Європейська культура Нового часу.

1. Загальна культурно-історична характеристика Нового часу.

2. Ствердження наукового раціоналізму в Європі XVII ст.

3. Культура Просвітництва.

4. ХІХ століття – класичний період буржуазної культури.

5. Культура ХХ ст.

6. Стилі й напрямки художньої культури Нового часу.

1. Початком нового етапу в історії Західної Європи найчастіше вважають рубіж XVI-XVII ст. Чітко визначити хронологічні межі Нового часу не можна, тим більше, що при переході від Середньовіччя до Нового часу існували два такі перехідні явища, як Відродження й Реформація. Культура Нового часу виросла із Середньовіччя, а Відродження й Реформація заклали основи «новочасової» культурної парадигми. Одним зі знакових понять епохи стало поняття «модерн» (від латин. новий). Сам термін з'явився як інструмент протиставлення систем, заснованих на різних світоглядах. Термін «moderne» став уживатися у Франції в ХIV ст., що означало усвідомлення людьми раннього Ренесансу відмінності свого часу від минулих епох. Пізніше цим словом почали позначати світогляд і культурну практику Нового часу (XVII-XX ст.). Поряд із новими формами культури тривалий час співіснували традиційні середньовічні форми. Відбувалося нашарування культурних шарів, взаємопроникнення й переплетіння культурних епох. Проте культура Нового часу різко відрізнялася не тільки від усіх попередніх етапів європейської культури, але і являла собою унікальне явище в історії світової культури взагалі. Західна культура (або цивілізація) якісно й принципово відмінна від усіх попередніх (хоча в окремих випадках і синхронних із нею) значно більше, ніж вони відмінні між собою. За багатьма змістовними й структурними характеристиками західна цивілізація, пройшовши через трансформацію своїх соціальних і духовних структур, стала принципово відрізнятися від всіх інших цивілізацій, які більшою мірою зберегли попередні структури. У культурі Нового часу відбулися руйнування традиційного суспільства й перехід до суспільства сучасного. Наявність спільних ознак у культурному розвитку окремих європейських країн дає підстави розглядати культуру Нового часу як відносно стійку систему культурних цінностей, норм і принципів духовно-практичного освоєння світу. За час свого існування новоєвропейська культура змінювалася настільки істотно, що в деяких дослідників виникали сумніви, чи правомірно взагалі говорити про Новий час як єдину, цілісну культурну епоху. Але при всій мінливості новоєвропейської культури збереглися певні стійкі особливості. Як одну з таких виділяють її секулярний характер. Ця культура обґрунтовує себе виходячи із себе самої, не маючи потреби у сфері сакрального. Європейська культура в цілому набула раціоналістичного характеру, що різко відрізняє її від середньовічної культури, де переважали містичні настрої. Базові принципи культури Нового часу – антропоцентризм, науково-раціональний світогляд, динамізм, прагматизм, індивідуалізм і т.д. Основними константами модернізму стали ідея універсального й принцип розвитку (у формі еволюції або прогресу), етичний ідеал внутрішньої цілісності, людина, «направлена зсередини» з незмінною ієрархією духовних і культурних цінностей, ідеалів і принципів. Для Європи цей період – єдиний просторово-часовий континуум культури. У нього єдиний базис – товарне ринкове господарство, буржуазний спосіб виробництва, єдина форма політичного устрою – національна держава, єдиний орієнтир – розвиток людської індивідуальності. Водночас кожне століття має свою специфіку: XVII ст. – епоха наукової революції, становлення раціоналізму; XVIII ст. – епоха Просвітництва; XIX ст. – епоха розквіту буржуазних національних культур і початок кризи; ХХ ст. – час глобальних криз і водночас найбільш повного втілення принципів і цінностей Нового часу, епоха науково-технічної революції.

На думку більшості дослідників, епоха Нового часу триває до сьогодні. Але вже в ХIХ ст. були поставлені під сумнів фундаментальні основи західної капіталістичної цивілізації. До кінця ХХ ст. дедалі більше почала виявлятися обмеженість, іманентно властива новочасовій культурній парадигмі. У ХХ ст. культура значно видозмінилася. Трансформація культури дозволила деяким авторам говорити про кінець епохи модерну й перехід її у новий стан, названий ними «ситуацією постмодерну». Але модерн і постмодерн перебувають у одній системі координат, у одному семантичному полі. Постмодерн навряд чи варто виділяти як окрему культурну епоху, швидше – це саме ситуація, свого роду перехідна стадія, багато в чому заснована на критиці попередньої епохи, коли модерн уже вичерпав себе, а яка-небудь інша, нова культурна епоха ще не наступила. Не можна чітко визначити час переходу культури в інший стан, початок нової епохи, але деякі показники говорять про те, що людство дійсно стоїть перед новим етапом своєї історії. Можливо, він уже почався. Як і на початку Нового часу, так і зараз (можливо, при його завершенні) відбувається культурне нашарування, одночасно співіснують і еклектично змішуються різні культурні форми, стилі й напрямки.

Основний зміст Нового часу становить генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних революцій. Створення нової історичної формації супроводжувалося змінами в усіх сферах людського життя, культурі. Із середини XVII ст. промислова цивілізація почала поширюватися по Європі та інших континентах, руйнуючи натуральне господарство, скасовуючи владу королів та імператорів, залучаючи народи світу до єдиного процесу світового розвитку. Всесвітня експансія Європи, використовуючи океан як засіб комунікації, породила новий тип цивілізації – океанічний (після річкових і морських).

Утворився особливий тип загальносвітової культури, сформувалася теорія європоцентризму. У культурному діалозі «Захід – Схід» з’явилися нові теми. Протиставлення Європи й решти світу стає одним з базових принципів новочасової культурної парадигми. Своїми успіхами Захід був зобов’язаний експлуатації інших регіонів, які ставали його аграрно-сировинними додатками. Більш ефективна екологічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливість для інших історико-культурних регіонів, чим перш за все пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впливів у всьому світі.

У загальній характеристиці Нового часу переважають два принципово різні підходи. Один із них розглядає самі буржуазні відносини як наслідок суттєвих якісних зрушень у культурі, ціннісній орієнтації людини. Інший, що ця культура – похідна капіталістичного суспільства.

Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, пріоритет особистих інтересів. Сучасне суспільство перетворило людей на індивідуалістів, які вже потім об’єднуються в класи, партії, нації і т.д., щоб вести боротьбу за свої інтереси.

Соціально-політичні погляди буржуазії були зрощені на ідеях епохи Відродження. Вона ставила питання не тільки про місце людини у світі, але й про нову систему управління суспільством. Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.

Класові інтереси, політична боротьба в новому суспільстві зробили актуальними формування ідеологій. Вони складаються на основі політичних уявлень різних прошарків суспільства. Аристократія в боротьбі за відновлення свого впливу започаткувала консервативний напрямок. Із другої половини ХІХ ст. частина торгово-промислової буржуазії також тяжіла до консерватизму, підкреслюючи значення сильної влади. Також важливим напрямком суспільно-політичної думки Нового часу став лібералізм. Він відстоював свободу підприємництва, парламентський устрій та право людини на вільне висловлення своїх думок. Лібералізм відображав ідеологію буржуазної епохи, користувався підтримкою інтелігенції, середнього класу. Із 70-х років ХІХ ст. консервативним і ліберальним поглядам став протистояти соціалізм. Зважаючи на недосконалість буржуазно-ліберального устрою, теоретики соціалізму закликали до його заміни на владу трудящих. Соціалізм відображав споконвічні пошуки справедливого устрою суспільства. Головними ідеологами вчення були німецькі мислителі К.Маркс і Ф.Енгельс.

Крім класових протиріч і протидій, Новий час вирішував ще й проблему національних відносин. Національне питання виникло саме у той час, коли нації почали формуватися, створювати свої держави чи вести боротьбу за свою незалежність. Одночасно із цими процесами формувався націоналізм – ідеологія і політика національних рухів і держав. Національні рухи стали потужною силою Нової історії та культури.

Усі ідеологічні й політичні течії Нового часу, породжені розвитком технологічної цивілізації Заходу, її взаємодією з традиційними суспільствами відображають стан політичної культури епохи.

2. У Новий час провідною галуззю культури стала наука. Вона об’єднала новим типом пізнання і мислення західне суспільство в єдине ціле, проникає в усі форми й напрямки людської діяльності.

У Новий час наука прийшла із доби Відродження, де вона була пов’язана з мистецтвом. Титани Відродження були одночасно митцями і вченими. Поступово наукові знання розгалузилися, наука набула свого предметного простору, виробила свої принципи й методи аналізу, почався процес її інституалізації. Загострилися відносини науки з церквою.

ХVІІ ст. називають століттям наукової революції. Суть останньої полягала не стільки в інтенсивному нагромадженні наукових фактів і численних відкриттів, скільки у формуванні науки як напрямку культури, наукового світогляду і методології. Світоглядна революція зумовила становлення раціоналістичного світорозуміння як вираження теоретичної свідомості нового класу – буржуазії.

Наукова революція пов’язана з іменами таких видатних учених ХVІІ ст., як Р.Декарт, І.Ньютон, Ф.Бекон, Г.Лейбніц та ін. Наука, перебудовуючи мислення на раціональній основі, руйнувала традиційну культуру: відбувалася десакралізація світу. Всесвіт став нескінченним простором, який заповнюють далекі одна від одної зірки й планети. Час став лінійним і безповоротним. Наукова революція показала світ як просту механічну машину, в якій ідеї Бога залишалося дедалі менше місця. Але вона не була відкинута остаточно, і неоднаковим був ступінь секуляризації в різних країнах. На межі релігії і філософії утворилися деформовані, «компромісні» ідеологічні та світоглядні форми: пантеїзм та деїзм.

У свідомості людей та суспільства затвердилася надія на можливість не тільки якісного поліпшення життя за допомогою наукових знань, але й порятунку через науку – сцієнтизм. Наука стала інструментом панування. Її розвиток активно підтримувала буржуазія. Наука замінила церкву як вищий авторитет, що легітимізує політичний лад і соціальний порядок.

Тісно пов’язані з науковою революцією ХVІІ ст. були й інші новації культурного життя Нового часу.

3. Епохою Просвітництва чи «століттям розуму», як правило, називають період історії Європи між «Славетною революцією» 1688 р. у Англії та революцією 1789-1799 рр. у Франції. У цей час відбулися радикальні зміни у філософії та світогляді європейців, пов’язані з боротьбою буржуазії та народних мас проти абсолютизму та феодалізму. Просвітництво залишило помітний слід у науці, літературі, мистецтві, політиці («просвітницький абсолютизм»), але головним чином – у історії суспільно-політичної думки та суспільного руху.

Просвітництво охопило майже всі країни, інтелектуали-просвітителі суттєво відрізнялися один від одного філософськими концепціями, методами пізнання, політичними поглядами, соціальним статусом і родом діяльності. Різнодумство просвітителів породжувало атмосферу постійної дискусії, у якій відшліфовувалися сучасні концепції прав людини і громадянина, громадянського суспільства й плюралістичної демократії, правової держави й розподілу влади, ринкової економіки та етики індивідуалізму. Просвітителі не були абстрактними філософами. Вони займалися суспільною діяльністю, вважаючи, що таким чином зможуть впливати на думку громадян і політику урядів. Майже всі вони були відомі як письменники, публіцисти, університетські викладачі або політичні діячі. Цих людей об’єднувало служіння єдиним ідеалам і цілям, таким як свобода, добробут і щастя людей, мир, ненасилля, віротерпимість, вільнодумство, неприйняття усталених догм і влади авторитетів.

Філософія Просвітництва була досить багатогранною. У її основі лежала оптимістична віра в могутність розуму, який розумівся як раціональне мислення і необмежені можливості суспільного розвитку чи прогресу. Просвітителі критикували абсолютну владу монарха, становий устрій, обмеження особистісних прав і свобод, релігійні забобони й неосвіченість. Вони відкривали людині нове розуміння сенсу життя, тому їх і називали просвітителями.

У великій кількості почали з’являтися університети, наукові товариства та інші подібні установи. Це, у свою чергу, зумовило бурхливий розвиток науки й філософії. Філософія Просвітництва та швидкий розвиток нових галузей промисловості дали потужний імпульс науковій думці, у результаті чого була зроблена більшість наукових відкриттів та винаходів.

Видатні діячі епохи Просвітництва – Дж. Локк, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, Вольтер.

Наприкінці ХVІІІ ст. Просвітництво як напрямок суспільної думки почав зазнавати кризових явищ: капіталістичні порядки, які затверджувалися, стали відрізнятися від ідей просвітителів про ідеальне царство справедливості й розуму.

Французька революція й викликані нею соціально-політичні катаклізми на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. на європейському континенті поховали віру просвітителів у можливість поступового ненасильницького прогресу. Щодо цих подій просвітницький рух швидко політизувався й розколовся на окремі діючі угрупування й течії. Консервативні сили сприяли кризі Просвітництва, критикуючи його цілі та ідеали за плутанину, привнесену в людські голови, за смуту, посіяну в суспільстві, яка зрушила природний розвиток країн і народів.

4. У ХІХ ст. європейська культура Нового часу вступила в пору зрілості, час бурхливого розвитку. ХІХ ст. більшою мірою, ніж попередні, було насичене подіями в політичному, соціальному, економічному й культурному житті. У ньому поєдналися протилежні за внутрішньою сутністю тенденції: індивідуалізм і демократизація форм культури, романтичне світовідчуття й реалістичне сприйняття життя, розвиток буржуазної культури й пролетарізація широких верств населення.

У більшості країн Європи затвердилася капіталістична система господарювання з притаманними їй формами економічних та політичних відносин. У капіталістичних країнах збільшилося машинне виробництво, прискорилися темпи науково-технічного прогресу. Результатом зближення науки, техніки й виробництва стала промислова революція кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

У філософії ХІХ ст. розвивалася діалектика. У науку поступово входили принципи історизму й еволюціонізму, які спростували «механістичне природознавство» і дозволили розглядати світ у розвитку, а людину й суспільство як історично мінливе утворення.

Місце науки в культурному житті ХІХ ст. залишалося важливим. Вона виступала класичною системою знань, основні ідеї та принципи якої вважалися остаточно встановленими й непорушними істинами. ХІХ ст. змінило зміст і співвідношення понять «природа», «культура», «людина». Підхід до природи став більш утилітарним, діловим, технічним.

Схематизм, доцільність, стандартизація пронизували всі напрямки суспільного життя. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стали культурними нормами людської поведінки, засадами нової моралі. З’явився стандарт життя, до якого прагнула більшість, остання формує величезний прошарок – середній клас.

Серед соціально-економічних змін слід назвати швидку урбанізацію. Протягом століття понад 60 млн. селян переїхали до міст. Суспільство пізнало нові засоби транспорту і зв’язку, збереження й передачі інформації. Підвищився загальноосвітній рівень населення, грамотність стала загальною культурною нормою. У багатьох країнах Європи стали переважати світські настанови в організації народної освіти. Послабився контроль церкви над системою освіти.

Зміни матеріального середовища існування сприяли корінним змінам у свідомості людини. Приходило розчарування в ідеях Просвітництва, які не підтвердилися практикою великих історичних зрушень на зламі ХVІІІ – ХІХ ст.

Романтизм – широкий культурний рух у країнах Західної Європи, що сформувався на межі ХVІІІ-ХІХ ст. і проіснував до середини ХІХ ст. Романтизм виник на ґрунті незадоволеності дійсністю після Великої французької революції в результаті кризи ідеалів Просвітництва й раціоналістичного мислення. Це не тільки художній напрямок, це склад думок, світовідчуття, ідеологія та психологія значної частини суспільства (головним чином творчої інтелігенції). Утворившись як цілісна культура, Романтизм був подібний у цьому до Ренесансу й Просвітництва. Романтичне мистецтво було тільки одним з проявів культури Романтизму. Романтизм – це особливий культурно-історичний тип, що охоплював найрізноманітніші явища – від моди до політики та філософії. Але їх поєднувало одне: конфлікт із дійсністю, що заперечувалася з позицій вищого ідеалу. Романтизм міг бути революційним, консервативним, реакційним, але при цьому залишався романтизмом.

Романтизм виступив як консервативна реакція на Просвітництво, багато в чому протилежний йому. Якщо Просвітництво мало яскраво виражений антифеодальний характер, то ідеологія романтизму була антибуржуазною. Якщо основою Просвітництва був раціоналізм, а розум вважався критерієм істини, то романтизм узяв під сумнів безмежність можливостей розуму й віддав пріоритет почуттю. Показова теза романтиків: «Розум може помилятися, почуття – ніколи». На зміну впевненості людини в абсолютних істинах прийшло зовсім нове світосприйняття – романтична іронія.

Вираженням нового етапу в житті європейського суспільства стало формування нових принципів мислення. Дух нової атмосфери став визначатися філософією позитивізму. Позитивне пізнання відрізнялося орієнтацією на досвід і одночасно відмовою від постановки й спроби вирішення нерозв'язних питань (метафізичних, тобто що носять надприродний характер, у той час як позитивне мислення, як і науку, цікавить винятково «фізика», тобто природа, у тому числі й людська). Позитивізм виключав з поля зору світ мрій і ставив за свою мету пізнання природи, її реальних законів. Позитивна наука ґрунтувалася на досвіді, а позитивна філософія повинна була об'єднати всі наукові знання в одне загальне світорозуміння. Ставка XIX ст. на науку, скептичне ставлення до філософії та релігії пов'язані також із секуляризацією культури, що завершилася. Для секуляризованої культури головною реальністю залишалася реальність поточного життя. Ця спрямованість культури вплинула на розвиток художнього мислення, обумовивши торжество методу критичного реалізму, а потім натуралізму.

XIX ст. – це не тільки «повнота часів», період розквіту буржуазних національних культур, але й епоха початку її кризи. Уже до середини століття на фоні, здавалося б, райдужних перспектив соціально-економічного, технічного й наукового прогресу з'явилися філософські роботи, перейняті духом ірраціоналізму, песимістичними настроями (А.Шопенгауер, С.Кіркегор). Ф.Ніцше виступив із критикою «європейського нігілізму», вимагаючи «переоцінки всіх цінностей». К.Маркс говорив про відчуження, притаманне буржуазному суспільству, зазначав, що капіталістичне виробництво вороже духовному виробництву. З.Фрейд показав, що людський розум не всесильний, сутність людини не зводиться до розуму й свідомості, людина залежна від стихійних ірраціональних сил, закладених у ній самій, у її підсвідомості. Але в цілому в XIX ст. панували оптимістичні настрої.

5. З початку ХХ ст. європейська культура нового часу вступила в смугу криз. Стійке відчуття кризи властиве європейській суспільній думці протягом століття. Початок його позначений світовою війною, що ознаменувала собою закінчення певного етапу розвитку західної цивілізації і перехід її в якісно новий стан. Під сумнів були поставлені базові принципи європейської культури – гуманізм, раціоналізм, лібералізм, віра в безмежний прогрес. Привабливість західної цивілізації для інших історико-культурних регіонів зменшувалася. На початку ХХ ст. відбувся ряд революцій – у Росії, Туреччині, Ірані, Мексиці, Китаї та інших країнах, основний зміст яких полягав у кризі модернізації. Наприкінці XIX – напочатку ХХ ст. виникло явище, назване іспанським філософом Х.Ортегою-і-Гассетом «повстанням мас». Залучення в промислове виробництво, а потім і в активне соціальне життя широких мас населення зумовило появу «людини маси» і «масової свідомості». Люди втрачали свою індивідуальність, особисту відповідальність і здатність до самостійного мислення, відбувалася стандартизація людини. Це породжувало спробу мас правити світом, нав'язувати свої смаки тощо. Масовизація суспільства породила масову культуру.

У європейській культурі цього періоду виникло явище тоталітаризму й тоталітарної культури. Термін «тоталітаризм» походить від латин. totalitas – цілісність, повнота. Саме так його розумів «першовідкривач» – Б. Муссоліні, який вживав його для характеристики керованого ним руху й режиму. З 1930-х рр. різні концепції тоталітаризму стали поширюватися в соціально-філософській і художній літературі як осмислення практики сталінізму й нацизму. Одні автори схильні ототожнювати тоталітаризм сталінського й гітлерівського типу, інші ж підкреслюють різницю між ними.

Тоталітарний лад – замкнуте раціонально-технократичне суспільство, яке підпорядковує собі людину, знищує мораль, любов, релігію, справжнє мистецтво й науку. Тоталітарний режим базується на всеохоплюючій ідеології, зверненій не до розуму, а до інстинктів, на відродженні міфологічної свідомості. «Тоталітарна людина» – атомізований, відчужений індивід, представник «маси», який згуртовується в колективи за допомогою насильства й тотальної ідеологічної маніпуляції. Характерна ознака цієї системи полягає в тому, що в ній постійно діє терор (від грец. – жах) і страх, які застосовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних і вигаданих ворогів, а як нормальний інструмент управління масами. Терор може бути як насильницьким, так і суто моральним.

Загальна ситуація рубежу II-III тис. н.е. характеризується цілим рядом кризових явищ, названих деякими мислителями антропологічною кризою, що полягає у втраті «людського в людині».

Однак, незважаючи на всі пророкування катастрофи, західна цивілізація успішно переборювала кризи. Її творчі можливості ще більше зросли, а досягнення виявилися настільки значними, що перетворили умови життя всього людства. У ХХ ст. базові принципи культури Нового часу досягли найбільш повного втілення. Демократія, громадянське суспільство, свобода й права особистості стали домінуючими цінностями в політиці. Відбувся «антропологічний поворот» у філософській думці. Тема людини, її внутрішнього й суспільного життя стала однією із центральних у культурі. У ХХ ст. виникли принципово нові філософські картини світу й стилі мислення. Світоглядний і філософський плюралізм став найважливішою ознакою епохи.

ХХ ст. – час науково-технічної революції, що кардинально змінив сферу виробництва, форми споживання, соціальну структуру, спосіб життя, принципи функціонування культури в цілому. У цей період здійснена більша наукова праця, ніж за всю попередню історію людства. Важлива ознака науково-технічної революції –більш швидка реалізація наукових відкриттів, наука стала безпосередньою продуктивною силою. Друга половина ХХ ст. характеризується впровадженням нових інформаційних технологій, що дозволило деяким авторам говорити про початок ери постіндустріального, інформаційного суспільства. Розвиток людства на рубежі ХХ-ХХІ ст. характеризується зростанням масштабності процесів, які відбуваються в економічному, політичному, соціальному, науково-технічному житті суспільства.

У постіндустріальній культурі на перший план виходять взаємовідносини людини з людиною. Відбувається перехід від виробництва товарів до виробництва послуг – гуманітарних, професійних, технічних. Становлення постіндустріальної культури супроводжується збільшенням ролі інформації в житті людей. Постіндустріальне суспільство – це інформаційне суспільство, яке базується на новій інтелектуальній технології.

Головна тенденція, яка найбільш яскраво характеризує історичний процес у ХХ ст., – постійний рух до об’єднання, інтернаціоналізації всіх прошарків життя суспільств, раніше замкнених у національних рамках. Інтернаціоналізація господарських зв’язків виробляє та унормовує єдині форми організації культури управління, вони стають нормативними в багатьох країнах світу. Свідчення цього – повсякденне проникнення науково-технічної революції в щоденну практику, яка диктує принципово нову роль культури, засобів масової інформації та комунікації. Звідси одна з тенденцій сучасного розвитку культури – глобалізація, зближення різних типів культур.

Культура ХХ ст. відобразила ту кризу, в яку входила техногенна цивілізація. Наука і техніка дали людині великі можливості. Але техногенна цивілізація могла реалізувати свої можливості тільки через повне підкорення сил природи людському розуму. Широке застосування науково-технічних досягнень допомагало людині відчути своє панування над природою, але позбавляло її можливості відчувати радість гармонійного співіснування з нею. Розвиток техніки й технології як знаряддя панування людини над природою стали головною метою суспільного розвитку. Унаслідок цього виникла ситуація, коли постійне нарощування матеріального багатства на основі оновлення техніки перетворило людину на просте знаряддя ефективної економічної діяльності.

Виявилося також, що за блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту збільшує відірваність людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери; знищується природа.

Поворот, який відбувся в західноєвропейській культурі у зв’язку з переходом до постіндустріального, інформаційного суспільства, прийнято називати постмодернізмом (буквально – те, що йде після модернізму).

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стають свобода у всьому, спонтанність діяльності людини, ігровий початок. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення усілякого роду норм і традицій – етичних, естетичних, методологічних і т.д., на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм і закінчуючи правилами поведінки людини у спілкуванні з іншими. Постмодерністський умонастрій несе відбиток розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей.

Характерна ознака постіндустріальних суспільств і культури постмодерну – поліформізм цінностей і соціальних статусів. Зростає терпимість до зовнішньої екстравагантності, проявів неординарної поведінки, незвичайності одягу й зовнішнього вигляду, якщо це не заважає досягненням у науці й бізнесі.

Головна тенденція постмодернізму – поступово звільнитися від будь-якої влади в культурі, у тому числі й влади дискурсу (дискурс – міркування, довід), тобто влади мови й мовленнєвої діяльності.

Постмодерну також стає властивий мультикультуралізм. Останнім часом з'являються постмодерністські соціальні теорії, які показують неєдиність західного шляху, можливість розвитку на основі традиції, подолання різниці між людиною Середньовіччя й Нового часу, можливість не розвиватися. Ці теорії критикують право Заходу диктувати світу свою волю, визнають значення локальних цивілізацій, їх права на власну долю, заперечують концепцію всесвітньої історії, що йде в напрямку, відкритому Заходом.

6. Художнє життя епохи Нового часу відрізняється насиченістю й розмаїтістю. Бурхливісоціальні процеси й зміна традиційних поглядів на світ проявилися в складності й суперечливості суспільної свідомості, світовідчутті людини. Це обумовило різноманітність художніх систем і стилів.

Бароко (від італ. barokko – дивний, вигадливий). Як культурно-історична епоха бароко фіксувало гостру внутрішню суперечливість життя кінця XVI – першої третини XVІІІ ст. Гармонічній картині життя, ідеалові рівноваги й класичної ясності, створеному епохою Відродження, протиставлялася картина бурхливого, неспокійного, тривожного й драматичного світу, що постав у суперечливій динаміці й «відкритості» для змін. Епоха бароко пов’язана з певним поверненням до середньовічних традицій. Світосприйняття бароко іноді називають трагічним гуманізмом. Основу мистецтва бароко становить принцип контрастів – контраст прозаїчного й поетичного, потворного й прекрасного, «високого» й «низького», матеріального й духовного, природи й розуму, спокою й екстазу. Стиль бароко став вираженням підвищеної емоційності мистецтва. Для нього характерна експресія, схвильованість, напружена динамічність, театральність, патетика. У той же час йому властивий елемент гри – гри на контрастах, штучній ускладненості, нарочитості, пишності, декоративності, парадності фасадів та інтер’єрів будинків, вишуканості ліній у скульптурі, насиченості кольорів у живописі, використанні гіпербол, метафор, пихатості мови в поезії та прозі. Бароко знайшло вираження в архітектурі, живописі, скульптурі, музиці, поезії, драматургії. У цілому бароко залишалося елітарним мистецтвом, що втілило в собі духовний світ світської та інтелектуальної еліти у всьому його розмаїтті.

Класицизм (від латин. classicus – першокласний, зразковий) існував паралельно з бароко. Класицизм як художній напрямок і стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні й продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розум та інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, образів і прийомів античної класики породило сам термін «класицизм». У системі класицизму розум став мірою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму ґрунтувалися на ідеї розумності, упорядкованості, «правильності» й протистояли «бароковому» уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступав нормативною художньою системою.Як норми виступали: сувора жанрова ієрархія; типізація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схематизація почуттів і емоції; встановлення форм і засобів художнього вираження.

Поява класицизму була пов’язаназі становленням абсолютизму. У новій європейській культурі класицизм, раціоналізм, абсолютизм – це явища, які мали єдину сутність, що полягає в упорядкуванні розмаїття, системності, схематизації і стійкості.

Рококо. Протягом перших трьох чвертей XVІІІ ст. разом із бароко в західноєвропейському мистецтві поширився й інший стиль – рококо. Таку назву він отримав за манірність, навмисну «несхожість» виконаних у цьому стилі творів мистецтва на грубу, «нелаковану» натуру. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів – це повна протилежність «легковажного» рококо складній урочистості бароко. Гасло естетики рококо – «мистецтво для насолоди» – виражало досить точно й красномовно світовідчуття дореволюційної аристократії, яка жила одним днем за відомим девізом Людовіка XV: «Після нас – хоч потоп».

Романтизм. Художники романтичного напрямку «металися» в пошуках виходу з трагічного розладу між ідеалами й дійсністю. Романтизм, що склався як тип культури, у різних країнах мав свої національні особливості. Для романтиків характерне звернення до народної творчості, використання тем, мови, інтонації, образів, властивих народним пісням, баладам, епосові. Романтичний потяг до боротьби, волі характерний для всієї поезії XIX ст. Романтичний герой вирваний зі звичного, повсякденного життя і поставлений у надзвичайні обставини, у яких розкривається міць його духу. Це герой гордої самотності й неприйняття світу через його недосконалість.

Сентименталізм (від фр. sentiment – почуття) – це антираціоналістичний напрямок, що апелює до почуттів людей і у своїй художній концепції розчулено ідеалізує чесноти позитивних героїв, проводячи чіткі грані між добром і злом, позитивним і негативним у житті. Сентименталізм звернений до дійсності, але на відміну від реалізму він наївний і ідилічний у трактуванні світу. Уся складність життєвих процесів пояснюється духовними причинами. Сентименталістичне мистецтво емоційно насичене, почуттєве. Воно стверджує чуттєву особистість, яка протистоїть розсудливій.

Реалізм. Поряд з романтизмом у 40-х pp. XIX ст. з’явився і утвердився як самостійна течія реалізм. Йому були близькі відкриті романтиками тема народності, історичне чуття. Однак на відміну від романтизму, далекого від дійсності, він дедалі глибше проникав у дійсність, прагнув розкриття сутності соціальних катаклізмів. Це тверезе мистецтво «втрачених ілюзій», тому не випадково на передній план вийшов соціальний роман. Європейський реалізм вивів на арену мистецтва людей справи, світ підприємництва та бізнесу, нового буржуа. Але його цікавили й доля звичайної людини, її щастя й нещастя, і замість зображення романтичних героїв він звертався до опису юрби, життя людей, які являють собою масу.

Декаденс (від пізньолатин. decadentia – занепад) – у своєму генезисі явище складне й суперечливе – на початкових етапах був пов’язаний із різними напрямками реалізму. Цей термін уживався на позначення кризових явищ у духовній культурі кінця XIX – початку XX ст. Характеризувався настроями безнадійності, песимізму, занепаду. Уперше ці ознаки проявилися у французькому символізмі.

Символізм. Джерела цього напрямку пов’язують із Ш.Бодлером і його книгою «Квіти зла» (1857). Передача настроїв утомленої пригніченості й щирої розгубленості, страху за бунтівне боговідступництво, що виносить вирок усьому земному творінню, сприяла поширенню слави Бодлера до кінцяXIX ст., коли ці відчуття стали визначальними в духовній атмосфері епохи, і символізм перетворився на «загальноєвропейський культурний рух». Символісти, зосередивши свою увагу на художньому вираженні за допомогою символів «речей у собі» та ідей, що знаходяться за межами почуттєвого сприйняття людини, прагнули прорватися крізь видиму реальність до «прихованих реальностей», надчасової ідеальної сутності світу, його «нетлінної краси». У творчості символістів з усією визначеністю проявилися провідні тенденції сучасного мистецтва – туга за духовною волею, трагічне передчуття соціальних катастроф, недовіра до вікових культурних і духовних цінностей.

Модернізм. Термін походить від французького слова «moderne» – новий. Він має такий же корінь, що й слово «мода», і часто вживається у значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецтво». Модернізм – термін сумарний, він означає множинність неподібних один до одного, різнорідних і суперечливих художніх напрямків з різними платформами, але з принциповою філософсько-світоглядною спільністю. У середині XIX ст. модерн став здобувати стійку тенденцію, протиставляти себе історії і традиції взагалі, розривати історичні зв'язки. Модерним почало вважатися тільки те, що виражало просто «нове». Митці намагалися завойовувати простір і час майбутнього, не орієнтуючись при цьому на будь-які вказівки. Для них не існувало ніяких правил поведінки в цьому відкритому майбутньому, над ними не тяжіли норми й зразки; вони просто прагнули до нового, не знаючи при цьому ні шляху, ні орієнтирів. Для художньої культури модернізму характерне розмаїття видів і форм. Модерністська поезія стала на шлях розриву з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованого мовлення, на шлях бурхливої словотворчості.

Сюрреалізм. Поняття «сюрреалізм» ввів французький поет Г.Аполлінер. У 20-30-х рр. новий художній напрямок (його засновники – поети А.Бретон і Ф.Супо) стали називати «сюрреалізмом». Теоретики сюрреалізму пов'язували з ним надії на побудову нової художньої реальності, більш реальної, ніж навколишній світ. У цьому художньому напрямку людина, світ, речі, сам простір мінливі й відносні, їх межі розмиті. Немає нічого певного, усе спотворюється, зміщується, розпливається. Світ – безладна маса явищ, особистість не знає, де починається її «я» і де воно кінчається. Сюрреалізм прокламує хаос світу й намагається за допомогою художньої форми відновити зв'язок, що розпався, речей і людей. Він відмовляється контролювати і творчий процес, і особистість як таку якими-небудь моральними нормами, прагне очистити особистість від соціальної, моральної та індивідуальної «шкарлупи», прокламує відразу до соціального життя. Здоровий глузд протипоказаний мистецтву сюрреалізму, художник орієнтується на ілюзію, фантазію, мрії, чудо. Для цього напрямку характерні ірраціональний інтелектуалізм, холодна псевдоемоційність, раціоналістична анестезія почуттів. Емоції заміняються демонстрацією засобів їх передачі.

Постмодернізм. Цей термін часто застосовують для характеристики новацій у літературі й мистецтві. Програмним установкам модернізму з їх спрямованістю в майбутнє, культом новизни, техніцизмом, антитрадиціоналізмом постмодернізм протиставляє злиття різних історичних традицій, національних художніх мов. Постмодерн відмовився від ієрархії, оцінок, від будь-якого порівняння з минулим. Негативне й навіть агресивне ставлення до минулого, класики, традиції – норма для культури постмодерну. «Відірвавшись» від усякої традиції, постмодерн у своїй волелюбності пішов на крайності: стер імена й дати, змішав стилі й часи, перетворив текст у шизофренічну пригоду, в колаж анонімних цитат, почав грати з мовою поза всякими правилами граматики й стилістики, змішав і вирівняв святе й гріховне, високе й низьке. Образотворчі, літературні, музичні твори, театр і кінематограф побудовані часто за принципом колажу культурних символів, сповнені цитатами, які, вільно комбінуючись, утворюють нові смисли, а також посиланнями на різних авторів, зверненнями до різних історичних епох, культур і субкультур. Різні «тексти» організовуються при цьому як поле взаємодії різних стильових одиниць, морфем. Накладаючись одна на одну, мовні системи утворюють пересічні лінії, площини й об'єми, у просторі яких відбувається вільний рух смислів, як правило, забарвлених ігровими елементами іронії й гротеску. Поняття «постмодерн» характеризує не просто художній напрямок, а цілий соціокультурний простір, особливий стиль мислення другої половини ХХ ст., характерний і для мистецтва, і для науки, і для політики.

Дата добавления: 2015-07-26