Тема 2. Особливості розуміння політики як явища суспільного життя. Приватна, публічна, соціальна та політична сфери: спільне та відмінне.

Суспільство як складна відкрита та саморегульована система може бути представлена за допомогою низки сфер суспільного існування, покликаних не лише відтворювати процеси, що мають місце в суспільстві, але певним чином корегувати ці процеси та задавати по можливості бажаних параметрів. Одною з визначальних і невід’ємних сфер суспільного життя є політична сфера.

Походження терміну „politike” як і термінів „politeia” (конституція чи політичний устрій), „polites” (громадянин), „politikos” (державний діяч) пов’язане з назвою давньогрецького міста-держави – полісу (polis) як форми суспільного устрою, де вільні громадяни полісу брали участь у вирішенні життєво важливих питань у формі голосування на загальних зборах. Цей вид особливої діяльності, пов’язаний із участю людей у вирішенні справ полісного життя, або, як сьогодні ми говоримо, у державному управлінні, й назвали коротким і водночас достатньо ємним словом „політика”. Воно набуло поширення й утвердились із виходом у світ знаменитої праці „Політика” давньогрецького філософа-енциклопедиста Аристотеля, де наявні перші теоретичні узагальнення й висновки щодо структури держави, принципів організації її влади, місця людини в спільноті. Завдячуючи цій праці, рівно як і набуткам Платона, Конфуція, Цицерона, з’являються перші дефініції, категорії із сфери політичного життя, а згодом і певні концепції, які щоправда ще тривалий час не мали автономного статусу й знаходились у єдиному філософсько-етичному теоретичному полі.

В контексті ж інформаційного простору, в межах якого існує сучасна цивілізація, проблема розуміння явища політики в значній мірі сполучена з проблемою класифікації людської діяльності та ідентифікації основних рис цих видів діяльності, а також визначення джерела або мотивації, що спонукають людину займатися тим чи іншим видом діяльності. Найпростіший же поділ людської діяльності можна провести по межі виробнича/невиробнича діяльність.

В сучасних філософсько-політичних концепціях (наприклад, Х. Арендт, Ч. Тейлор), що розглядають політику як соціальне явище, політична діяльність асоціюється швидше з виробничою діяльністю, аніж з невиробничою. Особливо, якщо взяти до уваги те, що політики здебільшого намагаються представити себе „слугами” народу, виконавцями волі народу (виборців), „виробниками” програм і стратегій існування і розвитку суспільства. З іншого боку, в концентрованому, хоча й дещо утилітарному розумінні суть або зміст існування суспільства в кінцевому їх варіанті зводиться до „виробництва” людини. При цьому під „виробництвом людини” слід розуміти сукупність низки процесів-результатів, спрямованих на тотальне формування соціального атому, від народження дитини до остаточної її соціалізації. Відповідно, найперше, політика розглядається як сфера людського існування в межах спільноти, що націлена на закладання таких перспектив розвитку суспільства і формування таких умов функціонування інших суспільних сфер, які б, на думку представників соціальної еліти, були б якнайбільш сприятливими для підтримання стабільності суспільства, а відповідно, „виробництва” людини, котра б найповніше відповідала стандартам суспільства. При цьому, найбільш потужним механізмом, який надає можливість представникам соціальної еліти втілювати згадані проекти в життя, є влада.

Спираючись на розглянутий щойно підход до розуміння політики, можна виокремити, принаймні, два контексти інтерпретації поняття „ політика”, широкий та вузький. В широкому розумінні зміст поняття „ політика” полягає в тому, що політика є сферою людського існування, де відбувається закладання, формування і контроль за досягненням переспектив розвитку певної спільноти людей, чи то групи, інституту, організації, чи то суспільства в цілому. В вузькому або політологічному значенні під поняттям „політика” прийнято розуміти особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної. При цьому автоматично розуміється, що ті сили, які борються за владу представляють найкращі моделі організації виробництва людини та забезпечення її умовами до існування.

Але якщо повернутися до витоків політики (те, що стосується полісу), то політика пов’язувалася не з виробничою діяльністю, а з мистецтвом, в першу чергу з риторикою – здатністю “подати” свою індивідуальність за допомогою промови, а також з мистецтвом облаштовувати спільні справи – справи полісу.

Скажімо, Платон визначав політику як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі. При цьому слід враховувати, що поліс відрізнявся від суспільства в сучасному його вигляді насамперед тим, що до полісу входили рівні – домовласники, які не опікувалися турботою про власне фізичне виживання, тобто не переймалися приватними інтересами в їх утилітарному наповненні. Суспільство ж існує за принципом великої сім’ї, членів якої об’єднує в першу чергу спільний інтерес (очевидно економічного характеру – забезпечити максимально прийнятні умови для існування і відтворення членів спільноти). Основним законом організації суспільного життя в даному випадкові є закон великих чисел, за яким стоїть нівелювання індивідуальності та зведення її до рівня пересічної особистості.

Інший підхід до визначення політики ґрунтується на її органічному зв'язку з владою, на що вказував іще М. Вебер: «...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає». Зрештою, визначення політики через владу найбільш поширені в політологічній літературі. Типовим, наприклад, є твердження, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп, що спрямована на встановлення й утримування політичної влади». Іноді в подібних визначеннях політики наголошується на державній владі як найголовнішій формі публічної влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної».

Проте такі визначення не відображають сутності й соціального призначення політики. Влада, через яку визначається політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі. Найбільш загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті визначення політики, в яких указується на використання влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб».

Отже сучасна політика втратила її первинне значення та перетворилася в щось схоже на політекономію, з якою пов’язується дослідження і реалізація влади відповідно до наявних економічних формацій в спільноті або налагодження таких відносин, в тому числі і владних, які б сприяли стабілізації та розвитку насамперед економічних відносин, а вже потім всіх інших сфер людського буття.

Суб'єкти політики До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Проте, від участі в політиці у будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша справа - ступінь участі в політиці, наділення владними повноваженнями. Вона може коливатися в межах від рядового виборця до наділеного величезними повноваженнями глави держави.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомішою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці: цілком безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» - навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення. Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему. Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або партисипант (від франц. Раrtiscipant - учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Виходячи ж з новітньої (постструктуралістської) концепції політики, політична сфера – це сфера чистої людської дії – вчинку. Соціальна сфера – сфера, що відтворює всі основні моменти виробництва людини. В цьому відношенні соціальна сфера певним чином перетинається з приватною сферою. Приватна сфера – сфера реалізації суто приватних інтересів та вподобань. Публічна сфера – сфера фіксації індивідом власної неповторності безпосередньо чи опосередковано через речі індивідуального виробництва. Зрештою, згадані сфери суспільного існування лише схематично відтворюють реальне існування суспільства і індивіда в ньому, оскільки покликані не стільки відтворити цілісність самого існування, скільки сформувати певне уявлення про це існування, відтворивши фрагментарно становище людини в сучасному світі.

Крайні позиції становища людини в спільноті за античних часів відповідали двом протилежним за своєю суттю сферам спільного буття: політичній та приватній. Політична сфера, з огляду на певну “світовість” мислення давніх греків, які віддавали перевагу безсмертю перед вічністю, для них виступала сферою, в якій відбувалося “друге народження” людини. Тобто саме в політичній сфері людина набувала власного автентичного буття, пориваючи з кайданами необхідності. На думку греків, необхідність переважно вичерпується в приватній сфері, бо вона розрахована на забезпечення необхідних умов для виживання як окремих індивідів, так і людського роду в цілому.

Термін “приватний” (private), не зважаючи на численну кількість інтерпретацій, має своє оригінальне значення. Жити цілком приватним життям означає позбутися передовсім речей, що притаманні справжньому людському життю. По-перше, зникає актуальність будь-якого досвіду, сполученого з обміном думками між членами спільноти та втрата значущості здорового глузду, опертого на інтерсуб’єктивність людського існування. По-друге, втрачається “об’єктивний” зв’язок з представниками спільноти, опосередкований через спільний світ речей, який водночас об’єднує та відокремлює між собою членів спільноти. По-третє, людина позбувається всякої можливості досягти чогось тривкішого, ніж саме життя. Проте приватність набуває змісту лише за наявності спільного світу, в якому вона і набирає свого значення. Зрозуміло, що: “Відсутність приватності полягає у відсутності інших. Якщо вони відсутні, то приватна людина не з’являється, вона ніби не існує, оскільки залишиться без значення та без наслідків для інших” (Арендт).

Приватність за античних часів ототожнювалася з певним простором, ділянкою землі, на якій проживала сім’я. Тому не останнім призначенням приватної сфери в якості місця помешкання чи домашнього вогнища є те, що людина тут має прихисток від негараздів оточуючого світу. В гіршому випадку, будучи усунутою від участі у справах, що стосуються спільноти, людина має можливість знайти втіху в обмеженій дійсності сімейного життя. А щодо перетворення “домашнього вогнища” у приватний простір, то тут ми маємо завдячувати незвичайній політичній чутливості римлян, які ніколи не жертвували, на відміну від греків, приватним заради публічного.

Як спосіб організації спільного людського існування, приватна сфера за своє змістовне наповнення має практику ведення домашнього господарства. Неприватативною рисою сфери домашнього господарства є його сполученість із “таїнствами” народження і смерті: в стінах домашнього господарства дитина приходила в цей світ, щоб потім залишити його в тих таки стінах по тому, як пройде свій життєвий шлях. Бо, зважаючи на те, що і феномен народжуваності, і феномен смерті були і залишаються недоступними для людського знання, то вони мають приховуватися в межах приватної сфери від світла громадської сфери.

Для того, щоб підтримувати і зберігати від природного руйнування речі світу, які витворені руками майстра або homo faber (людини-виробника) і які “розповідають” про індивідуальні якості цього майстра, необхідний простір публічності. Він розгортається в громадській сфері. Громадська сфера проливає світло публічності на існування людини, виводить її зі стану затіненості та прихованості в приватній сфері; надає нового ракурсу людській екзистенції: людина отримує необхідні і достатні умови для реалізації своєї соціальної сутності. Окрім того, “Людська здатність до життя в світі завжди породжує здатність переступати межі процесів самого життя та відчужуватися від них…”(Арендт).

Вступаючи в публічні зносини з іншими, індивід розширює горизонти свого буття, його екзистенція набуває нових перспектив і якостей. Відбувається колосальне розширення множини потенційних виборів, змінюється їх якісний склад. Це спонукає індивіда відмовитися від переважно автоматичного режиму підтримування свого “природного” існування та звернутися до усвідомленого проектування себе в перспективі: індивід постає в своїй уяві в якості того, ким він може бути наступної миті, в разі якщо він здійснить той чи інший вибір. А громадська сфера в даному випадку виконує функцію каталізатора – спонукає індивіда до здійснення свідомого та активного вибору.

Публічна сфера, в свою чергу репрезентує і громадську і політичну сфери в цілому та набирає ознак простору дії, думок та публічних розмов. Головне покликання приватної сфери – підтримувати тепло домашнього вогнища та надавати прихисток людині від надмірності публічного світла, бо людині не лише є що показувати, однак є що й приховувати від публічного розголосу, аби останнє не було сплюндроване або знищене. У своїй націленості виявити людське “хто” публічна сфера також перебирає на себе риси політичної сфери, що витворює простір, де тільки і можлива дійсна реалізація людини як унікальної істоти, наділеної особистісними та індивідуальними неповторними якостями. Зрештою виявляється, що справжня політична сфера не потребує наявності жодних посередників, бо є радше втіленням чистої людської взаємодії, аніж визначеним в просторі, часі чи зафіксованому на папері явищем. Тобто чиста політична сфера не потребує наявності жодних політичних інститутів, якого б вигляду не набирали останні, наприклад, законів, а також жодних усталених механізмів регулювання людського співіснування, наприклад, судів. Оскільки кожен, хто вступає до політичного простору відмовляється від будь-яких видів vita activa (активної діяльності), окрім одного – дії, що реалізується через чи супроводжується мовленням.

Завдання та запитання для самостійної роботи та самоконтролю.

1. До яких двох основних аспектів зводить сучасна політологія сутність політики?

2. Американський політолог К.Райт писав: „Політика може бути визначена як мистецтво і практика забезпечення групових цілей, що досягається шляхом подолання опору інших груп”. За М.Вебером, політика є діяльністю з керівництва. Ваш коментар цих суджень, яку точку зору Ви поділяєте і чому?

3. Структуру політики можна уявити як взаємодію: 1)______________________________________________________

2)______________________________________________________

3)______________________________________________________

4)______________________________________________________

4. „ Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”, - справедливо зазначив У. Черчілль. У чім, на Вашу думку, полягає всеохопність, універсальність політики?

5. Визначте причини і наслідки політизації економічної сфери українського суспільства.

6. Які, на ваш погляд, політичні рішення необхідно застосувати для подолання економічної кризи українського суспільства? 1)______________________________________________________

2)_______________________________________________________3)_______________________________________________________

7. До функцій політики належать:

1)______________________________________________________

2)_______________________________________________________

3)_______________________________________________________

4)_______________________________________________________

5)_______________________________________________________

8. Охарактеризуйте політику прогресивну, консервативну, реакційну. Який характер має політика, що проводиться нинішнім керівництвом України?

9. Політична сфера охоплює:

1)_______________________________________________________

2)_______________________________________________________

3)_______________________________________________________

4)________________________________________________________

Дата добавления: 2015-07-20