Культура епохи Середньовіччя

1. Культура Візантії.

2. Культура ісламу.

3. Культура Західної Європи в епоху Середньовіччя.

Термін «Середньовіччя» виник в Італії в XV-XVI ст. серед гуманістів. Гуманісти, просвітителі вважали Середньовіччя періодом глибокого культурного занепаду на противагу високому піднесенню культури в античному світі й Новому часі. Сучасна наука розглядає Середньовіччя як історично закономірну складову частину розвитку європейської культури. Саме з цієї епохи беруть початок багато культурних цінностей, які лягли в основу сучасної європейської цивілізації.

1. Візантія, пряма спадкоємниця греко-римського світу й елліністичного Сходу, яка запобігла варварським завоюванням, багато століть стояла попереду всіх країн середньовічної Європи як центр найвищої і своєрідної культури. Візантійську імперію часто порівнюють з мостом, перекинутим між Заходом і Сходом. Візантійці наполегливо називалися «ромеями», тобто римлянами, хоча користувалися модернізованим варіантом класичної грецької мови. У тісному зв’язку з традиціями античної філософії розвивалася філософія християнства, природничі знання базувалися на античних традиціях і розвивали їх. Але під прикриттям традицій і стереотипів, нерідко суто зовнішніх, жив і пробивав собі дорогу новий творчий початок.

У VI ст. при імператорі Юстиніані Візантія займала велику територію й була порівняно зі своїми сусідами, примітивними варварськими державами, країною величною і блискучою, зі складним апаратом державного управління та високорозвиненою дипломатією.

Ідеологічною основою Візантійської імперії стало християнство в його православному віросповіданні. Візантійська імперія, до складу якої в період свого розквіту входили величезні території від Піренеїв до Північного Причорномор’я, була поліетнічною державою. Православ’я стирало етнічні відмінності, візантійці дотримувалися формули: «Один Бог, один цар, один православний народ». Теократія Візантії представляла свої догмати як політичні норми загального значення. У Візантії офіційно починає реалізовуватися ідея так званої симфонії між державою і церквою.

У візантійській художній культурі злиті дві основи: розкішне видовище й спіритуалізм (від латин. spiritualis – духовний – філософські переконання, які розглядали дух як першооснову дійсності). Сама церемонія богослужіння, що здійснювалася у візантійських храмах, була прикладом якнайтонше розробленого «символічного мистецтва». Візантійську церкву сучасники називали «безтілесним і духовним театром».

Головними формами візантійського живопису були монументальний храмовий живопис (мозаїка та фреска), ікони, книжні мініатюри. Діяльність художників Візантії підлягала найсуворішому регламентуванню, контролю імператорського двору й церкви.

Візантія характеризувалася високим рівнем правових відносин.

У Візантії, в її ранній період, зберігалися старі центри античної освіченості – Афіни, Александрія, Антіохія, Бейрут, Газа. Після їх занепаду з’явилися нові наукові й навчальні центри.

З XIV ст. почався період воєнних і політичних поразок візантійської держави. В 1439 р. з метою отримання допомоги в боротьбі з турками Візантія уклала Флорентійську унію з Римом, визнавши католицькі догмати й верховенство папи. Але ця унія не отримала підтримки народу і найближчим часом імператор і Константинопольський патріарх від неї відмовились. Візантія («Другий Рим») по-своєму повторювала долю першого Риму. У 1453 р. Візантія впала під натиском турків.

Але «візантійський стиль», в широкому розумінні, поширювався далеко за межами Візантії. Особливо плідну роль відіграла Візантія в культурному розвитку ряду слов’янських країн – Болгарії, Сербії, Київської Русі.

2. Поряд з християнством важливе місце в розвитку світової культури займала культура ісламу (від араб. «покірність»), початок формування якої був покладений у І половині VII ст. Згідно з арабськими джерелами пророк ісламу Магомет (Мухаммад) народився в Мецці 29 серпня 570 р. Головна святиня ісламу – Чорний камінь (зберігається в Каабі), а основа – Коран (від араб. «читання»). Головним завданням, яке ставив перед собою Магомет, було відновлення суворого монотеїзму (єдинобожжя), від якого, на його думку, відійшли як іудаїзм, так і християнство. Коран – найважливіша священна книга мусульман, унікальне явище світової літератури. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні й правові настановлення, визначає звичаї та традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поведінки. Крім релігійно – філософського, законодавчого та історико-культурного викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабською мовою.

Як іудаїзм і християнство, іслам має розвинуту догматику. До основних його догм належить віра в існування Єдиного і одного Бога, а також янголів (малаїка), сатани (шайтана), чортів (джинів), віра в пророків Бога, божественне походження Корану, у день Страшного Суду (яум алькияма), у рай (джана), у пекло (джаханам) та в безсмертя душі.

Обов’язки кожного мусульманина в основі своїй мають так звані п’ять стовпів ісламу. Це п’ятиразова молитва (сапат) щоденно, 30-денний піст у світлу частину доби (саум) у місяці рамадані, пожертвування біднякам (закят), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медіну (хадж), а також виголошення формули: «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Магомет – його посланець». Таким чином, іслам продовжував і розвивав вже існуючі до нього вірування. Крім Корану, в ісламі існує Сунна пророка – основа поводження і законодавства для віруючих, а також Тефсір – тлумачення Корану й Сунни знавцями – улемами та суддями. Коран, Сунна і Тефсір – становлять основу Шаріату (від араб. «належний шлях») – зводу мусульманських правових і теологічних нормативів, який укладено в VII -XII ст. в Арабському халіфаті.

Уже з середини VII ст. відбувається розподіл мусульман на шиїтів і сунітів, який зберігся й до нашого часу. Суніти, крім Корану, вважають священною і недоторканною Сунну. Імам, посада якого виборна, повинен тільки стежити за чистотою дотримання традицій. Шиїти вважають імамів повноправними носіями божественної влади, які можуть змінити Сунну. У шиїтів право бути імамом мають тільки кровні спадкоємці Магомета роду його зятя і двоюрідного брата Алі, тобто влада передається у спадщину.

Завдяки ісламу напівдикі й розрізнені племена кочових арабів-бедуїнів об’єдналися і вже після смерті Мухаммада (632 р.) під керівництвом халіфів (заступників пророка), яких називали також імамами (керівниками релігійної общини), вийшли за межі Аравії з метою посвячення у свою нову релігію всіх «невірних».

За порівняно короткий час араби поширили свою владу на землях Іспанії, на заході, до Індії, на сході, і від Сахари, на півдні, до країн Північного Кавказу й Середньої Азії, на півночі. Створюється могутня теократична держава – Арабський халіфат. З VIII ст. розвиток арабської культури відбувався в тісній взаємодії культур підкорених і сусідніх з Халіфатом народів.

Культура Арабського халіфату відіграла важливу посередницьку роль у передачі європейцям культурних цінностей Античності та Сходу. Класичною арабською мовою, яка служила народам Близького й Середнього Сходу міжнародною, написана багата наукова і художня література. Про культурний вплив арабів на Європу свідчить ряд наукових термінів і побутових слів, засвоєних європейськими мовами з арабської – алгебра, алхімія, альманах, логарифм, цифра, зеніт, тариф, диван, амулет та ін. Очевидні досягнення середньовічних мусульман у галузі точних і природничих наук.

Ісламська культура Середньовіччя концентрувалася в містах і характеризувалася всебічним розвитком. Вагомим фактором росту нових міських центрів була ісламська система освіти. Коран прямо вимагав від кожного мусульманина повсякчас поповнювати свої знання. Традиції організації арабської освіти помітно вплинули на систему освіти в Західній Європі.

3. Середніми віками називається тривалий період в історії Західної Європи між Античністю й Новим часом. У середні віки відбулося зіткнення й синтез античних, християнських і варварських уявлень і відносин. Нижньою межею Середньовіччя традиційно вважається дата падіння Західної Римської імперії – 476 p. Верхню межу визначити складніше. Більшість авторів обмежує Середньовіччя XVI – серединою XVII ст. Здається також досить обґрунтованим погляд Ж. Ле Гоффа, який розширив середні віки до кінця XVIII і навіть початку XIX ст. і ввів поняття «тривале середньовіччя». У середині тисячолітньої епохи Середніх віків прийнято виділяти декілька періодів:

1. Раннє Середньовіччя.

2. Високе класичне Середньовіччя.

3. Пізнє Середньовіччя.

У літературі існує й інша періодизація Середньовіччя.

Феодалізм виник з розпадом рабовласницького ладу, одночасно із занепадом античної цивілізації. Деякі історики вказують на елементи феодалізму ще в пізній Римській імперії. Основні ознаки феодалізму – натуральне господарство, специфічна структура земельної власності – умовне землеволодіння (феод, лен, бенефіцій), інститут васальної залежності, партикуляризм (латин. porticularis – частковий, приватний), корпоративність, становий устрій і т.д. Феодалізм породив іншу, відмінну порівняно з давніми часами, систему людських взаємовідносин – станово-корпоративне суспільство.

Стани – великі соціальні прошарки, становище яких в суспільстві, привілеї, права й обов’язки закріплені традицією й передавалися у спадок. Становий устрій складався під впливом економічних відносин, але не без втручання держави. Із утворенням централізованих держав сформувалися стани, які складали структуру середньовічного суспільства – духовенство, дворянство (лицарство) та інші жителі, згодом названі «нижчим станом» або «народом». У різних соціальних групах формувалися різноманітні «картини світу», ті ж самі поняття та символи по-різному тлумачилися. У середні віки співіснували церковна, світська та народна культури.

Найважливішим фактором формування й розвитку західноєвропейської середньовічної культури були християнська релігія та церква. Поступово християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. Філософія, мораль, право, освіта, література, мистецтво були пов’язані з богослов’ям або підпорядковувалися йому, оцінка реальності найчастіше подавалася в категоріях, що зародилися у сфері релігії та теології.

У хаосі варварських навал єпископи й ченці стали універсальними керівниками суспільства: до своєї релігійної ролі вони додали політичну, господарську, соціальну й навіть військову. На Заході церква становила повністю самостійну силу на міжнародній арені. По суті, церква створила своєрідну «державу над державами». Тривалий час головною ідеєю середньовічної Європи була ідея теократії (богоуправління). На практиці вона набула вигляду так званого папоцезаризму, тобто зосередження в руках папи римського не тільки духовної, але й світської влади над замкнутими монархіями.

Таку ж позицію римські папи прагнули займати й щодо східних патріархатів. Посилення домагань пап на необмежену владу й прагнення підняти папський престол над східними патріархами викликали різко негативне ставлення з боку візантійських імператорів і східного духівництва, оскільки мова в основному йшла про політичне протистояння Риму й Константинополя. Конфронтація між західною та східною церквою збільшувалася догматичними, теологічними й обрядовими розбіжностями, які призвели до їх поділу, до схизми. Це відбулося в 1054 р. Західну церкву стали називати римсько-католицькою, а східну – греко-католицькою, православною. Кожна з них вважала себе єдиною всесвітньою, ортодоксальною, а іншу – єретичною.

Церква в середні віки була єдиним носієм духовних цінностей, моральних норм, позитивних знань і т. ін., які вона в міру можливостей намагалася привносити в маси. Але християнство поширювалося не на вільному місці. Одна з особливостей європейської культури – нашарування християнської релігії на більш раннє язичництво. Протягом усієї Європейської історії вони зі змінним успіхом протистояли одне одному. Важливо також зазначити наявність у європейській культурі гностичної традиції з її дуалізмом, запереченням цінностей «мира сего». Язичницькі пласти культури й гностичні впливи стали основою для численних єресей (від грец. – вибір), а також чаклунства, відьомства й подібних явищ, що набували характеру масових неврозів. Єресі, як правило, мали соціальний характер. Для боротьби з подібними явищами церква застосовувала інтердикт (тимчасову заборону папи проводити на території, на яку накладали кару, богослужіння й релігійні обряди), відчуження (грец. «анафема») – виключення людини з релігійної общини. Церквою була створена спеціальна установа – Священна інквізиція (розшук), призначенням якої було знищення єресей.

Основними центрами християнської культури були монастирі. За монастирським статутом монахи повинні були активно працювати в господарстві, тому монастирі ставали великими багатогалузевими господарськими комплексами, які служили зразками для іншого населення. Чернецтво створило в Середньовіччя свою окрему субструктуру, яка відіграла помітну роль у загальнокультурному процесі. З VII ст. кожен більш-менш усталений монастир обов’язково повинен був мати при собі бібліотеку, скрипторій (місце для переписування документів і книг) і школу. Для навчання кліриків (священнослужителів) існували єпископські й монастирські школи, у яких був введений поділ «семи вільних мистецтв» на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика, діалектика) і квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія, музика).

У ХІІ – ХІІІ ст. на базі таких шкіл з’явилися університети й академії. Наприкінці XV ст. в Західній Європі нараховувалося 65 університетів, у переважній більшості заснованих з санкції римської курії. Студенти (від латин. studeo, steadier – старанно навчатися) об’єднувалися в організації («земляцтва», «провінції», «нації» і «науки»). На чолі «науки» стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій, організовувалися публічні виступи й диспути, на яких обговорювалися проблеми філософії та богослов’я. Навчання проводилося латинською мовою. Тільки третина студентів одержувала ступінь бакалавра і тільки кожен шістнадцятий – ступінь магістра.

Мандрівні школярі – ваганти – кочували по всій Європі в пошуках кращих вчителів і кращого життя. Ваганти створили особливий тип латиномовної поезії, у якій поєднувалися інтелектуалізм вченого стану, вільнодумство й життєрадісність, сміховий початок народного світосприйняття. Уявлення про творчість вагантів дає визнаний у наш час міжнародним гімном студентства «Гаудеамус». Великими теологами й філософами – схоластами були Ансельм Кентерберійський, П’єр Абеляр, Фома Аквінський та ін. Філософія в цілому була практично ідентична теології й розглядалася як «служниця богослов’я».

Наука була в основному книжною справою і «прислужницею» релігії. Сам термін «наука» для Середньовіччя можна застосовувати лише умовно. Вона базувалася головним чином на абстрактному мисленні і лише незначною мірою на експерименті, не ставила перед собою прагматичної мети, а переслідувала насамперед завдання релігійно-містичні. Так, метою середньовічної алхімії був пошук «філософського каменя», а вже одночасно вивчався і склад речовини. Але, так би мовити, «побічним продуктом» такого роду занять стало накопичення заснованих на досліді позитивних знань про природу.

Панівним станом у середньовічній Європі був стан феодалів-землевласників, який брав свій початок від лицарів (нім. ritter – вершник). Сформувалася особлива лицарська ідеологія й субкультура. Їх складові частини: куртуазність, лицарські турніри, лицарська література. Лицарська лірика сформувалася як складне й вимогливе мистецтво. У Франції поетів – співаків називали трубадурами, у Німеччині – мінезингерами. Куртуазність (від франц. courlois – чемний, лицарський) становила складний комплекс ритуалів, звичаїв, манер, придворних і воєнних розваг. Виховання лицарів полягало не тільки в опануванні військового мистецтва, а й у навчанні світським манерам, танцям, співам, грі на музичних інструментах, вмінню складати вірші, поводитися з дамами. Особливий ритуал супроводжував проведення лицарських турнірів і групових битв на спеціально підготованих аренах у присутності численних глядачів. З ідеалом лицаря пов'язувалися такі риси, як благородне походження (але іноді в лицарі посвячували за особливі військові подвиги), фізична міць і краса, ніжність, щирість, великодушність, вірність своїм обов'язкам.

Церква намагалася використовувати лицарство у своїх інтересах. У 1095 р. Римський Папа Урбан II оголосив про підготовку військового підходу на ісламський Схід під гаслами визволення «гробу господнього» та «Святої землі» від мусульманського панування. Провідною військовою силою хрестових походів (їх було вісім основних) було лицарство. Хрестові походи означали початок європейської експансії в інші історико-культурні регіони.

Особливе місце в культурі Середньовіччя займає «низова» народна культура, «культура мовчазної більшості». Вона була опозиційною «офіційній» культурі. Особливо яскраве вираження ця опозиція знаходила в народному святі, в якому виразно простежувалося прагнення знецінити елітарні норми поведінки. Найхарактерніша ознака народного свята – це його веселість і неоднозначна (амбівалентна) емоційно-психологічна забарвленість, що проявляється в моменти кульмінації. «Карнавальна культура», згідно з думкою М.М.Бахтіна, є уособленням зовсім іншої системи цінностей, проголошених в офіційній культурі. Карнавал – це друге життя народу, організоване на сміховому началі. Карнавал давав тимчасове звільнення від пануючої правди, тимчасове скасування всіх існуючих відносин, привілеїв, норм і заборон.

Для мистецтва, як і для середньовічного життя взагалі, були характерні традиціоналізм, канонічність, анонімність, які витікали з уявлення про гріх гордині. Характерною особливістю середньовічного мистецтва був його тісний зв’язок із ремеслом.

Епосі феодальної роздробленості, що наступила після розпаду імперії Карла Великого, належить романське мистецтво. Термін «готика» був введений теоретиками італійського Відродження. Слово походить від назви варварського племені готів. Готика пов’язана з життям середньовічного міста-комуни.

У XV cт. феодальна держава досягла найвищого ступеня централізації завдяки абсолютній монархії, значення якої полягало в тому, що укріплюючи економічну й культурну спільність народів, вона сприяла формуванню європейських націй. Утворилися сучасні європейські мови. Типологічна своєрідність європейського феодалізму знайшла відображення в певній культурній спільності, яка разом із місцевою своєрідністю пов’язувала країни Західної й Центральної Європи, а також Скандинавії. Ця спільність проявилася в характерних ознаках світогляду, релігійній близькості, художній творчості. Відбувався процес становлення єдиної європейської культури.

7. Європейська культура епохи Відродження та Реформації

1. Світоглядні засади культури Відродження.

2. Епоха Реформації.

1. Відродження (Ренесанс) – період у культурному та ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи, перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Термін «відродження» був уведений італійськими мислителями-гуманістами, які запозичили його з Біблії. Ренесанс характеризується зверненням до культурної спадщини Античності, немовби його відродженням. Мислителі епохи Відродження відмовилися від богословської періодизації історії, запропонувавши розподіляти її на давню, середньовічну й нову. Відродження почалося в Італії. Серед дослідників не існує єдиної думки щодо того, чи є Відродження світовим феноменом, чи цей культурний процес притаманний тільки Італії. У будь-якому випадку італійське Відродження стало своєрідним еталоном, із яким порівнюються подібні явища в інших країнах. У XVI ст. Ренесанс став загальноєвропейським явищем, охопивши всі країни Західної та Центральної Європи. Розрізняють «південне» й «північне» Відродження. Вони, безумовно, пов’язані одне з одним, хоч і відрізняються своєрідністю світосприйняття, темпераментом, художнім стилем тощо.

Найбільш послідовно еволюція Відродження проходила в Італії, де чітко розрізняються чотири її етапи:

1. Проторенесанс (дученто-треченто) – остання третина ХІІІ – ХІVст.

2. Раннє Відродження (кватроченто) – ХV ст.

3. Високе Відродження (чінквеченто) кінець ХV – перша половина ХVІ ст.

4. Пізнє Відродження – друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.

У літературі можна знайти й дещо іншу періодизацію.

На противагу Середньовіччю з його пригнічуванням індивідуальності діячі епохи Відродження вбачали життєвий ідеал у звільненні особистості, її розкутості, творчому початку як головної суті людини. Прояви цього вони знаходили в античній культурі. Цим зумовлена підвищена увага до Античності, прагнення її немовбито повернути, відродити втрачені в середні віки ідеали.

Епоха Відродження стала першим етапом свідомої секуляризації (від латин. saecularis – світський, людський – звільнення суспільної чи індивідуальної свідомості від впливу релігії та церкви) європейської культури, її орієнтації на світську культуру. Відродження було пов’язане з «низовою» народною культурою. У таких творах, як «Декамерон» Дж. Бокаччо, «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле, які стали своєрідними маніфестами епохи, свідомо епатувалися й принижувалися християнські моральні норми. У літературі почали прославляти похіть, пияцтво, ненажерливість, спритність тощо і висміювати високі прагнення душі, особливо аскетизм. Головним «антигероєм» епохи став монах.

Водночас культура Відродження залишалася культурою християнською. Ренесанс ніби співіснував з католицтвом. Більше того, самі Римські папи захищали Ренесанс і знаходилися під його впливом. Впливом Ренесансу можна пояснити розпущеність, вільнодумство, розбещеність кліру й монахів, а торгівля індульгенціями, яка викликала поширене незадоволення, була тісно пов’язана зі збором коштів на будівництво собору св. Петра в Римі, що став шедевром ренесансної культури.

З епохою Відродження пов’язана поява поняття гуманізм (від латин. humanus – людський, людяний). Це поняття вживається у вузькому й широкому розумінні слова. У вузькому – це світогляд епохи Відродження, світське вільнодумство того часу. Він проголошував людину найвищою цінністю, стверджував її здатність до пізнання й творчої діяльності. У широкому розумінні гуманізм – це напрямок у громадській думці, ознакою якого є захист людської гідності, її свободи й права на вільний гармонійний розвиток. Художники й скульптори епохи Відродження зображували людину як істоту земну, реальну і водночас ідеально прекрасну. Краса стала природною частиною життєвого вжитку: побут, манери, ритуал, одяг, начиння меблів – усе має бути прекрасним і естетичним. Краса і гармонія є основою класичного ідеалу Ренесансу.

Культура Відродження відкрила не тільки людину, але й той реальний світ, у якому вона жила. Поети й художники із захопленням оспівували красу землі. Художники Ренесансу не тільки спостерігали й відтворювали натуру, але й вивчали її. Найважливішим досягненням мистецтва Відродження було відкриття перспективи. Воно змінило бачення світу, відкрило пропорції предметів, визначило єдність погляду, з якого сприймається все, що зображено в живописній композиції.

Характерною рисою людей епохи Відродження була глибока переконаність у силі розуму та його здатності зрозуміти життя. У період Відродження починається становлення сучасної науки, перш за все природознавства.

Епоха Відродження дала світові сузір’я поетів, письменників, драматургів, архітекторів, скульпторів, живописців. Найбільш відомі імена: Данте Аліг’єрі (1265-1374) італійський поет, автор відомої «Божественої комедії». Франческо Петрарка (1304-1374) – італійський поет, який увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Всесвітню славу й популярність йому принесла любовна лірика. Джованні Бокаччо (1313-1375) – італійський письменник, гуманіст Раннього Відродження. Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного, його роман «Гаргантюа і Пантагрюель» сповнений каламбурів, гротеску, обіграванням подвійної жадібності героїв – до вина і знання. Еразм Ротердамський (1469-1536) – вчений-гуманіст, письменник, богослов, відомий представник північного Відродження, найвідоміший твір – «Похвала глупоті» (1509). Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) – великий іспанський письменник, автор роману «Дон Кіхот».

Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розвитку набуло в Італії. Досить назвати імена Леонардо да Вінчі (1452-1519), автора фрески «Таємна вечеря» і картини «Мона Ліза» (Джоконда), Рафаеля Санті (1483-1520) – автора «Сікстинської Мадонни», Мікеланджело Буонаротті (1475-1564), який був універсальною творчою особистістю – скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї «Давид», «Мойсей», гробниця Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. У цей період жив і працював великий нідерландський художник Ієронім Босх (1460-1516). Творчість Босха, багато в чому пов’язана ще із Середньовіччям, сповнена фантастики, складних алегорій, релігійних уявлень про кінець світу (триптих «Страшний суд», «Рай», «Пекло»). Вплив Босха відчувається вже в ХХ ст. у творчості сюрреалістів.

Зіткнувшись із реаліями політики, війни, господарського і суспільного життя, які не піддавалися виправленню в гуманістичному дусі, ренесансна людина перестає довіряти історії і людській природі. Виразно криза ренесансного гуманізму відображена в появі утопій. Т. Мор (1478-1535) в «Утопії» і Т. Кампанелла (1568-1639) в «Місті Сонця» (1602) подають опис ідеального фантастичного устрою. Зобразивши суспільство, де не існує приватної власності, усуспільнені виробництво й побут, праця – обов’язок усіх, розподіл відбувається відповідно до потреб, але в цих книгах немає й натяку на яскраву індивідуальність, яку так цінив Ренесанс. Н.Макіавеллі (1469-1527) у праці «Володар» (1513) обґрунтовував необхідність держави егоїстичною природою людини й потребою насильницького її приборкання. Макіавеллі вважав, що всі засоби дозволені для досягнення політичних цілей. Пізніше «макіавеллізм» став загальним поняттям, ним стали позначати нехтування норм моралі з метою досягнення політичних цілей.

Криза гуманізму виявилася в тому, що гуманістичне прагнення виражалося в результатах, на які самі гуманісти не розраховували. Ця невідповідність цілей і результатів яскраво виявилася в Коперниковому перевороті. Відкриття Н.Коперником (1473-1543) геліоцентричної системи світу підірвало ренесансну впевненість у виключній значущості людини як центру Всесвіту. Дж. Бруно (1548-1600) висунув гіпотезу про нескінченну кількість світів. Людина виявляється не центром Всесвіту, а «мислячою тростинкою», покинутою і втраченою в нескінченних просторах Всесвіту. Б.Паскаль (1623-1662), який після надзвичайно плідної діяльності в області точних наук розчарувався в них і звернувся до релігійних та філософських проблем, найяскравіше висловив жах, що охоплював людину: «це вічне мовчання нескінченних просторів жахає мене». «Яка ілюзорна людина!» – вигукував Б.Паскаль.

Людині Відродження притаманні розколотість душі, поєднання «високого» й «низького», духу й плоті, християнського і язичницького. Розкол у душі, виявлений індивідуалізм, прагнення до земних благ і слави породили такі особистості, як флорентійські тирани Олександр, Чезаре і Лукреція Борджіа, які були такими ж продуктами епохи, як Рафаель і Леонардо да Вінчі.

2. У контексті формування нового світогляду епохи слід розглядати Реформацію. Це назва широкого суспільно-політичного руху, який на початку ХVІ ст. охопив майже всю Європу, відіграв значну роль у становленні буржуазного суспільства та створенні основ нової європейської культури. Гуманізм як культурне явище мав елітарний світський характер, був орієнтований на освічену частину суспільства. Діячі Реформації, навпаки, намагалися охопити широкі прошарки населення, активно популяризували свої ідеї. Реформація стала виявленням крайнього обурення віронавчанням і практикою католицької церкви, спочатку була спрямована на їх виправлення, а потім і протиставлення їм свого розуміння християнського вчення. Результатом Реформації стало відокремлення від католицизму третього різновиду християнського віросповідання – протестантизму. Великими протестантськими конфесіями стали лютеранство, кальвінізм, англіканство й ціла низка сект – баптисти, методисти, адвентисти та ін.

Видатним діячем реформаційного руху був Мартін Лютер (1483-1546) – засновник німецького протестантизму. Його виступ у 1517 р. у Вітенберзі з 95 тезами проти продажу індульгенцій послужив початком Реформації. Важливу роль у радикалізації Реформації відіграв кальвінізм, засновником якого став французький теолог Жан Кальвін (1509-1564).

Відродження й Реформація подібні між собою прагненням відновити спотворені давні цінності. Ідея повернення «ad fontеs» (до джерел), пов’язана із запереченням існуючої традиції. Але на цьому подібність між ними завершується. Масштаб і об’єкт заперечення в гуманістів і реформаторів різні. Якщо в гуманістів «відродження» означає повернення до духовних цінностей античності, то для «отців Реформації» – повернення до джерел раннього християнства, «відродження» чистоти віросповідання, відновлення істинного джерела віри. Реформація ворожа еллінським, античним джерелам християнства.

Попри всі протилежності й несумісності Відродження й Реформація сходилися на ґрунті зародження новоєвропейського індивідуалізму, хоча являли його різні версії й протилежні полюси. У ренесансно-гуманістичному й протестантському поглядах на людину відбулася зустріч різноспрямованих і несумісних позицій.

Особливе місце в протестантизмі посідає вчення про божественне передвизначення. Це вчення сформулював уже Блаженний Августин, але для нього передвизначення припускало свободу волі людини. Для Лютера спасіння взагалі не залежало від зусиль людини, а цілком визначалося одним тільки Богом. Кальвін довів це вчення до абсолютного фаталізму: доля одних ще до народження – спасіння і вічне блаженство, для інших – загибель і вічні муки, і ніщо цього змінити не може, ні добрі справи людини, ні навіть її віра.

З протестантизмом пов’язане виникнення нової етики, в основі якої лежала повага до праці, життєвий аскетизм, охайність, добропорядність, моральність. Протестантська етика сформувала абсолютно новий тип людських взаємин, у яких ділові відносини, безумовно, домінували над особистісними, стосунки «по суті» були замінені на стосунки «з приводу». Настанови протестантизму виявились співзвучними «духові капіталізму».

У вченнях Лютера, Кальвіна, Цвінглі обґрунтовані ідеї створення нової буржуазної церкви. В основі всіх цих вчень були два основні положення: а) спасіння людини залежить не від «добрих справ» (таїнств, обрядів, пожертвувань на користь церкви), а тільки від вірування спокутувану жертву Ісуса Христа; б) джерелом істини в релігії є не «священне передання», а «священне писання». Ці два положення мали певний соціальний і політичний смисл. Принцип «виправдання тільки вірою» робив непотрібним весь церковний апарат, і отже, всю церкву як феодальну установу, і всі її джерела доходу. Усе це зумовлювало відмову протестантів від церковної організації, відкривало шлях вимозі буржуазно-демократичних свобод.

Можна виділити політичний, соціально-економічний і культурний аспекти Реформації. Загальні соціально-економічні причини, що породили Реформацію, пов’язані з розпадом феодалізму й зародженням у його надрах капіталістичних відносин. Соціально-економічний аспект виявляється в прагматичному сенсі Реформації, дусі накопичення, своєрідній етиці праці, яка була перетворена на догму, релігію. Політичний аспект – у тому, що Реформація пов’язана з новим розумінням суспільства й держави. Культурний аспект полягає в тому вкладі, який був внесений ідеологами реформаційного руху в загальнолюдську культуру. Перш за все слід відзначити здійснений Лютером переклад Біблії на німецьку мову, був створений прецедент перекладу й на інші мови. Це поклало початок формуванню національних мов і принципу національно-державної організації суспільства.

Реформація породила і власне мистецтво у першу чергу образотворче, що базується на нових світоглядних началах. Зросла блискуча плеяда художників: Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн, Матіас Нітхардт (Грюневальд) та ін.

Отже, весь культурно-історичний пласт Реформації являв собою феномен «межової культури», яка відрізнялася колосальною творчою активністю.

Говорячи про Реформацію, потрібно сказати про рух, який протистояв їй і отримав назву Контрреформації. Контрреформація – церковно-політичний рух у Європі, з середини ХVІ до ХVІІ ст. очолюваний папством і спрямований проти Реформації з метою відновлення позицій, втрачених католицизмом у ряді країн у першій половині ХVІ ст., католицька реакція. Головною зброєю Контрреформації були інквізиція, монашеські ордени, римська курія. Найактивнішу участь у цьому русі взяв у 1534 – 1540-х рр. Орден Ісуса (єзуїти). Контрреформація закріпила певним чином становище папства й католицької церкви, відновила католицизм і придушила реформаційні рухи в ряді країн. Але протестантизм так і залишився непереможною єрессю і відстояв своє право на подальше існування.

Реформація створила нове відгалуження християнства, нову парадигму соціальної поведінки, нове бачення політико-правового устрою держави, змінила звичну систему ціннісних орієнтацій, розколола Європу за світоглядною орієнтацією. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховала особливий тип особистості, сформувала основи буржуазної моралі, релігії, філософії, ідеології громадянського суспільства, заклала вихідні принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму.

Дата добавления: 2015-07-26