Фрідріх маинеке

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА НАЦІЮ, НАЦІОНАЛЬНУ ДЕРЖАВУ І КОСМОПОЛІТИЗМ

Х

то хоче сказати щось про історію виникнення в Німеччині полі­тичної думки про національну державу, той повинен передусім скласти собі ясне уявлення про сутність нації та національної дер­жави і про співвідношення між цими двома поняттями.

Що ж виокремлює нації в загальних рамках історії людства? Відповідь можлива тут лише одна: немає жодного загальноприйнятого визначення, яке вказувало б на ознаки такого вирізнення. Нації, як здаєть­ся на перший погляд, – це великі, міцні людські спільноти, що виникли історично в процесі тривалого розвитку і перебувають у стані безперерв­ного руху та змін. Але в такому визначенні сутність нації постає пев­ною мірою розпливчастою. Спільне місце проживання, спільне поход­ження – хоча, власне кажучи, з антропологічного погляду расово чистих націй немає, – етнічно однорідні та етнічно близькі шлюби, спільна мова, спільне духовне життя, спільна держава або федерація кількох однорідних держав, – усе це може бути важливими й істотними підвалинами чи оз­наками нації, проте зі сказаного ще не випливає, що кожна нація, щоб бути нацією, повинна мати їх усі. Щоправда, вона неодмінно мусить містити в собі природне ядро, яке утворюється на основі кровної спорід­неності. На його ґрунті може вирости те, що підносить племінне об’єднан­ня до рівня нації і робить його здатним поглинути чужі племена та еле­менти, тобто виростає нація – своєрідна й багата на зміст спільнота, якій властива більш чи менш виразна самосвідомість. Одначе ніякий загаль­ний закон, заснований на досвіді, не пояснить нам, яким чином постає ця вища спільність і який її характер, – це може зробити лише досліджен­ня конкретного випадку. Якщо загальні закони тут і діють, то вони все-таки неприступні нашому досвідові. Хоча де-не-де вважається, що мож­на виявити якщо не загальні закони, то бодай загальні тенденції, і виді­лити подібні основні риси та щаблі розвитку всіх або принаймні більшості націй; однак, придивившись пильніше, побачимо, що кожна нація має

Фрідріх Майнеке

цілком індивідуальне й своєрідне обличчя. І хоч як би загальна соціо­логія намагалася знайти в сутності націй якнайбільше типового та уні­версального, справжніх істориків це ще більше спонукатиме якомога уважніше та ґрунтовніше досліджувати самобутність окремої нації. Таку мету ставить перед собою й наше дослідження, але, щоб досягти її, треба хоча б загалом орієнтуватися в тому, що постає як типове, як основні тенденції у сутності та становленні нації.

Ми розглядаємо тут нації в їхній вочевидь розвиненішій стадії ста­новлення, а не з погляду їхнього походження, першоджерел, що ними, як правило, – і про це в нас була вже мова – є злиття менших племен та об’єднань. Передумовою розвитку нації, першим свідченням того, що нація розвивається, є те, що вона має тверде територіальне підґрунтя, здобуває «Батьківщину». Правда, бувають також мандрівні і територі­ально розсіяні народи, але, як показує досвід, стати згуртованішими і внутрішньо багатшими, зберегти себе такими зуміли тільки ті, котрі про­тягом тривалішого часу мали колись постійне місце проживання, Бать­ківщину. Якщо ж запитати, з якого коріння виростає цей внутрішньо багатший зміст, то ці народи відразу розпадаються на дві великі групи. Незважаючи на всі відзначувані тут застереження, нації можна поділити на культурні і політичні (die Staatsnationen), на такі, що ґрунтуються пе­реважно на певній, спільно нажитій культурній спадщині, і на ті, котрі мають своїм підґрунтям переважно об’єднану силу спільної політичної історії і спільного духу творення. Спільна мова, спільна література і спільна релігія – ось ті найважливіші і найдійовіші культурні скарби, які творять і згуртовують культурну націю. Про давньогрецькі спільні мови один з найкращих їхніх знавців сказав так: «Аніскільки не треба пережи­вати за їхню державну єдність – слід тільки потурбуватися за літерату­ру». Інший приклад – ірландська спільна мова, витворена й утверджена так само цілковито неполітичним шляхом – поетами та оповідачами. Одначе, все-таки, частіше бувають ті випадки, коли якраз державні об’єднання та політичні впливи якщо не виступають причиною, то при­наймні сприяють утворенню спільної мови і спільної літератури. Часто бачимо також тісний зв’язок між релігією, державою і національністю. На прикладі колишніх націй, які втратили свою державу – може, й не одне століття перед цим – і прагнуть відновити її, це особливо виразно проявляється в тому, як вони вміють знайти собі тверде опертя в своїй національній релігії та церкві. Цей випадок указує й на те, що культурна нація може бути водночас і політичною, тож часто й не знаєш, що її силь­ніше згуртовує – політичний чи релігійно-церковний чинник¹. Отже, якщо неможливо точно й чітко розрізнити нації культурні та політичні, з по-

Загальний погляд на націю...

гляду їх внутрішнього існування, то не можна цього зробити й у вимірі зовнішньому. Йдеться про те, що всередині справжньої політичної нації можуть жити, як свідчить приклад Швейцарії, представники різних куль­турних націй; і навпаки: культурна нація, як це видно на прикладі вели­кої німецької нації, може містити в собі кілька політичних націй; тобто населення держави, почуття політичної спільності якого викристалізо­вується як виразніша самобутність, стає завдяки цьому нацією, часто ус­відомлюючи це, але водночас – бажаючи цього чи ні, знаючи про це чи ні – може залишитися частиною більшої, ширшої, культурної нації.

Таким чином, тут може йти мова про бажання чи небажання [бути частиною ширшої нації – культурної чи політичної], про більше чи мен­ше усвідомлення цього. Цим самим ми торкаємося, мабуть, найважли­вішої обставини в справі визначення різних тенденцій на шляху станов­лення націй, принаймні великих. Сказано ж слушно: нацією є те, що хоче бути нею. «L ‘existence d’une nation...est un plebiscite de tous les jours»*. Але чи втратив ельзасець глибокі сліди німецької культурної нації, в якій він був закорінений, через те, що перед 1870 роком хотів належати до фран­цузької політичної і водночас культурної нації? Він ніс їх у собі довше, ніж, мабуть, йому цього хотілося, і ще таки належав – з історичного по­гляду- до німецької нації, хоча й не хотів уже належати до неї. І все ж вислів Ренана, який своїм вістрям спрямований якраз проти претензій Німеччини на Ельзас, по-своєму правдивий, якщо сприйняти його з на­лежним застереженням, враховуючи історичні умови. Він породжений духом 1789 року, ідеєю самовизначення та суверенітету нації, тобто полі­тичної нації, яка хоче сама сформувати своє політичне обличчя, сама визначити свою політичну долю. Воля бути нацією охопила тоді спершу французьку, а потім, у XIX столітті, також німецьку та італійську нації, вона привела до утворення великих політичних націй на континенті. Але цим новим часам, коли так потужно заявила про себе воля бути політич­ною нацією, передували ті, коли національна воля ще не пробудилася виразно й усвідомлено, коли не могло бути й мови про національне са­мовизначення в повному значенні цього слова і коли, одначе, французи та англійці вже були політичною і водночас культурною нацією, а німці та італійці – принаймні культурною. Отут ми, отже, натрапляємо на ос­новну межу в розвитку нових великих націй, як політичних, так і куль­турних. Можемо виділити раніший період, коли існування та ріст націй мали рослинний і знеособлений характер, і пізніший період, коли про­буджується свідома воля нації і нація відчуває себе – хай навіть лише в

* «Існування нації- це... щоденний плебісцит» (фр.).

Фрідріх Майнеке

особі свого провідника – великою індивідуальністю, великою історич­ною спільністю, претендуючи на характер і право розвиненої особис­тості, на самовизначення². При цьому, одначе, завжди йдеться лише про поступову, а не радикальну зміну. В епоху більш вегетативного й дрімот­ного буття націй теж не бракувало моментів, коли нації дивилися, гово­рили й думали через посередництво окремих духовних проводирів, коли вони діяли шляхом великих спільних маніфестацій та вольових актів. І так само в добу діяльних особистостей аж ніяк не зникає попередній спосіб тихого, несвідомого життя націй. Усе нове, якому надає руху свідо­ма воля націй, тобто їхніх національно орієнтованих урядів, партій та провідників, тільки підхоплює й розвиває далі те, що вже таїлося в за­родку і повільно пробивало собі дорогу нагору.

Усе ж таки поступові зрушення настільки великі, що можемо поді­лити політичні та культурні нації за їх старішими і молодшими типами.

Що стосується політичних націй, то їх створює не тільки прагнен­ня до самовизначення, а й тиха робота держав і політичне співіснування в одному державному об’єднанні, отже, повільне, вікове зростання. Не­можливо вказати момент, коли вони народжуються, можна тільки ска­зати, що там, де існує живе, тривале, внутрішньо і зовнішньо дійове по­чуття політичної спільності, населення держави стало вже політичною нацією, а держава – національною. Як показує за ancien regime приклад Англії та Франції, вона може водночас спиратися на велику культурну націю, охоплюючи її основні маси, але може також формуватися особ­лива політична нація з частин більшої культурної нації, як це видно на прикладі Прусії того самого часу, принаймні на початковій стадії ста­новлення. Вирішальне при цьому те, що створюються, значною мірою мимовільно, політичні нації та національні держави цього старішого типу, байдуже – маємо справу з абсолютистським чи аристократично-парламентським державним утворенням зверху. Звичайно, власне націо­нальна держава цієї старішої доби природним чином вельми недоскона­ла. Весь світ ancien regime, дивовижно розцяцькований та подрібнений, уся система сільських, місцевих та громадських інституцій протидіє на­ціоналізації зверху. Громадський дух дробиться і поглинається спадко­вою владою та об’єднаннями; ідея цілого заявляє про себе тільки в різно­манітних заломленнях. Одначе великі владні держави стали на той час, мабуть, надто сильними, автономними організмами, а там, де за ними стоїть уже політична нація, остання виявляє більше свідому послідовність, аніж мимовільне поривання.

Що ж стосується культурної нації цього старішого періоду, то її вегетативний характер проявляється якраз у тому, що сама вона не прагне

Загальний погляд на націю...

стати політичною нацією і створити національну державу у своїх межах. Зі своїм існуванням як виключно культурної нації вона могла змиритися швидше, ніж епоха, яка шукала якомога сильніших форм та дійовіших принципів формування індивідуальності нації. Ця індивідуальність – не тільки якнайбільша автономія, а й щонайбільша автаркія та гармонійна єдність і витворення всіх внутрішніх сил та підвалин. Проте напочатку залишмо все-таки осторонь самий лише ідеальний та узагальнений об­раз національної індивідуальності; погляньмо радше на ті реальні сили, з яких вона складається, на те багатство окремих особистостей, які її утворюють, і на спільне у волі одиниць. Якщо вже в них прокидається якось ясна свідомість великої національної спільноти і стає пристрас­ним бажанням, то ця пристрасть нагадує потік, який вливається в усе, що може залити, і не вгамовується доти, доки не націоналізує все, що взагалі піддається націоналізації. По суті цей величний плин – не що інше, як розріст окремої особистості та її життєвого оточення. Людина потре­бує колективу – і для того, щоб від нього брати собі, і щоб самій давати йому те, що в ній живе. І чим самостійніша та своєрідніша особа, тим вона більше та сміливіше розширює коло тих, хто, як уважається, впли­ває на неї і в кому вона хоче бачити своє відображення; тим багатшими на зміст і виразнішими своїми обрисами стають ці людські.середовища. А серед усіх життєвих середовищ, у яких може уявити себе людина, не­має, мабуть, жодного, яке так безпосередньо промовляє до всієї люд­ської істоти і є для неї міцною опорою, яке так точно відбиває всю її природно-духовну сутність і саме є або може стати макроіндивідуальністю та увиразненим індивідом, – немає жодного такого середовища, крім нації.

Таким чином, це аж ніяк не випадковість, що добі новочасної на­ціональної думки безпосередньо передує доба індивідуалістичного по­чуття свободи. Нація, так би мовити, пила кров вільних особистостей, щоб самій стати особистістю. При цьому не мало ніякого значення те, що цей новочасний націоналізм і сам був розколотий: одна його гілка, виростаючи на ґрунті природного права і будучи поверненою в бік де­мократії, стреміла до рівноправності всіх, а інша, почуваючись у духов­ному сенсі аристократичною, мала на меті звільнення та піднесення кра­щих. Демократичний індивідуалізм, не вагаючись, міг використати ідею нації як засіб подолання всіх перешкод на шляху соціальної рівності, а індивідуалізм аристократичний знаходив у ній можливість поспівчува­ти при нагоді масам, виявити в них приховані сили і прилучитися якщо не до самого народу, то принаймні до його ідеального образу. Чинив він так чи ні, але все, що творило вільну й творчу особистість, завжди йшло

Фрідріх Майнеке

на користь живій нації, роблячи її суспільне життя багатшим, самобут-нішим, індивідуальнішим.

Отже, обидва напрямки індивідуалізму могли виступати як націо-творчий чинник. У такому разі більшій активності особи точно відповідала більша активність нації, а найвиразніше окреслена модерна національна думка ставала думкою модерної національної держави. Старіші національні держави Франція та Англія оновлювалися, усуваючи зі свого шляху – одна швидко й енергійно, інша повільно й обачно – проміжні політичні сили, що перешкоджали досі внутрішньому об’єднанню нації та держави. Зовсім нові національні держави виростали з націй, які протягом століть розвивалися як нації культурні. Поглинаючи й виправдовуючи всі наші думки й турботи про державу, висока свідомість того, що держава є ідеальним, надіндивіду-альним цілісним організмом, могла стати реальністю лише в тому разі, якщо вона сприймала державу як втілення почуття солідарності та енергії окре­мих громадян, як державу національну.

Позаяк буття сучасної національної держави полягає тепер у як­найвищій активності нації, що утворює цю державу, то ще довгий час залишається незавершеним її утвердження та зовнішнє облаштування. Активність створює, так би мовити, лише зовнішній мур, з-поза якого нація як нація політична впевнено й рішуче дивиться в світ, прагнучи разом з тим по цей бік муру збагатити й гармонізувати своє духовне та суспільне життя. На цьому шляху в її складі приходить у рух і культурна нація, збільшуючи свою активність і усвідомленіше працюючи над со­бою. Вона підбадьорює також ті нації, розвиток який був затриманий ще на стадії культурної нації, розворушує головним чином ті частини націй, що роз’єднані зі своєю політично об’єднаною головною масою і можуть підтримувати з нею тільки культурні зв’язки. Ідеал скрізь один: непорушна спільність національного життя в усіх істотних сферах бут­тя³. Завдання неосяжне, тому одночасно із засобом для його розв’язання зростають і труднощі на його шляху. Нація зміцнюється, але водночас дужчають і всі людські середовища всередині неї, глибше вирізьблюють­ся старі і з’являються нові її внутрішні контрасти – духовні, політичні та громадські, адже всі партії та суспільні групи намагаються використати пожвавлення індивідуальних сил у лоні нації. У її межах навіть проти­стоять одна одній різні національні ідеї, різні напрямки, кожний з яких стверджує, що тільки він по-справжньому й правильно представляє на­цію. Таке явище, коли частина нації, не бентежачись, щиро дивиться на себе як на ядро й сутність усієї нації, лежить в основі національного жит­тя якраз обґрунтовано, тому що національне життя завжди визначаєть­ся насамперед активнішими й міцнішими елементами і аж ніяк не інерт-

Загальний погляд на націю...

ною масою цілого, а ідеальний образ нації- це завжди дзеркальне відоб­раження того, що живе у душах одиниць. Таким чином, у певному ро­зумінні слова нація – завжди pars pro toto*, причому, ясна річ, частина так само не може обійтися без цілого, як і голова без тіла. У старіших національних державах, як правило, не було сумніву в тому, хто голова, а хто тіло, підпорядковане голові. У молодших національних державах, у яких найрізноманітніші індивідуальності та соціальні групи осягають ідею нації, відображаючись у ній, – навпаки: сумнівам і боротьбі на ґрунті сумнівів немає кінця. Хто бачить лише цю боротьбу, може, мабуть, по­думати, що вона не наближає, а віддаляє націю від мети – спільного жит­тя в усій його повноті – і що нації в своєму ранішому, вегетативному, періоді були набагато ціліснішими й згуртованішими. Але ж це не цілісність сама собою, яка для новітнього сприйняття є найвищою цінністю, а цілісність, насичена життям і силою; не гармонійний акорд сам собою, а якнайбагатший гармонійний акорд. Певне, можна ще за­питати, чи національне життя старішої доби, бідніше на зміст, мало більшу силу, ніж життя новішої епохи, розхитане рефлексіями та цивілі­зацією. Але не будемо занадто перейматися питаннями, що так сильно пов’язані зі своєрідністю особи і на які один і той самий спостерігач час­то, залежно від настрою, дає різні відповіді. Загалом ніколи не слід по­рівнювати між собою окремі властивості старішого і сучасного націо­нального життя, проте мусимо при цьому завжди пам’ятати, що в усіх сферах життєвих відносин відбулися велетенські зміни. Старіша націо­нальна держава, як ми бачили, з погляду свого внутрішнього буття теж була незавершена й недосконала. Новіша так само, але із суттєво інших причин, ніж стара. Тій бракувало спонтанного руху нижчих верств нації, новіша ж має його напочатку забагато і намагається вистояти перед на­тиском партійних сил, що тягнуть у різні боки. Але через те, що цей надмір руху має своїм джерелом багатше урізноманітнення індивідів і суспіль­них об’єднань, новочасна національна держава не може поставити пе­ред собою завдання усунути суперечності, нівелювати національну куль­туру – їй під силу тільки прагнути досягти обопільної терпимості і поро­зуміння в дечому основному, визнання того, що може залишатися різним і багатоманітним, – досягти, так би мовити, Божого миру в певний день національного року життя. Якщо ця мета здійсниться хоча б якоюсь мірою, модерна національна держава зможе похвалитися тим, що вона виконала важче і, мабуть, таки вище завдання, ніж це зробила стара на­ціональна держава.

* Частина замість цілого (латин.).

Фрідріх Майнеке

Одначе проти цього розуміння сутності старої та новочасної на­ціональної держави можна ще вагоміше заперечити, керуючись тією са­мою логікою, яка старішому національному життю приписувала зага­лом більшу природну силу і свіжість. Хіба, скажемо так, кожна держава не є загалом державою національною, такою, що несе в своїй структурі самобутній національний образ? Йдеться не про те, що вона, віддзерка­люючи сутність нації, об’єднує в собі націю повністю або лише основну її масу; звичайно ж, мовиться також не про те, що вона підносить своїх підданих до рівня політичної нації, – маємо на увазі тільки те, що інсти­туції держави якнайбільшою мірою не заторкнуті позанаціональними впливами. З цього погляду стара Росія, до Петра Великого, була більш національною державою, ніж Росія, оновлена взятими від Західної Євро­пи інституціями, а те, що ми називали новочасною національною дер­жавою, треба було б поставити під сумнів, – чи взагалі існує національ­на держава, адже її конституцію дуже часто творено за чужими зразка­ми. Відповідно до цього розуміння справжня національна держава ви­ростає радше як своєрідна квітка, на особливому ґрунті нації, вона може мати біля себе ще кілька інших державних утворень, так само виразної й оригінальної форми, і вона є чи стає національною не завдяки цілеспря­мованій волі урядів або нації, а так, як є чи стають національними воля, звичаї, віра -.завдяки непомітній роботі народного духу. Так було при­близно з античними та італійськими містами-державами.

Отже, існує культурна нація, власне, переважно культурна нація у своєму більш вегетативному періоді, яка, розвиваючись, породжує на­ціональну державу. Поряд з іншими наслідками держава у такому разі розглядається загалом тільки як продукт національної культури. Таким чином, логічний принцип класифікації тут інший, ніж у попередньому випадку. Той виходив з того, що бувають держави різного типу, і націо­нальними є ті з них, які охоплюють державну націю, тобто населення з живим почуттям політичної спільності. Цей, навпаки, наголошує на тому, що нація породжує різних дітей свого духу, серед них – і національні держави, тобто держави, які відображають самобутній характер окре­мої національної культури. Ми побачимо далі, що мова тут не про дріб’яз­кове розрізнення, а про суперечності, які особливо виразно проявилися якраз в історії формування німецьких національно-державних ідеалів.

Ми розрізняли нації культурні і нації політичні, національні дер­жави у політичному і національні держави у національно-культурному значенні слова; серед національних держав політичного характеру і, далі, серед націй політичних і культурних ми розрізняли держави і нації старі­шого і новішого утворення. При цьому ми завжди чітко визначали, що

Загальний погляд на націю...

в історичній реальності ці різні типи переходять одні в одних. Проте досі ми розглядали нації та національні держави як такі і відповідно до їхніх власних внутрішніх властивостей та цілей. Одначе такий спосіб розгля­ду недостатній, тому що нації і національні держави – вище ми вже це з’ясовували – становлять собою не просто екземпляри певного, частко­во чистого, частково змішаного, роду утворень, – вони, як і все, що ви­никло історично, мають водночас великою мірою неповторний харак­тер. Звичайно, неповторний не в тому розумінні, яке довгий час побуту­вало в історії під впливом романтизму, – що все особливе в нації може виникнути виключно з її власного внутрішнього народного духу, а з ура­хуванням того, що характер нації, як і характер окремої особи, формуєть­ся також під впливом зіткнень та співжиття із сусідами. Через те стосун­ки між націями та національними державами можуть якнайглибшим чином визначати їхній власний розвиток. Буває, що окремий історич­ний момент, окрема велика подія у взаєминах між народами спрямовує власне життя окремої нації та окремої національної держави на шлях, що його ніяким чином не можна було передбачити, виходячи з попе­редніх тенденцій їхнього розвитку.

Тепер вкажімо також на певні межі зовнішніх впливів на своєрідність нації: мабуть, надійно запліднити чи видозмінити цю своєрідність спроможне тільки те, що торкається вже наявного в нації зародку самобутньої національної риси. Але й після цього можна висло­вити сумнів, чи ці зародки та можливості властиві всім націям, чи тільки тій, у якої вони набувають розвитку, тобто мова йде про видові власти­вості окремої нації. Але не підлягає сумніву той факт, що неповторні зовнішні впливи можуть істотною мірою визначити хід розвитку окре­мої нації та окремої національної держави.

Однак хіба подібні зовнішні впливи – це щось інше, ніж акти співжиття націй і держав, співжиття, яке є джерелом нових впливів? Зви­чайно, межі цих вищих спільнот, що об’єднують у собі кілька націй і держав, і самі ці спільноти такі плинні й невизначені, що в історичному дослідженні стало типовим протиставлення світу універсального світові національного та однодержавного, а це згодом привело до розуміння, що загальна світова історія, є, по суті, одним великим неповторним про­цесом, тісним переплетенням та перехрещенням національного та уні­версального розвитку.

А тепер, мабуть, слід сказати про те, що історичне дослідження, коли воно стосується цього переплетення і намагається його з’ясувати, перебуває загалом на висоті своєї науки, тішачись якнайчистішим по­вітрям і якнайяснішим поглядом навколо. Зацікавлено звертаючись, як

Фрідріх Майнеке

ми сказали, до явища самобутності, воно знаходить тут самобутність найвищого рівня і якомога об’єктивнішу точку зору, щоб належно оці­нювати всі інші прояви своєрідності.

Дехто заперечує, що вивчення зовнішніх меж і сфери контактів між націями і верствами народів, між державою і системою держав усе-таки не може бути найвищим завданням історичного дослідження. Тому що -і це твердження небезпідставне – хоч якими б значущими, масштабними та далекосяжними були ці контакти, зіткнення та протистояння між на­ціями й верствами народів і хоч би справа обмежувалася тільки вплива­ми глибинних і далеких минулих сил, той, хто хотів би дійти до першо­джерела явища, мусив би вивчити історію індивіда у всіх його змінах, а також решту об’єктів історичного дослідження, адже суспільство, куль­тура, держава, нація і людство існують тільки як втілення індивідів, їхніх уявлень, сприйняття і поведінки – індивіди і є первісними клітинами істо­ричного життя.

Тут нам у відповідь можуть, мабуть, сказати: тож давайте шукати ці межі і сфери контактів між національним та універсальним розвитком не лише в контактах і зовнішніх подіях народів та держав, а й у внутріш­ньому житті людини, бо саме тут, на певному рівні культури, починаєть­ся самобутньо-велична дорога дії та протидії національних і універсаль­них тенденцій. Уже в духовній незгоді між собою та навколишнім сере­довищем, у пориванні одиниці перейти зі сфери нації у сферу виключно особисту міститься часто момент універсальності, тоді як індивідуальне, прагнучи водночас стати універсальним, може проявлятися як суто людське, хоча ніколи не є лише таким, – воно завжди існує ще і як части­на корінної національної сфери, носієм якої є і яку ніколи не може поки­нути зовсім.

Якщо поглянемо тепер на явище в цілому, то перед нами відразу виринає низка значних історичних подій. Згадують про античну культуру і про внутрішню полеміку між національною думкою і думкою – спокійно відновимо в своїх правах це знецінене слово – космополітичною. Про іде­альний образ античного Humanitas, чистої людськості, говорять, напри­клад: «Породив це поняття і це слово конфлікт двох націоналізмів [держа­ви та особи]» – «перша, ще не зовсім усвідомлена спроба відмежувати пра­во держави від особи, розрізнити національність і людськість». Згадують потім про виникнення християнства – добу великих і плодотворних не­згод між універсальною та національною релігіями. Говорять ще – і це в даному разі особливо близьке нам – про перші сліди дійсно німецької на­ціональної свідомості в середньовіччі, про її зв’язок з універсальною полі­тикою кайзера. «Це не просто випадок, що перша поява імені «Deutsche»

Загальний погляд на націю...

для позначення нашого народу майже повністю збігається із створенням [Священної] римської імперії німецької нації». Універсальне завдання по­лягало тоді в тому, щоб запалити національною ідеєю душі людей. І на­решті: хіба не революційна Франція, ця перша велика національна держа­ва в Європі, цілком свідома того, що її фундаментом є незалежність нації,

- хіба не вона виринула з лона XVIII століття, з ґрунту, насиченого уні­
версальними та космополітичними ідеями?

Тут напрошується запитання, чи не з такого самого напруження між універсальними та національними ідеями постала національно-дер­жавницька думка в Німеччині. Загальний висновок той, що справді і в житті нашого народу пробудженню національної та національно-дер­жавницької ідеї передувала епоха космополітичної думки. Якби ми в нашому дослідженні нічого іншого не доводили, тільки це, то ми ломи­лися б у відчинені двері. Але той загальний висновок разом з тим проти­ставляє космополітизм і національне почуття як два взаємозаперечні способи мислення, що тільки поборюють один одного, ідучи один одно­му на зміну. Цей підхід може суперечити історичному поглядові, що ви­творився ідеєю тісніших причинних зв’язків і вимагає розгляду явища на якомога глибшій основі неперервного ідейного розвитку. Більш тонкою

- носії німецької освіти завжди тримали її високо – є та думка, що
справжнє, найвищого ґатунку німецьке національне почуття включає в
себе й космополітичний ідеал наднаціонального гуманізму, що «тільки
німецьке – це ненімецьке». Цей погляд, мабуть, ближчий до істини, але
він проголошує гармонію між космополітичною та національною ідеєю,
а така гармонія існувала не завжди, – він не помічає важких і темних
сторінок в історії їхніх незгод та єднання.

Дата добавления: 2015-07-17