Культура Росії XIV – початку ХХ ст.

1. Особливості російської культури. Росія й Захід.

2. Культура Московського царства.

3. Культура Петербурзького періоду.

1. Проблема самобутності Росії вирішувалася в рамках традиційної дихотомії «Схід – Захід», відображаючи співвідношення традиційного (незахідного) та сучасного (західного) суспільств і перехід від одного до іншого як процес модернізації. Можна виділити кілька основних поглядів щодо цієї проблеми: Росія перебуває між Сходом і Заходом і не має цивілізаційної визначеності, вона лише коливається в ту або іншу сторону; Росія здійснює слабкий, нестійкий синтез між Сходом і Заходом, постійно втрачаючи стабільність і цілісність; Росія являє собою Схід на Заході або Захід на Сході; Росія – євразійська країна, у ній здійснений синтез європейської й азіатської основ; Росія – європейська країна, яка внаслідок різних причин відстала у своєму розвитку від передових європейських країн, але здатна перебороти відсталість; Росія являє собою частину східноєвропейської цивілізації; Росія має свою власну цивілізаційну особливість та ін. Найбільш характерними є три концептуальні підходи: слов'янофільство, євразійство й західництво, які сформувалися ще в ХIХ – на початку ХХ ст. і похідні від них. Ці основні підходи проявляються насамперед при інтерпретації російської історії. Західники визначають Росію як відсталу Європу, віддають перевагу тенденції до подолання «азіатської відсталості» і залученню до європейської цивілізації, розглядають російську історію як історію подолання відсталості від Заходу. Слов'янофіли відстоюють самобутність Росії, принципову відмінність її від Заходу, як і від Сходу; російську історію розглядають як розвиток самобутніх якостей – православ'я, соборності, народності, які визначають історичну місію Росії – збереження й збільшення духовної основи людства. Євразійці вважають, що доля Росії – у її «місцерозвитку», яке розглядають як характеристику, що органічно поєднує географічні, етнічні, соціальні особливості. Жоден з названих ракурсів інтерпретації історії Росії і шляхів її розвитку не є ні єдино правильним, ні єдино можливим. Упереджена односторонність кожного з них очевидна, як очевидна й відносна правильність кожного, тобто аргументованість, наявність підтверджувальних фактів, ціннісна обґрунтованість.

За оцінками більшості сучасних дослідників, російська історія не відповідає звичним для Європи рамкам феодального й буржуазного розвитку. Росія являє собою приклад відносно швидкої модернізації і трансформації традиційного суспільства. Проблема модернізації неодноразово поставала перед Росією, але жодного разу вона не була доведена до кінця. Намагаючись стати на шлях Заходу, насамперед досягти його військово-політичного й економічного рівня, водночас зберігаючи культурну своєрідність, Росія була приречена на «доганяючий» шлях розвитку. Вона «застигла» між основними цивілізаціями, її специфіка полягає в існуванні елементів різних цивілізацій у єдиному тілі країни. Розташована на межі Сходу й Заходу, поєднуючи різнорідні цивілізаційні шари в рамках величезної унітарної держави, Росія стала осередком протиріч, які проявилися на початку XX ст. у ряді революцій.

2. Російська культура, як і культура українського й білоруського народів, виникла на основі культурної спадщини Київської Русі. Київський період закінчився монголо-татарською навалою. Монгольський вплив сприяв ізоляції Московської Русі від Європи, консервації традиційного укладу.

З розпадом Золотої Орди Москва поступово стала однією з наймогутніших держав від Східної Європи до Сибіру. Територія Росії збільшилася до гігантських розмірів. Ускладнення в подальшому соціальному й культурному розвитку країни призвело до виникнення такої ознаки культури, як невідповідність кроку простору й часу. Культура не могла швидко виробити механізм регуляції особливих темпів розвитку Росії.

Економічні обставини й зовнішнє становище вимагали створення в Росії високоефективній військової і відповідно політичної організації. При складних природно-географічних, зовнішньополітичних і соціальних умовах держава в Росії грала винятково важливу роль на всіх етапах її історії. Вона будувалася за принципом східної деспотії, коли влада поєднує слабко, а то й зовсім непоєднанні між собою самодостатні локальні «мири». Вона набула форми «патерналістської деспотії». Влада в російській культурі завжди була «не від миру цього», звідси її сакралізація, що набуває часом гіпертрофованих форм.

Важливим фактором духовного й суспільно-політичного життя Московської держави стало православ'я. Головна об'єднуюча функція Православної Церкви полягала в ідеологічному обґрунтуванні російської державності, сакралізації великокнязівської влади. На початку XV ст. сформувалася історико-політична концепція, відповідно до якої Московська держава – безпосереднє продовження Київської Русі. Вплив Візантії, звернення до неї не припинились і після падіння Візантійської імперії у XV ст. Концепція «Москва – Третій Рим» пере­носила світове значення Візантії на Русь. Москва залишалася остан­нім православним царством і повинна була як опора чистоти віри проти­стояти всьому іншому світові. Тема «Третього Риму» стала офіційною державною ідеологією. Ідея «Третього Риму» сформувала на тривалу історичну перспективу таку ознаку російської культури, як месіанізм, обґрунтувала історичне покликання «народу-богоносця» в духовному перетворенні світу.

Церква потрапила в залежність від держави, багато в чому втратила ознаки, властиві специфічно релігійній організації. Підсилилися ізоляціоністські тенденції, ворожість до «латинської премудрості», боротьба з єретиками. Наука замінюється «книжністю», стали помітні занепад освіти, негативне ставлення до раціонального знання взагалі. Одночасно підсилилися двовір’я й обрядовір’я, обожнювання царя, що так схоже на язичество. Російській культурі насамперед духовній наперед були задані орієнтири на апологію самодержавства й преклоніння перед традицією. Московська Православна Церква, ізольована від іншого християнського світу, що змінювався, створила особливий світ, пронизаний релігією. Трьохсотріччя з XIV по XVII ст. стало періодом становлення унікальної духовно-політичної спільності. Саме цей період російської історії з інтенсивним духовним життям, ідеалами духовного подвижництва, отримав назву «Святої Русі». До середини XVII ст. російська релігійність досягла кульмінації. До возвеличення автономної особистості, яке почалося на Заході за Нового часу, у Росії із самого початку ставилися негативно, вбачаючи в цьому прояви людської гордині, сприймали як щось аморальне. Православна культура виходила із вчення про соборність. Соборність як принцип морального життя поєднує індивідуальну свободу людини й солідарність людей, особистий і суспільний початок в одне ціле.

Особливе місце в російської релігійності займає тема розколу. За явищем розколу приховується глибокий історико-культурний зміст. Розкол XVII ст. був викликаний церковною реформою, початою патріархом Никоном і підтриманою державою. Розкол став проявом внутрішньої духовної кризи в Московському царстві. У церковній реформі й зумовленим нею розколі виявилося ставлення до традиції і новацій.

3. Експансія Заходу, що підсилилася з початком Нового часу, в інші культурно-історичні регіони поставила Росію перед цілком реальною перспективою перетворення на колоніальну або напівколоніально залежну державу. Внутрішня криза й зовнішня експансія змусили Московське царство приступити до модернізації. Росії вдалося створити сильну імперію саме тому, що вона починаючи з кінця ХVІІ ст. пішла шляхом модернізації, засвоюючи протилежний їй за своєю природою західноєвропейський матеріал. Модернізація мала вимушений характер і відбувалася як накладення на внутрішні, власні закономірності й структури. В історії Росії було кілька щеплень західної культури, які трансформували російський ґрунт. Сформувався гібридний тип суспільства. Мало місце вигадливе сполучення західної культури й російської традиції, які далеко не відразу утворили нову цілісність. Але при всіх наявних змінах залишалися незмінними деякі глибинні механізми функціонування культури.

Особливим етапом в історії російської культури стало царювання Петра I. У цей період відбувалося активне входження Росії в європейський цивілізаційний простір. Реформи торкнулися всіх сфер громадського життя. У 1721 р. Росія стала імперією. Та обставина, що в Петербурзький період російська культура різко зближувалася із західною й ставала за типом новоєвропейською, означало її неминучу й стрімку секуляризацію. Синод, очолюваний світським чиновником, став управляти Православною Церквою. Освіта, ідеологія, наука, художня культура вилучалися з компетенції церкви, обмежувалися її економічні привілеї. Усіляко пропагувалися наука й освіта, для цього була створена Академія наук (1724). У Росії стали друкувати твори таких мислителів, як Декарт, Гоббс, Коперник, Ньютон. «Побічним продуктом» цих перетворень стала раціоналізація свідомості пануючих верств. Проте зміни мали почасти імітаційний характер. Зокрема це проявлялося в наслідуванні європейських звичаїв і етикету.

Торкнувшись головним чином дворянства, петровські реформи й всі перетворення російської культури відбувалися в значній мірі за рахунок інших верств населення Росії. Це й призвело до соціокультурного розколу. З XVIII ст. російська культура перестала бути однорідною й розшарувалася на народну, у своїй основі як і раніше селянську, і дворянську.

Російська держава із самого початку своєї історії будувалася як поліетнічна імперія. Імперській традиції, перейнятій Росією у Візантії (а через неї – у Риму), притаманне поєднання культурного універсалізму з політичним ізоляціонізмом і сакралізацією суспільно-державного життя. Імперія мислилася носієм ідеї модернізації, «високого духу» європейської освіти для народів, які її населяють. Якщо стосовно Заходу російська культура часто виступає реципієнтом, то щодо культур народів, які входили до складу імперії, вона стає донором. З XVIII ст. російська культура стала культурою-транслятором на території величезного поліетнічного субконтиненту. Сама імперія будувалася як західний абсолютизм на російському ґрунті, при цьому вона поєднувала ознаки східної деспотії й західного абсолютизму.

Одним з результатів, початих Петром реформ, стало виникнення інтелігенції. Саме поняття «інтелігенція» виникло в 60-ті рр. XІХ ст. у Росії й звідси поширилося по всьому світі. Російська інтелігенція, як це вже неодноразово зазначалося в літературі – явище в історії єдине й неповторне. Вона істотно відрізняється від людей, які професійно займаються інтелектуальною працею на Заході. Виникнення інтелігенції стало наслідком модернізації, продуктом західних впливів, результатом зіткнення двох культур, двох типів цивілізації.

У розвитку російської культури ХІХ ст. відзначаються два нап­рямки. Перший – культурно-самобутній у широкому розумінні слова, пов’язаний з виявленням глибинних механізмів традиційної культури, закріп­ленням найбільш усталених, незмінних цінностей. Другий – модернізація в широкому розумінні слова, тобто зміна змісту націо­наль­ної культури, включення її в загальноосвітній культурний процес. «Золотий вік» російської культури характеризується відносною рівнова­гою цих двох ліній. Відбувся синтез гуманістичного у своїй основі надбання західної культури й традиційної культури. Російська культура була виражена в зрозумілих для Заходу формах, не втративши власної самобутності. Найяскравіший приклад – творчість О.С.Пушкіна.

Особливе місце в культурі «золотого віку» посідала література. Класики російської літератури завжди тяжіли до об'ємного багатомірного світосприймання, яке зберігало багатозначність і образність. Класична література XIX ст. стала синтетичним явищем культури, виявилася по суті універсальною формою суспільної самосвідомості, виконуючи місію соціальних наук. До середини XIX ст. російська культура стає дедалі більше відомою на Заході. У другій половині століття завдяки творам М.Гоголя, Ф.Достоєвського, Л.Толстого, І.Тургенєва європейська й світова популярність російської культури зросла. Уперше в XIX ст. культурний обмін між Росією та Європою набув двостороннього характеру, російська культура набула європейського і світового значення.

Кінець XIX – початок ХХ ст. порівняно із «золотим» пушкінським віком характеризується як «релігійно-філософський ренесанс» або «срібний вік» російської культури. У Росії в той час відбувався інтенсивний інтелектуальний підйом, особливо філософії й поезії. Активний пошук нових форм сприяв появі символізму, акмеїзму, футуризму в літературі, кубізму й абстракціонізму в живописі, символізму в музиці. Російська словесність ніколи не знала такого багатства й різноманітності: О.Блок, С.Єсенін, М.Гумільов, А.Ахматова, М.Цвєтаєва – далеко не повний перелік талантів, які заявили про себе на початку ХХ ст. Цей період досить складний і суперечливий в історії російської культури. Деякі автори небезпідставно крити­кували культуру «срібного віку» за певне відходження від гуманістичних цінностей, моральний релятивізм. Були присутні надто велика культурна витонченість, елементи декадансу і замкнутість вищого культурного шару. У культурі уловлювалася деяка штучність, «несправжність», недомовленість, театральність, гранична трагічність і «нежиттєвість», яку деякі автори характеризують як «фальшивість».

Незважаючи на всі досягнення «золотого» і «срібного» віків, глибокий культурний розкол, викликаний петровськими перетвореннями, переборений так і не був. Російське суспільство розділялося на два елементи, які протистояли один одному: міське й сільське.

Післяреформена капіталістична еволюція суспільства, що внесла в традиційний спосіб життєдіяльності селянства ряд радикальних змін, найменшою мірою позначилася на його соціально-психологічній самобутності. Ментальність селян характеризувалася збереженням загалом традиційної землеробської культури, що, у свою чергу, характеризувалася пріоритетністю праці на землі, імперативності гарантії прожиткового мінімуму й проявлялася у відповідних духовно-моральних домінантах. Крізь призму критеріїв індустріального суспільства соціальний інфантилізм селянства проглядався особливо контрастно.

Перехідні процеси розузгоджували, деструктурували попередню жорстко налагоджену систему регуляції поведінки індивіда, взаємин індивіда й соціуму, що породжувало в цей період гігантську стихію нестабільності, тотального соціального дисбалансу. Модернізація в Росії внесла дисонанс у традиційну систему уявлень про світ, добро й зло, честь і справедливість, що складалася віками. У суспільстві стали наростати деструктивні тенденції, революційні настрої. Влада втрачала свою легітимність. Всі суспільні рухи почали набувати ознак антидержавної спрямованості.

Дата добавления: 2015-07-26