Антична культура

1. Характерні ознаки та періодизація культури Стародавньої Греції.

2.Класичний період.

3.Культура епохи еллінізму.

4.Культура Стародавнього Риму.

5.Криза античної культури. Виникнення християнства.

1. Під Античністю (від латин. antiquus – стародавній, древній) в історії культури розуміють особливий тип культури, цілісне утворення, що охоплює історичні форми суспільної самосвідомості грецької і римської традицій. Незважаючи на близькість цих культурних феноменів і певну наслідуваність, їх ставлення до культурних цінностей, світорозуміння, вся система ідеологічних установок були різні. Тому таке об’єднання грецької і римської культур досить умовне. Головним критерієм тут постає протиставлення «Схід – Захід», яке, як вважають численні автори, належить ще до часів античності. Вважається, що під Заходом звичайно розуміють культури тих народів, які успадкували основоположні принципи соціальних і інтелектуальних форм, які проявилися в житті Стародавньої Греції та Риму. На думку інших авторів, поділ на «Схід – Захід» періоду античності не має підстав. Стародавня Греція не була частиною Заходу, вона була нерозривно пов’язана з культурною системою Сходу. Самі елліни усвідомлювали молодість своєї цивілізації, шанували Схід як країну мудрості, вважали себе учнями. Грецький духовний світ виріс і самовизначився у взаємодії та розмежуванні зі Сходом.

Основні параметри античної культури заклала і виразила з найбільшою силою і повнотою Стародавня Греція (Еллада). В історії культури Стародавньої Греції виділяють такі періоди:

1. Егейський, або кріто-мікенський – XX-XII ст. до н.е.

2. Гомерівський (дорійського завоювання, «темних віків») – XI-IХ ст. до н.е.

3. Архаїчний – VIII-VI ст. до н.е.

4. Класичний – V-IV ст. до н.е.

5. Елліністичний – IV-I ст. до н.е.

Кріто-мікенський період історії зберігся в пам’яті у вигляді міфів і епосу. Завдяки успіхам археології дослідники добували з-під казкової оболонки зерна дійсної історії. Оскільки перші археологічні знахідки пам’ятників егейської культури були зроблені на Кріті й Мікенах, цей період був названий кріто-мікенським. У III тис. до н.е. на островах Егейського моря й на материковій Греції виникла розвинена цивілізація. Її характерними ознаками було існування специфічних державних утворень, що одержали назву палацевих центрів. Палаци були осередком військово-політичного, економічного, релігійного життя. «Палацева» культура характеризується наявністю централізованої бюрократичної системи, жрецького стану, функції верховного жерця виконував цар (ванака). Їй властива хтонічна релігійність (культ землі й родючості). У II тис. до н.е. відбулося заселення Балканського півострова, островів Егейського моря й узбережжя Малої Азії найдавнішими грецькими племенами – ахейцями, які частково зруйнували більш ранні поселення догрецького населення (загальна назва «пелазги»), частково асимілювали їх. У числі «народів моря» ахейці нападали на Єгипет. Останнім великим військовим заходом ахейців була оспівана Гомером Троянська війна. Кріто-мікенська цивілізація мала тісні зв’язки з деспотичними державами Сходу й за своїм типом була їм подібна.

Гомерівський період (названий так тому, що за переказами саме в цей час жив Гомер) пов’язаний із переселенням у XII ст. до н.е. численних грецьких дорійських племен, які переживали розклад первісного ладу, з півночі Балканського півострова на південь. Їх перемозі над більш розвиненими в соціальному відношенні державами сприяло те, що вони володіли залізною зброєю на відміну від ахейців, які знали лише бронзу. Залишки ахейського населення частково збереглися в Аттиці, але більшість їх перебралася на егейське узбережжя Малої Азії. Тому малоазійські греки, зберігши елементи крито-мікенської культури, виявилися найбільш розвинутими в соціальному й культурному плані в наступних поколіннях. Балканська Греція і прилеглі острови деградували соціально. Дорійське завоювання призвело до повернення родових відносин. Фактично народження грецької цивілізації відбувалося двома етапами: культуротворчий рух першого, мікенського періоду, завершився катастрофою, але послужив основою для більш стрімкого й успішного розвитку на другому етапі.

У VIII-VI ст. до н.е. відбулося формування в найбільш чистому й вираженому варіанті власне античної цивілізації, що досягла свого розквіту в класичному періоді. Перші контури нової етнокультурної єдності греків виявилися вже наприкінці гомерівських часів; потім в архаїчну епоху – утвердження практично всюди нового, античного рабовласницького принципу одночасно з розвитком економічних, політичних і культурних зв’язків між грецькими містами і відтворенням, в умовах цивілізації, давньої етнокультурної єдності грецького народу. Різноманіття факторів культурного розвитку, раннє осмислення греками своєї історичної винятковості призвело до появи усвідомленої опозиції еллінства й варварства, що була й етнічною, і соціальною. Значну роль у переході грецького народу на античний шлях розвитку зіграла «велика грецька колонізація» VIII-VI ст. до н.е. Колонізація розрядила соціальну обстановку в Греції, давши відтік надлишковому аграрному населенню на незасвоєні (за уявленням греків) заморські землі. Вона дала могутній імпульс заняттям торгівлею, ремеслами, товарними видами сільського господарства, пов’язавши ланцюгом більш-менш взаємовигідних економічних відносин метрополії та колонії, грецькі міста і варварську округу. Велика колонізація стала першим етапом загального наступу античності на світ навколишніх варварів.

2.Політичнадійсність Греції епохи класики характеризувалася існуванням маси незалежних міст-держав, полісів, організованих як суверенні громадянські спільноти. Поліс з грец. – «місто». Поліс являв собою найпростішу, елементарну економічну єдність міста й сільської околиці, достатню для існування в даній місцевості етнічної спільноти. Економіка поліса базувалася в основному на сільському господарстві, яке становило основну сферу занять. Як тип громадської організації поліс являв собою найпростішу взаємодію небагатьох, чітко відмінних за своїм статусом соціальних груп, різниця яких у становищі та взаємодія були обумовлені історично необхідним поділом праці. Це суверенна громадянська міська община, заснована на рабстві іноплемінників.

На території Стародавньої Греції існувало декілька сотень полісів. Між ними проходили жорстокі й кровопролитні війни, однак не було прийнято приєднувати завойовану територію до поліса-переможця. Стародавня Греція ніколи не являла собою єдину державу, залишаючись етнічною і культурною, але не політичною реальністю (вона начебто застигла на першій стадії утворення держави).

Влада в Греції могла мати різні форми – влада царя (базилевса), тиранія, демократія та ін. Однак ця влада завжди була лише владою одного громадянина над іншими, на відміну від Сходу, де вона мала божественне походження.

Публічність суспільного й приватного життя була невід’ємною частиною античних уявлень про добропорядність. Характерна ознака полісної етики – поєднання почуття колективізму й агоністичного (змагального) початку. У цій духовній атмосфері, пронизаній ідеалами першості, досягнення фізичної і моральної досконалості особистості, особливе значення малі великі спортивні змагання. Традиційною датою початку Олімпійських ігор вважають 776 р. до н.е., коли вони були вперше згадані в джерелах.

Вимога особистого вдосконалення зумовлена тим, що кожна людина повин­на намагатися бути кращою, щоб служити своїй громаді, своєму полісові. Ідеал, до якого повинна прагнути людина, – розквіт особистості в лоні справедливої і розумно влаштованої громади (калокагатія). Поняття калокагатії пов’язане з особливостями самої грецької культури, у якій виховання розумілося як нерозривна єдність «гімнастичного» і «мусичного». Воно являло собою синтез цих двох елементів, класичну рівновагу духу й тіла, ідеал краси й добра, злитих у людині воєдино. Беручи початок у конкретних уявленнях про прекрасне, поняття калокагатії згодом стало суто абстрактним, ставши вираженням громадянських і етичних цінностей античного суспільства, втілених у гармонічно розвиненій особистості.

Полісна людина була «людиною війни» і «людиною ради», тобто воїном і державним діячем. Ніякої постійної і професійної армії поліси довгий час не мали. Також у них не було професійних політиків і державного апарату. Усі значимі військові й цивільні посади займалися по праву народження або ж були виборними й призначалися для громадян.

Сільське господарство, ремесло, виробництво, торгівля хоч і утворювали матеріальну основу існування поліса, власне до полісного життя не входили й були «принизливими заняттями». При всій їх необхідності вони вважалися заняттям рабів чи ж вільнонароджених людей нижчого достоїнства. Уявлення про «ганебність ручної праці» накладало відбиток на всю грецьку культуру (саме тому філософія розвивалася, а техніка – ні).

Згодом дозвілля почали сприймати як не менш, якщо не більш піднесену сферу життєдіяльності, порівняно з війною чи політикою. Дозвіллям вважали палестру (гімнастичну школу для навчання хлопчиків 12-16 років), гімнасій (до нього приходили після палестри юнаки з 16 до 18 років, де займалися гімнастикою, здобували літературну, філософську й політичну освіту), грецький театр, філософські міркування та діяльність філософських шкіл. Дозвіллям же в його концентрованому вираженні для древніх греків був пир (зважаючи на архаїчне значення цього слова, будемо вживати його не перекладаючи українською мовою як «бенкет»). Пир, де подавали вишукані вина і страви, обов’язково супроводжувався музикою і співом, бесідою про речі високі й божественні.

Зворотною стороною (і невід’ємною частиною) грецької полісної системи було рабство. Вони взаємообумовлювали одне одного. У класичному вигляді рабовласницький лад мав місце тільки в Греції та Римі. Саме там рабська праця була панівним способом виробництва.

Багата міфологія Стародавньої Греції являє собою складну й велику цілісність, до якої разом із власне міфами належать також історичні легенди й перекази, казкові сюжети, літературні новели. У її оформленні вирішальну роль відіграла мікенська епоха. Події найважливіших грецьких міфів пов’язані з тими місцями, які були центрами мікенської культури. Велике значення належить міфологічним уособленням елементів земної природи.

У своєму розвитку грецька міфологія пройшла кілька етапів: найдавніший, у якому головним в усвідомленні світу був принцип невпорядкованості, хаотичності, нерозмірності (Уран, Гея, Титани, Феміда, Кронос); класичний період пов’язаний із виникненням патріархального суспільства і зростанням впливу людини на навколишнє середовище, що знайшло втілення в уявленнях про розумну, раціональну упорядкованість світу – боги Олімпу; третій починається з виникненням класового, рабовласницького суспільства. Міф почав відігравати службову, підлеглу роль, перетворився на форму, що інтерпретується філософами як алегоричне вираження закономірностей буття, а поетами, художниками – як збірка сюжетів для вираження політичних, етичних проблем сучасності.

Для грецького світогляду характерний не тільки політеїзм, а й уявлення про загальну одушевленість природи. Кожне природне явище, річка, гора, гай мали своє божество. З погляду греків, не було нездоланної грані між світом людей і світом богів. Посередньою ланкою між ними виступали герої. Уявлення про зв’язок людини з богами підсилилося і поглибилося в Греції одночасно з поширенням засад раціоналістичного мислення.

Ієрархія Олімпійських богів відтворює ієрархію суспільного життя. Образи богів дуже складні, кожен пережив тривалу еволюцію. Але вони не виступають у ролі творців світу і людини, а над самим світом олімпійських богів панувала безлика сила – Доля (Ананке). Через політичну роздробленість і відсутність жрецького стану в греків не склалася єдина релігія. Виникла велика кількість дуже близьких, але не ідентичних релігійних систем. У міру розвитку полісного світогляду оформлялися уявлення про особливий зв’язок окремих божеств із тим чи іншим полісом, заступниками якого вони були. У греків існували порівняно прості форми культу. Обряди приватного, домашнього культу здійснювали глави сімей і родів, відправлення суспільного культу розглядали як справу державної важливості.

Характерна ознака античної культури – космологічність. Космос (з грец. – світ, всесвіт, прикраса, порядок, світове ціле, що протистоїть Хаосові упорядкованістю і красою) постає абсолютом античної культури. Під вихідним принципом існування чогось конкретного греки розуміли міру, єдину і неподільну характеристику досконалості. Поняття міри притаманне філософській, політичній, естетичній та етичній культурі античної Греції і являє собою одну з основних її категорій. Основну ознаку буття греки вбачали в гармонії. Найбільше відображені гармонія і міра в мистецтві, але зразком для творів мистецтва були гармонія в космосі, природі, гармонія людини, суспільства.

У грецькій культурі виникло нове розуміння сутності людини, їй притаманний підвищений інтерес до індивідуальності, особистісного початку. Свободу греки осмислювали як відчуття своєї близькості до богів, свого царственого достоїнства, і неодмінну умову осмисленого існування. Найбільш своєрідним грецьким у трактуванні свободи було ототожнення її із самодостатністю і самовладанням (автаркією). Свободи як самовладання, як автаркії, індивід може досягти не в ізоляції від інших людей, а лише серед них. Виділялися градації і полюси свободи. Щодо неї греки нерідко вагалися, схиляючись то до піднесено-героїчного, то серединного варіанта буття у свободі. Одна з особливостей античної культури – поняття героїзму. Героїзм це той царський шлях, що робить людину вільною і скасовує вихідні рабські передумови її існування. Для античності герой був найбільш гідним із людей. Героїв шанували протягом всієї історії Стародавньої Греції й античного світу в цілому. Антична культура була у своїй основі героїчна, і ця її спрямованість в ускладненому й перетвореному вигляді збереглася в наступних епохах розвитку західної культури.

Класична Греція водночас із оптимістичним життєсприйняттям, що сягає коренями в психологію героїчного міфу, знала і безвихідно-песимістичний розпач перед нерозв’язними питаннями буття. Це знайшло відображення в міфі про лідійського царя Мідаса, коли той спіймав Силена, духа стихій і необробленої природи, і попросив його назвати найкраще з усього можливого для людини, той відповів: «Найкраще для людини – зовсім не народитися».

Перше цільне й закінчене вираження грецької душі втілене в першотекстах античної культури – поемах Гомера «Іліада» і «Одіссея». У них вона вперше оформилася і реалізувалася як те, що в основі своїй відбулося. Епос став вихідним і вирішальним моментом грецької культури.

Ключові в характеристиці давньогрецької культури є поняття «трагедія» (у буквальному перекладі з грец. – «цапина пісня») і «трагізм», смисл яких може бути прояснений тільки в контексті двох інших давньогрецьких реалій – долі та героїзму. Трагедію можна визначити як зіткнення героя і долі, у якому герой стверджує свій героїзм, а доля свою всемогутність. Оскільки обоє здобувають перемогу над супротивником, трагедія відбувається в момент загибелі героя, де нерозривно наявні два моменти – тріумф і катастрофа. Трагедії як драматичний жанр створювали у відповідь на трагедії як життєву реальність. Основою епосу й трагедії були міф і ритуал. Незважаючи на подальшу трансформацію, зв’язок давньогрецького театру зі своїми джерелами зберігався протягом усього його розвитку. Попередниками театральних постановок у Древній Греції вважають культові дії – містерії, що були присвячені богам, які уособлювали умираючу та воскресаючу природу (Діонісу, Деметрі, Персефоні). Містерії містили елементи театральної гри, у них сполучилися народно-обрядова й філолофсько-містична сторони. Розвиток давньогрецької трагедії пов’язаний із іменами трьох великих драматургів: Есхіла, Софокла, Евріпіда. Найбільш гострим щодо політики жанром була аттична комедія, яка за походженням і за соціальними симпатіями була найбільш близька селянству. Найвидатніший представник жанру комедії – Аристофан.

У греків уперше виникла філософія,якуіноді навіть називають «способом мислення по-грецькому». За своїм характером і методом грецька антична філософія – власне перша в історії спроба раціонального осягнення навколишнього світу. Саме вона стала головною пружиною, яка забезпечила розвиток античної культури.

Становлення філософії відбувалося в VII-VI ст. до н.е. Для цього періоду був характерний інтерес до космології та натурфілософії (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Ксенофан, Геракліт, Емпедокл, Анаксагор та ін.). Натурфілософські вчення про першоелементи давали можливість побудувати загальну кар­тину світу і пояснити її, не звертаючись до допомоги богів. Усі філософські школи поєднувало прагнення створити єдину універсальну космологічну й онтологічну концепцію, пояснити єдність і розмаїтість світу. Із середини V ст. до н.е. у духовному житті Греції відбувся поворот до людини, пов'язаний з іменем Сократа (470/469 – 399 до н.е.), творця ідеалістичної філософії і «сократичного» методу ведення диспуту (діалектики). Платон (427 – 347 рр. до н.е.) та Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) створили розвинені, систематично завершені концепції, у яких людське буття розглядалося як суспільне й політичне. Основою вчення Платона стало уявлення про ідеї (ейдоси) – вічні й незмінні прообрази речей, слабким відображенням яких є предмети навколишнього світу. На його основі Платон створив і теорію поліса. Аристотель сформував всеосяжну науково-філософську систему, синтез досягнень грецької науки класичного періоду. В епоху класики чітко проявилося уявлення про нероздільність філософії та політики, полісного життя.

На основі раціоналістичного пізнання в древніх греків нагромаджувалися позитивні знання про природу, які можна умовно назвати наукою. Одні дослідники підкреслюють відмінності між позитивними знаннями в стародавності, включеними в міфологічну картину світу, і сучасним розумінням науки, інші бачать між ними безпосередній зв’язок. Фалес, Піфагор, Архімедта ін. зробили багато відкриттів у різних галузях знань. Але знання рідко поєднувалися з практикою, не втілювалися в технічному прогресі.

У древніх греків зародилася історія (грец. – дослідження, розповідь про минуле). Геродот (між 490 і 480 – бл. 425 до н.е.), який описав греко-перські війни з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., життя і побут скіфів, вважається «батьком історії». У стародавніх греків уявлення про історію були генетично пов’язані з міфом і мистецтвом розповіді. Аристотель вбачав в історичних знаннях прояви пам’яті і вважав, що історичне пізнання, хоча воно й поступається поезії, все-таки ближче до неї, ніж до науки. Історія навіть мала свою музу-покровительку – Кліо (ім’я походить від грец. «прославляю»). Греки сприймали світобудову статично як довершений і гармонійний космос і не сприймали історичний процес послідовних змін, їм притаманне циклічне розуміння історії. Вони не знали «історію», вони знали «історії».

Швидко і багатосторонньорозвивалася архітектура, що було пов’язане з формуванням і процвітанням полісів. Головні досягнення проявилися в храмовому будівництві у якому сформувалася класична ордерна система (певні принципи поєднання окремо стоячих опор – колон і лежачого на них перекриття). В основу грецького архітектурного ордера був покладений принцип гармонійності, пропорційності й розмірності частин щодо цілого. У Греції паралельно розвивалися два ордери: доричний та іонічний. Третій – коринфський – утворився пізніше на основі іонічного. В Афінах найбільшого розмаху набуло монументальне будівництво. Ансамбль Акрополя являє собою втілення принципів гармонійної рівноваги окремих споруд, сполучення доричної та іонічної архітектури, її синтез зі скульптурою.

Особлива роль у культурі Стародавньої Греції належить скульптурі, у якій античний і насамперед грецький дух утілився так само значимо, як і в епосі, філософії та драматургії. Грецькій скульптурі властиве зображення божественних людей або божеств в людському вигляді. Грецька скульптура акцентує увагу на таких характеристиках божественності як самовладання, самодостатність, автаркія.

Про живопис можна судити за розписами на вазах. У своїй роботі, орієнтованій на широкого споживача, майстри-вазописці набагато менше, ніж скульптори чи архітектори, залежали від освячених релігією або державою канонів. Тому їх мистецтво було більш динамічним і різноманітним. Як правило, вази були розписані в техніці червонофігурного живопису спочатку «суворим», потім «вільним» стилями. Художники зверталися до міфологічних та історичних, а також до сюжетів з повсякденного життя.

3. Еллінізмом називається період в античній історії, що почався з царювання Олександра Македонського (336-323 рр. до н.е.) і продовжувався до 30 р. до н.е. – часу загибелі єгипетської цариці Клеопатри та включення останньої елліністичної держави (Птолемеєвський Єгипет) до складу Римської імперії. Поняттям«еллінізм» прийнятопозначати процес поширення грецької культури в країнах Сходу й запозичення еллінами східних традицій, появи нового культурного утворення – елліністичної культури, заснованої на зіткненні та взаємодії культурних традицій Заходу (Греції) і Сходу (Азії та Єгипту).

Епоха еллінізму характеризується кризовим характером, але й своєрідною творчою продуктивністю. Це був час перелому й трансформації того, що первісно було притаманне грецькому духу. Завдяки військовим походам значно розширився грецький кругозір, що зумовило, у свою чергу, розширення меж світогляду грека – громадянина поліса, але при цьому позбавило світ звичної гармонії: тепер він керувався не олімпійськими богами, а примхливою богинею долі Тюхе.

Починаючи з походів Олександра, поліс перестав бути єдиною і навіть переважною формою існування древніх греків. Вийшовши за межі поліса, грецька культура стала більш відкритою, ввібрала нові (східні) елементи, набула характеру космополітизму (грец. – громадянин світу). Після смерті Олександра полісна цивілізація занепала. Нова цивілізація – елліністична, багато в чому продовжувала стару грецьку. Еллінізація відбувалася на території, де ще за тисячоріччя до появи Стародавньої Греції розцвіла культура Стародавнього Сходу. Відносно молода еллінська культура, незважаючи на свою міць і натиск, не в змозі була асимілювати величезні країни Сходу, скасувати їх культурну своєрідність, але водночас греки ніколи й не були готові подолати дистанцію між собою і завойованими народами. Вони залишалися еллінами в оточенні варварів. Еллінізація мала поверхневий характер, реально мали місце вигадливі, а нерідко штучні й недовговічні поєднання еллінського Заходу зі Сходом.

Центри державного життя перемістилися на схід, у Сирію, і на південь, у Єгипет, а грецькі поліси перетворилися на політичні й економічні провінції. Греція втратила провідне значення у сфері культури. Значення культурного центру зберегли тільки Афіни, а також грецькі острови в Егейському морі – Родос, Делос. Активна роль у розвитку культури почала належати новим центрам елліністичного світу: Олександрії Єгипетській, Пергаму, Антіохії на Оронті. Усі елліністичні держави, що виникли в результаті поділу території імперії між головними воєначальниками війська Олександра Македонського, за формою правління являли собою монархію. У суспільному житті зник дух демократії, водночас із ним – і загальний характер громадянських ідеалів. Культура набула підкреслено елітарного характеру. Суспільний характер життя поступився місцем індивідуалізмові.

Індивідуалізм – спосіб мислення, орієнтований на окрему особистість, що виходить із пріоритету індивідуального інтересу. Індивідуалізм стає головною позицією, що визначала характерні ознаки усіх форм культури. В епоху еллінізму безповоротно розійшлося в різні боки те, що неповторно становило єдність у полісної людини класичної епохи (індивідуальне й суспільне, інтимне й загальнозначуще, внутрішнє й зовнішнє). Людина перестала бути цілісною полісною людиною, а стала «приватною» – яка відчуває в першу чергу прихильність до своєї справи, професії, майна, соціального стану. У результаті змінилися весь вигляд і стиль культури.

Для мистецтва епохи еллінізму характерний інтенсивний розвиток усіх художніх форм, пов’язаних як із грецькими, так і з «варварськими» принципами культури, з наукою і технікою, філософією та релігією. Якщо грецька класика була рухом «угору» і «в глибину», то еллінізм розвивався «ушир». До певної міри еллінізм був епохою поступового «перезрівання», старіння, вичерпання творчого імпульсу культури. Але відбувалась систематизація знань, накопичених попередніми поколіннями, їх спеціалізація. Формувались нові філософські школи: стоїцизм, скептицизм, епікуреїзм, що переосмислювали традиційний грецький світогляд.

Мистецтво набуло більш світського характеру. При цьому релігійна архітектура й скульптура зберегли своє значення. Їх бурхливий розвиток був пов’язаний із прагненням правителів прославити міць своїх держав у архітектурних пам’ятниках і будівництві нових міст. Характерною ознакою грецького мистецтва епохи еллінізму було вираження сутності людини з її прикрощами й радощами. Епоха еллінізму відійшла від принципів класики, прагнула перейти від втілення узагальненого ідеального образу людини до передачі індивідуальних і характерних рис, відкинути тверді естетичні форми. В емоційному плані замість класичної рівноваги мистецтво тяжіло до розмаїтості почуттів. Прагнення до індивідуалізації переважало над принципом розмірності. Це пояснює властиве мистецтву еллінізму прагнення до витонченості й гігантоманії.

4. Початок римського періоду Античності звичайно датується 30 р. до н.е., коли Рим повністю установив свою гегемонію в Середземномор’ї. Входження елліністичного світу до складу Римської республіки, а потім і імперії, було пов’язане з глибокими змінами в культурі всіх включених до неї країн і народів. Для елліністичного світу настала епоха післяелліністичної римської культури, але вона продовжувала собою античність, яка доти залишалася еллінською. Незважаючи на дистанцію між Римом і Грецією, вони були двома західними за типом культурами. Головне, що їх поєднувало, це полісний характер культури.

Римську культуру відрізняла асимілятивна та інтегративна здатність. Риму вдалося створити не тільки єдиний культурний, але й політичний простір античності. Рим об’єднав під своєю владою всі вцілілі від натиску зі Сходу елліністичні держави, грецькі землі, величезні території, що належали Карфагену, завоював Галлію, Іберію, Британію, Іллірію і т.д. Усі завойовані Римом території утворили єдину і стійку державу, у якій інтенсивно відбувався процес латинізації культури.

Вирішальний вплив Риму на античну культуру, що змінив усе світосприйняття і самовідчуття античної людини, позначився на сфері політичного, державного й громадського життя.

Спочатку Рим являв собою невелику, навіть за масштабами Греції, місто-державу. За традицією вважають, що Рим був заснований у 753 р. до н.е., і пов’язують це із легендарними іменами Ромула і Рема. Історію стародавнього Риму прийнято розподіляти на три періоди: царський (VIII – початок VI ст. до н.е.); республіканський (510/509 – 30/27 р. до н. е.); імперський (30/27 р. до н.е. – 476 р.).

Рим був дуже войовничий, і римські війни закінчувалися приєднанням захоплених територій. Рим не дорожив своєю окремістю і відособленістю від іншого світу. Римляни відчували своє право й вірили у свою здатність, а потім і покликання перетворити «хаос світу» на «космос Риму». Римська культура являла собою культуру воєнізованої держави. Внутрішня стійкість досягалася зовнішніми успіхами. Вони ж і згубили Рим, позбавивши його зовнішньої мети. Систему цінностей римських громадян визначав у першу чергу патріотизм – уявлення про особливу богообраність римського народу й самою долею призначені йому перемоги, про Рим як вищу цінність, про обов’язок громадянина служити йому всіма силами, не жаліючи життя. Для цього громадянин повинен був відзначатися мужністю, стійкістю, помірністю в способі життя, чесністю, вірністю, достоїнством, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому народними зборами закону і встановленому «предками» звичаю в мирний час, шанувати богів-заступників своїх родин, сільських громад і Риму. Основним осередком суспільства-держави було римська фамілія. Але сімейні засади поступалися державним.

Особлива сфера римської культури – право. У ньому найбільш яскраво проявилося властиве римлянам прагнення до упорядкованості, систематизації, нормування громадського життя. Завданням римського права було закріплення у всіх деталях влади рабовласників, упорядкування різного роду взаємин між усіма шарами римського суспільства, а також відносин між державою та численними народами, які населяли імперію. Римські юристи поділяли все право на дві великі галузі: право публічне (питання державного значення, культу й релігії, діяльності державних органів) і право приватне (складалося з трьох систем – цивільного, преторського, права народів).

Римська міфологія відрізнялася від грецької. Римські боги не мали людського вигляду, не вступали в складні взаємини, мали лише імена і відповідали за конкретні явища і функції. Римське мистецтво склалося на основі складного взаємопроникнення самобутнього мистецтва етрусків і грецького мистецтва. Художня культура Риму відрізнялася великою розмаїтістю і строкатістю форм, у ній були відбиті ознаки, властиві мистецтву народів, скорених Римом. Розквіт римської художньої культури припав на час кризи римського поліса й виникнення принципату, а пізніше – монархії. У Римі існував інший рівень взаємин особистості й колективу, інша спрямованість проблематики, більш високий ступінь авторського самовиявлення та самосвідомості. Художню культуру Рим наділив більшою часткою суб’єктивізму. Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури.

Досягнення римської матеріальної культури стали основою технічного розвитку Західної Європи в епоху Середньовіччя. Культурна єдність була задана римлянами на віддалену історичну перспективу. Античні образи й сюжети служили темами художникам і скульпторам, що трактували їх відповідно зі смаками свого часу. Античний світ і його цивілізація вплинули на матеріальну й духовну культуру наступних епох, поширилися не лише на народи, які входили до складу Римської імперії, а й на германців, арабів, слов’ян.

5. Римські завоювання III-II ст. до н.е., що перетворили великі області Середземномор’я в безправні провінції, призвели до складних соціально-економічних і політичних наслідків, які були викликані невідповідністю організаційних форм цивільної громади потребам «світової» держави. На рубежі I-II ст. в основному завершилося становлення імперської державної організації. Виникла ідея «Римського миру» («Pax Romanum»), що проголошувався найбільшим досягненням імперії. Мир означав припинення внутрішніх розбратів і широких зовнішніх завоювань. Це був світ римський, тобто загальноімперський, оскільки імперія дедалі більше ставала єдиною в результаті романізації. Проте «Римський мир» був порівняно недовгим. Стабільність імперії виявилася ілюзорною. У III ст. затяжна криза охопила всю імперію: імператори змінювали один одного, окремі провінції проголошували своїх власних імператорів, великі землевласники не корилися центральній владі, чиновники грабували населення. У III ст. спалахували повстання рабів і колонів, як у західних, так і в східних провінціях. Почалися вторгнення на територію імперії германських племен. Імперія втрачала одну провінцію за іншою.

У 395 р. Римська імперія була формально розділена на дві частини – Західну й Східну. Вже в 410 р. плем’я готів вторглося в Італію, захопило й розграбувало Рим. У 455 р. Рим піддався новому погромові від племені вандалів. У 476 р. після повалення останнього імператора Ромула Августула Західна Римська імперія припинила своє існування, на її місці виникли королівства варварів.

Зміни в суспільній структурі впливали на соціальну психологію та ідеологію різних верств населення імперії. Це був час кризи й відмирання античного світогляду, заснованого на уявленні про розумність світоустрою. Світ став здаватися втіленням зла й несправедливості. Криза античної культури проявилася насамперед, у втраті смислоутворюючих основ, сакральності в культурі. Це зумовило, в свою чергу, моральний і духовний занепад, панування, особливо серед вищих шарів, гедонізму (від грец. задоволення – вчення, що стверджує насолоду, задоволення як вищу мету й мотив людської поведінки). На противагу цьому відбувався напружений пошук нових життєсмислових основ. Значного поширення набули різні вчення, які проповідували спасіння від влади «світу» і «плоті». Для масової свідомості того часу була характерна віра в чаклунство, магію, віщунів, жагучі надії на диво. Місце античних божеств у віруваннях жителів Римської імперії стали займати древні східні вмираючі і воскресаючі божества. Особливо популярним було шанування іранського сонячного бога Митри, якого деякі дослідники називають головним суперником християнства.

Християнство виникло в I ст. н.е. в Палестині. Основою первісного християнства була віра в спокутну жертву месії Ісуса, який постраждав за гріхи людей і воскрес, обіцяючи тим самим спасіння для всіх увірувавших у нього. Християнство другої половини I ст. мислило себе ще в рамках іудаїзму, вважало себе справжнім іудейством.

Виникнення й поширення християнства було обумовлене змінами в ідеології та соціальній психології: пошуками єдиного універсального божества, яке було б носієм вищої справедливості, захисником скривджених; падінням авторитету древніх місцевих богів, заступників міста або племені; руйнуванням традиційних зв’язків між людьми – общинних, громадянських, сімейних, а також пошуками нових моральних норм, що протистояли аморальності й бездуховності римського суспільства.

Християнство значною мірою було підготовлене греко-римською духовною культурою, велику роль у його становленні відіграли релігійні тенденції пізнього еллінізму – синкретизм різних вірувань, зокрема східних міфів про страждаючого, умираючого й воскресаючого Бога; зближення всіх релігій, посилення ідеї єдинобожжя; індивідуалізація релігії як особистої справи людини; необхідність дива, надприродної допомоги для спасіння від гріховного земного життя, ворожого людині; особистісне розуміння абсолюту.

У світосприйнятті раннього християнства проявилася психологія людини, позбавленої всіх суспільних зв’язків і гарантій. Християни вважали себе тимчасовими мандрівниками на Землі, але при цьому індивідуальна людина знаходилася в центрі віровчення і несла відповідальність не тільки за власні особисті дії, але й за всю світову несправедливість. Вона мала можливість обрати шлях, який привів би до порятунку. Із самого початку в християнській етиці поєднувалися логічно несполучні віра в напередвизначеність і переконання в можливості вибору, що однаково були важливі в світосприйнятті віруючих.

Спочатку раннє християнство з його поставленням благодаті вище закону й вимогою відмови від умовностей («Будьте як діти») несло в собі величезний революційний потенціал, спрямований проти існуючої традиції і взагалі культурних обмежень, було запереченням усіх усталених порядків, свого роду «бунтом» проти культури. Основи християнської етики спочатку полягали у відмові від норм «цього світу» і єднанні у вірі, але поступово відбулося пристосування до навколишньої дійсності.

Християнська догматика складалася в процесі формування церкви, в суперечках і конфліктах між окремими групами і напрямками. У перші століття н.е. в працях християнських письменників Орігена, Григорія Богослова, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Августина та ін. була започаткована спроба осмислення християнства за допомогою філософії, відбулося поєднання християнства й античної філософської традиції. Саме тут з’явилися ідеї, що мають принципове значення для християнства: Бога як нескінченно чистого духу, зв’язку людської душі з Богом, внутрішньої волі людської особистості в її ставленні до зовнішнього світу, його протилежність світові духу, потреби в спокуті, нарешті, ідея Логосу як посередника між Богом і людьми. Поєднавши в собі еллінську інтелектуальну культуру, іудейський монотеїзм і римське право, християнство вже самим синтетичним характером свого походження виявило норму загального людського життя, для якої національні, культурні відмінності несуттєві. Але в християнстві проявилася самобутність Сходу, воно стало свого роду його духовним реваншем. Саме слово «еллін» стало одіозним синонімом «язичника».

Християнство не було єдиним носієм принципу аскези (від грец. вправа – добровільне обмеження або придушення почуттєвих бажань, відмова від задоволень). Заперечення світу знайшло найбільше вираження не в теології церкви, а в дуалістичних вченнях, гностицизмі, маніхействі.

Гностицизм (від грец. пізнання) випливає з дуалістичного уявлення про світ, про споконвічну боротьбу між добрим і злим початком. Ортодоксальні християнські письменники гностицизмом називали сукупність ідей про непізнаваного бога і світ, створений не благим богом, а нижчими силами, про логос як посередника між божеством і світом, про людину, яка повинна розбудити в собі правдиве знання про бога й завдяки цьому «знанню» поєднатися з ним. Важливим аспектом гностичного сприйняття людини було уявлення про те, що вона складається з тіла, душі й духу; перші два компоненти походять від нижчих сил, які наділили людину своїми властивостями. Дух (пневма) походить від божества; це його відблиск. Тільки той, хто відкриває в собі цей відблиск, стає обраним, непідвласним дії космічних сил, які керують тілесним світом. Пневма не знає про себе, її пробудження і звільнення від оковів тілесного й душевного світу і є гнозис – не раціональне пізнання, а прозріння. Воно відбувається завдяки дії різних посередників між вищими силами й людьми. Гностики-християни такого посередника бачили в Христі (божественному слові, логосі), який прийшов спасти тих, хто належить йому, з нижчого світу. Гностичні ідеї проявлялися в різних сектах (шанувальники Гермеса Трисмегіста, секти послідовників Іоанна Хрестителя та ін.). У вченнях гностиків відродилася та складна східна магія, проти якої виступали перші християни. Для гностичних громад була характерна замкнутість, таємничість, складні обряди. Таємним вони вважали і своє вчення. Гностики не визнавали людської природи Христа. Його сприймали як передіснуючого спасителя, «першу людину», «небесного Адама», який втілився в Ісусі або ввійшов у нього. Він повідомляє обраним, які володіють пневмою, таємниці вищого світу й відкриває шляхи повернення туди. Смерть Ісуса трактувалася як перемога над космічними силами зла, звільнення від них. Боротьба християнства з гностицизмом була довгою і важкою. Він пустив глибокі корені в культурі і вплинув на саме християнство.

В самому християнстві важливе місце займає проблема теодицеї (виправдання Бога перед існуванням зла). Основною відмінністю новозавітного християнства від гностицизму було неприйняття ним самого поняття гнозису (містичного злиття з божеством), яким гностики заміняли віру в бога. Істотним було також положення про те, що спастися можуть усі віруючі в Христа (віруючі, а не лише ті, які опанували містичне знання); плотські (тілесні) люди теж можуть прилучитися до Бога і стати духовними. Християнство примирило «світ земний» і «світ небесний» через боголюдську сутність Христа. При всій своїй духовності християнство було свого роду компромісом між духом і плоттю, тому що Христос воскрес як тілесна істота; плоть розглядалася не як «в’язниця», «окови» духу, а в гармонійній єдності з духом і душею. Принцип аскези був спрямований не на умертвіння плоті, а на її очищення.

Як світова релігія християнство являє собою поєднання віри, культу, етики й соціальної організації. Основні ідеї християнства – гріховності людського роду; спасіння, необхідного кожній людині; спокути гріхів перед богом, співчуття. У християнстві релігією стає загальна любов до людства, до людей як братів у їх синівстві Божому, рівність людей перед Богом. Християнство з’явилося як відповідь на потреби мас у позитивному ідеалі. Воно ставило перед людьми нову мету, поєднуючи надію на особисте безсмертя з надією на загальне спасіння і відновлення в очікуваному Царстві Божому, обґрунтовувало ідею братерства людей, рівних у гріху й спокуті, санкціонувало розрив віруючих з ворожим земним світом.

Активна місіонерська діяльність, проповідь «благої вісті» якомога більшій кількості людей були органічно властиві християнству. Важливою особливістю християнської проповіді було звернення її насамперед до соціальних низів. Соціальний склад перших християнських громад не був однорідним, хоча переважали вихідці із соціальних низів, значне місце займали жінки. Досить швидкому поширенню нової віри сприяв космополітизм Римської імперії, співзвучний універсалізмові християнства, що звертався до всього роду людського незалежно від національних відмінностей. Протягом двох сторіч нова релігія завоювала імперію.

У Римі християнство довго розглядалося як повне заперечення офіційної ідеології, тому переслідувалося владою. Костянтин Великий Міланським едиктом 313 р. легалізував християнство, яке формально ставало лише одним із численних дозволених культів імперії. Союз Костянтина з християнською церквою носив, головним чином, політичний характер. Імператор плекав надію, що християнство зможе запобігти розпаду імперії, замінивши як об’єднуюча ідеологія стару ідею Риму, і хоча він не переслідував традиційні культи, саме з цього часу християнство почало здобувати вирішальне значення в ідеологічному житті імперії, а християнська церква поступово перетворилася на церкву панівну.

Усередині християнства існували різні течії, у тому числі й гностичні. У 325 р. з ініціативи Костянтина в Нікеї (Мала Азія) був скликаний собор єпископів, який прийняв християнський символ віри. Саме після Нікейського собору відбулося офіційне оформлення єдиної ортодоксальної (православної) католицької (всесвітньої) церкви. Наприкінці IV ст. імператор Феодосій видав укази, що забороняли всяке – публічне й приватне – відправлення язичеських культів. Тепер християнська юрба почала влаштовувати погроми. Протягом IV ст. відбувався відбір священних книг християн. Як священне писання християнами були прийняті древні тексти, канонізовані релігійною традицією іудаїзму, що одержали назву «Старий заповіт». Інша частина, додана християнами й визнана тільки ними, створена в другій половині I ст. н.е., була названа «Новим заповітом». Нове бачення світу найбільш повно розкривається в «Євангеліях», що оповідають про земне життя Ісуса Христа. Старий заповіт і Новий заповіт складають Біблію.

Раннє християнство відрізнялося демократизмом, ставши світовою релігією, воно проповідувало смиренність перед державною владою, хоча і намагалося стати вище неї, проявило нетерпимість у ставленні до античного вільнодумства й гуманізму і тим самим завдало удару по античній культурі. Водночас християнство висвітлило роль духовного життя людини, внесло у світоглядний хаос народів наступаючого Середньовіччя початок внутрішньої, релігійної єдності, духовної спільності, тим самим сприяло створенню загальноєвропейської культури.

Дата добавления: 2015-07-26