі також притаманні певні функції, які роблять саме явище влади соціально значущим та таким, що підлягає постійному дослідженню. Інтеграція суспільства. Аби перетворити певну сукупність різнорідних елементів в систему, визначити і закріпити за ними певні функції, а також відрегулювати процеси взаємодії між цими елементами, необхідне інтегруюче начало. Одним із проявів такого начала є влада. Під оптимізацією соціально-політичної системи слід розуміти спробу або намагання владних кіл створити такі умови в суспільстві, які були б найбільш сприятливими для поширення приватних ідей і переконань представників владних кіл серед населення в якості загально національних, при цьому, звичайно спираючись на авторитет наукових досліджень та тверджень. Забезпечення соціальної стабільності. Соціальна стабільність суспільства досягається тяглістю соціально-політичної влади та забезпеченням усіх необхідних умов для підтримання і збереження домінантної парадигми, а вже потім формуванням умов, необхідних для збереження соціального миру.

Якщо виходити з того, що політична влада – це реальна здатність одних суб’єктів проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм, то конкретизуючи характеристику політичної (насправді соціальної) влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, легальність, сукупність засобів та методів реалізації, кумулятивний характер. Верховенство політичної влади полягає в її приматі над усіма рештою різновидами влади та силових, насильницьких чи вольових впливів. Політична влада є “еталоном” будь-якої іншої влади. Політична влада є тією останньою інстанцією, яка забезпечує цілісність соціальних процесів та вберігає суспільство від руйнування під тиском внутрішніх протиріч та зовнішніх впливів. Публічність (від лат. Publicus – суспільний, народний) насправді має означати її суспільний, безособовий, відкритий характер. Але це лише в теорії. Насправді ж жодна влада не є публічною до кінця. Легальний характер політичної влади в концентрованому вигляді полягає у відповідності політичної влади наявним в державі юридичним нормам та законам. Однак, зважаючи на те, що норми та закони творяться самими людьми і здебільшого носять суто спекулятивний характер, який потім накладається на дійсність, легальність політичної влади є відносною. Зміна норм і правил автоматично тягне за собою нову перспективу сприйняття політичних рішень в межах компетенції влади. Те що за передньої домінантної парадигми сприймалося як законне, за нової може розглядатися не лише як не законне, а і як злочинне.

Сукупність засобів та методів реалізації політичної влади проявляється у застосуванні водночас або вибірково найбільш адекватних засобів політичних рішень: не лише примусу чи застосування сили, але і економічного стимулювання, морально-духовного заохочення, інформаційного сприяння тощо. Кумулятивний характер політичної влади, як і влади взагалі, полягає в тому, що для досягнення певної мети відбувається накопичення необхідних і достатніх ресурсів. При цьому накопичення одного з різновидів ресурсів, чи то капіталу, чи то владних повноважень або ж інформаційної бази здатне призвести до трансформації цих ресурсів в бажані, а чи необхідні.

Будь-які відносини між суб’єктами вважаються стійкими, якщо вони визнаються цими суб’єктами, при цьому питання про мотиви та підстави такого визнання є вторинним. Визнання владних відносин з боку суб’єктів в політологічній теорії та життєвій практиці прийнято позначати поняттям легітимності влади. Очевидно, необхідність у формуванні поняття легітимності влади оперта на особливості самої влади – в суспільстві за допомогою владних відносин фіксуються нерівнозначні позиції різних його представників. Оскільки соціальний поділ є незмінним атрибутом суспільства, то подібна (соціальна) нерівність за реальної онтологічної рівності (перед буттям, смертю, на основі ідентичності природи і становища людини) має бути не лише закріплена системою відносин, вершиною яких є владні, але і виправдані в свідомості представників суспільства.

Оскільки легітимність влади безпосередньо сполучена з виправданнями представниками суспільства, що стосуються законності влади, її покликаності та відповідності ситуації, то можна говорити про наявність відмінних між собою факторів, які робили таке виправдання не лише можливим, але й прийнятним для переважної більшості представників суспільства. В цьому контексті мова йде про типи легітимності політичної влади. Найвідомішою в політології є типологія легітимності, запропонована М. Вебером, який виокремив три типи легітимності політичного панування (саме в цьому контексті він розглядав політичну владу): традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. Поряд зі згаданою типологією в сучасній науці про політику прийнято розрізнити більш широку типологію легітимності політичної влади. Окрім зазначених вище типів легітимності, прийнято виокремлювати ще такі: на засадах участі; раціонально-цільовий; соціально-евдемонічний; національно-патріотичний та правничо-раціональний, що практично співзвучний раціонально-легальному.

Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій, переконань та звичаїв (можна також говорити про залежність людини від стереотипів, які закладені в її свідомості, та моделей поведінки, набутих нею в ході власного становлення. Усвідомленим джерелом влади є беззаперечний “авторитет”, зазвичай трансцендентний, тобто винесений за межі пізнання і представлений опосередковано через своїх “пророків” та сакральні тексти.

Раціонально-легальний тип легітимності влади базується на переконанні зацікавлених суб’єктів у законності (легальності) й соціальній виправданості (раціональності) сформованих владних відносин та існуючої влади. Окрім того, згаданий тип легітимності спирається на переконання у доцільності саме такої влади, яка по-ідеї має бути єдино здатною найкраще відобразити наявну ситуацію в державі та суспільстві і забезпечити їх розвиток в майбутньому. Ключовим терміном в означенні даного типу легітимності є “переконання” – сформоване на основі сукупності вражень, вподобань та часткової поінформованості уявлення про ту чи іншу річ або явище.

З феноменом влади тісно сполучений феномен політичної свободи, яка, за модерного підходу, суттєво відрізняється від свободи в метафізичному її контексті або правовому (соціальному) - в якості liberti. Г. Арендт, наприклад, трактує політичну свободу як дію в публічному світі, як спонтанність, випадковість, автономію волі. Таким чином політична свобода не можлива поза людською спільнотою, але в той же час є суто індивідульним проявом людини, яка започатковує в публічному просторові щось абсолютно нове – саму себе. Тобто політична свобода є необхідною і достатньою умовою постійного започаткування людиною самої себе, навідміну від моживості реалізувати свій інтерес або відстояти природні та позитивні права.

Політична рівність в контексті модерного розуміння політики є радикально відмінною від соціальної рівності – рівної можливості у доступі до розподілу благ або управління життям спільноти. Політична рівність – можливість бути визнаним іншими у своїй відмінності та неповторності, це “рівність нерівностей”.

Завдання та запитання для самостійної роботи та самоконтролю.

1. Будь - яка влада має дві складові свого існування: 1)_________________________, 2)____________________________.

Запишіть їх та дайте коментар власної позиції.

2. Б. Рассел зазначав: „Влада – це продукування навмисних наслідків”. Чи ви згодні з таким судженням. Висловіть свою точку зору й аргументи.

3. Безпосереднім носієм влади, який втілює її активне, спрямовуюче начало є _______________________________, який має володіти такими якостями (впишіть):

а)_______________________________________________________

б)_______________________________________________________

в)_______________________________________________________

г)_______________________________________________________

д)_______________________________________________________

ж)_______________________________________________________

4. До характерних ознак політичної влади належать: 1) домінування владної волі або суверенітет (верховенство); 2) відповідальність перед народом;

3)____________________________________________________

4)_____________________________________________________ 5)_______________________________________________________

5. Які з джерел політичної влади сьогодні є найпоширенішими?

6. Дайте характеристику утилітарним ресурсам влади:

_________________________________________________________

7. Політична влада за суб’єктом влада може мати наступні форми: 1) теократія,

2)_______________________________________________________

3)______________________________4)________________________

5)______________________________6)_______________________,

а за функціями виокремлюють такі різновиди влади: 1)_______________________ 2)_________________________3)_________________________

8. До основних принципів політичної влади відносять: 1) збереження; 2) дієвість; 3) легітимність; 4) таємність; 5) відповідальність; 6) толерантність і самокритичність тощо.

Стисло напишіть зміст кожного з визначених принципів:

1)_______________________________________________________

2)_______________________________________________________

3)_______________________________________________________

4)_______________________________________________________

5)_______________________________________________________

6)_______________________________________________________

9. Як ви гадаєте, яким чином політична влада опосередковується та обмежується правом за різних типів суспільного розвитку? Чи є право знаряддям політичної влади?

10. Як ви оцінюєте сутність загрози приватизації державної машини бюрократією у випадку непідконтрольності її суспільству, недержавним структурам? Чи загрожує Україні така ситуація?

Дата добавления: 2015-07-20