Культура Стародавнього Сходу

1. Соціальні та світоглядні засади культури Стародавнього Сходу.

2. Культура Давнього Єгипту.

3. Цивілізації Месопотамії.

4. Культура Давньої Індії.

5. Культура Давнього Китаю.

1. Цивілізації Стародавнього Сходу належать до великої історичної епохи, що характеризується всебічним розвитком культури осілих землевласницько-скотарських громад. У період з VI-V тис. до II-I тис. до н.е. утворилися великі імперії та держави, розвивалися мистецтво, техніка, наука, писемність. До них традиційно належать цивілізації Стародавнього Сходу: Єгипет, Дворіччя, Індія, Китай.

На Стародавньому Сході потреба в державі виникла раніше, ніж стали проявляти себе воля та індивідуальності людини. Річ у тім, що вижити на Сході можна було, лише практикуючи зрошувальне землеробство і постійно створюючи суспільні запаси зерна на випадок неврожаю, стихійних лих і т.д. Все це вимагало великої планомірної витрати ресурсів, жорстокого адміністративного управління та об’єднання безлічі сільськогосподарських громад у єдине ціле. Цей тип держави зародився не з потреби соціальної волі (як на Заході), а з потреби жорстокого об’єднання, яке було відповіддю на виклик конкретних природних умов. В основу давньосхідної держави покладений ідеал абсолютної єдності, який заперечує прояви індивідуальності та волі людини.

Це й становить духовну суть східної деспотії. Такий тип державності характерний для всіх країн Стародавнього Сходу. Абсолютна перевага держави над суспільством – одна з характерних ознак східного деспотизму. У таких державах страх перед всесиллям влади поєднувався з безмежною вірою в урядовців, обожненням їх. Виняток – Індія, де жорстокі норми кастового влаштування суспільства підтримували стабільність системи державного ладу.

Фігура правителя, який володіє абсолютною владою над життям і смертю своїх підданих, персоніфікувала єдність східної деспотії. Благополуччя людини визначається майже винятково його державним рангом. Але й верховний правитель виступає тільки як вища функція держави, як втілення божественної «величності». Ця східна «величність» є якість, що приходить ззовні й втілюється в людині.

Тисячолітні східні імперії були деспотичними, багато в чому побудовані на насильстві, але класичного античного рабства Схід не знав. Рабство, хоч і мало місце, не було основою виробництва. Її основу становила праця вільних общинників, залежних від держави. Для характеристики подібних типів суспільства К.Маркс вживав термін «східний тип виробництва».

Держави були побудовані на принципах колективізму, де немає класової структури, ринкової економіки, соціально-класової диференціації. У такому суспільстві є бідні, багаті, але немає власності. Поняття приватної власності в повному змісті було відсутнє. Мова могла йти про колективне (громада, плем'я, корпоративне об'єднання) право на користування, володіння ресурсами (водою, землею й тощо). Верховним власником усього виступала держава, влада. Правитель держави був «гарним хазяїном» усього, що перебувало в його владі.

Особливість культури країн Стародавнього Сходу – прихильність до традицій. Такі суспільства прийнято визначати як «традиційні». Традиції становили міцний фундамент усіх змін у суспільствах такого типу, а їх дієвість формувала основу ідеології та культури сучасних держав Сходу. Історичному розвитку східних держав властива циклічність, послідовність зміни династій, вторгнення іноземців і т.д. Змінювалися керівники, але звичай східних держав залишався колишнім. Підвалини цивілізацій не змінювалися. І в цьому одна з особливостей східної цивілізації – її стійкість. Розвиток Сходу являє собою суцільну лінію. Нові віяння тут органічно вписуються в старі й розчиняються в них.

У суспільній свідомості народів Стародавнього Сходу не було поняття минулого, майбутнього, ідеї про необхідність змін, розвитку, вони існували нібито поза історичним часом. Для них наявними були лише час поточний і час міфічний, у якому живуть боги й душі померлих предків. Це пов'язано з тим, що на Сході боги, небесні сили розглядалися як частина живої природи. Вони існувавли поряд з людиною, брали участь у її житті, впливали на неї. Але людина також могла, у свою чергу, впливати на них.

Характерно, що при повільному циклічному розвитку «традиційне» суспільство має найбагатше духовне життя, найвишуканіше мистецтво, вражаючі світ відкриття. Чільне місце на Сході посідає релігія.

Давньосхідне мистецтво нерозривно пов'язане з процесами загальнокультурного життя регіону. Художній аспект східного життя увібрав ознаки економіко-політичного ладу, релігійних та філософських уявлень, побутових традицій, правових та етичних норм. Типова ознака мистецтва – схильність до символізації художніх форм, викликана бажанням призупинити й узагальнити в символічній фігурі тривалий людський досвід осягнення внутрішньої суті речей. У символі ідея зупинена, щоб оголити багатомірність смислів. У культурах давніх східних держав мистецтво виконувало дуже важливу роль: воно було засобом підтримки світостворення й порядку виконання закону, ставило людину перед світом богів, дозволяло побачити їх життя, брати участь у ритуалі підтримки існування цього світу. Головна тема східного мистецтва – тема перемін, вічного руху (зміна пори року, мінливість настрою, чергування життя і смерті і т.д.), розкриває ілюзорність і неміцність світу. Перевага надається прихованій простоті, звідси споглядальність, неспішність, спокій, самотність. Художня культура східних держав зберігала магічне призначення, характерне для первісного суспільства. Магічна сила мистецтва була зумовлена уявленням про нерозривну єдність людини й природи. Художня культура носила яскраво виражений елітарний характер. Грамотність у країнах Стародавнього Сходу була привілеєм незначної меншості, писемність служила цілям державного й культурного характеру.

Незважаючи на спільні для всієї східної цивілізації моменти, між країнами, що входять до неї, були й суттєві відмінності у традиціях, способі мислення, шляхах розвитку.

2. Наприкінці 4 тис. до н.е. в північно-східній частині Африки, у долині річки Ніл, сформувалася держава Та-Кемет (з єгипет. – «чорна земля»).

Культура Єгипту була тісно пов’язана з релігією. Єгиптяни обожнювали природу та земну владу. Їх життя настільки залежало від примх природи, що вони в кожному її явищі вбачали прояв божественних сил. Світовий порядок для єгиптян символізували Осирис – початково бог воскресаючої та вмираючої природи, його сестра та дружина Ісіда, бог сонця Ра. Своїх богів єгиптяни уявляли звіроликими. Бог з головою шакала Анубіс допомагав вічноживому богу Осирису вершити суд над душами померлих; бог-бик Апіс був символом плодючості; богиню-левицю Сохмет називали «матір’ю царів»; бог з головою ібіса Тот навчив людей рахувати й писати; бараноголовий бог Хнум виліпив перших людей на гончарному колі. Священних тварин утримували при храмах, а після смерті бальзамували й ховали на спеціальних цвинтарях.

Фараон вважався живим втіленням Осіріса, сином бога сонця Амона-Ра. На його честь зводили палаци, статуї, храми. Служити фараонові було великою честю.

Єгиптяни були дуже життєрадісною нацією. Вони насолоджувалися кожним прожитим днем і хотіли таким же чином існувати після смерті. За їх релігійними переконаннями існувала особлива інстанція – двійник душі Ка. Щоб Ка жила вічно, треба було дотримуватись певних правил. По-перше, для подальшого існування Ка потрібно було якомога довше й краще зберігати тіло померлої людини. Єгиптяни розробили складний процес бальзамування, в результаті чого тіло перетворювалося на мумію й легко зберігалося протягом тривалого часу.

Також небіжчику потрібне було помешкання. Для цього будували «заупокійні оселі» – гробниці. Вельможі будували для себе не дуже великі приміщення, для фараонів зводилися більш монументальні споруди. В епоху Давнього царства були споруджені пам’ятники, що вважаються одним із семи чудес стародавнього світу, – піраміди. Найбільша з них піраміда Хеопса. Поховання царів та вельмож утворювали великі «міста мертвих». На честь небіжчиків споруджували заупокійні пам’ятники та храми. Так, біля трьох великих пірамід височіє велетенський кам’яний сфінкс – лев з головою людини.

Статуї богів і фараонів сприймалися як реальні тіла, в які вселяються душі богів і померлих людей. Наївний потяг продовжити життя людини після її фізичної смерті спонукав давніх єгиптян до створення максимально наближених до «оригіналу» реалістичних образів, у яких померлі могли б жити далі. У зв’язку з цим з’явилися такі поняття, як «пропорція», «гармонія», «канон» (непорушне правило). Саме єгипетські канони скульптури початково брали «за взірець» давні греки. Стінки храмів та гробниць прикрашали орнаментом або розписами. До гробниці клали багато побутових речей. Вважалося, що небіжчик зможе ними користуватися, коли його Ка з’єднається з тілом і воно прокинеться для нового життя.

Значними були досягнення єгиптян у галузях фізики, хімії, медицини. Вони створили перші в історії людства медичні трактати, де описували ознаки різноманітних хвороб та засоби їх лікування. Єгиптяни вміли розраховувати площу трикутника, об’єм циліндра, поверхню півкулі, запровадили початки алгебри й навіть розв’язували рівняння з двома невідомими. Жерці могли передбачати затемнення сонця, періоди розливу Нілу. Народ Єгипту мав багату й різноманітну за жанрами літературу. Писали вони спеціальними значками – ієрогліфами на особливому матеріалі, який виготовлявся з нільскої рослини папірусу, а також на побілених кам’яних спорудах. Дуже цінувалися єгиптянами знання та освіта.

3. Історія давнього Дворіччя пройшла кілька етапів. Наприкінці IV тис. до н.е. північна людськість, відома під спільною назвою шумерів, осіла в долинах річок Тигр та Євфрат і утворила перші у Дворіччі міста-держави (Ур, Урук, Кіш, Лагаш, Ніпур). Шумерський період історії Месопотамії сумарно нараховує близько 1,5 тис. років. Сусідами шумерів були аккадці, які жили в Нижньому Дворіччі. Поступово шумери асимілювалися з ними, і з II тис. до н.е. історія Месопотамії стає історією аккадських народів. Провідну роль у першій половині II тис. до н.е. відігравали вавілоняни. Найбільшого розквіту Вавилон досяг при шостому царі першої династії Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.), та вже за останніх царів цієї династії держава потерпіла від нашестя гірських племен і занепала майже на 500 років. У 538 р. до н.е. Вавилонія була завойована персами.

Шумер. Кліматичні умови Месопотамії були суворими: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це певною мірою відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя. На відміну від притаманної єгиптянам мрії про безтурботне життя в потойбічному світі їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Боги шумеро-аккадців жорстокі й заздрісні щодо людей. В описах потойбічного царства панують морок і безвихідь. Усі думки, прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває перед ними земне життя. Але це життя не світле, не радісне, а тривожне, наповнене таємницями і боротьбою. Саме вони першими сформулювали вислів: «Пам’ятай про смерть!», тобто поспішай насолоджуватися кожною миттю життя, бо воно скороминуще, а після смерті не буде нічого радісного.

До певної міри можна стверджувати, що шумерська культура була колискою не лише месопотамської, а й культури всього людства. Вважається, що саме шумери винайшли колесо й гончарне коло, першими навчилися виплавляти бронзу й виготовляти кольорове скло, створили першу професійну армію та перші правові кодекси. Шумерські астрологи встановили, що рік складається з 365 діб і поділили його на 12 місяців згідно з рухом Сонця по екліптиці через 12 сузірь зодіакального кола.

Культура шумерів відзначалася високим розвитком мистецтв, ремесел, особливо визначними були архітектурні досягнення давніх месопотамців. Дворіччя було бідним на камінь, тому у будівництві використовували цеглу. Саме шумери почали будувати типові для Месопотамії архітектурні пам’ятки – східчасті вежі – зіккурати, які були невід’ємною частиною месопотамських храмів (окрім зіккуратів, на широких територіях храмів, огороджених стінами, були й інші будівлі).

Визначне явище в культурі Месопотамії – це її писемність. Шумери винайшли клинопис – найпоказовіше і найважливіше зі створеного месопотамською цивілізацією. Клинописні значки наносили паличкою на табличку із сирої глини, а потім цю табличку випалювали й вона могла зберігатися дуже довго. З літературних пам’яток шумерів до нас дійшли численні міфи (про створення світу, Всесвітній потоп), найдавніший варіант епосу про Гільгамеша. Однак літературні записи були привілеєм вузького кола посадових осіб, тільки вони мали право оволодівати складним мистецтвом клинописного письма.

Шумерські жерці були тонкими психологами, вмілими екстрасенсами та гіпнотизерами. У їх духовній культурі залишається багато нерозгаданого. Близько 2000 р. до н.е. Шумер перестав існувати як політичне утворення.

Культура Вавилонії прийняла естафету від шумерської культури та цивілізації, ставши її останньою фазою. Ассирійці трансформували культуру, релігію та мистецтво Вавилонії, внесли в них новий пафос могутності, державності. Ассирійська культура була цілком сповнена пафосом сили, уславлювала міць, перемоги та завоювання своїх царів. У ній домінувала не релігійні, а мілітарно-світські засади й мотиви.

Якщо єгипетська культура була єдиною протягом трьох тисячоліть, то культура Месопотамії – це культура різних держав і різних народів. Вона змінювалася. Але коли одна держава підкоряла іншу, то переможці виявлялися «бранцями» переможених. Вони приймали традицію та релігію переможеного народу, засвоювали цінності матеріальної культури, копіювали особливості соціально-політичної системи. Відтворення старого матеріального та духовного життя з неминучістю зумовлювало повторення історичної долі держави-попередника.

4. Культура Індії – одна з найсамобутніших культур і цивілізацій Давнього Сходу. У III тис. до н.е. вздовж течії річки Інд виникли перші центри розвиненої культури (Хараппська цивілізація), яка підтримувала торговельні зв’язки з Месопотамією. У II тис. до н.е. після колонізації півострова арійськими племенами почалася нова доба в розвитку індійської культури. Вважається, що вже тоді було створено літературну мову санскрит. Нею були написані найдавніші релігійно-філософські пам’ятки Індії – веди. Слово «веда» можна перекласти як священне знання. Веди – це найбільш відомі священні писання індуїзму. Вважається, що в них немає автора і вони були «ясно почуті» святими мудрецями далекого минулого. А після багатьох тисячоліть, коли через духовне падіння людства дуже мала кількість людей прагнула вивчати їх і передавати усно (як того вимагала традиція) з покоління в покоління, Ведав’яса («Який скомпілював веди») структурував ті, що залишалися доступними священні писання, і організував їх запис, оформивши ці тексти в чотири веди: Ригведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарваведа. Ці книги становлять канон індуїстської релігії, або індуїзму. Ведичні твори розкривають багатий духовний світ індійців тієї епохи, здатність включати складні космологічні уявлення в систему етичних та естетичних цінностей, високий рівень розвитку абстрактного мислення в поєднанні з конкретно-образним сприйняттям.

Згодом в індуїзмі сформувалися взаємозалежні та взаємодоповнюючі культи богів Брахми, Вішну та Шиви. Утворилася так звана триєдність, яка сприймається як вищий прояв єдиного божества.

У I тис. до н.е. відбулися важливі суспільні зміни. У різних регіонах виникли цілком сформовані держави. В Індії склалася система каст або варн. Основний зміст терміна «варна» – «вид», «колір», «розряд» людей. У раньоведійский період існував потрійний поділ – брахмани (священнослужителі), раджанья (знать), виш (простий народ). Цей розподіл визначався родом занять і суспільним становищем відповідно до давнього спільного індоєвропейського принципу: «Одні моляться, інші воюють, треті працюють». У пізньоведійский період з'явився розподіл на чотири варни: брахмани («які знають священне вчення») – священнослужителі, які займали верховне становище; кшатрії («наділені могутністю») – військова знать; вайшьї («наділені майном») – хлібороби, скотарі, ремісники, торговці; шудри («слуги»), становище яких було близьке до рабського, права обмежені. Але поступово права шудр були визнані суспільством. Приналежність до варни визначалася за народженням; перехід з однієї варни в іншу, змішані шлюби заборонялися. Крім чотирьох варн існували позаварнові (варварські та іноземні) племена, представники яких не розглядалися як повноцінні люди і на яких не поширювалися закони дхарми (санскрит – пануючий над світом вічний моральний закон; етично-соціальна настанова для «правильного життя», обов'язок), бо вони не походять від Брахми. Поза кастами були колишні раби, посаджені на землю рабовласницькою аристократією. Ці суспільні групи з часом утворили численні касти «недоторканних», з якими членам «чистих» каст заборонялося будь-яке спілкування в буденному житті.

У духовній культурі Індії також відбулися деякі зміни. У VI ст. до н.е. практично одночасно виникли дві великі філософсько-релігійні течії: на півдні – це джайнізм (засновник Вардхамана Магавіра), а на півночі – буддизм (засновник – Сідхартха Гаутама). Буддизм став однією з перших світових релігій. Будда, що значить «просвітлений», навчав чотирьом благородним істинам: є страждання, є причини страждання, є припинення страждання і є шлях до припинення страждання, до звільнення від нового народження і смерті, до вічного спокою. Цей шлях Будда вбачав не в численних кривавих жертвоприношеннях, а в аскетичному сомообмеженні, доброчинстві, знаннях, самоспостереженні та самопізнанні, які за умови належної старанності та сконцентрованості дають свободу від умовностей земного побутування в нірвані, яка є виходом з безперервного кола сансари (перевтілень) і цілковитим злиттям з божественним абсолютом.

Великі досягнення належать індійським архітекторам, скульпторам та художникам. Більшість скульптурних пам’яток має культовий характер. Це зображення численних індуїстських богів, Будди, добрих та злих духів. Водночас з релігійною існувала й світська скульптура.

Вражаючими були успіхи давніх індійців у математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Вони створили шістдесяткову систему обчислення, яка була вдосконалена до десятикова арабами і якою тепер користуються у всьому світі. Індійські астрономи висловили припущення про обертання Землі навколо своєї осі. Медики створили аюрведу – науку про довголіття. Вони вивчали властивості трав, вплив клімату на здоров’я людини, писали про особисту гігієну та дієту.

Досить багата давньоіндійська література. Крім творів релігійного характеру (індуїстський та буддистський канони), було написано багато книг суто художньої форми, в яких, однак, релігійно-філософські підвалини культури присутні постійно. Перлинами світової літератури є дві епічні поеми «Махабхарата» і «Рамаяна».

Давня спадщина органічно ввійшла в культуру сучасної Індії. Цій країні притаманна живучість давніх традицій, завдяки чому досягнення давньоіндійської цивілізації збереглися не лише як частина культури індійців, але й стали складовою частиною світової культури.

5. Культура Китаю одна з найдавніших та найоригінальніших культур стародавнього світу. Початок культурної історії Китаю визначають у часовому проміжку від кінця III – початку II тис. до н.е., коли в басейні річки Хуанхе виникли перші землеробські культури.

У давнину кожна китайська община мала своїх богів. Велику роль відігравало обожнення сил природи. Мислення китайців характеризується емпіричністю, практичністю, конкретністю. Для китайця традиційно значимими завжди були родина, культ предків, у результаті чого особистість сприймалася як частина общинного цілого, уступаючи йому чільні етичні позиції.

Як і в інших центрах давніх культур і цивілізацій, з VI ст. до н.е. в Китаї починають формуватися перші релігійно-філософські течії: даосизм, конфуціанство.

Видатним філософом Давнього Китаю був Конфуцій. Із часів імператора Хань (206 р. до н.е.) конфуціанство стає офіційною ідеологією, його ідеї визначають етико-релігійні та соціально-політичні норми, державний лад, психологію, ідеологію, всі аспекти такого поняття як китайське життя. Конфуціанська етика ґрунтувалася на таких поняттях, як «взаємність», «золота середина» і «людинолюбство», які складають в цілому «правильний шлях», яким повинен прямувати кожен, хто бажає жити в згоді із самим собою, іншими людьми і самою світобудовою, а значить – жити щасливо. Головною перевагою конфуціанства було намагання поєднати державність і людськість. Конфуціанство не тільки впливало на взаємовідносини людини та держави, історію та національний характер китайців, але й поширилося в країнах Південно-Східної Азії.

Імпульсом відновлення й розвитку китайської культури стали чань-будизм і даосизм. Даоси на противагу конфуціанцям відстоювали примат «природного» початку над «культурним», виступали проти всяких «правил», насильства над людською особистістю. «Природність» розумілася ними не як суто психофізіологічне в людині, а як втілення загальної закономірності у світі – Дао (Шлях), що ототожнювалося з «істинною сутністю» людини. Буддизм, що з’явився в Китаї в I ст., піддався значній китаїзації і став відрізнятися від індійського. Життєстійкість кожної з трьох релігійних систем залежала від здатності органічно вписатися в китайський спосіб життя. Ця визначальна властивість релігійно-ідеологічних напрямків дозволила розвинутися системі релігійного синкретизму, що характеризувалася віротерпимістю й лібералізмом. Сформувався цілий ряд загальних ідей і догматів, були вироблені канони основних обрядів, свят, ритуалів. Її особливістю є й гігантський пантеон божеств, духів, героїв, безсмертних, що постійно розростався й оновлювався.

Етичні критерії в Китаї нерозривно пов'язані з глибоким шануванням і обожненням Природи. Це було втілено в синкретичному культі Неба, що з глибокої стародавності вважалося не тільки символом божественного верховного порядку, але й елементом великої Природи. Цей культ був персоніфікований в особі імператора – «сина Неба», який виступав посередником між світом людей і світом богів і Природи.

До визначних успіхів матеріальної культури Китаю належить винахід компасу, паперу, пороху, шовку, лакового виробництва. У Ханський період відбувається збирання, систематизація та коментування давніх пам’яток. Зароджується філологія, поетика, історіографія.

Важлива особливість китайської культури – її велика адаптивна сила. Це здатність культурної традиції сприймати різні культурні й ідеологічні впливи, уміло змінюючи їх і «китаїзуючи», як, наприклад, буддизм.

У цілому ж тривалість давньокитайської цивілізації остаточно ніколи не переривалася. Культура Давнього Китаю заклала підвалини безперервної культурної традиції, яку можна прослідкувати далі протягом багатовікової історії Китаю аж до Нового часу.

Дата добавления: 2015-07-26