Українська культура XIV – початку ХX ст.

1. Культура України литовсько-польського періоду.

2. Українська культура XVII-XVIII ст. Українське бароко.

3. Період «національно-культурного відродження» (ХІХ – початок ХХ ст.).

У культурному розвитку українських земель у так званий литовсько-польський період мали місце ряд особливостей. Візантійська традиція переважала в культурі, особливо духовній, художній. Культура русинів надовго стала нездатною до генерування нового, виконуючи лише тільки охоронну функцію. Головна зміна в умовах розвитку культури – руйнування князівської держави. Культура пануючих «державних» націй мала переваги перед недержавною культурою українців, остання зазнавала зневаги й утисків.

Відносно сприятливі умови культурного розвитку склалися в Литовському князівстві. Приєднуючи до себе українські землі, литовські князі запозичали культуру Київської Русі, православ’я, суспільний устрій, правові норми, писемність. Становище різко змінилося після Люблінської унії й переходу центральних і східних українських земель до Польської корони (1569), яка відкрито проводила жорстку лінію стосовно «східних схизматиків».

У межах чужої держави, в процесі полонізації й покатоличення аристократії, православне духівництво перетворилося на один з головних носіїв культурної спадкоємності й ідентичності. Церква і її служителі брали на себе не тільки душопастирські функції, а також функції культурні й політичні. Захист православ’я виходить далеко за рамки конфесійної боротьби. Сплеск релігійно-культурного життя в Україні другої половини XVI – першої половини XVII ст. називають «релігійно-культурним відродженням».

Навіть українська аристократія (князі, магнати, шляхтичі), що асимілювалася в польській етнокультурній сфері, часто у своїх діях апелювала до православ’я, до захисту його культурно-релігійних цінностей. Ще більш яскравого релігійного забарвлення набула культурна діяльність міщан, яке створило свої об’єднання – братства. На утриманні братства, як правило, знаходилися лікарня, школа, друкарня, бібліотека. Навколо братств об’єднувалися вчені, письменники, видавці, педагоги. Українські братства виступали за право мирян брати участь в управлінні церковними справами й контролювати діяльність єпископів. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної обрядності.

Пізніше інших станів участь у культурному житті взяло козацтво, яке сформувалося як цілісна соціальна група протягом другої половини XVI ст. Козацтво було породженням роздвоєності України на «лісову» і «степову» смуги, продуктом взаємодії осілої й кочової, християнської й мусульманської цивілізацій. Утворившись в українсько-татарському прикордонні, козаки перейняли масу східних особливостей від типу одягу, зброї, геральдичних символів, способів ведення війни до цілого ряду ментальних рис. На початку XVII ст. Запорізька Січ взяла на себе захист православної церкви.

У XІV-XVIІ ст. виконання християнськими церквами своїх душопастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострювався між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий фактор – розкол католицтва, протестантський рух – Реформація. Виникла релігійна полеміка, що породила в Україні особливий вид літератури – полемічну. Яскравими авторами-полемістами були: Іван Вишенський, Христофор Філалет, Герасим і Мелетій Смотрицькі, Василь Сурожський, Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії.

У 1596 р. була підписана Брестська унія, відповідно до якої за рахунок православної створювалася нова церква – уніатська, чи греко-католицька. У ній зберігався православний звичай, а догматика приймалася католицька, визнавалося верховенство Римського папи.

Таким чином, релігійна боротьба визначила найважливішу особливість культурного життя України другої половини XVI – першої половини XVII ст.: православна церква стала втіленням української самобутності.

Перебуваючи в складі Литовсько-польської держави, Україна зазнала впливу європейського Ренесансу. Найбільше ці ідеї позначилися на освіті, літературі, філософії.

Під впливом гуманістичних і реформаційних ідей на рубежі XVI-XVII ст. відбувалися вагомі зміни в освіті. Єзуїтські колегії забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Гуманітарну спрямованість мали й протестантські школи. Видатною особистістю в справі організації шкіл став князь К.Острозький, який заснував декілька шкіл на Волині, у тому числі відому Острозьку академію (1580-1608), що протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей.

У 1615 р. Богоявленське братство Києва відкрило свою школу, а в 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври П.Могила заснував монастирську школу. У ній навчання велося на латині за єзуїтською програмою, але в православному дусі. 1632 р. лаврська і братська школи об’єдналися в колегію, названу Києво-Могилянською.

У цілому в епоху «культурно-національного відродження» система освіти виконувала не тільки пізнавальні й виховні функції, а значно більш широкі соціокультурні завдання, виступала засобом боротьби за віру й національне самовизначення.

2. Після визвольної війни XVII ст. на частині української території сформувалася нова козацька держава, закінчився трьохсотрічний період української бездержавності. Держава, створена Богданом Хмельницьким та його послідовниками, хоча й проіснувала недовго, залишила помітний слід в історії культури й психології українського народу. Ця держава була створена на основі традицій козацтва. Гетьманщина мала обмежену автономію.

Прагнучи європеїзувати російську культуру, царі й імператори активно використовували інтелектуальний потенціал України. Український вплив позначився на багатьох сферах діяльності: державній, релігійній, просвітницький, художній. Щодо Росії Україна почала відігравати роль посередника, транслятора в передаванні досягнень європейської культури. Випускники Києво-Могилянської академії працювали в Російській академії наук, Московській греко-латинській академії, університетах Москви й Петербурга. Вихованці академії брали участь і в керуванні державою, вони служили імперії, мислили імперськими категоріями.

Освітній рівень Гетьманщини відрізнявся порівняно з Росією. Але протягом другої половини XVIIІ ст. ситуація змінилася, поступово затихла творча активність Києво-Могилянської академії. Врешті-решт відомий навчальний заклад був перетворений на звичайну духовну семінарію (1819). Після заснування Петербурзького університету і Академії наук, центр освіти перемістився в Росію. У кінці XVIIІ ст. було проведено загальнодержавну освітню реформу, яка зробила освіту привілеєм дворян і перетворила на знаряддя русифікації, оскільки викладання велося російською або церковнослов’янською мовами.

Суперечливість епохи, як і в Європі в XVI – XVII ст., породило у творчому житті України художній стиль, заснований на протиріччях, їх синтезі. Це був стиль бароко, що дозволяв висловити й зрозуміти дух часу з його подіями-потрясіннями та особливим переломленням інтересів людини й цілого народу. Задовольняючи смаки нової знаті, бароковий стиль підкреслював велич і розкіш, подаючи життя як захопливе театралізоване дійство, а талановито розіграний у пишних декораціях спектакль умів перетворити на «живе життя». Форма переважала в ньому над змістом, складність – над простотою, синтез – над новизною. У літературі існує поняття «українське», «козацьке», «мазепинське» бароко.

Після Петра І Україна поступово перестала бути посередником, транслятором у процесі вестернізації імперського суспільства, оскільки його верхи зверталися безпосередньо до «першоджерел» західної культури, причому не в латинсько-католицькій, а протестантській версії. У XVIIІ ст. закінчилася бурхлива епоха козацької державності й багатогранна культурна доба бароко. Росія отримала довгоочікуване вікно в Європу на Балтиці, і Україна як посередник і творець вестернізаційних впливів поступово втратила свою роль і зміст. Зате імперські кордони різко обмежили її контакти із Заходом. Віднині Росія, максимально використовуючи і вихід у Європу, і західну орієнтацію своїх монархів, і інтелектуальний відплив із України в центр імперії, випереджала її в культурному відношенні. Ізольована Україна перетворилася на культурну провінцію. Після втрати політичної автономії їй починає загрожувати втрата культурної самобутності.

3. У кінці XVIIІ – першій половині XIХ ст. українські землі входили до складу Російскої та Австрійської імперій. Вони як і всі імперії, являли собою великі територіальні конгломерати, населення складалося з етнічно та культурно різних народів. Відсутність української державності, наявність російсько-австрійських кордонів, що роз’єднували українську територію, політика обох урядів, інтеграція української еліти в імперські структури ускладнювали й гальмували процес консолідації української нації, її культури.

Україна опинилася у сфері впливу двох культур, двох цивілізацій – західної і східної. У цьому полягає причина певної незавершеності української культури, яка виявилася внутрішньо суперечливою. З одного боку – «галичанство», яке знаходилося в рамках католицької латинської традиції й відчувало значні польські та австрійські впливи. З іншого боку – «східняцтво» з домінюючим впливом православ’я і орієнтацією на Росію.

З другої половини XVIIІ ст. в межах Російської імперії Україна втратила рештки політичної незалежності. Українські губернії стали типовою провінцією Російської імперії. Українські землі, що входили до складу Росії, знаходилися під домінуючим впливом цієї цивілізації і підпорядковувалися її загальному ритму й закономірностям, хоча й мали свої особливості. У Російській імперії українці розглядалися як росіяни, а українська мова – як діалект російської.

Австрійський абсолютизм також намагався асимілювати західноукраїнське населення. Вищі прошарки ще з часів Речі Посполитої зазнали полонізації і окатоличування. Водночас у Західній Україні, яка знаходилася у складі Австрійської імперії, українському народу значною мірою допомагала зберегти свою індивідуальність саме греко-католицька церква. Під впливом національного відродження в Чехії та Польщі, за прикладом східних українців західноукраїнська інтелігенція все більше переймалася національною ідеєю.

У кінці ХІХ – початку ХХ ст. активізувалося суспільно-політичне життя й започаткувався національний рух, який вів до значної політизації культурних процесів.

Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї і великі маєтки, інтегрувалася у вищі прошарки імперії. Поступово головна роль у збереженні й розвитку культури перейшла до інтелігенції, яка в першій половині XІХ ст. набула соціального статусу, розширилися соціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. Українська інтелігенція зазнала впливу антикріпосницького визвольного руху, а також революційних настроїв, ідей утопічного соціалізму, романтизму та ін., які проникали із Західної Європи.

Пробудження національної свідомості українців почалося ще в кінці XVIIІ ст. і набрало сили в першій половині XІХ ст. Це період зародження нової української культури, який характеризується посиленим інтересом до історичного минулого народу. Становленню національної культури сприяв європейський романтизм із його ідеєю народності. Своїм покликанням романтики вважали вивчення життя народу.

Кадри української інтелігенції готувалися в основному в навчальних закладах. Високоосвічених спеціалістів випускали два університети: Харківський (1805 р.) та університет Святого Володимира в Києві (1834 р.). Поступово інтелігенція стала впливовою інтелектуальною силою. Вона претендувала на культурне, а з часом і на політичне керівництво нацією. Суспільним покликанням української інтелігенції стало так зване «національне відродження». У процесі формування української нації «будителям сплячої нації» (тобто національно свідомій інтелігенції) фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново конструювати її в якісно нових умовах, починаючи з головного – формування уявлення про себе як про націю. Термін «національне відродження» є ідеологічним винаходом XIX ст., тому його варто брати в лапки, підкреслюючи його умовність. Він може використовуватися як науковий інструментарій лише в певному контексті і з відповідним коментарем.

Особливо сакралізованим елементом у комплексі інтелігентської культури поставало уявлення про «страждаючий народ», мрія про зближення з ним заради здійснення ідеалів соціальної справедливості. Інтелігенти-романтики поклонялися і служили не реальному народу, якого вони не знали і не розуміли, а його ідеалізованому образу, створеному ними самими. Нація поставала для інтелігенції не стільки як явище реального життя, скільки як ідеальна модель, конструкція, яку вона мала втілити в життя. Інтелігенція намагалася внести національну свідомість у селянське середовище. Селянство ж, будучи носієм етнічних особливостей, було мало сприйнятливим до національно-політичних ідей, сприймаючи, їх, у кращому випадку, крізь призму соціально-економічних проблем.

Початок становлення нової української літератури пов’язаний з виданням у 1798 р. поеми І.Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою.

Розгорталися етнографічні дослідження. Були видані друком збірники українських народних дум і пісень, підготовлені М.Цертелєвим, М.Максимовичем, П.Лукашевичем. З романтизмом пов’язана творчість Л.Боровиковського, Т.Шевченка. Центром українського романтизму й «національно-культурного відродження» в перші десятиліття ХІХ ст. став Харківський університет. Першу групу романтиків, які з’явились тут у кінці 20-х рр., очолив М.Костомаров – поет, історик, філософ, критик і перекладач.

У 1830 рр. на Західноукраїнських землях у Львівському університеті було створено «студентський гурток» – «Руська трійця», лідерами якого стали М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. На основі фольклорних записів і публіцистичних творів ними було створено 1837 р. у Будапешті альманах «Русалка Дністрова». Це була перша заява західних українців про своє існування й національну гідність.

Розпочате «національно-культурне відродження» вело до зростання національної свідомості перш за все серед паріотично налаштованої української інтелігенції. Це обумовило поширення українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати не лише необхідність розвитку української мови та культури, а й потребу політичних змін у державному й політичному устрої країни. На цій основі була створена перша таємна українська організація – Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847), яке виробило ідеологію українського слов’янського відродження, панівну в середовищі української інтелігенції 1840-1850-х рр.

Перша громада виникла в Києві у 1859 р. Члени громад вважали своїм покликанням і обов’язком проведення культурно-просвітницької роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони організовували просвітницькі гуртки й недільні школи, готували й видавали посібники й популярні книжки. Громадівці вивчали історію та етнографію України. Польські шляхтичі зневажливо називали їх «хлопоманами», «хохломанами», а самі себе вони називали українофілами.

Значну роль в діяльності громад відігравав перший український суспільно-політичний і літературно-мистецтвознавчий журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. У 1873 р. членам Київської громади вдалося добитися відкриття Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, метою якого було всебічне вивчення рідного краю. У цьому відділі працювали відомі українські діячі В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, М.Старицький та ін.

Пожвавлення суспільного та культурного життя на західноукраїнських землях почалося в результаті революційних подій 1848 р. і наступних реформ в Австрійській імперії. У другій половині 1860-х рр. організовано оформилися західноукраїнські москвофіли, переконані в національній єдності росіян та українців. На противагу москвофілам народовці пропагували ідеї просвітництва, принципи прогресу, демократії. Вони утверджували етнічну єдність «галичан» і «наддніпрянців», роблячи ставку на союз з українофільським рухом Центральної та Східної України. Були засновані культурно-просвітницькі товариства «Руська бесіда», й «Просвіта», які відкривали бібліотеки, школи, видавали шкільні посібники, твори українських письменників, організовували вечори, концерти. 1873 р. у Львові виникло літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка.

Тривав інтенсивний розвиток історичної думки. Одними з видатних істориками того періоду були М.Костомаров, В.Антонович і М.Драгоманов, М.Грушевський.

Особлива увага приділялася дослідженням у галузі мовознавства. Важливий внесок у дослідження локальних (етнонаціональних) і універсальних (культурно-антропологічних) аспектів мови зробив професор Харківського університету О.Потебня (1835 – 1891).

Поряд з уже традиційною для України романтичною течією формувався реалістичний напрям. У 1870-1890-х рр. література почала звертатися до художнього зображення соціальних і психологічних проблем суспільства. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. розгорнулася боротьба ідейних і художньо-естетичних течій. Водночас із реалізмом утверджувався модернізм, прибічники якого різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою. У літературу вони привнесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій і загальної характеристики сутності подій.

Основоположником української класичної музики став М.В.Лисенко – композитор, педагог, диригент, громадський діяч. У 1904 р. він заснував музично-драматичну школу, яку в 1913 р. було реорганізовано в консерваторію. Як композитор він створив близько тисячі різноманітних творів у всіх музичних жанрах.

Значного розвитку набула й архітектура. Витвори цього виду мистецтва відомі і в наш час. Наприклад, це театр Соловцова (тепер ім. І.Франка), оперний те­атр і Володимирський собор у Києві, оперний театр і приміщення нової біржі (тепер філармонія) в Одесі тощо.

У цілому українська культура XIX – початку XX ст. досить швидко розвивалася і прагнула до розширення власного культурного простору, захоплюючи у своє коло різні регіональні субкультури й галузі культурної творчості. Поступово українська культура ставала «повною», перестаючи бути лише етнічною культурою селянства або атрибутом націоналістично налаштованої інтелігенції.

Дата добавления: 2015-07-26