Культура радянського періоду

1. Радянський життєустрій: традиціоналізм і модернізація. Ментальність радянської людини.

2. Культура України в радянський період.

1. Російська революція – катаклізм всесвітнього масштабу. Вона визрівала близько століття й була ланкою у всесвітньому ланцюзі революцій. Багатьма дослідниками революційний процес у Росії трактується як реакція суспільного організму на процеси модернізації, кризу європеїзованої культури, першу в історії спробу відмови прийняти парадигму західної цивілізації. Революційні події можна інтерпретувати як процеси соціокультурного розпаду з наступною регенерацією культури на новій основі. За словами Н.Бердяєва, «революція тимчасово послабляє кризу культури».

Більшовики розірвали зв’язки з минулим, але вони й продовжили його; вони зламали традицію, але в той же час розвинули й збагатили іншу. У літературі останніх років висловлюється думка, що радянське суспільство зберегло багато рис, притаманних традиційному суспільству або було його особливим різновидом. Деякі автори почали застосовувати термін «консервативна революція». Водночас це було суспільство, яке модернізується, намагається протистояти натиску Заходу, наздогнати його в матеріально-технічному відношенні. Історія радянського періоду – це спроба прориву до модернізації на основі архаїчних соціальних відносин. У типологічному плані новий суспільний порядок являв собою своєрідну комбінацію докапіталістичних, капіталістичних і післякапіталістичних елементів. Ця «суміш» втілилася майже у всіх його структурах і практиці. У новій ідеології в нерозривну єдність злилися архаїчні уявлення й модернізаторські ідеї. Специфіка радянського способу життя багато в чому сформувалася під впливом традицій минулого, але й несла на собі відбиток нових умов, що складалися в країні на той час. Поєднання традиційних відносин і модернізаційних процесів викликало формування особливого соціального ладу, за яким закріпилося визначення «тоталітарний».

До початку 30-х рр. провідною була установка на тотальний розрив із минулим, новації, соціальне експериментування, існував відносний плюралізм. Розвинувся соціальний утопізм, спостерігався потужний потяг до нових форм життя у всіх його сферах. В 30-х рр. у розвитку культури наступив новий етап.

У цей час склалася особлива форма суспільства традиційного типу в радянському варіанті. Ідеологія, що набула релігійних ознак, зайняла місце релігії. Імперську ідею більшовики трансформували на ідею Радянської Росії як фортецю трудящих усього світу, центр світової революції. Більшовицька партія проголосила обов'язковість цілісного, тоталітарного світогляду, пануючого вчення, що відповідало звичкам і потребам народу у вірі й символах, які б управляли суспільним життям.

Багато дослідників говорять про вплив традицій російської державності на формування радянської держави та її політичного режиму, спадкоємності радянської політичної культури й традиційної дореволюційної політичної культури Росії. Революція змінила тип влади, але не фетишистський культ, яким вона була оточена. «Культ особи» вождя став елементом радянської міфології, невід'ємною частиною політичної структури. Злиття ленінізму із традиціями самодержавства зумовило сталінський тоталітаризм. Із культом влади й держави історично пов'язаний особливий характер патріотизму.

Одним із проявів «консервативної модернізації» стала «культурна революція». Вона включала в себе ліквідацію безграмотності, створення нової системи народної освіти, формування нової інтелігенції, розвиток науки, утвердження соціалістичної ідеології й організацію на її принципах духовного життя, перебудову побуту, утвердження нового способу життя тощо. Культурне життя здобуло новий вимір. Наслідком «культурної революції» стало залучення до освіти й творчості широких мас, переважно молоді, для яких освіта раніше була недоступною, з іншого боку, відбувалося неминуче зниження рівня культури, орієнтація на посередній рівень.

Новостворена робітничо-селянська інтелігенція, хоча й була «плоть від плоті» та лояльною до нової влади, значно поступалася за своїм загальноосвітнім та професійним рівнем дореволюційній. Це компенсувалося демократичністю освіти, високим соціальним престижем наукової праці, чим багато в чому пояснюються успіхи радянської науки. Радянський народ називали найбільш «читаючим» народом у світі. У Радянському Союзі виник справжній культ науки. Але сама наука була заідеологізована, принцип партійності поширювався навіть на негуманітарні дисципліни.

Революція дала потужний стимул художній творчості. З одного боку, обмежувалася свобода творчості, придушувалася й висилалася із країни інтелігенція, яка була носієм непролетарської, несоціалістичної культури, з іншого боку – було багато зроблено для підвищення освіти широких мас, залучення їх у культурне життя, створення культури нового типу. Пробуджений ентузіазм мас стимулював творчу фантазію, розкріпачував мислення, створював атмосферу критичного відношення до традиції. На початку 20-х рр. у цій сфері проявилися пошук і новації, експериментування, висувалися різні технічні, літературні, художні, архітектурні проекти аж до екстравагантних. Існували різні школи й напрямки, відносний плюралізм.

У 30-ті рр. відбувся «великий перелом», пов'язаний із подоланням романтичних, модерністських, експериментаторських поривань у мистецтві та ставленні до революції в цілому, який деякі дослідники, публіцисти й політики розцінюють як «термідор». Стійку соціальну систему обслуговував адекватний їй стиль, названий «соціалістичним реалізмом», який правильніше було б назвати сталінським класицизмом. Його називали «творчим методом» літератури й мистецтва, але реально він був певною філософією життя й культури. Його тверда нормативна поетика поєднувала культуру на всіх рівнях. Соціалістичний реалізм ґрунтувався на ідеологічних принципах «партійності, народності, соціалістичного гуманізму». Фактично він являв собою звичайний реалізм із деякими романтичними вкрапленнями: романтична мрія повинна була підносити бачення світу, зіставляючи реальність із соціалістичним ідеалом. Свобода творчості допускалася, але потрібно було дотримуватися «правил гри» – вона не повинна була виходити за рамки пануючої ідеології й порушувати стабільність суспільства й режиму.

Серед кращих представників радянської літератури досить назвати імена В.Маяковського, С.Єсеніна, М.Шолохова, І.Бабеля, М.Булгакова, М.Зощенка, В.Катаєва, О.Толстого, І.Еренбурга, І.Ільфа, Є.Петрова, Ю.Олеші, К.Паустовського та ін.

Поширення грамотності, формування нової інтелектуальної та політичної еліти, будівництво індустріальної бази посилили соціальну мобільність і викликали ентузіазм у тієї частини суспільства, яка раніше була обділеною.

Процеси індустріалізації та урбанізації зумовлювали масові міграції, зростання чисельності міського населення за рахунок сільського. Індустріалізація та урбанізація призвели до руйнування традиційного укладу селянського життя й перенесення його на «велике суспільство».

Революційні перетворення відбивали тенденцію до спрощення культури. Але соціокультурний розкол був переборений. Влада й народ, «верх» і «низ» уперше за двісті років стали розмовляти однією мовою, у культурній комунікації не було конфліктних зон. Радянська влада, незважаючи ні на що, вирішила ряд назрілих історичних проблем розвитку Росії. У СРСР були усунуті головні джерела масових страждань і страхів – бідність, безробіття, бездомність, голод, злочинність, міжнаціональне насильство тощо.

Радянський період вплинув на спосіб мислення народу, його ментальність, типові риси особистості. Відбувалося формування нової людини, адекватної до нових умов існування. Ментальність радянської людини змінювалася від покоління до покоління, поєднуючи в собі суперечливі риси традиціоналізму з наслідками модернізації та акультурації.

Система ідеологічного виховання була спрямована на придушення особистості й звеличування колективу, формування людини нового типу. Колективізм вироблявся як культурна норма, що вимагала підпорядкування думок, волі й дій індивіда вимогам соціального середовища.

Відсутність власників, тотальна залежність від держави, колективізм – усе це сприяло збереженню відносної єдності суспільства.

Однією з найважливіших специфічних особливостей радянського способу життя була розбіжність між реальним життям населення і офіційними, публічно визнаними нормами. Люди звикли жити подвійним життям: офіційним і приватним. Подвійність проявлялася в мистецтві, системі освіти, побуті тощо.

Історично сформовані риси ментальності суспільства не тільки збереглися в радянський час, але й усталилися.

З початку 60-х рр. модернізація радянського зразка дедалі більше набувала форми вестернізації. Міжнародна обстановка змінилася в бік більшої відкритості. «Залізна завіса» піднялася, став налагоджуватися інформаційний обмін з іншими країнами. Культура сталінської епохи існувала в стильовому вакуумі. Коли її кордони стали руйнуватися, на розгубленого глядача звалилася західна культура різних епох і напрямків. Хоч усе це контролювалося зверху й подавалося у відповідному ідеологічному обрамленні, вплив західної культури посилився.

З'явився напрямок, який прийнято називати в контексті часу «шістдесятництвом». Це насамперед інтелігенція, яка сформувала свої погляди під впливом критики Сталіна. Вони не виходили за рамки пануючої ідеології, були в цілому лояльні до системи, але виступали за оновлення суспільства й усією своєю діяльністю розхитували суспільну свідомість, порушували систему. Почала виникати й пряма опозиція, хоча й нечисленна та вкрай різнорідна за своїми політичними поглядами. Щодо інакомислячих затвердилося поняття «дисидент». До складу дисидентського включають національні, деякі релігійні, правозахисні рухи. Правозахисники брали за зразок західну демократію, намагалися зруйнувати бар'єри, що відокремлювали СРСР від західних країн, прямо апелювали до Заходу. Усі ці течії охоплювали в основному інтелігенцію, більшість населення залишалося до них у найкращому разі байдужим, а то й прямо ворожим.

Останні півстоліття головним фоном суспільного життя була світова холодна війна. Із самого початку це була «війна цивілізацій». Розмови про боротьбу з комуністичною загрозою були поверхневим прикриттям. Сам пафос холодної війни мав месіанський характер. Перемога в цій війні була названа «кінцем історії». Поразку СРСР було нанесено саме в духовній сфері, у суспільній свідомості, насамперед, у свідомості правлячої й культурної еліти.

2. Зміна політичного режиму не змінила основних принципів Російської імперії, а лише модифікувала їх відповідно до марксистської ідеології. Українська державність – УРСР – у цих умовах могла бути лише суто декларативною, але вже саме її проголошення мало наслідки в майбутньому.

Україна стала складовою частиною Радянського Союзу й підпадала під загальні закономірності його розвитку, українській радянській культурі були властиві ознаки, спільні для всієї радянської цивілізації, хоча в рамках цієї цивілізації вона мала свої особливості.

З 1923 р. на підставі резолюції ХІІ з’їзду РКП (б) уряд Радянської України розпочав політику «українізації». Вона означала не тільки посилення українського елементу в складі партії та апараті влади (курс на «національні кадри»), посилення вивчення української мови державно-політичним апаратом і поширення української освіти, а й залучення до культурної і навіть політичної роботи некомуністичних національних сил. Наслідком цього стало різке поширення соціальної бази української культури. Завдяки політиці «українізації» 1920-х рр. власне українська культура стала надбанням не лише інтелігенції, а й широких мас.

20-ті рр. в українській радянській культурі, як і в радянській культурі в цілому, це період залучення до культурного життя свіжих сил, пошуку й новаторства, розквіту українського авангарду. У зв’язку з цим варто згадати імена таких видатних художників, як Л.Курбас, М.Хвильовий, М.Зеров та ін. Близькими до авангардизму були також письменники й поети, які згодом стали класиками української радянської літератури – П.Тичина, В.Сосюра, М.Бажан та ін. Із середини 30-х рр. затвердився новий вимір культурного життя, а в художній культурі – принцип «соціалістичного реалізму».

Упродовж років радянської влади Україна здобувала свої певні атрибути державності – адміністративні кордони в основному збігалися з етнічними, вперше за багато століть навчання в середніх навчальних закладах здійснювалося українською мовою. В Україні було відкрито один із перших у світі Інститут кібернетики, відому кіностудію О.Довженка. На міжнародому рівні країну прославляли такі діячі, як Є.Патон, С.Параджанов, А.Солов’яненко, І.Козловський, І.Миколайчук та ін. Художня культура 60-80-х рр., незважаючи на ідеологічний тиск і цензуру, набула ознак розмаїтості, як у тематиці, так і в художніх засобах.

Починаючи з 60-х рр. насамперед серед інтелігенції знаходила дедалі більше поширення українська національна ідеологія. Вона навіть знайшла певну підтримку серед партійного керівництва. Виник національний дисидентський рух. У міру наростання кризових явищ у радянській системі вплив національної ідеології як альтернативної офіційній зростав.

Однією з головних причин розпаду СРСР стало загострення міжнаціональних відносин. Міжнаціональні протиріччя мали історичне коріння – утиски, несправедливість, історична ворожість однієї національності до іншої. Але в рамках радянської системи міжнаціональні протиріччя згладжувалися, «заганялися вглибину», існували головним чином лише на повсякденному рівні. «Перебудова» і «гласність» додали цим явищам суспільного резонансу, багато в чому навіть штучно підсиливши їх. Соціальна криза, зростання соціальної напруженості викликали зростання соціальної активності, яка була спрямована в національне русло. У радянський час зріс рівень освіченості, рівень національної самосвідомості, сформувалася національна інтелігенція. Утворена за роки Радянської влади національна політична, господарська, інтелектуальна еліта використала ріст соціальної активності у своїх політичних інтересах.

Дата добавления: 2015-07-26