Культура Київської Русі

1. Східні слов`яни: походження, розселення, спосіб життя, вірування.

2. Прийняття християнства та його культурно-історичне значення.

Протягом тисячоліть територія України була контактним регіоном, зоною протистояння й асиміляції двох типів культур: осілої й кочівницької, землеробської і скотарської.

1. Слов'яни – найбільша в Європі група народів, об'єднана спільністю походження, близькістю мов і культури. У процесі свого становлення древні слов'яни контактували з іншими народами – кельтськими, германськими, іранськими, фракійскими, угро-фінськими, тюркськими та ін. Кожний з них у тому чи іншому ступені накладав свій відбиток на становлення культури слов'ян.

Наприкінці V ст. почався рух слов'ян у балканські провінції Візантії. Протягом VII-VIII ст. слов'яни продовжували розселятися, у результаті чого вони освоїли практично весь Балканський півострів, Центральну й Східну Європу. «Повість минулих літ» наводить дані про розселення східнослов'янських племен – полян, сіверян, древлян, дреговичів, уличів, тиверців, дулібів, в’ятичів, кривичів, словен і т.д.

Новий етап соціального й етнокультурного розвитку слов’ян настав у ІХ-Х ст. У 882 р. у Східній Європі виникла нова держава, відома в літературі під назвою Київська Русь. Русь виступила як сполучний фермент у середовищі східноєвропейського населення – фінів, балтів, слов’ян та ін. Ця держава ще не мала ідеологічної єдності: була відсутня офіційна культура, централізована організація релігійного культу, загальна письмова (літературна) традиція. Не завершився також процес установлення державних кордонів, адміністративно-управлінського апарату й системи права нової держави. У перспективі етнокультурна й кількісна перевага східнослов’янських племен, а також прийняття в 988 р. християнства з Візантії зумовило не пізніше половини XI ст. повну перемогу саме слов’янських початків в організації культурного, політичного й громадського життя Київської Русі. Особливо вагомо в цьому підкреслити роль православ’я, яке визнавало слов’янську мову священної літератури, богослужіння і церковної проповіді.

Про дохристиянську релігію слов'ян збереглося вкрай мало відомостей у джерелах. Багато в чому це пояснюється тим, що християнські літописці не приділяли їй достатньої уваги. Наукової ж літератури з цього питання надзвичайно багато й вона дуже суперечлива. Одні автори говорять про примітивність, синкретичність дохристиянських вірувань слов'ян. Інші бачать у слов'ян складну й розвинену систему релігійних поглядів, намагаються довести багатство язичеської культури слов'ян. Існує різне трактування язичеського пантеону, етапів розвитку релігійних вірувань слов'ян, міфології і т.д.

Язичеське світосприймання пронизувало всі сфери життя слов'ян. Язичеська релігія формувала норми, цінності, мораль і вдачу слов'ян. Язичники прагнули активно впливати на своїх богів за допомогою прохань, молінь, жертвоприносин. На честь богів улаштовували бенкети й свята. Існували спеціальні святилища – «капища», «требища», де стояли ідоли, яким приносили жертви, іноді навіть людські. Слов'яни молилися також своїм богам біля гаїв, дерев, рік, боліт тощо. Моління слов'ян своїм богам були строго розписані за порою року й відповідно до найважливіших сільськогосподарських робіт. Так, із землеробським циклом були пов'язані – свята Коляди, Івана Купала, Масляниця й т.д. Водночас із язичеськими моліннями про врожай, що становили зміст річного циклу свят, слов'янське язичество включало первісний анімізм (віру в лісових, водяних, болотних та інших духів) і культ предків (шанування мертвих, віру в домовиків). Знавцями обрядовості були жерці-волхви, чарівники, віщуни, ворожки, відьми. Вони, як вважалося, мали надприродні здатності. Але на Русі жрецтво не виділилося в особливий стан.

2. Прийняття християнства на Русі не було одночасним актом. Йому передували тривалі контакти слов’ян із християнською цивілізацією. Поширення християнства на Русі також розтягнулося на багато десятиліть, навіть сторіччя. Християнство й елементи візантійської культури сприйняли насамперед вищі сфери суспільства. У великих містах жителів хрестили «заганяючи в ріку їх, як стадо», одні хрестилися добровільно, інші – примусово. Але в селах християнство затвердилося лише після монгольської навали – не раніше другої половини XIII ст.

Нова християнська культура поширювалася зверху вниз, захоплюючи спочатку тільки верхівку суспільства. Для вищих прошарків було характерне старанне й часом формальне виконання релігійних вимог. Їх увагу привертала перш за все церковна обрядовість, а богословські основи релігії, що сповідалися, мало усвідомлювалися. Звідси характерна ознака релігійності – обрядовір’я. Іншою важливою особливістю світогляду Древньої Русі був феномен двовір’я. Язичництву властиве сполучення декількох вір: усі релігії сприймалися однаково правдивими, усі боги – однаково реальними.

Християнство зіграло виняткову роль в ідеологічному обґрунтуванні й, таким чином, зміцненні влади київських князів. Божественне походження влади за вченням церкви давало в руки князя велику владу й одночасно ставило перед ним більш широкі і відповідальні завдання. Церква боролася проти дуже поширеного рабства й сприяла його викоріненню.

У цілому культура Київської Русі складалася як культура православна, де православ’я виступало системоутворюючим фактором. Уведення християнства сприяло поширенню на Русі писемності й книжкової культури. Насамперед розвивалася церковна література. Зразком такого роду книг може служити «Остромирово Євангеліє», переписане за замовленням новгородського посадника Остромира. На Русі з’явилися у тому ж болгарському перекладі зразки світської візантійської літератури.

Перекладні твори стали джерелами власної книжності: з’явилася оригінальна література. Видатне місце тут займає «Повість временних літ» ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Велику цінність являють собою релігійно-публіцистичні твори Феодосія Печерського, Луки Жидяти, Кирила Туровського, Климентія Смолятича. Слід також зазначити «Слово про закон і благодать» Іларіона. За прикладом візантійських домостроїв князь Володимир Мономах склав свій «Заповіт». Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім». Поряд з літературою розцвітала усна народна творчість. У казках, думах, піснях, простежуються традиції міфотворчості. Але на той час вони вже втратили свій релігійний зміст.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному контексті європейської художньої культури, але мало лише йому властиві особливості. Кам’яне будівництво було відоме ще в середині Х ст., але перші значні кам’яні спорудження – Десятинна церква (989-996 рр.) і палацові будівлі «міста Володимира» – були зведені в Києві після прийняття християнства. Розквіт давньоруської архітектури припадає на першу половину XI ст. За правління Ярослава Мудрого будується ансамбль «міста Ярослава» у Києві з унікальним Софійським собором у центрі (1037-1044 рр.), також зводяться Софійські собори в Новгороді (1045-1052 рр.) і Полоцьку (середина XI ст.). Видатною пам’яткою XI ст. є Спаський собор у Чернігові (близько 1036 р.).

Нові тенденції в розвитку давньоруського зодчества виявляються в численних пам’ятниках другої половини XI – початку XII ст. Уперше вони чітко простежуються в архітектурі Успенського собору Печерського монастиря в Києві (1073-1077 рр.), у якому остаточно сформувався тип хрестово-купольного храму.

Велике значення в художньому житті Київської Русі мав іконопис. У Х-ХІІ ст. ікони привозилися з Візантії. Наприкінці XI – початку XII ст. у Києві вже існували свої іконописні майстерні. До особливого виду образотворчого мистецтва Русі належить книжкова мініатюра.

Найпоширенішим видом образотворчого мистецтва Київської Русі було декоративно-прикладне (такі художні ремесла, як косторізне, деревообробне, ткацьке, металопластика).

Як у цілому в Європі, мистецтво Русі являло собою не набір чи сукупність окремих видів, а було ансамблевим. Зодчество, скульптура, фрески, іконопис, мозаїка і т.д. існували не самі по собі, вони впліталися в єдину систему – храм як модель світобудови, вони служили єдиній меті – поширенню віри.

Дата добавления: 2015-07-26