Тема 1. Введення в курс “Політології”. Структура, предмет та об’єкт науки про політику, основні підходи до розуміння політології як науки.

Існує принаймні два підходи до розуміння політології як науки; 1) політологія як цілісна інтегрована наука – вчення про політику; 2) політологія як комплекс наук про політику, що мають спільний об’єкт та частково предмет, але послуговуються різними методами і переслідують відмінні цілі. Зокрема розрізняють теоретичну, практичну та прикладну політологію. А також політичну філософію, соціологію, психологію, географію, антропологію, тощо.

Виходячи з особливостей даного курсу, він розбивається на три підгрупи:

· теоретичне підґрунтя політичної практики;

· людина як політична істота – суб’єкт та об’єкт політики;

· політичні студії та практики.

Відповідно до запропонованого поділу навчального матеріалу спочатку основна увага присвячується з’ясуванню головних ознак та якостей політичних явищ, інститутів і процесів, подані базові знання про особливості виникнення і функціонування перерахованих вище політичних феноменів, як і розглянуто наявні підходи до розуміння самого явища політики.

Наступний крок присвячується осягненню особливостей буття людини як політичної істоти в контексті її суспільного існування та індивідуального процесу смислотворення і інтеграції в спільноту.

Зрештою, з метою підвищення політичної культури студентів та розширення операційної бази як членів спільноти, що постійно занурені у політичні відносини, навіть, поза їх волею, до уваги студентів пропонується низка систематизованих знань про політичний менеджмент, маркетинг, інші політичні практики, а також дослідження процесу становлення світової та вітчизняної політичної думки. Окремим пунктом виділяється вивчення особливостей сучасного світового політичного процесу та політичне становище і перспективи в Україні.

Існує класичний підхід до розуміння політики, коли остання сприймається як сфера людського буття, пов’язана з підтриманням суспільного (колективного) буття і ґрунтується на наявності спільного колективного (національного) інтересу та спільної мети існування. Хоча останні залишаються віртуальними і ніколи не набували чіткого виразу.

Існує також поструктуралістський підхід до розуміння політики, де політика є сферою чистої людської дії – започаткування чогось абсолютно нового: самої людини як особистості та індивідуальності, а індивідуальний досвід людини набуває абсолютного значення. В такому разі на перший план висуваються естетичне міркування і смак як базові моменти облаштування і функціонування спільноти в політичній площині. Звичайно, цим не заперечується, що інтерес, влада, закони є досить важливими та виправдано центральними поняттями політики, але піддається осмисленню той факт, чи є згадані та сполучені з ними поняття фундаментальними, чи всі вони виводяться з буття разом.

За класичного підходу до розуміння політики об’єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Відповідно предметом політології вважають або владу, або політичну систему, або політичну культуру.

Відсутність єдності в розумінні предмету політології як і об’єкту дає підстави стверджувати, що 1) або не існує цілісної науки політології; 2) або підхід до розуміння політики є, м’яко кажучи, не досконалим. Саме тому стає актуальним дослідження політики в розрізі постструктуралістської парадигми.

В межах політології виокремлюється також два підходи щодо існування закономірностей політики, а також відповідних їм і відображених у теоретичній формі законів чи закономірностей політології:

· марксистський – визнає наявність необхідних стійких і повторюваних зв’язків, тобто законів у суспільних, в тому числі і політичних, відносинах (“закон класової боротьби”, “закон визначальної ролі економічного базису стосовно політичної надбудови”, “закон зміни суспільно-економічних формацій”);

· немарксистський – заперечує не стільки наявність об’єктивних закономірностей суспільного, в тому числі і політичного, розвитку, скільки можливості їх наукового пізнання.

Отже за класичного підходу до розуміння політики, політологія (може бути визначена як) – наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми; або як наука про в владу в суспільстві; або як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Щодо започаткування політологічного знання, то воно виникло межах філософії від самого моменту осмислення питань, пов’язаних зі спільним існуванням людей. З часом це знання почало оформлятися як окрема галузь філософії і набуло свого формального вираження в терміні „ politike”. Отже поняття „політологія” походить із двох грецьких слів: politike – державні, суспільні справи і logos – слово вчення. Тобто політологія, як це випливає із поєднання змісту цих слів, означає знання (вчення) про управління державою.

Саме в цьому контексті йдеться про сферу політичного знання в знаменитій праці „Політика” давньогрецького філософа-енциклопедиста Аристотеля, де наявні перші спроби глибоко проникнення в сутність багатьох політичних явищ, перші теоретичні узагальнення й висновки щодо структури держави, принципів організації її влади. Завдячуючи цій праці, рівно як і набуткам Платона, Конфуція, Цицерона, з’являються перші дефініції, категорії із сфери політичного життя, а згодом і певні концепції, які щоправда ще тривалий час не мали автономного статусу й знаходились у єдиному філософсько-етичному теоретичному полі, часто під впливом релігійних ідей. І першим, хто чітко відмежував політичні знання від філософії, етики був італійський державний діяч, філософ, письменник Нікколо Мак’явеллі (1469-1527). Він виокремив політичні дослідження в якості самостійного наукового напрямку, порівняв політичні процеси, явища з природними фактами, що підпорядковані певним об’єктивним закономірностям. Н. Мак’явеллі поставив в основу свого політичного вчення аналіз проблем держави і влади, підпорядкував власні політичні дослідження вирішенню практичних завдань державного життя, зокрема розробив цілий комплекс методів боротьби за владу. Його творчість була не лише важливим кроком на шляху перетворення політології в самостійну галузь наукового знання, а й сприяла поєднанню політичної теорії і суспільної практики, підпорядкуванню політичних досліджень вирішенню реальних завдань боротьби за владу та ї утримання й зміцнення.

Політичні знання набули свого подальшого розвитку на новому етапі суспільного буття, зокрема в працях англійських філософів й політичних теоретиків Т. Гобса (1588 - 1679), Д. Локка (1632 - 1704) й Е. Берка (1729 - 1797), французьких філософів Ш. Монтеск’є (1689 - 1755) і Ж.-Ж. Руссо (1712 - 1778), шотландського філософа Д. Мілля (1773 - 1836), французького історика, філософа й політичного діяча А. Толквіля (1805 - 1859), німецьких мислителів К.Маркса (1818 – 1883) і Ф. Енгельса (1820 - 1845) та інших дослідників.

Не дивлячись на те, що політика як специфічна діяльність людей стала предметом дослідження ще з стародавніх часів і людство нагромадило за цей час достатньо широке коло політичних знань, до другої половини ХІХ ст. політологія не мала самостійного дисциплінарного статусу, а була складовою чистиною соціальної філософії як вчення про політичну систему суспільства або державу. Тому політологія – одна з наймолодших суспільних наукових дисциплін. Її виникнення, як правило, пов’язують з іменем Френсиса Лейбера, який у 1857 р. почав читати в Колумбійському університеті (США) курс лекцій з політологічної теорії і заснував кафедру історії політологічної науки, яка стала орієнтиром для відкриття у 80-х роках ХІХ ст. ряду інших кафедр політологічного профілю здебільшого на юридичних факультетах американських університетів.

У Європі першого спеціалізованою становою політичних досліджень стала Вільна школа політичних наук (сьогодні Інститут політичних досліджень Паризького університету), що виникла у Франції в 1871 році. Політологія успішно розвивалася й в інших європейських країнах, зокрема в Німеччині та Італії. Саме представників цих країн прийнято вважати класиками сучасної політології. Мова йде про видатного німецького соціолога й політолога Макса Вебера (1864 - 1920), найвідомішими працями якого є „Вчений і політика”, „Політика як професія і покликання”, „Протестантська етика і дух капіталізму”; італійського соціолога й політолога Гетано Маску (1858 - 1941), автора творів „Теорія урядів і парламентська система”, „Сучасні конституції”, „Основи політичної науки”, „Історія політичних доктрин” та іншого італійського соціолога, економіста, політичного мислителя Вільфредо Парето ( 1848 - 1923), який написав праці „Соціалістичні системи”, „Перетворення демократії”, „Трактат із загальної соціології” та ін. Вище названі дослідники заклали ряд напрямків розвитку політології, її теорії, зокрема теорії „соціальної дії”, концепції „ідеального типу” (М. Вебер), теорії еліт (Г. Моска, В. Парето), сформували ряд положень і висновків щодо природи влади і владних відносин – концепцію бюрократії, класифікацію типів легітимного панування або здійснення влади (М. Вебер), теорію „залишків” (В. Парето) тощо, які й сьогодні залишаються актуальними.

На початку ХХ століття потужний розвиток політології спостерігається в першу чергу в США, де вже у 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал „Аннали американської академії політичних і соціальних наук”. Що ж до Європейського континенту, то активне утвердження політичної науки там через існування тоталітарних режимів (Німеччина, СРСР, Італія) та їх сателітів розпочалося тільки після Другої світової війни, чому активно сприяла американська політична школа та ЮНЕСКО, яка в 1948 р. організувала міжнародний колоквіум політологів м. Париж, де було вирішено вживати термін „політична наука” в однині і визнано, що основним предметом її вивчення є: 1) політична теорія; 2) політичні інститути; 3) партії, групи і суспільна думка; 4) міжнародні відносини. Розвитку світової політичної науки й особливо європейської сприяло і створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).

На сьогоднішній день політологія переважно розглядається як увесь комплекс знань про політику тобто як загальна, єдина і разом з тим внутрішньо диференційована наука про політику. Серед решти до кола інтересів політології як внутрішньо диференційованої надзвичайно динамічної науки входять:

· людський вимір політики;

· влада та її носії;

· політичні системи та процеси;

· політична діяльність, політична поведінка та політична культура;

· політичне лідерство та еліти;

· політичні ідеології;

· конфліктологія;

· громадянська думка й засоби масової інформації в політичному процесі та ін.

Проте межі політології вельми мінливі, а отже важко передбачувані. Коло питань, які вивчає політологія, постійно збільшується. Це обумовлено неухильною еволюцією політичного життя і ще більшою мірою прилученням політики до широкого кола сфер людської діяльності, а також зростаючою інтелектуальною активністю дослідників політичної проблематики, складністю об’єкта, що вивчається.

Зрештою в політології, як правило виокремлюються наступні розділи:

- політологічна пропедевтика або теорія політики, де має місце філософсько-методологічний аналіз сутнісних засад політики та політичної діяльності, влади та владних відносин;

- політичні системи та їх елементи, що досліджує сутність, генезу утворення, проблеми функціонування та розвитку держав, партій, громадсько-політичних організацій, політичних режимів тощо;

- політична ідеологія та історія політичних учень, у сфері досліджень входить роль і функції ідеології в системі політичної влади, сутність та генезис основних політичних теорій, концепцій, доктрини та особливості їхньої реалізації в різних суспільних системах;

- проблеми світового політичного процесу, де досліджується загальні проблеми світової політики, мирного спілкування держав із різним рівнем економічного розвитку, різним соціальним устроєм, роль і місце міжнародних організацій і об’єднань (ООН, НАТО, ОБСЄ, Соцінтерн, „Міжнародна амністія” і т. ін.) у світовій політиці.

Політологія може включати до своєї структури ще ряд допоміжних полідисциплін, які перебувають на межі декількох наукових сфер та відображають окремі аспекти, сторони політики, її взаємовідносини з суспільством, а за певних умов можуть існувати цілком самостійно. До них можна віднести: політичну філософію; політичну історію; політичну соціологію; політичну психологію; політичну антропологію; політичну географію.

Як і будь-яка наука, політологія, точніше науковці в цій сфері тяжіють до виявлення закономірностей функціонування політичної сфери в цілому і відобразити чи закріпити їх в категоріях. Особливо настійливо переконані в наявності таких закономірностей прихильники матеріалізму в тій чи іншій модифікації, наприклад, послідовники марксизму. Зокрема до основних закономірностей та категорій політичної наукивідносяться в першу чергу загальні, істотні й стійкі тенденції розвитку, використання та утворення політичної влади. Як правило їх поділяють на три основні групи залежно від сфери їхнього прояву. Першу групу складають політично-економічні закономірності, що відображають різні рівні залежності між економічною і політичною підсистемами суспільства. На їх важливість і визначальну роль звернув особливу увагу Карл Маркс (1818 - 1883). Із огляду на його концепцію базису (економічні відносини) і надбудови (політичні, правові, релігійні та ін. структури), політика і відповідно система політичної, державної влади детерміновані рівнем розвитку економічних процесів. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудов; зміна базису зумовлює зміну надбудови. За такої умови, політична влада постає нічим іншим як простим породженням влади економічної.

Другу групу закономірностей складають політико-соціальні, що характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи із своєю внутрішньою логікою розвитку. Основною закономірністю тут постає зміцнення стабільності політичної влади шляхом реалізації ефективної соціальної програми, всебічного врахування інтересів, потреб широкого кола соціальних груп населення країни. І навпаки – послаблення політичної влади, а в кінцевому підсумку її втрата через невиконання обіцяних соціальних програм, нехтування інтересами широких суспільних верств людей. До третьої групи входять політико-психологічні закономірності, що відображають широкий комплекс істотних зв’язків і відношень між особою і владою. Особливе місце тут постає закономірності, пов’язані з досягненням і утриманням влади політичним лідером. І в першу чергу виконання ним функції інтегратора суспільства, соціального захисту, генератора оптимізму й соціальної енергії, мобілізації мас на виконання реально визначних цілей тощо.

Політологія як самостійна галузь наукового знання має й вій політично-категоріальний апарат або свою систему понять і категорій. До понять і категорій загальної теорії політики і політичних систем відносяться: політика; політична влада; об’єкти політики; політична система суспільства; політична норма; держава; політична партія; громадське об’єднання; громадський рух; політичний режим; політична ідеологія тощо. Основними поняттями, що розкривають динамічні аспекти політичної діяльності, є: політичний процес, політичне рішення, революція, реформа, політичний конфлікт, політична угода, політична роль, політичне лідерство, політична поведінка, політична участь та ін.

Як і будь-яка інша наука політологія послуговується методами пізнання. Зокрема, 1) діалектичний метод, який дозволяє розглядати процеси і явища політичної сфери у їх становленні і розвитку, як у внутрішньому взаємозв’язку, так і у зв’язку з процесами і явищами інших сфер суспільного буття; 2) системно-структурний метод, що дає можливість розглядати політичну сферу суспільства як певну цілісність, що складається з елементів, які знаходяться у взаємозв’язках як між собою, так і зовнішнім середовищем. Оригінальність даного методу полягає в цілісному сприйнятті об’єкта дослідження і всебічному аналізі зв’язків між окремими елементами у межах широкого цілого: 3) порівняльний, або компаративний метод, що має чи не найдавнішу історію, його успішно використовували ще Платон і Аристотель. Він полягає у співставленні двох і більше політичних об’єктів (або частину), які мають риси, властивості схожості. Цей метод дозволяє виявити загальних, особливих рис чи специфічних індивідуальних ознак у різноманітті політичних явищ різних політичних систем, виявити головні тенденції розвитку політичних процесів, віднайти найефективніші форми політичної організації чи найоптимальніший шлях вирішення пізнавальних завдань; 4) біхевіористичний метод (від англ. bihaviour – поведінка, вчинок), який полягає в аналізі політичної поведінки окремих людей та соціальних груп. Визначальним тут є положення про те, що групові дії людей так чи інакше визначаються поведінкою конкретних осіб, які й постають головним об’єктом дослідження; 5) соціологічний метод, який реалізує собою сукупність прийомів і методів конкретних соціологічних досліджень, спрямованих на збір й аналіз фактів реального політичного життя. Сюди відносяться: використання статистики, зокрема електоральної, вивчення документів (конвент-аналіз), анкетування (очне і заочне, поштове, пресове, аудіовізуальне, електронне), лабораторні експерименти, інтерв’ю, експертне опитування, спостереження (польове, лабораторне, видаткове), ділові ігри, що особливо плідні при ухваленні політичних рішень, метою вироблення найвірогіднішого сценарію майбутніх політичних подій тощо. Найширше застосування емпіричних методи знаходять у прикладній політології.

Арсенал пізнавальних засобів політології далеко не вичерпується тільки вище згадуваними. Він включає в себе й багато інших наукових методів, зокрема, до прикладу, групу методів, які отримали назву загальнонаукових (загальнополітичних), теоретичних тощо. До першої групи входять аналіз і синтез, індукція й дедукція, абстрагування, аналогія, моделювання та ін. Другу групу охоплюють математична формалізація, мислений (в душі) експеримент, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності, поєднання історичного й логічного аналізу, онтологічний підхід тощо.

Як і будь-яка інша наука, політологія покликана виконувати такі функції:

● теоретико-пізнавальну пов’язану, з одного боку, з дослідженням природи, сутнісних рис суспільно-політичних процесів і явищ, певних тенденцій політичного життя, вивченням політичної реальності зіставленням її з уже існуючими соціально-політичними стандартами тощо, а, з другого – з своєрідним самопізнанням самої політичної науки;

● методологічну, зорієнтовану на відбір, переосмислення, розробку засобів і прийомів аналізу складних і почасти суперечливих політичних явищ і процесів, які б сприяли встановленню істини і здійсненню гуманістичної політики;

● освітньо-виховну, при реалізації якої найважливіші надбання політичної теорії й практики, базові знання про політику стають доступними широкому суспільному загалу, а також формується підґрунтя для свідомої й ефективної участі кожного члена суспільства у політичних процесах;

● прогностичну (передбачувальна), яка на основі реалізації на основі опису та тлумачення фактів політичної реальності дає можливість виходу на спроби політичного прогнозу розвитку подій, процесів у політичній сфері;

● світоглядну, що полягає у пошуку відповіді на питання про те, яке місце і роль політичних явищ і процесів у системі уявлень людини про суспільство, світ як ціле, про своє місце в системі суспільно-політичних відносин і своєї ролі в політичних процесах;

● ідеологічну, спрямовану на вироблення, обґрунтування й захист певного політичного ідеалу, реалізація якого б сприяла стійкості тієї чи іншої політичної системи, або була спрямована на розробку стратегії та напрямків розвитку суспільства в цілому чи його політичних інститутів зокрема;

● інструментальну (технологічну), пов’язану з пошуками відповідей на питання щодо вибору правильних, оптимальних політичних дій, практичних політичних рішень аби досягти бажаного політичного результату.

Перерахованими вище лише є ті функції політології, що найчастіше потрапляють у своєрідні реєстри політологів. Окремі автори виокремлюють також описову, тлумачну, регулятивну, пояснюючу, аналітичну, виховну, функції, які, здебільшого, уточнюють, розвивають, розширюють окреслені раніше функції, додатковий раз засвідчуючи глибоку соціальну зумовленість й актуальність розширення політологічного знання.

Завдання та запитання для самостійної роботи та самоконтролю.

1. Які країни мають підстави вважати себе батьківщиною політології? Як ви ставитесь до дискусії з цього приводу?

2. Чи поділяєте ви точку зору з приводу того, що поширення і засвоєння політологічних знань – гостра суспільна необхідність? Ваша позиція і аргументи.

3. Уважно прочитайте й зіставте два визначення предмету політології: віднайдіть у них спільне й відмінне. 1) „Справжній предмет політичної науки – це вивчення сфери політики без вторгнення на територію інших наук про людину”(Ф.Бро); 2) “Коли ми говоримо про науку в галузі політики ми маємо на увазі науку про владу”(Г.Ласуелл).

4. Уважно прочитайте й заповніть другу частину (основний зміст) таблиці:

Функції політики	Основний зміст
Гносеологічна
Методологічна
Регулятивна
Прогностична
Виховна

5. Які методи можна віднести до специфічних методів політології і чому?

6. Що єднає політологію з такими навчальними дисциплінами як „філософія”, „соціологія”, „історія України”?

Література:

1. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К., 2000.

2. Історія політології /За ред. Кирилюка Ф.М. – К., 2002.

3. Політологія /За ред. Колодій А. – К., 2000.

4. Політологія: підручник. /За ред. Бабкіної О.В. – К., 2001.

5. Рябов С.Г. Політологія: Словник термінів і понять. – К., 1996.

6. Рудич Ф. Наука про політику: сучасний стан та тенденції // Віче. – 2002.- №5.

7. Скиба В.Й. Політологія. Теорія і методика навчального курсу. - К., 2002.

---

Дата добавления: 2015-07-20