Тема 9. Політичне лідерство. Проблема особи в політичній практиці. Протистояння між атомізмом та ґолізмом; елітарним та егалітарним.

Зважаючи на те, що людська спільнота є не однорідною, а основним чинником її неоднорідності, безумовно, є подвійна унікальність людського буття, ми маємо справу з декількома умовно виокремленими групами членів спільноти. Одна з характерних рис відмінності між групами сполучена зі здатністю індивіда започатковувати та очолювати певні суспільні процеси, тобто бути лідером.

За сучасними даними психологічних та суміжних досліджень встановлено, що кількість наділених спроможністю до лідерства серед загальної маси представників великих груп (націй, етносів) складає від трьох до семи відсотків. Саме з останніми асоціюється соціальна та політична активність, започаткування нових процесів та витворення історичних і політичних прецедентів.

Отже політична практика показує, що процес розподілу і реалізації влади в суспільстві зовсім не передбачає рівної участі у неї всіх громадян. Владу завжди здійснює невелика соціальна група – меншість, яка уособлює владне панування і керівництво суспільними процесами. Така меншість, яка наділена владою і відіграє суттєву роль у розробці та здійснені політичних рішень – є еліта.

Термін “ еліта ” (від лат. еligere та франц. elite) означає “ кращий, вибраний, добірний ”. Це поняття визначає найбільш цінні для суспільства соціальні групи, які внаслідок притаманним ним соціальним якостям здійснюють керівництво певними сферами суспільного життя. Залежно від місця і ролі в системі суспільних відносин, еліта поділяється на економічну, духовно-інтелектуальну, наукову, освітню, військову, політичну, інформаційну, адміністративну тощо.

Політична еліта – найвища, найбільш активна, динамічна і відносно привілейована соціальна група, яка усвідомлює свої специфічні інтереси і інтереси всього суспільства, бере безпосередньо участь у прийнятті та здійсненні політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади або суттєвим впливом на неї забезпечує реалізацію інтересів своєї соціальної групи або всього суспільства.

Термін “еліта” введений на початку ХХ ст. в працях італійського ученого В. Парето, хоча ідеї політичного елітаризму, тобто поділу суспільства на “вищих” та “нищих”, “аристократів” і “простолюдинів” виникли в давнину і знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платона, Макіавеллі, Ніцше.

Перші класичні концепції політичних еліт з`явились на межі ХІХ-ХХ ст. Саме вчені італійської школи політичної соціології Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс стали творцями кластичних теорій еліт. Вони спирались на ідеї Н. Макіавеллі. Г. Моска зазначав, що у всіх суспільствах існує два класи – клас керуючих і клас керованих. Клас керуючих в суспільстві завжди є меншістю, яка керує більшістю внаслідок своєї організованості і згуртованості і наявності особливих якостей. Ці якості історично змінюються в процесі еволюції людського суспільства і відкривають дорогу до політично пануючого класу: військова доблесть, багатство, наявність релігійного сану. Оскільки прогрес суспільства вимагає від політичного класу нові якості, то пізніше Г. Моска надавав особливого значення для представників правлячого політичного класу таких якостей як наукові знання, розум, талант, освіченість, що в сукупності обумовлює здатність управління суспільством.

Г. Моска обгрунтував необхідність циркуляції еліт, в яких він виділяє два типи “аристократична” (закрита) та “демократична” (відкрита, що допускає поповнення своїх лав новими соціальними силами). Боротьба за домінування в суспільстві між цими двома типами еліт визначає політичний прогрес, хоча Г. Моска визнавав і певну рівновагу в політичній боротьбі, яка забезпечує наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення.

Відомим творцем елітаризму є співвітчизник Г. Моски – Вільфредо Парето. Він визначав еліту як клас, що складається з людей, найбільш здібних і продуктивних у різних сферах діяльності. Головне у понятті “еліта” - це переваги розуму, характеру, спритності тощо. Це приводить до розмежування еліт за методами і способами їх діяльності: еліта “левів”, яка використовує силові методи панування і збереження влади і еліта “лисиць” - майстрів обдурення, демагогії і спекуляції. Кожна з цих еліт має певні обмеження у владних відносинах, тому не може задовольняти всі суспільні потреби. Для збереження соціальної рівноваги потрібна постійна зміна, циркуляція еліт. Кожна з цих еліт має фази піднесення до влади, утвердження на владному керівництві занепад і деградація – втрата панівного становища, перехід в контреліту. В. Парето вважає, що циркуляція і зміна політичних еліт є одним з головний факторів історичного прогресу.

Позицію політичного елітаризму відстоював німецький вчений Роберт Міхельс. Він вважав, що залучення мас до політики деформує політичний процес і веде демократію до загибелі, а саме безпосереднє панування мас є технічно неможливим. Він формулює так званий “залізний закон олігархічних тенденцій” у демократії, згідно з яким ефективність демократії обмежується необхідністю діяльності організацій, що спирається на “активну меншість” (еліту). Маси, які мають такі якості як: некомпетентність, індиферентність, пасивність, потребу в керівництві, почуття вдячності вождям – не здатні до самоорганізації і самостійного управління суспільством. Тому влада повинна належати “енергетичній меншості”, хто має життєву силу. Це призводить до соціального дистанціювався еліти та мас.

У працях Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса найшли відображення основні параметри концепції політичної еліти:

o особливі якості і властивості, що притаманні для представників еліти;

o активність, організованість і згуртованість політичної еліти;

o соціальна дистанція і відносини між масами і елітою;

o формування і утворення політичних еліт;

o місце, роль і вплив еліт на суспільне життя.

Концепцією політичних еліт, яка враховує потреби сучасного політичного процесу в демократичних суспільствах виступає ціннісна теорія еліт, яка базується на ряді спільних засад:

o обєктивний і необхідний характер функціонування еліти в суспільстві, яка в силу своїх здібностей і досягнень, здатна забезжпечувати потреби суспільного розвитку;

o панівне становище еліти в системі політичних відносин відповідає інтересам суспільства, так як еліта виступає найбільш згуртованою, активною і продуктивною частиною суспільства;

o еліта – рушійна сила суспільного розвитку, здатна проводити ефективні для всього суспільства дії;

o формування еліти витікає із відбору суспільством найбільш гідних представників, тих хто має непересічені властивості і якості;

o елітарність як соціальна якість визначає засади представницької демократії, виходячи з рівності можливостей, коли соціальна рівність в суспільстві сприймається як рівність життєвих шансів і можливостей, а не результатів і соціального положення.

У цих теоріях еволюція еліт співвідноситься з динамікою розвитку суспільства, зі зміною ціннісних орієнтацій людей. Аристократична еліта змінилась приватнопідприємницькою, яка змінилась менеджерською, інтелектуальною і інформаційною.

В руслі цих ідейних настанов характерні погляди українського вченого Вячеслава Липинського. Згідно з В. Липинським аристократія (від грецьк. aristokratia – кращий) – це група найбільш видатних і найкращих у конкретний історичний період представників нації, тому що вони є керівниками, провідниками і організаторами нації. Під іх керівництвом нація організовується, діє, розвивається, досягає ефективного розвитку. Інший український вчений Дмитро Донцов співвідносить еліту з аристократією, “владною кастою”, адже ці люди є кращими завдяки їх шляхетності, мудрості, сміливості, мужності. Д. Донцов визначає еліту як ініціативну меншість, яка покликана розробляти і впроваджувати національну ідею, звернену до “серця” нації, її волі, мобілізувати націю на боротьбу за цю ідею.

Ціннісні теорії потребують виведення якісних параметрів впливу еліт на суспільство. Філософ Микола Бердяєв виводить “коефіцієнт еліти” як співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості освічених в даному суспільстві. Коефіцієнт еліти у 5-6 відсотків свідчить про наявність достатньо-позитивного потенціалу розвитку суспільства, падіння до одного відсотка створює в суспільстві нестабільність, підрив державності, веде до занепаду суспільного життя.

Плюралістичні концепції еліт базуються на функціональному підході до аналізу сучасних еліт. Автори функціональних концепцій (Келлер, Рісман, Штеммер) визначають свої погляди на таких засадах:

o у сучасному суспільстві існують багато еліт, кожна з яких не може домінувати в політичному житті. Плюралізм еліт витікає з ускладнення соціальних відносин і визначається суспільним поділом праці, наявністю різноманітних груп: професійних, демографічних, релігійних, регіональних тощо – що виділяють з свого середовища власні еліти, які представляють, захищають цінності і інтереси певних груп;

o між масою і елітою складаються відносини представництва і узгодження інтересів, а не просто панування чи керівництва. Формується демократичний механізм взаємодії соціальної групи і еліти, що запобігає і обмежує олігархічні тенденції в діяльності еліти, яка в значній мірі репрезентує інтереси певних частин суспільства;

o в рамках “демократичних правил гри” відбувається конкуренція еліт, що приводить до позитивної діяльності еліт в суспільстві, до витіснення асоціальних елементів правящих структур на периферію політичного процесу;

o розпорошеність центрів прийняття і реалізації владних повноважень між різними групами і соціальними інститутами виступає певною гарантією проти прийняття небажаних і неефективних для суспільства політичних рішень;

o про стирання відмінностей між елітою і масами в правовій соціальній державі: канали поповнення еліт з боку громадян і суспільства вільні і доступні.

Реальна практика життя сучасних демократичних суспільств частково підтверджують ці постулати. Хоча в головному і суттєвому ці погляди ідеалізують політичну ситуацію, видають бажане за дійсне в політичному процесі. Дійсним залишається і в значній мірі посилюється (особливо в умовах глобалізації сучасного світу) те, що певні представники політико-фінансових і промислових груп, інтелектуально-інформаційні центри в значній мірі акумулюють, визначають і проводять свої інтереси як в окремих країнах, та і координують і узгоджують свої плани в глобальних масштабах сучасного світу.

Ліволіберальні концепції еліт (Ч.Міллс, Р.Мілібанд) є певним опонентом плюралістичної концепції еліти. Виходячи з аналізу стану сучасного політичного життя вони так визначають свої погляди:

- не індивідуальні якості і досягнення визначають шлях в еліту, а займання керівних посад і командних позицій визначають положення еліти;

- визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка вирізняється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю: її згуртовуючий чинник полягає не тільки в зацікавленості членів еліти і збереження свого привілейованого стану, але у близькості інтелектуально-інформаційного, культурно-освітнього рівня, стилю життя, відпочинку тощо;

- глибока відмінність між елітою і масами: вихідці із нижчого соціального середовища можуть увійти в еліту, лише здобувши високі посади в соціальній ієрархії; вкрай обмежений вплив мас на діяльність еліт: багатство, знання, володіння певною інформацією, політичні технології маніпулювання, володіння ЗМІ та інші сучасні ресурси дають можливість еліті безконтрольно і масштабно управляти масою;

- еліти формуються переважно із свого середовища, значною мірою відбувається процес самовідтворення еліти;

- забезпечення свого власного панування, розширення таких можливостей використовуючи сучасні соціально-психологічні і політичні технології виступає пріоритетною функцією еліти, цим пояснюється її антидемократичне призначення, вся система управлінських рішень працює для забезпечення цієї функції.

Соціальне призначення і політична роль еліти віддзеркалюється в наступних функціях:

- стратегічна. ЇЇ зміст полягає у формулювані, розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, вироблені політичної програми діяльності; проявляється в генеруванні нових ідей, способів і методів соціальної трансформації суспільства;

- комунікативна. Передбачає ефективне відображення в політичних програмах інтересів різних соціальних груп і верств наоелення і реалізацію їх в прктичних діях, захисті соціальних цілей, що забезпечують цілісність суспільства;

- інтегративна. Полягає в інтеграції різних соціальних сил навколо національної ідеї, загально-суспільних інтересів, у зміцненні стабільності суспільного життя, в запобіганні і вирішенні соціальних протиріч і конрфліктів, в демократизації політичних структур, співпраці всіх соціальних сил суспільства;

- організаторська. Передбачає здійснення на практиці виробленого курсу, реалізації політичних рішень в життя шляхом організації і мобілізації мас.

Політична еліта в суспільстві є неоднорідна і внутрішньо диференційована. У науковій літературі виділяються різні типології політичних еліт, в основі яких є різні підходи і ознаки. Так, за способом формування еліт виділяються “відкриті” та “закриті” еліти. Відкрита еліта формується більшою мірою публічно і прозоро. Відбувається прихід в еліту нових членів, які проявили високі здібності, організаторську майстерність і вищий професіоналізм у певній сфері діяльності. Формування відкритої еліти також здійснюється в умовах певного публічного процесу і на який певним чином впливає громадська думка, ЗМІ. Закрита еліта формується головним чином з власного середовища, відбувається процес відтворення і самовідтворення.

Залежно від джерела впливу, еліти поділяються на спадкові (представники аристократії), ціннісні – члени еліт, що займають високопрестижні і впливові суспільні і державні позиції, владні – безпосередньо здійснюють владні повноваження і функціональні – професіонали-управлінці, завдяки кваліфікації і компетенції займають керівні посади в системі управління.

За ознакою зрілості суспільства виділяються традиційна і сучасна еліта. До ресурсів владарювання традиційної еліти (вожді, монархи та їх оточення, дворяни, священики) відносяться традиції, звичаї, релігія, культурно-ціннісні норми та стереотипи. Сучасна еліта включає різноманітні соціально-професійні групи: вчених, інтелектуалів, чиновників, технократів, бізнесменів, юристів тощо, що забезпечує сучасній еліті значно більші ресурси та їх можливості застосування в сучасному політичному процесі.

За способом боротьби за владу політичні еліти бувають легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які виборюють владу, застосовуючи раціонально-легальні методи (конкуренція, змагання, виборчий процес) при підтримці мас, а нелегітимними – ті, що панують над більшістю в результаті змов, переворотів, при цьому головним чином застосовуючи примус, насильство.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на вищу адміністративну (службовці-управлінці, депутатську) яка бере безпосередню участь у процесі прийняття рішень в масштабах держави; середню (регіональні еліти, муніципальні, партійні, та еліти громадських організацій), в які входять службовці, вчені, менеджери, інженери, інтелектуали тощо. За основними сферами життєдіяльності суспільства виділяються політична, економічна, соціальна, культурна, релігійна, інформаційна тощо. За ознакою здійснення політичної влади політичні еліти поділяються на правлячі(які безпосередньо володіють державною владою і здійснюють владні повноваження. Одним із важливих пріоритетів їх діяльності - утримання і збереження влади) і опозиційні еліти (зорієнтовані на відвоювання влади у правлячої еліти з метою реалізації власної політичної програми).

За класичного підходу до розуміння явища політики політичний лідер може бути визначений як авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їхньої діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей. При цьому надто складно встановити особливості набуття будь-якою людиною авторитету серед собі подібних, як і те, чим же насправді є авторитетність.

Проте, спираючись на філософську концепцію Канта, зокрема розуміння краси як підтвердження доцільності, по аналогії можна мислити авторитетність як підтвердження здатності носія авторитету до констатації та відтворення доцільності. Лідер – суб’єкт, що здатний найбільш адекватно представити (виразити) прагнення, сподівання або інтереси певної групи та/або спроможний своїм прикладом продемонструвати шляхи вирішення нової для групи проблеми. В даному контексті під політичним лідером розуміється суб’єкт, що визначає моделі аполітичної поведінки в новітніх ситуаціях та очолює процес опанування новітніх ситуацій.

За класичного підходу до трактування політичного лідерства існують спроби встановлення його типології. Зокрема виділяють традиційне, харизматичне, раціонально-легальне, цезаристське, плутократичне, популістське.

Поряд з політичним лідерством в політичній сфері сучасності значного розголосу набула проблема політичних еліт, що свого розгортання досягла в протистоянні елітарного та егалітарного начал спільноти. Якщо звернутися до етимології терміну еліта, то виявиться, що під елітою розуміють носіїв кращих рис та якостей, певні еталони досконалості в межах сфери чи роду. Відповідно політична еліта має сприйматися як деяка група представників спільноти, що втілюють в собі риси, які перетворюють останніх на найбільш пристосованих до формування і відтворення політичної сфери та найбільше відповідають особливостям політичної істоти.

Існують інші підходи до розуміння феномену політичної еліти, які виходять з особливостей формування соціальної ієрархії, функціонального навантаження, ситуативності. Саме виходячи з того, що до політичної еліти потрапляють виключно за сприятливого співпадання обставин (сприятливої ситуації), формується егалітариський підхід: в політиці всі рівні.

Завдання та запитання для самостійної роботи та самоконтролю.

1. Розкрийте співвідношення понять „політична еліта” й „національна еліта”.

2. Характерними рисами політичної еліти є:

а)______________________________________________________

б)______________________________________________________

в)______________________________________________________

г)______________________________________________________

3. Підкресліть прізвища авторів основних концепцій еліт:

Ніцше Ф., Парето В.,

Вебер М., Боден Ж.,

Кун Т., Лассуел Г.,

Моска Г., Камю А.,

Зіммель Г., Дільтей В.

4. Випадкового провідника не буває, оскільки він завжди „дітище свого часу”, своєрідний „відгук на його запит”. Випадковими можуть бути окремі політики, хоча нерідко досягають найвищих державних посад. Чи поділяєте ви таку точку зору? Ваш коментар цих міркувань із огляду на український політичний досвід.

5. У середовищі нашого сучасного суспільства з’явилась т.зв. „нові українці”. Чи можна їх характеризувати як еліту?

6. Г.В.Гегель стверджував, що політичні цілі, які ставляться видатними лідерами (керівниками), відбивають історичну правду свого часу.

7. Чи „квазіеліта”, та „контреліта” – поняття синонімічні? Обґрунтуйте свою думку.

8. За стилем лідерства виокремлюють кільки типів лідерів. Визначте особливості:

Ø Лідера - прапороносця: __________________________________

Ø Лідера – службовця _____________________________________

Ø Лідера – торговця_______________________________________

Ø Лідера – пожежника_____________________________________

Ø Лідера – актора________________________________________

9. Заповніть таблицю відомими прізвищами із українського політикуму.

---

Дата добавления: 2015-07-20