Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Основні культурологічні концепції

Читайте также:
  1. Альтернативні концепції розвитку.
  2. Альтернативні концепції розвитку.
  3. Взаємозв’язок концепції управління ланцюгами постачань і логістики
  4. Виникнення фізіології як науки, основні стадії розвитку
  5. Вирізніть та охарактеризуйте основні складники методики підготовки та проведення уроку з «Основ економічних знань» в загальноосвітній школі.
  6. Для підсумкового контролю засвоєння модулю 1: Основні методи обстеження хворих в клініці внутрішніх хвороб
  7. Засвоєння модулю 1: Основні методи обстеження хворих в клініці внутрішніх хвороб

 

Залежно від того, яке значення несе поняття «культура», визначають якісно відмінні концепції осмислення та вивчення цього феномена. У наш час існує кілька концепцій культури, найбільш значимі з них такі:

Онтологічні концепції розглядають культуру як зміст соціального життя, як штучний світ, створений людством.

Аксіологічні – культура розглядається як ціннісно-смислова основа діяльності, поведінки та спілкування людей.

Гносеологічні – культура – це пам’ять, досвід людства.

Антропологічні – культура розглядається як втілення сутності людини, її ментальності, своєрідності ставлення до світу та життя.

Предметно-ціннісні – у основі розуміння культури як сукупності матеріальних артефактів і духовних цінностей, що мають символічну природу.

Діяльнісні – культура розглядається як духовна інтенція життєдіяльності людей.

Індивідуально-атрибутивні – культура розглядається як характеристика самої людини.

Інформаційно-знакова – культура розглядається як певна сукупність знаків і знакових систем.

Як підсистема суспільства – культура розглядається як така сфера, що виконує функцію управління суспільними процесами на нормативно-вербальному рівні.

Існує чимало ідей і теорій, без яких неможливо уявити собі сучасну культурологію. Коротко охарактеризуємо лише деякі з них.

У просвітницьких концепціях XVII–XVIII ст. (Ж.-А.Кондорсе (1743–1794), Дж.Віко (1668–1744), Вольтер (1694–1778), Ж.-Ж.Руссо (1712–1778, Й.Г.Гердер (1744–1803) та ін.) культура розглядалася перш за все як культивування розуму, подолання забобонів, удосконалення людини. За доби Просвітництва остаточно затвердилося розуміння культури як світської, тобто незалежної від релігійного впливу. Більшість мислителів були переконані у величезних практичних можливостях наукового знання й розглядали його застосування як необхідну й достатню умову панування людини над природою і вдосконалення суспільного устрою. Історичний процес розуміли як постійне наближення до торжества розуму. Переконаність у необмежених можливостях науки і перетворення свідомості людей шляхом освіти та виховання стала основою просвітницьких концепцій суспільного прогресу.

Одне з важливих місць у розвитку поглядів на культуру належить романтизму – інтелектуальній течії кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. (Фр.Шеллінг (1775 – 1854), Фр.Шлейермахер (1768 – 1834), Август і Фрідріх Шлегелі (відповідно 1767 – 1845, 1772 – 1829), Ф.Гельдерлін (1770 – 1843), Новаліс (псевдонім Фр. фон Гандерберга, 1772 – 1801). До культури, на думку романтиків, належать ті сфери, які підносять людину над повсякденністю – мораль, релігія, мистецтво, філософія. Раціональне – одним із вимірів людської природи; більш того розум взагалі не визначає людину із сутнісного боку, адже культурна творчість здійснюється насамперед під впливом позараціональних, навіть ірраціональних чинників, таких, як інтуїція, натхнення, осяяння тощо. Визначне місце в системі культури посідає мова. Починаючи з романтиків, дослідження мови набуло в культурології першорядного значення. Романтиками був започаткований герменевтичний підхід до аналізу культури.



І.Кант (1724 – 1804) розділив і якісно розрізнив два світи: природи і свободи. Другий із них – справді людський світ, тобто світ культури. Як природна істота людина не вільна – вона цілком перебуває під владою зовнішніх причин і наслідків, під владою часу. Саме культура як передумова свободи робить людину розумною істотою, здатною ставити будь-які цілі. З одного боку, культура й природа, за Кантом, протистоять одна одній, з іншого – культура – це мета природи. Водночас розвиток культури позбавляє людей радості безтурботного «природного» існування. Кант позначив багатоплановість у підході до культури. Від нього походить і ціннісне розуміння культури, яке отримало широку розробку серед його послідовників і займає важливе місце в сучасній культурології.

Загрузка...

Розвиток культури від філософії, релігії та мистецтва до державних форм було проаналізовано як закономірний процес Г.В.Ф.Гегелем (1770-1831). Ним була створена цілісна картина розвитку культури, виявлені її надіндивідуальні закономірності. Гегель відповідно до найвпливовіших ідей Просвітництва, сполучаючи сутність культури із сутнісними якостями людини, «виводив» культуру насамперед із раціональних (розумних, логічних) основ, адже саме Світовий Розум, за Гегелем, визначає «останню» мету, а відтак – магістральний напрямок культурного розвитку. Все, що робить людина, – це втілення цілей Світового Духу, який диригує історією. Різноманітність культурних форм, якісні відмінності національних культур – це ступені розгортання Світового Духу.

К.Маркс (1818-1883) не був культурологом у вузькому значенні цього слова. Проте його концепція несе в собі цілком певні культурно-філософські уявлення. Маркс створив матеріалістичне розуміння суспільства й історії. При цьому сутність людини й культури він бачив у їх соціальності. Культуру він розумів як «діяльність». Він прагнув втілити цілісне, універсальне бачення людини й культури як єдності в різноманітті людської діяльності, що стверджує людський початок у світі. Маркс аналізував категорію відчуження, яке руйнує органічний стан, у якому повинна реалізуватися універсальна природа людини. В умовах відчуження культура існує в знівеченій формі, у вигляді мертвої «суто речовинної» оболонки. Ключовою у концепції Маркса виступає теорія суспільно-економічної формації, під якою мається на увазі певний історичний тип суспільства, вихідна схема його матеріальних і духовних структур, історично задана модель. Вважаючи культуру (разом з ідеологією, політикою, державою і т.д.) «надбудовою», вторинним утворенням, яке розміщується «над» своїм суспільно-економічним базисом – історично обумовленою сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин, – теоретики марксизму визнавали культуру в цілому наслідком економіки й політики, а духовне виробництво – породженням і продовженням виробництва матеріального. У констатації соціально-історичної та матеріально-економічної залежності культури від суспільних умов її походження й побутування, у виведенні факторів об'єктивної соціально-політичної детермінації культури в історії людства полягає найважливіший внесок марксизму у світову культурологічну думку.

На межі ХІХ і ХХ ст. значний внесок у розвиток наук про культуру був зроблений представниками неокантіанства (Г.Ріккерт (1863 – 1936), В.Віндельбанд (1848-1915), Е.Касірер (1874-1945) та ін.). Ними було вказано на принципову відмінність природничо-наукового та гуманітарного пізнання. Природничі науки отримують загальнозначиме знання, в якому відтворються об’єктивно діючі закони. До природних явищ слід застосовувати так звані «генералізуючі» методи, які відображають узагальнену картину світу. Для «наук про дух» – ідіографічний (індивідуалізуючий) метод, орієнтований на встановлення даних у часі й неповторних у своїй індивідуальності подій дійсності. Об’єктивний підхід має на меті знання, індивідуалізований підхід – розуміння.

Е.Касірер був найбільш послідовним прихильником трактування символічної природи культури. На перший план він висував вивчення ролі мови в культуротворчості – «критику мовних форм мислення». Культуру розумів як продукт символічної діяльності людини, у свою чергу, опосередкований символікою мови. Виходячи зі взаємозумовленості суті людини й культури Касірер аналізував основні з наявних в історії концепцій людини й дійшов висновку, що «символ — ключ до природи людини». За Касірером, людина замість того щоб звернутися до самих речей, постійно звернена на саму себе. Вона настільки занурена в лінгвістичні форми, художні образи, міфічні символи або релігійні ритуали, що не може нічого бачити й знати без втручання цього штучного посередника. Так складається не тільки в теоретичній, але й практичній сфері. Навіть тут людина не може жити у світі строгих фактів або згідно зі своїми безпосередніми бажаннями й потребами. Вона живе, швидше, серед уявних емоцій, у надіях і страхах, серед ілюзій і їх втрат.

М. Вебер (1864—1920) зробив істотний внесок у розробку методу соціальних наук. Вебер не вбачав принципової різниці між методами дослідження природничих і суспільних наук. Реальна тканина громадського життя складається з людських дій, які набувають значимості, коли в них є усвідомлення цінності, смислу вчинку. Культуру М.Вебер розглядав як «павутину смислів, якою людина сама себе опутує». Громадське життя, за Вебером, – це свідома, ціннісно-орієнтована діяльність. Методологічним інструментом соціального пізнання служить побудований на основі широких спостережень, дослідницької уяви ідеальний тип – образ культури, що «накладається» на досліджувану реальність.

Ф.Ніцше (1844—1900) виділив «особливий дух» культури. Він вважав життя людини глибоко трагічним процесом нескінченного творчого становлення – породження й знищення всіх цінностей культури, – який вимагає надлишку сил. Цей творчий «надлишок життя», що не боїться трагізму людського буття, Ніцше називає діонісійським початком у культурі, що забезпечує її життєздатність. Зіставляючи два початки буття культури – «діонісійський» (життєвий, оргаїстичний, трагічний) і «аполлонівський» (споглядальний, логічний, односторонньо-інтелектуальний), Ніцше бачив ідеал у досягненні єдності цих двох засад. Ідеї Ніц­ше мали значний вплив на становлення та розвиток сучасної культурології.

З.Фрейд (1856-1939), засновник психоаналізу, визначив один із напрямів культурологічної думки ХХ ст. Суть психоаналізу полягає у визнанні визначальної ролі несвідомого у психіці людини. Одне з центральних питань фрейдизму – стосунки між Людиною та Культурою. На думку Фрейда, людські імпульси несвідомого («Воно») потрапляють під цензуру культури – «Над-Я». Фрейд висував тезу про людину як тварину «сковану культурою». Культура вимагає обмеження агресивних і лібідозних (від латин. libido – потяг, бажання, прагнення) потягів, блокує інстинкти, що може викликати психічні захворювання, неврози, відчуття нещастя. Щастя людини, за Фрейдом, – не є культурною цінністю. Психічний розвиток людства – біологічно детермінований процес переключення (сублімації) заборонених – сексуальних чи агресивних – бажань на творчу енергію. Первісні бажання відбиваються у сновидіннях, міфах, казках, які виступають колективними символами – типовою загальнолюдською нормою реагування на реальні події історії людства.

Психоаналітичну теорію культури продовжував розвивати швейцарський психолог, філософ і культуролог К.Г.Юнг (1875 – 1961). Його культурологічне вчення стало значним новим кроком у подальшому розвитку науки про культуру, а в деяких аспектах воно суперечить поглядам Фрейда. Одне із принципових розходжень Юнга з Фрейдом полягає в тому, що перший трактував відношення свідомого (культурного) і несвідомого (природного) у людині не як боротьбу, а як їх діалог; культура, за Юнгом, призводить врешті-решт не до кризи та відчуття нещастя, а до утворення цілісності людської душі. Юнг відкрив первісні культурні джерела несвідомого. Культурне несвідоме зародилося на початку історії людства в колективному психологічному досвіді. Носіями колективного несвідомого він вважав архетипи (від грец. arche- начало і typos – образ). Це образи, мотиви, першосмисли, що лежать в основі загальнолюдської символіки (сновидінь, міфів, казок, художньої уяви). Найдавніша форма психічного досвіду – міф, тому всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами та переживаннями. Міф лежить в основі душі людини, надає їй відчуття єдності й гармонії з природою, космосом. У кризові періоди розвитку суспільства, коли особистість відчуває дисгармонію зі світом, людина повертається до міфу, до несвідомих архетипів. Культура повинна не боротися з несвідомим, а вступати з ним у діалог, адже вона – втілення несвідомих основ душі.

Психоаналітичні дослідження культури були продовжені із застосуванням філософсько-історичних та соціологічних методологій у рамках так званого неофрейдизму. Значне місце тут належить американському соціологу, філософу, культурологу Е.Фромму (1900 – 1980). Фромм намагався поєднати фрейдизм і марксизм, тому цей культурологічний напрям називають фрейдомарксизмом. Слідом за Юнгом Фромм намагався описати історичне людське співіснування (соціум) як процес, у якому культура не тільки виступає фактором соціалізації людини, але й сприяє загальному розвитку суспільства в цілому. У колективному несвідомому, за Фроммом, є не тільки позитивні надбання психологічного досвіду, але й деструктивні, руйнівні потенції людської психіки, які врешті-решт походять від тваринної природи людини. Ці потенції втілюються в комплексі агресивних психологічних мотивацій. Фромм, однак, зберігав стриманий оптимізм, гадаючи, що в історичному русі культура має перспективу дедалі більш глибокого витіснення руйнівних сил людської агресивності, хоча, як здається, остаточного, незворотного результату в цьому навряд чи можна досягти.

Трохи відмінну, більш песимістичну позицію демонструє інший представник неофрейдизму, німецько-американський філософ і соціолог Г.Маркузе (1898 – 1979). Відправним пунктом міркувань Маркузе служить вчення Фрейда про два фундаментальні інстинкти, притаманні людській природі: потяг до життя (з метою задоволення, як засобу запобігти страждань) і потяг до смерті. Життя і смерть уособлені в образах античних божеств, Ероса й Танатоса. Неперешкодливе задоволення цих прагнень несумісне із цивілізованим існуванням людини, і тому суспільство (культура й цивілізація) придушує їх, ставить собі на службу шляхом сублімації сексуального бажання (Ероса) і переформування руйнівних імпульсів (Танатоса); останні спрямовуються в зовнішній світ з метою оволодіння природою, перетворення її працею, а також – у внутрішній із метою вироблення моральних, духовних утворень, таких як совість. Але цивілізаційний вплив на людину, вважав Маркузе, так і залишається примусовим, репресивним, тому природними людськими реакціями на цей примус є опір цивілізації або відмова, навіть у термінології Маркузе «Велика Відмова» від стандартів та стереотипів, які нав’язує людині суспільство.

Особистість вища за культуру. М.О. Бердяєв (1874-1943) вважав, що вільна творча особистість – справжній творець культури та стоїть вище за культуру. Культура протистоїть особистості, сковує її свободу. Це може бути благом, а може бути й драмою. Благо, якщо культура захищає від свавілля творчої особистості. Драма, якщо вільний дух творчої людини та символічні форми культури, у яких цей дух повинен існувати, знаходяться в протиріччі.

Культура-гра. Й.Гейзінга (1872-1945) у роботі «Людина граюча» сформулював концепцію «культури-гри». Він вважав, що вся культурна творчість – це гра: і поезія, і музика, і мораль, і людська думка, і всі можливі форми культури. Гра виникла раніше за культуру: головні ознаки гри існують ще в поведінці тварин. На його думку, саме гра виконує культуроформуючу функцію, адже людина перш ніж щось створити «грає» цей процес. Цілі епохи «грають» у втілення ідеалу. Наприклад, епоха Ренесансу «грала» у відродження ідеалів античності. У процесі культурного розвитку елементи гри асимілюють (сакральна сфера, право, політика тощо). Ідеї Гейзинги розвивали Х.Ортега-і-Гассет та Є.Фінк. Перший протиставляв «живу» спонтанну культуру гри масовій культурі. Другий вважав, що ігрове начало проходить крізь все життя людини і обумовлює спосіб усвідомлення буття. Гра – один з чотирьох головних феноменів людського буття разом зі Смертю, Працею та Любов’ю.

Вісь світової історії. К.Ясперс (1883-1969) розглянув єдине походження людства та єдину всесвітню історію як зміну чотирьох значних періодів розвитку культури. У «прометеївську епоху» сформувалася людина та основи її буття, з’явилася мова, знаряддя праці, люди опанували вогонь. В епоху «великих культур давності» з’являються писемність і технічна раціоналізація господарства. В «осьовий час» («епоху духовної основи людського буття») відкриваються поняття особистості, інтелекту, моральності. Культурні досягнення давніх Китаю, Індії, Персії, Палестини, Греції у XVIII-II ст. до н.е. дали поштовх, що розвивав людську цивілізацію до XVIII ст. У «науково-технічну епоху» складаються принципово нові технології, винаходять нові джерела енергії, закладаються підвалини для «нового осьового часу» – часу дійсного становлення людини.

Локальні цивілізації. М.Я.Данилевський (1822-1885), О.Шпенглер (1880-1936), А.Д.Тойнбі (1889-1975), С.Хантінгтон (нар. 1927)бачать культурно-історичний світ, якщо його взяти в цілому, розсипом локальних цивілізацій, практично ніяк не пов’язаних між собою та непроникних одна до одної. Вони стверджували, що не існує єдиної всесвітньої історії, а є лише історія культур-цивілізацій, кожна з яких має замкнений характер; історію розуміли як існування та зміну різних культур. В основі такої думки – ідея самобутності розвитку кожної країни чи народу, незіставності регіонів (наприклад Сходу та Заходу). За основні вихідні посилки в культурно-цивілізаційному підході беруться духовні цінності, релігія, діяльність інтелектуальної еліти тощо. Кожна з культур-цивілізацій проходить періоди виникнення, розквіту, старіння та загибелі. Кожен з цих авторів по-своєму трактував можливості та наслідки взаємодії культур.

Культурні системи. П.О.Сорокін (1899-1968) уявляв історичний процес як процес розвитку культури. Культура – сукупність усього, що створило чи визнало суспільство на тій чи іншій стадії свого розвитку. Під час свого розвитку воно створило різні культурні системи – пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові, – які об’єднуються в систему більш високого рангу (надсистему).

Одне з провідних місць у сучасній культурології належить структуралізму. Його основні ідеї розроблені в роботах К.Леві-Стросса (нар. 1908). Структуралістами також прийнято вважати Ж.Дерріда (нар. 1930), М.Фуко (1926-1984), Ж.Лакана, Р.Барта та ін. Для них характерне уявлення про культуру як сукупність знакових систем і культурних текстів, про культурну творчість як про символо­творчість. Структуралісти вивчають культуру за допомогою природознавчих, формальних, математичних, комп’ютерних методів. Вони досліджують форми, у яких відбувається культурна діяльність людини (загальнолюдські універсалії, схеми, закони, інтелект тощо). Ці форми називаються «структурою». Структура – сукупність відносин, стійких протягом тривалого історичного періоду чи в різних регіонах світу. Структури діють як несвідомі механізми, що регулюють духовно-творчу діяльність людини.

У постмодерністських концепціях розвивається ідея про багатомірність культури. На відміну від усталених поглядів, у яких затверджується, що багатомірність – ознака цілісності культури (ціле завжди є структура, сукупність окремого), постструктуралісти намагаються довести, що ця багатомірність існує так, що окремі елементи, із яких утворена культура, не складаються в ціле. Будь-яка культурна локальність існує сама по собі, вона абсолютно автономна. Заперечується існування загальновизнаних смислів (моральні норми, наукові істини, політичні ідеї або якісь інші культурні утворення). Будь-які смисли набувають значення «симулякрів», тобто знаків, що викликають спотворене, хибне, ілюзорне уявлення про світ. Заперечуючи моноцентризм у культурі, протиставляють йому смисловий і особистісний поліцентризм.

Як вже згадувалося, культурологічні вчення ХХ ст. спираються на комплексну методологію, використовуючи різноманітні пізнавальні засоби. Можна сказати, що сучасна культурологічна наука являє собою міждисциплінарний синтез гуманітарних знань, але ж при цьому кожне з теоретичних відгалужень вносить у цей синтез щось своє, особисте.

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 798 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Методичні рекомендації | Перелік екзаменаційних питань | Культура Стародавнього Сходу | Антична культура | Культура епохи Середньовіччя | Європейська культура Нового часу. | Культура Київської Русі | Культура Росії XIV – початку ХХ ст. | Українська культура XIV – початку ХX ст. | Культура радянського періоду |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Культурологія як наука| Культура первісного суспільства

mybiblioteka.su - 2015-2020 год. (0.011 сек.)