Вокер Коннор

КОЛИ СФОРМУВАЛАСЯ НАЦІЯ?

П

онад десять років тому Юджин Вебер опублікував розвідку із за­гадковою назвою: «Селяни стають французами: осучаснення сільської Франції, 1870-1914». Дослідження містить документаль­но аргументовану тезу про те, що переважна більшість жителів сіл і не­великих містечок у Франції не вважали себе приналежними до французь­кої нації ще не так давно, 1870 року, і багато хто з них так і не усвідомив цього аж до Першої світової війни. З урахуванням часткового винятку, яким є регіони, розташовані на північ та схід від Парижа, інтеграція про­вінційних теренів у соціально-політичну систему Франції,виявляється вельми мудрованою. Кожне типове село являло собою фізичний, полі­тичний і культурний острівець. Славнозвісна мережа доріг була, по суті, скелетом, що з’єднував найбільші міста з Парижем, але не вможливлю­вав доступу до сіл. Система шкільництва виявилася нездатною втілити у життя заповітну мрію якобінців про єдину одномовну французьку на­цію¹. Для селянської маси, тобто для більшості населення Франції, по­няття реального світу та власної самобутності рідко виходило за межі села. Ось як описує життя сільської провінції один французький оглядач середини XIX століття: «Кожна місцина все ще залишається маленьким світом, що відрізняється від сусідських поселень, як Меркурій від Урана. Кожне село – це клан, щось на кшталт окремої держави зі своїм патріо­тизмом»².

Веберові відкриття виявилися тим паче приголомшливими, що, згідно з усталеною науковою думкою, французька нація вважалася од­нією з найдавніших, для багатьох дослідників – таки найдавнішою з усіх сучасних європейських націй. Багато хто з видатних істориків писав, що французька нація викристалізувалася за середніх віків. Французький істо­рик Марк Блок, наприклад, стверджував: «Хроніки виразно свідчать про те, що у випадку Франції та Німеччини національна свідомість народу була досить високою вже на кінець XI століття»³. Нідерландський вче-

Вокер Коннор

ний Йоган Гейзінґа вважав, що французький та англійський націоналізм «у XIV столітті вже перебував у повному розквіті»⁴. А згідно з англій­ським дослідником Сіднеєм Гербертом, «якщо Столітня війна між Фран­цією та Англією (1337-1453) на своєму початку жодною мірою не була національною, то на її кінець виявляється притаманний їй національний характер – промовистий і переможний, доказом чого є подвиги Жанни дАрк»⁵. Втім, інші історики розглядають виникнення національної са­мосвідомості у французів як явище, що виникло після середніх віків, за правління Бурбонів (1589-1793), але, загалом, як процес, що завершився з початком правління Людовіка XIV (1643-1715). Ось як описує ситуа­цію, що склалася на час його вступу на трон, одна група дослідників⁶:

«На середину XVII століття Франція займала перше місце серед країн Європи... На якийсь час Франція єдина у Європі злилася в одне ціле на­роду і звичаїв, являючи дух національності та започатковуючи інституції та моделі розвитку, притаманні великій сучасній державі»⁷.

Підкреслюючи очевидне, Веберове відкриття про те, що почуття національної ідентичності у французів все ще не проникло у глиб мас сільського населення і через століття, а подекуди й через кілька століть після часів, що сприймалися як повний його розквіт, таїть у собі неаби­які проблеми для всієї доктрини націоналізму. Чи французький шлях унікальний, чи існує загальна тенденція розглядати національну само­свідомість як таку, що поширюється серед того чи того народу задовго до часу, коли з’являється можливість аргументовано довести справед­ливість такого припущення? На жаль, я не маю даних про наявність праць, подібних до Веберової, стосовно інших національних груп. Втім, є одне джерело таких даних про ряд народів. З 1840 по 1915 рік відбулася масо­ва міграція народів з Європи до Сполучених Штатів. Ці мігранти зде­більшого походили з сільських регіонів і мали або найнижчу освіту, або взагалі не мали ніякої. Невелика кількість інтелектуалів, а також при­бульці з великих міст, часто усвідомлювали свою приналежність до однієї з європейських груп людей, визнаних сьогодні як нації. Однак цього не можна сказати про селян, що були більш типовими представниками емігрантів зі своїх відповідних країн. Як правило, вони відносили себе до якоїсь іншої спільноти чи спільнот. <...>

Селяни, що за своєю чисельністю переважали у структурі населен­ня більшості країн Європи, тільки віднедавна почали усвідомлювати свою приналежність до націй, до яких їх приписали ідеологи націоналізму та інші теоретики. Припустивши, що націоналізм є не елітарним, а масо­вим явищем, доходимо висновку, що сучасні нації Європи сформували-

КОЛИ СФОРМУВАЛАСЯ НАЦІЯ?

ся значно пізніше, ніж загалом визнавалося досі. Справді, навіть у сьо­годенній Європі ще проживають народи, чия національна самосвідомість може трактуватися неоднозначно. У самій тільки Югославії ми спосте­рігаємо три таких випадки: чорногорці, македонці та боснійці. Є чорно­горці, що разом із сербами вважають себе частиною сербської нації. Проблема македонців виглядає ще заплутанішою. У Болгарії традицій­но вважається, що македонці – це болгари; Греція претендує на те, що принаймні значна частина македонців – греки; посилаючись на історичні факти, на них також претендують серби; з часів Другої світової війни югославський уряд наполягає, що вони складають окрему націю. І, зреш­тою, донедавна самі македонці не доходили згоди. Думка більшості схи­лялася до варіанта Софії, що македонці – це гілка болгарської нації, тим часом як інші вважали себе сербами або греками. Дуже небагато вислов­лювалося за те, що македонці – окрема нація. Не варто піддавати сумні­ву теперішні успіхи Белграда, який заохочує зростання усвідомлення національної окремішності у македонців, хоча дані перепису 1981 року, що засвідчують цілковиту відсутність осіб з претензіями на болгарську або грецьку ідентичність, викликають сильну підозру, надто, коли взяти до уваги той факт, що більшість македонців у Сполучених Штатах все ще відчувають себе особами болгарського походження⁸. Стосовно му­сульман з Боснії-Герцеґовини, відомо, що на них претендують і серби, і хорвати, тим часом як уряд підтримує серед населення приналежність до боснійської національності.

В іншій частині Європи радянська влада проголосила молдаван окремою нацією і, незважаючи на заяви уряду Румунії про те, що молда­вани входять до румунської нації, а їхня мова є діалектом румунської, надала їм статус союзної республіки. Ба навіть більше, попри запевнен­ня уряду Албанії, що горянам гегам і мешканцям півдня країни тоскам притаманна єдина албанська самосвідомість, ми, однак, не можемо сто­відсотково з цим погодитися. Помітними є відмінності у культурі та суспільній організації, хоча останнім часом простежується тенденція до їх нівелювання. Ще виразнішою виглядає різниця фізичних типів цих двох народів – серйозна перешкода для вкорінення міфа про спільне по­ходження, що наполегливо насаджується урядом.

Отже, більш-менш достовірні дані про національну самосвідомість у масах часто виявляються недоступними⁹. А за відсутності такої інфор­мації різні твердження та їх спростування нерідко сприймаються як до­конаний факт. Так, наприклад, у дослідженнях, що проводилися останнім часом у Молдавській Радянській Соціалістичній Республіці, молдавани розглядаються як спільнота, «члени якої в етнічному, мовному та куль-

Вокер Коннор

турному плані відчувають себе румунами»¹⁰. Можливо! Втім, на підтрим­ку цього безапеляційного твердження не подається жодного доказу, і читач повинен прийняти на віру, що зусилля радянської ідеології при­щепити вже кільком поколінням чуття національної самосвідомості мол­даванина не знайшли жодного прибічника. Якщо сорокарічна програма югославського уряду, що була призначена переконати македонців у своїй національній окремішності, все ж принесла плоди, то чому ми маємо пристати на те, що подібна й одночасно здійснювана у Молдавії радян­ська програма виявляється цілковито безплідною? У створенні таких дер­жав як Югославія та Чехословаччина, що виникли внаслідок Першої світової війни, ключову роль відіграли бездоказові домагання. І хоча тоді були теоретики націоналістичної орієнтації, які твердили, що нації сербів, хорватів та словенців існували як самобутні спільноти вже впродовж поколінь, створення держави Югославія, що узгоджувалося з пропаго­ваним Вудро Вільсоном принципом права націй на самовизначення, було здійснене за авторитетною думкою, що ці три народи були, власне, склад­никами південнослов’янської (югославської) нації. Наведемо типові зая­ви, вміщені до програми, виробленої групами людей, що здійснювали тиск на держави-переможниці з метою надання державності Югославії:

«Серби і хорвати – одна нація».

«Наш народ, що називається по-різному: хорватами, сербами та сло­венцями; незважаючи на три різні назви, є одним-єдиним народом – югос­лавським».

«Хорвати, серби і словенці з погляду національності і мови – це одне й те саме, хоча їх знають під різними іменами»" <...>.

Сумнівно, щоб маси селян усвідомлювали свою ідентичність як хорвати або словенці, і ще менш вірогідно, щоб вони відчували свою приналежність до ширшої спільноти – югославської. Подібним чином, конституція 1920 року, що започаткувала Чехословацьку державу, про­голошувала чехів і словаків єдиною «чехословацькою нацією» (хоча на той час були теоретики, які наполягали на національній окремішності цих двох народів). Через два десятиліття нацисти усвідомлять надуманість цих тверджень і вміло використають у своїх цілях озлобленість хорватів і словенців проти сербів та чвари між словаками й чехами. <...>

Як ми вже зазначали, національна самосвідомість – явище, прита­манне не масі, а еліті, а усвідомлення масами своєї групової приналеж­ності здебільшого не виявляється на рівні, достатньому для вивчення. Через це дослідники надміру покладаються на міркування інтелектуалів, чиї узагальнення стосовно існування національної самосвідомості ви­глядають надто сумнівними. І справді, можна сумніватися в тому, що

КОЛИ СФОРМУВАЛАСЯ НАЦІЯ?

позірно націоналістичні еліти у минулому були спроможні розглядати маси як частину своєї нації. Наприклад, польська й угорська шляхта, що впродовж поколінь демонструвала свою національну самосвідомість і патріотизм, водночас накладала на маси своїх начебто одноплемінників систему кріпацтва. Усвідомлюючи себе, й цілком справедливо, скоріше, групою паріїв, а не членами національної родини, так звані польські кріпаки 1846 року виступили проти польських (!) поміщиків, хоча ос­танні боролися за національну (читай: елітарну) свободу Польщі. Чуття єдиної національної приналежності не узгоджується з таким глибоким та неослабним міжкласовим клином, що розколює націю на рабів та панів¹². Тут варто навести цитату з праці покійного Руперта Емерсона про те, що нація – це «найбільша спільнота, яка у вирішальний момент вправно використовує відданість простих людей, ігноруючи претензії дрібніших спільнот, що входять до її складу, і таких, що загрожують розколом або залученням в лабети ще більшої спільноти»¹³.

Таким чином, бачимо, що нація, однак, може співіснувати з «дрібнішими» внутрішніми суперечностями, яких навіть заклик до за­гальнонаціонального існування не в змозі подолати. А відтак, інститут кріпацтва, наявний у Східній Європі до середини XIX століття, можна розглядати як prima facie доказ відсутності там націй на відміну від елі­тарних груп, що все-таки існували й усвідомлювали свою етнічну само­бутність¹⁴.

Крім того, історія виборчого права в окремих країнах може підказа­ти нам, коли відбувається становлення націй. Якщо розглянути історію зростання національної самосвідомості в, inter alia, Японії та Німеччині, то там поява демократичних інститутів жодним чином не є передумовою формування нації. Однак, якщо суспільство вважає себе демократичним, то ненадання великим верствам людності права участі у політичному житті країни можна розглядати як заяву про те, що особи, позбавлені виборчо­го права, не є членами нації. Якщо права англійця включають виборче право, то чи можна тоді говорити про так звану англійську націю, у якій переважна більшість англійців не в змозі скористатися цим правом? До 1832 року, коли голосувати дозволялося виключно власникам маєтків, до виборчої урни, за підрахунками, допускався лише один з шістдесяти до­рослих чоловіків-англійців. Після так званої Парламентської реформи того самого року це право отримав уже кожний тридцятий дорослий англієць. 1867 року виборче право поширилося на 80% усіх дорослих чоловіків, а 1918 року його дістали решта 20% осіб чоловічої статі і всі жінки віком понад тридцять років. Розмірковуючи над цими обмеженнями, що мали місце у XIX столітті в Англії та в інших країнах¹⁵, Е. Г. Kapp зауважує:

Вокер Коннор

«Нерухомість, що іноді розглядалася як «інтереси, пов’язані з даною країною», виступала запорукою політичних прав, – тут можна висловити­ся без особливого перебільшення, – та повної приналежності до нації... Набуття новою суспільною верствою повного членства у нації ознамену­вало три останні десятиліття XIX століття по всій Західній та Центральній Європі... Відтак національна політика дістала підтримку мас; причому невід’ємною складовою цього явища виявилася лояльність мас у ставленні до нації, яка зробилася знаряддям колективних інтересів і прагнень»‘⁶.

Розрив у. часі між появою національної самосвідомості серед елі­тарних верств та її поширенням на маси, що розтягся подекуди на сто­ліття, нагадує нам про очевидний, втім, часто-густо ігнорований факт, що формування нації – це не подія, а процес¹⁷. А це, у свою чергу, усклад­нює відповідь на питання: «Коли можна вважати, що нація сформувала­ся?». Датувати події – неважко, етапи в процесі – то інша річ. У який момент достатній масі (частині) даного народу стає притаманною на­ціональна самосвідомість такою мірою, аби ця група заслуговувала зван­ня нації? Такої формули не існує. У цьому процесі ми хочемо визначити певний момент, коли свою національну тотожність вже засвоїла достат­ня частина населення, аби заклики в її ім’я могли стати дієвою спонукою до мобілізації мас. Хоча для цього не вимагається стовідсоткового на­буття національної самосвідомості населенням, але точка, в якій кількісне збільшення людей, що усвідомили свою національну приналежність, дає в наслідку якісне перетворення групи у націю, не може бути визначена арифметично. Очевидно, в більшості випадків нам доведеться задоволь­нитися тим, що ми будемо вимушені пов’язувати дату, яку шукаємо, з певною подією (з фактом ефективної ілюстрації мобілізації мас в ім’я нації), втім, ретельне дослідження з допомогою надійних методів анке­тування виявилося б дуже корисним для апробації рівня національної самосвідомості¹⁸. Ясно одне: самої наявності навіть значної кількості інте­лектуалів, що проголошують існування нової нації, тут недосить. Май­же століття тому в країнах Близького Сходу група письменників прого­лосила існування арабської нації; але й тепер національна самосвідомість арабів залишається винятково слабкою.

Хоча впродовж десятиліть багато хто з авторитетних людей ста­вив питання: «Що таке нація?», значно менше уваги приділялося іншій проблемі: «У який момент свого розвитку нація починає своє існуван­ня?». Ми маємо досить доказів того, що деякі з визнаних останнім часом націй Європи з’явилися зовсім недавно, кількома століттями пізніше від дат, звичайно прийнятих серед науковців. Що ж до процесів формуван­ня націй, то в них часові розходження між Західною і Східною Європою

КОЛИ СФОРМУВАЛАСЯ НАЦІЯ?

виявляються набагато меншими, ніж вважалося раніше, і, крім того, ве­ликою мірою перебільшувався розрив між Європою та країнами Третьо­го світу. Справді, у випадку сумнівних націй Європи це ще є проблемою, чи взагалі вони досягли статусу нації.

Ключовою проблемою для вчених, які досліджують часові аспекти появи націй, є усвідомлення того, що національна самосвідомість – це явище, притаманне не елітним групам, а масам; і ці маси, донедавна ізо­льовані у глибоких сільських нетрях, напівписьменні або суцільно не­письменні, в плані самоототожнення з тією чи тією групою можна вва­жати просто німими. В силу необхідності при пошуку доказів дослідни­ки потрапляли у залежність від писаного слова, а хроніки писалися ніким іншим, як представниками еліти. їхні узагальнення щодо національної самосвідомості далеко не завжди можна застосувати до мас, і дуже часто поняття нації, притаманне еліті, не можна приписувати масам.

Іншою, без кінця дебатованою, проблемою є те, що формування нації – не подія, а процес. Момент у такому процесі, за якого частина людності, що засвоїла свою національну ідентичність, є достатньою для того, щоб націоналізм став рушійною силою у мобілізації мас, не підля­гає точному обрахунку. Принаймні, твердження про те, що та чи та на­ція існувала раніше кінця XIX століття, слід сприймати вкрай обережно.

Дата добавления: 2015-07-17