Тема 5. Політичні режими, особливості їх функціонування. Типологія політичних режимів. Політичні системи.

Політичний режим є одним із базисних понять політології. Проте поняття політичного режиму є досить абстрактним та таким, що важко піддається визначенню. Оскільки поняття політичного режиму покликано відображати стан наявних умов в державі та суспільстві, сполучених зі спроможністю людини реалізувати свої політичні та природні права, то виразити або описати ці умови адекватно є фактично не реальним, бо неможливо остаточно визначитися з тим, за яких саме умов людина здатна реалізувати всі свої права, до того ж таким чином, аби не обмежити подібних прав інших.

Крім того, якщо виходити з постструктуралістського розуміння явища політики, то політичний режим корелює з сукупністю умов в спільноті та державі, придатних так чи інакше для того, аби людина могла розкрити та реалізувати свою політичну природу. Це якщо виходити з того, що людина не лише соціальна, але і (можливо в першу чергу) політична істота.

З іншого боку, складність визначення поняття “політичний режим” в контексті класичного підходу до розуміння явища політики полягає в тому, що саме поняття постійно модифікується в залежності від підходу до його розгляду та перетинається з іншими поняттями, зокрема “форма державного правління”.

Все ж політичний режим визначається як система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади.

Не зважаючи на те, що важко визначити чітко саме поняття, політичний режим може бути структурованим. Але структура політичного режиму досить часто відображає політичну структуру суспільства, з тією лише різницею, що має місце більший “нажим” на відносинах між елементами структури.

Виокремлюють також типи політичних режимів. Зокрема за Г. Моске: автократичний, ліберальний. Або демократія, авторитаризм, тоталітаризм, охлократія, анархія. Оскільки політичні режими є динамічними по своїй суті, то передбачається трансформація політичних режимів та сукупність чинників, що призводять до цього.

Політичний режим – сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державою владою і суспільством.

Політичний режим, що базується на вияві політичної волі більшості громадян країни шляхом голосування на виборах і в реалізації цієї волі спирається виключно на закон вважається демократичним.

Демократія (грец. demos – народ і kratos - влада) – влада нарду, народовладдя, що виходить із організації та функціонування державної влади на засадах визнання нарду її джерелом і носієм.

Політичний режим, в основі якого лежить лише такий метод реалізації політичної влади як насилля, прийнято вважати недемократичним.

Демократичний тип політичної системи в своїй основі має демократичний політичний режим і, як правило характеризується: таким основними рисами й властивостями як:

- широке забезпечення прав і свобод громадян та їх рівноправність;

- чіткий розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу й судову;

- широке представництво громадян і політичних інститутів у реалізації державної влади;

- виборність і підзвітність законодавчих органів влади знизу догори;

- змагальна форма політичної участі;

- функціонування багатопартійної системи;

- відсутність політичної цензури

Недемократичні політичні системи часто називають автопрактичними.

Автократія (від грец. autokrateia – само державність, самовладдя) – система управління суспільством (державою), при якій одній особі належить виключна і необмежена верховна влада.

Недемократичні або автократичні системи прийнято поділяти на тоталітарні й авторитарні. Тоталітарна (від лат. totalitas – повнота, цільність або totalis – увесь, повний, цілий) політична система прагне до контролю над усіма сферами як суспільного, так й особистого життя громадян. Вона вимагає покірності й повного послуху. Характерними рисами такої політичної системи є:

Ø над централізація й бюрократизація державної влади з обмеженням або порушенням прав людини;

Ø зосередження неконтрольованої державної влади в руках вузького кола осіб (хунта, політбюро, клан і т.ін.) або однієї особи;

Ø створення механізму владних структур на однопартійній основі, жорсткої ієрархічної субординації і суворої дисципліни;

Ø ліквідація конституційних прав і свобод громадян, втручання в їх особисте життя;

Ø заборона демократичних організацій, ліквідація всіх форм плюралістичного мислення, опозиції, репресії супроти прогресивних сил;

Ø нав’язування суспільству однієї – єдиної ідеології, жорстоке придушення виявів інакомислення і критики керівництва, тотальний партійно-політичний контроль і цензура в засобах масової інформації;

Ø мілітаризація суспільного життя;

Ø соціально-політична демагогія щодо єдності режиму й суспільства, правлячої еліти і мас, партії й народу.

Тоталітаризм цілком справедливо оцінюється як соціальне лихо. Проміжне місце між ним і демократією займає авторитарний (від лат. autoritas – влада, вплив) тип політичної системи, якому притаманні:

Ø концентрація всієї політичної влади в єдиному центрі ухвалення політичних рішень;

Ø відсутність повної реалізації демократичного принципу розподілу влади, максимальне розширення компетенції її виконавчої

Ø значне обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян, для принципу: „все, що не дозволено – заборонено”;

Ø жорстка реалізація номенклатурного принципу, тобто розстановка і переміщення керівних кадрів усіх рівнів за волею вищої влади і не підзвітність її „низам”;

Ø обмеження діяльності політичних партій, громадських об’єднань і рухів;

Ø зведення до мінімуму можливості політичної опозиції;

Ø процвітання корупції у різних сферах державної влади.

Головною опорою недемократичних політичних систем є вертикальні силові структури влади – армія, каральні органи. Вони базуються здебільшого на безапеляційно-командному методі керівництва: жорсткі розпорядження, накази, директиви з настійною вимогою їх безумовного виконання. Серед головних засобів подолання кризових ситуацій, загально суспільних проблем – свавілля, репресії, переслідування. Водночас авторитарним формам влада, на відміну від тоталітарних, властиві й певні елементи демократії: автономність особи, формальний розподіл влади, допуск багатопартійності, існування профспілкових організацій, формальне існування профспілкових організацій, формальне існування представницьких органів влади різних рівнів, відсутність тотального контролю над суспільством й обмеження вторгнення в поза політичній сфери тощо. Із огляду на такі якості авторитарних політичних систем як здатність забезпечити суспільний порядок, доволі швидко здійснити реорганізацію суспільних структур чи сконцентрувати зусилля й ресурси (людські й матеріальні, фінансові, інтелектуальні) на вирішення певних суспільно важливих конкретних питань і проблем, що особливо необхідно в екстремальних суспільних ситуаціях, у перехідний період, за умов зламу старих суспільних структур і пошуку нових, авторитаризм може набути певної привабливості й спонукає владні структури посттоталітарних країн до застосування його певних методів як достатньо ефективного засобу проведення радикальних суспільних реформ.

Політичні системи багатьох країн носять перехідний або політичний характер, тобто коли поєднуються елементи тоталітаризму й авторитаризму й демократії. Тому цілком природна з’ява поняття „частково демократичні системи”. Формування, функціонування й еволюція політичних систем різних типів у просторі й часі, їхня взаємодія й взаємо переходи становлять політичний процес (від лат. processus - просування) як умови їхнього розвитку.

Принцип та основні ознаки демократії. Демократія як системна соціальна цінність. Що включає в себе форми суспільного життя певну систему цінностей суспільного устрою, соціального і політичного руху за утвердження дійсного народовладдя в усіх сферах соціуму є результатом довгого розвитку і практики суспільного життя. Тому демократія не приноситься, не вводиться (як правило це дуже малоефективна спроба), а є результатом розвитку самих соціальних відносин у конкретному типі суспільства і відповідній цивілізації. Проте, розвиток демократії найбільш розвинених і цивілізованих суспільствах сучасного світу демонструє необхідність врахування передумов встановлення і функціонування демократії, значимості принципів та основних ознак демократії для різних суспільств і культур, які відповідно до своїх історичних традицій, звичаїв, культури, менталітету по своєму, в своїх специфічних умовах здійснюють загально-цивілізаційний процес становлення і утвердження демократичних цінностей в систему своєї життєдіяльності.

Загальними передумовами утвердження демократії, при різноманітній специфіці, своєрідності розвитку конкретних суспільств є:

­ достатньо високий рівень економічного розвитку країни, наявність різних форм власності, наявність реальної і дієвої конкурентної боротьби в сфері виробництва, високий рівень мотивації особистості в сфері праці;

­ розвинута соціальна структура суспільства, розширення долі середнього класу в соціальній структурі, високо-статусні притягання все більшої кількості громадян суспільства;

­ наявність соціально-політичних доктрин, різних ідеологічних концепцій, програм, ідей, позицій які відображають реальні різноманітні інтереси різних соціальних груп суспільства;

­ наявність і забезпечення соціального плюралізму, певні елементи функціонування громадянського суспільства, розвиток різноманітних соціальних інститутів в соціальних організаціях;

­ достатньо високий загальний рівень культури, освіти перш за все в сфері політичного життя, активне включення громадян в різні сегменти суспільно-політичного життя;

­ усвідомлення значної кількості громадян значення цінностей демократії, готовності їх до активної політичної боротьби за утвердження цих демократичних цінностей;

­ певна узгодженість цінностей демократії з базовими цінностями історичного розвитку народу, його способу і стилю життя.

Базові цінності демократії носять загально-цивілізаційний характер, але це абсолютно не означає, що їх утвердження повинно мати одноманітний, абсолютний, загальний спосіб здійснення і реалізації. Модифікація, специфіка, особливості, врахування історичних традицій, звичаїв, міри включеності в демократичний процес виступають реальною і необхідною умовою здійснення і становлення демократії в сучасному світі. Сьогодні, це надзвичайно актуально в теорії, але ще в більшій мірі в практиці утвердження цінностей демократії.

Цінність демократії, як універсального способу життєдіяльності людини і їх соціальних організацій в суспільному житті виявляється в наступних аспектах:

­ як відповідність до природи і соціальної сутності людини її буття в цьому світі. Демократія сприяє позитивному розкритті соціальної творчості людини направленій на індивідуальне суспільне благо, на конструктивну творчість;

­ як форма індивідуальної свободи, але в рамках врахування свободи інших людей, як противага волюнтаризму, анархізму в межах конституційних, правових, моральних, релігійних норм. Демократія як політична форма втілення соціального добра, критерієм якого є все те, що направлено на інтереси людини і суспільство, що розвиває і збагачує людину і суспільство;

­ як спосіб управління суспільними справами. В цьому значенні, демократія не є ідеальною формою політичного устрою, але вся проблема полягає в тому, що всі інші форми суспільного життя, як підтверджує історична практика значно гірші. Тому реальна проблема цінності демократії в цьому сенсі полягає у вдосконаленні реальних механізмів народовладдя в конкретному типі суспільства, у формах і способах організації суспільного життя;

­ як ступінь і міра розвитку соціальної активності різних суб’єктів політичного життя. В цьому відношенні, демократія розглядається не як ідеальна форма організації всього суспільного життя, а як свідома і активна діяльність (в рамках права, моралі, загальнолюдських цінностей), від індивідуума до великих соціальних і корпоративних організацій, процеси демократичного життя діють різні інтереси різних суспільних сил і груп;

­ як дійсний шлях вдосконалення суспільних відносин, забезпечення суспільного прогресу. Це форма суспільного життя, яка постійно потребує змін і вдосконалення, так як цим забезпечується права і свободи людини. В цьому відношенні цінність демократії полягає в тому, що вона в собі акумулює досягнутий ступінь ідеального і реального на шляху безперервного прогресу людської цивілізації.

Цінності демократії не знімають проблему її дійсного тану, якості, вад і недоліків. Така постановка проблеми загострює необхідність реальних шляхів вдосконалення демократії. Які ж фактори важливо враховувати при аналізі недоліків демократії. Недоліки демократії є тільки продовженням цінностей і благ демократії, але і вони потребують аналізу і вироблення засобів для їх мінімізації в суспільному житті.

Оскільки в сучасних умовах так званий демократичний режим є домінантним, то його дослідженню присвячується значна частина уваги. Проте сучасна демократія фактично не має нічого спільного з автентичним її значенням, яке мало місце за грецького полісу. Сучасна демократія в першу чергу призвела до усунення від влади національної аристократії, в іншому випадкові імперської аристократії, і заміни її на квазінаціональну політичну еліту.

Щодо класифікації демократичного режиму, то виокремлюються: класична ліберальна демократія; плюралістична; корпоративна; партисипітарна (демократія участі); елітарна.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність політичних організацій, інструкцій, за допомогою яких здійснюється формування й функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до наявного рівня його політичної культури.

Як механізм влади, політична система пов’язана впершу чергу з тими суб’єктами політичних відносин, які носять інституалізований (від лат. institutum - організація, лад; запроваджений порядок) характер. І в такому контексті політичну систему суспільства можна розглядати як інституалізований механізм політики, різноманітні елементи якого організовують і нормативно зміцнюють окремі види політичних відносин.

Домінантною ознакою того чи іншого компоненту політичної системи є його відношення до політичної (державної) влади. Власне ті політичні інститути (організації й установи), які так чи інакше пов’язані з реалізацією політичної влади, і виступають у ролі найважливіших компонентів політичної системи. У сучасному суспільстві такими інститутами передусім є держава, політичні партії, а також громадські організації та рухи. Окрім держави, політичних партій, громадських об’єднань і рухів до структури політичної системи, як правило, відносять політичну владу, політичні відносини (про які мова йшла вище) й політичну культуру – сукупний показник рівня, характеру і змісту політичних знань, оцінок, навичок та дій громадян як суб’єктів політичного життя.

Таке розуміння структури політичної системи суспільства дозволяє: надати їй рис універсальності, тотальності, оскільки вона своєю дією охоплює все суспільне середовище, усіх громадян. Тобто політична система суспільства постає як дієвий механізм, що забезпечує і продукує суспільний порядок, який досягається системою дій, що називаються політикою.

Зважаючи на різноманіття політичних систем, їх унікальність та специфічність, вони підлягають класифікації (типологізації). В межах політичної науки вироблено безліч типологічних різновидів політичних систем: відкриті й закриті; рабовласницькі, феодальні, капіталістичні; колективістські й індивідуалістські; диктаторські й ліберальні, конкурентні й авторитарні, внутрішні й зовнішні тощо.

У сучасні політології достатньо популярного є типологія відомого американського політолога Г.Алмонда, (в основі якої лежить рівень політологічної культури та характер взаємодії різних політичних інститутів), який виокремлює наступні політичні системи:

Англо-американський тип політичної системи (США, Англія, Австралія) асоціюється в першу чергу з стабільністю, характерною однорідною політичною культурою й чітко структурованою політичною багатогарантійністю та поділом державної влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Континентальна-європейський тип політичної системи, який найповніше репрезентують Франція, Німеччина, Італія, не дивлячись на притаманну різноманітність політичної культури, широкий спектр політичних партій тяжіє до ліберально-демократичних традицій, збереження усталеного суспільного механізму, захист суспільства від модерністських новацій влади.

Доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи (притаманний багатьом країнам Азії й Латинської Америки) характеризується своєрідним поєднанням західних цінностей із місцевими етно-релігійними традиціями, невиразним поділом державної влади, коли, наприклад, армія може перебрати на себе законодавчі функції, а виконавча влада втручається в справи судової тощо. Тут часто домінує авторитаризм, звідси насильство, недемократичність, нестабільність, низький рівень політичної активності громадян, песимізм і байдужість у поєднаній з страхом, соціальні конфлікти на расовому, етно-релігійному, мовному, регіональному грунті.

Тоталітарним політичним системам (нацистська Німеччина, Радянський Союз, фашистська Італія) притаманні однорідна політична культура, високий рівень суспільної інтеграції й надзвичайна централізація влади, що досягається насильством і знищенням опозиції. Звідси функціональна нестабільність, засилля бюрократії, корупція в усіх її проявах тощо.

Політична система як компонент або підсистема загальної соціальної системи, якою постає суспільство, виконує стосовно нього й інших його підсистем певні функції.

· Владно-інтегративна функція політичної системи знаходить свій вияв в інтеграції всіх елементів суспільства в єдине ціле, підтримуванні його цілісності та стабільності із огляду на цінності й ідеали, як їх усвідомлюють панівні політичні сили.

· Прогностична функція політичної системи полягає у визначенні мети і завдань політичного, економічного, соціального, культурного розвитку суспільства, виробленні програм його життєдіяльності.

· Організаційна функція виявляється в мобілізації людських, матеріальних, духовних ресурсів суспільства для досягнення завдань, цілей, які ставлять перед суспільством його панівні соціально-політичні сили та в обов’язковому для всіх громадян розподілі цінностей (благ, послуг, пільг, нагород тощо) у суспільстві.

· Регулятивна функція пов’язана в першу чергу з потребою легітимності та суспільної підтримки політики та влади, зі здатністю системи формулювати популярні символи і гасла, переконання, погляди, соціальні міфи, маніпулюванням суспільною свідомістю для пояснення і виправдання тих чи інших політичних рішень, діяльності політичних інститутів, їх змісту й оновлення з метою постійної підтримки та підсилення легітимності влади задля ефективного виконання своїх функцій.

Деякі автори більш глибше деталізують перелік функцій політичної системи. Відомий американський політолог Г.Алмонд розробив навіть так звану функціональну модель політичної системи суспільства, де описує її чотири функції „введення”, що пов’язані з впливом середовища на політичну систему – політична соціалізація;залучення громадян до політичної участі; артикуляція їх інтересів; агрегування інтересів та три функції „виведення”, що пов’язані із внутрішнім функціонуванням політичної системи – вироблення законів (парламент); їх застосування або здійснення політики (виконавча адміністрація); контроль за їх дотримуванням (судові органи).

Завдання та запитання для самостійної роботи та самоконтролю.

1. Чи є тотальним поняття „політична система” і „політична система суспільства”?

2. Поняття політичної системи суспільства відображають єдність двох сторін політики: дії й організації. Ваше розуміння цього судження.

3. Які фактори і чому впливають на ефективність політичної системи?

4. За якими ознаками можна визначити демократичність (або недемократичність) політичної системи?

5. Який тип політичної системи – демократичний чи недемократичний є більш стійким і життєздатним? Чому? Ваші аргументи.

6. Які системоутворюючі засади та основні функції політичних систем ви б виділили?

7. Що лежить в основі типології сучасних політичних систем суспільства?

8. Політична система – це діалектична єдність ідеологічного, функціонального, регулятивного та інституційного чинників. Чи ви згодні з таким висновком. Ваш коментар.

Дата добавления: 2015-07-20