ДЖОН А. АРМСТРОНГ

НАЦІЇ ДО НАЦІОНАЛІЗМУ

З

кінця XVIII століття націоналізм у багатьох аспектах став панів­ною політичною доктриною. Право окремих осіб вибирати країну, до якої вони належать, а саме: утверджувати територіально-по­літичні структури у відповідності з власним усвідомленням групової іден­тичності стало важливою темою політичного аналізу. Втім, я доводжу своє дослідження тільки до межі, за якою з’являється націоналізм – тоб­то до часу (значною мірою різного в діапазоні від певної частини Євро­пи та Близького Сходу до інших країн), коли усвідомлення етнічної іден­тичності стає найвпливовішим чинником у створенні незалежних полі­тичних структур. Насправді головна мета моєї роботи полягає в тому, щоб відтворити історичне тло, на якому нові вимоги націоналістичних рухів повинні були зіштовхнутися з тривалою традицією існування люд­ських колективів, у яких стійка групова ідентичність, як правило, не ви­ступає основою для легітимізації політичних утворень.

Часовий вимір багатьох століть (схожий на поняття longue duree, важливе у французькій історіографічній школі «Анналів») є суттєвим для того, щоб відрізнити незалежний етнічний досвід від того, що було на­слідком дифузії та мімезису. Тривала часова перспектива є надзвичайно важливою при усвідомленні сучасного націоналізму як одного із черго­вих виявів етнічної свідомості. Оскільки для доби абсолютизму, що без­посередньо передувала появі націоналізму в Європі, було характер­ним – принаймні в елітних середовищах – підкреслене неприйняття ет­нічних відмінностей, націоналізм часто розглядають як явище цілковито безпрецедентне. Ширший же погляд виходить з припущення, що загаль-нопоширена стійка етнічна ідентифікація безперервно повторюється, хоча й набуває все нових форм. Наприклад, просвітницький абсолютизм сприяв поширенню мовної свідомості, посиленої конфліктами, джере­лом яких стала Реформація та Контрреформація. Як наслідок, модерна націоналістична думка, що прийшла на зміну космополітизмові, була

Нації до націоналізму

спрямована на пошуки незмінної «суті» національного характеру -замість зосередження уваги на фундаментальних, але мінливих межах ідентичності людини як такої.

На важливість дослідження цих меж виразно вказав норвезький антрополог Фредрік Барт. Він висунув модель етнічної ідентичності, яка ґрунтується на суспільній взаємодії і не припускає існування деякого не­змінного «характеру» або «суті» групи, а полягає в дослідженні усвідом­лення членами групи того, що відрізняє їх від інших груп. Зосередження уваги на цих механізмах, які є певними-орієнтаціями щодо розмежувань (attitudes boundaries mechanisms), дає потрійну перевагу: 1) оскільки етнічність визначається певними межами, то як культурна, так і біологіч­на основа даної групи може змінюватися залежно від утвердження тих чи тих механізмів розмежування; 2) хоча Барт вказує на те, що згадувані ним межі можуть мати також територіальні відповідники, він все ж на­голошує, що основою етнічних груп «є не тільки і не обов’язково про­живання на якійсь визначеній території»; 3) цей підхід Варта з позицій розмежування полегшує дослідження інших етнічних явищ, зокрема ек­зотичних з погляду модерної європейської науки – таких як застосуван­ня мов у ролі альтернативних кодів замість символів етнічної ідентифі­кації або унормованих (prescreptive) засобів спілкування. ■

Історики-антропологи були змушені активно протистояти ідеї, яка випливає з позицій Варта, а саме: що етнічні групи виявляють тенденцію до самовизначення не через власні характерні ознаки, а навпаки, шляхом виключення – тобто через порівняння з «чужинцями». За його тлумачен­ням, первісну людину вражали незвичайні зустрічі з чужинцями, оскільки чужинці ніяк не відповідали на всі спроби зав’язати спілкування чи то усно, чи з допомогою символічних жестів. Такі терміни як «goyim», «barbaroi» чи німці – натякають на неповноцінну людську особистість, нездатну спілкуватися з власною групою, яка, як припускається, складається з єди­но «справжніх людей». Переважно у своєму первинному застосуванні такі терміни виокремлювали один або два сусідні чужинецькі племені, через ставлення до яких великі етнічні групи й усвідомлювали свою відносну спорідненість. Так, наприклад, великі етнічні групи германців називали себе народом, розміщеним «між вендами і валшами», причому ніколи не розуміли під цими двома словами будь-яку германомовну групу. Сам термін «венди», як гадають, спочатку означав фінських оленярських ко­чівників, що проживали на північному сході, а потім став назвою для сло­в’ян, що пізніше замешкали на схід від германських племен; тим часом як значення терміна «валші» (або «велші») змінюється від позначення власне кельтських племен до позначення кельтів разом з романізованими кельта-

Джон А. Армстронг

ми та ще й римлянами – тобто етносами, що розміщувалися на південний захід від германського світу. Отже, в такий елементарний спосіб було ви­значено межі германського ареалу в територіальному сенсі, хоча «кордо­нами» були дуже нечітко окреслені смуги. Аналогічно, віддалені родичі германців – іраномовні племена – словом «туран» спочатку називали своїх смаглявих сусідів, які проживали на землях, що відповідають сучасному Белуджистану". Значно пізніше слово «туран» стало позначати тюркомовні племена, що ввірвалися на прикордоння іранського ареалу з північного сходу.

Французький мовознавець Еміль Бенвеніст цілком погоджується з істориками-антропологами стосовно концепції про те, що етнічні групи визначалися за методом виключення:

«У стародавні часи кожна етнічна назва була наслідком розмежуван­ня і протиставлення. Назва, яку люди використовували, явно чи прихо­вано містила намір виокремити себе з-поміж сусідніх племен, ствердити свою вищість, джерелом якої була спільна, зрозуміла мова. Відтак, етні­чна група часто – разом з іншою, якій вона протиставлена – являє собою антитетичну дуальність».

Зміщення фокуса дослідження з внутрішніх характеристик групи на самоусвідомлені межі є, звичайно, тільки початком історичного до­слідження етнічності. <...> З самого початку важливо визнати, що кон­цепція етнічної групи чи нації, що спирається на визначення за виклю­ченням, не припускає прийняття формального (pure) визначення, яке б дозволяло відрізнити етнічну ідентичність від інших типів ідентичності. Підхід, зосереджений на вивченні меж, цілком ясно припускає, що етнічність – це радше гроно мінливих взаємодій, аніж серцевинний склад­ник суспільної організації. І саме ця його комплексна, мінлива особ­ливість протягом довгого часу відштовхувала багатьох вчених від ана­лізу етнічної ідентичності. До того ж більшість теоретиків, які намагали­ся досліджувати етнічність, приваблювало спрощене припущення, що кожна етнічна група займає виключно свою територію. Досить було відступити від цього принципу територіальної виключності, як негайно потрібно було визнати, що явище етнічності є тільки однією ланкою у безперервній низці суспільних колективних утворень – включно, зокре­ма, з такими як класи та релігійні спільноти. Протягом якогось тривало­го проміжку часу кожна з ланок може трансформуватися в інші. Таким чином, я звертаю увагу передусім на взаємодію класових, етнічних та релігійних чинників, ніж на визначення, засновані на категоріальних зразках (compartmentalizing definitions). І все ж існують певні соціологічні характеристики, які – якщо їх розглядати радше як тенденції, аніж як

Нації до націоналізму

категоріальні розрізнювальні ознаки – можна використовувати для ви­окремлення трьох типів спільнот. <...> Там, де на практиці етнічність збіглася з релігійністю, групи демонструють такі характеристики: ви­разні мовні особливості, поєднані з сакральною ідентичністю; високий ступінь ендогамії; символічні межові обереги (guards) – такі як своєрідна архітектура, одяг, способи поведінки тощо. Розділові грані між класови­ми та етнічними ознаками досить виразні, але їх важче стисло охаракте­ризувати. У передмодерний період функціональне та професійне відме­жування від сусідніх суспільних та етнічних груп було первинною озна­кою, властивою як для традиційних діаспор, так і для кочівників. Утім, загалом, нижчі класи (надто в осілих землеробських спільнотах) не здатні створити групи зі сталим усвідомленням своєї ідентичності, яку маємо в етнічних спільнот. Основна причина полягає в тому, що недовершені професійні піраміди нижчих класів не створюють еліти з наявними ко­мунікативними і договірними (bargaining) навичками, потрібними для узаконення розмежувальних механізмів класу, які б водночас забезпечу­вали окремішну ідентичність всередині великого державного утворен­ня. Внаслідок відсутності можливостей, які містить висока культура і які переважно створює контреліта, нижчому класу важко протидіяти мані­пуляції з боку тих еліт, які стоять на сторожі міфів та символів, спільних для всього суспільства.

Виникнення такої контреліти дуже ускладнене в осілих, землероб­ських спільнотах, де панівні еліти монополізують спілкування символами і контролюють соціалізацію всіх членів даної політії (polity)⁴ шляхом прищеплення міфів, що легітимізують панівне становище цих еліт. Про­те слід погодитися також із тим, що нездатність нижчих класів землероб­ських спільнот, тобто селян, розвинути в собі стійку самосвідомість, є не абсолютною, а ступеневою. <...> Однак наявність разюче відмінних мовних зразків у селян та в еліт – у порівнянні з слабкішими відмінностя­ми в діалектах – сприяла утвердженню прихованої, але дуже стійкої іден­тичності. Головною ознакою появи етнічної ідентифікації, особливо в країнах Східної і Центральної Європи, була поява артикульованої еліти серед маси селян, які раніше відрізнялися від інших сегментів політії лише своїм фольклором та мовними стереотипами, призначеними для вжитку в дуже малих комунікативних спільнотах.

Як тільки в тієї чи тієї етнічної групи, що розвивається, з’являється контреліта, вона може намагатися розпочати обмінні взаємини (exchange relationship) з панівною елітою політії. І справді, можна знайти певні можливості для таких обмінних взаємин – хоча вони можуть зазнати руй­нації через форс-мажорні обставини – а це вже здатне служити голов-

Джон А. Армстронг

ним соціологічним критерієм для розрізнення етнічної групи і класу. Іншими словами, як тільки сформується професійна піраміда на достат­ньому рівні, аби надати групі можливість вступати у дискусії про своє місце у політії – а не просто бути інертним об’єктом маніпулювання з боку панівної еліти, – то внаслідок цього стає можливою етнічна само-ідентифікація, навіть там, де не стоїть питання про створення автоном­ної політичної структури. Для таких груп, як діаспори, в яких наявні дуже розвинуті еліти, згадувані обмінні взаємини можуть відігравати вкрай важливу роль для виживання. Отож можна дійти висновку, що не існує ніяких наперед визначених меж, які виокремлюють етнічну спільноту; але можна виявити способи розмежування (особливо за наявності три­валості), які відрізняються від тих, що діють у випадку класової іденти­фікації.

У дискусіях щодо цього частіше за все посилаються на символи та спілкування, зрідка – на міфи; ці три концепти мають вирішальне значення для аналізу причин повільного формування націй у передмо-дерні³’ часи. Початкова характеристика етнічних кордонів існує у ви­гляді ставлення⁴¹ (is attitudinal). У своїх витоках та найважливіших на­слідках механізми етнічних кордонів існують в головах людей, а не у вигляді ліній на географічних мапах та деяких норм у кодифікаційних книгах. Лінії і норми, як вторинні наслідки – так само, як і символи – є тільки найважливішими позначками кордонів. Але нездатність збагну­ти способи, у відповідності з якими культура знаходить свій вислів у сим­волах, утруднює осмислення механізмів розмежування, не втілених у матеріальних знаках.

Найчастіше символами механізмів розмежування виступають сло­ва. Ці слова є особливо ефективними, бо нагадують світлофор, що зупи­няє члена спільноти, коли той наближається до бар’єра, який відділяє одну групу від іншої. Таку виняткову потугу кількох символів – прикор­донних оберегів можна продемонструвати на прикладі давнього варіан­та мови ідіш. У своїй основі це – давньоверхньонімецький діалект, з якого жорстко вилучено ряд слів, вживаних у середовищі німців з озна­ками специфічно християнських конотацій. Наприклад, слово seganon -«благословляти» – було виключено, бо воно походило від латинського signare – «робити знак хресного знамення», а натомість залишено ней­тральну форму «bentshn» – дериват латинського benedicere – «добре го­ворити», яку ранні юдейські спільноти включили до південного лаазу -романського діалекту мови ідіш. Подібні вербальні символи охороняли групову ідентичність проти проникнення християнських ідей. На думку Сюзанн Ланґер, значущі символи включали також жести, малюнки, му-

Нації до націоналізму

зичні звуки тощо. Іноді графічний ідентифікаційний символ, засвоєний у звичайний спосіб, раптово набував посиленого значення. Наприклад, Reischapfel – глобус, увінчаний хрестом, на гербі Священної Римської імперії символізував небесну сферу. Коли Карл V, будучи королем Іспанії та земель, що належали іспанській короні і простяглися навколо земної кулі, 1530 року отримав корону імператора, то використав Reichsapfel як символ своїх підкріплених новою потугою претензій на світове пануван­ня. І хоча не існує точних підтверджень, що Карл V уявляв собі відверте використання цього символу як тьмяний відбиток давнього месопотам­ського міфа, в якому земна влада змальовувалася як відбиток небесного порядку, все ж можна припустити, що цей символічний резонанс старо­винного міфа несамохіть зачаровував оточення імператора.

Оскільки прикмети, які становлять зміст символів, виконують роль сигналів, що передаються від однієї етнічної групи до другої або серед членів тієї самої групи, то така символічна взаємодія є певним видом спілкування. Ясна річ, для нашого дослідження найпростіше розглядати символи як зміст, а спілкування – як засіб, завдяки якому вони стають впливовими. Вочевидь, як у випадку мовних прикордонних оберегів, свого змісту символи набувають протягом кількох поколінь, навіть століть, перш ніж починають виступати у ролі прикмет для членів даної етнічної групи. Отже, у своєму крайньому вираженні, спілкування етніч­ними символами носить довготерміновий характер – longue duree, тобто це – спілкування між мертвими та живими. Тут, як і в інших аспектах етнічної ідентичності, довготривалість символу є набагато важливішою, ніж момент його зародження в минулому. Довготривалість тісно пов’я­зана з проникненням окремих символів, вербальних і невербальних, у міфологічні структури.

Упродовж тривалих часових періодів легітимізуюча здатність ок­ремих міфічних структур має схильність до переростання, внаслідок спла­ву з іншими міфами, у міфомоторику (mythomoteur), яка визначає іден­тичність у даній конкретній політії. Коли такі складні структури визна­чають як міфічні, то це не означає їхньої хибності; так само, як і посилан­ня на релігійні міфи не ставить під питання їхню теологічну виправданість (validity). Ерік Дардел вказує, що спостережувана історична виправда­ність не є важливою в критиці міфомоторжи.

«Міфічне минуле не піддається датуванню, воно існує «перед ча­сом» або, радше, «поза часом»... Правічні (primordial) дійства гублять­ся у «темряві часу»; те, що сталося одного разу (ніхто не знає коли), три­ває й далі у плинних часових нашаруваннях без чіткої хронологічної іден­тифікації... [Оповідач міфів або епічний поет] вириває своїх слухачів з

Джон А. Армстронг

історії, але робить це з єдиною метою – змусити їх зайняти бажану дис­танцію».

Найсуттєвіша мета міфологічної оповіді полягає в тому, щоб у членів даної групи викликати гострий інтерес до своєї «спільної долі». З погляду міфосимволічної теорії спільна доля – це просто той ступінь, до якого той чи той епізод, байдуже, історичний чи суто міфічний, здатний здійснити вплив, наголошуючи солідарність індивідів супроти чужої сили -тобто посилюючи важливість відчуття кордонів. Отже, <...> швидше символічні, аніж матеріальні аспекти спільної долі є вирішальними для ідентичності. Ба більше, символам не потрібно «об’єктивно» відобража­ти деякі важливі елементи матеріального способу життя, навіть тоді, коли вони є тим чинником, що спричиняє різке розмежування.

Як правило, етнічні кордони більшою мірою відбивають групові ставлення (attitudes), ніж географічні розмежування. Міф, символ, кому­нікація та ціле гроно поєднаних з ними ставлень є, зазвичай, стійкішими за суто матеріальні спонуки. Якщо ж перейти від суто концептуального до докладного дослідження окремих етнічних розмежувань, корисність спостережуваних (tangible) ознак стає очевидною. Географічні межі (boundaries) не є тільки чимось емпіричним; їм властиві також інші важ­ливі атрибути: вони часто набувають дуже важливого символічного значення, а безпосередній наслідок певної політичної дії найшвидше і перед­усім оцінюють в географічному контексті. Іншою підставою для зосе­редження уваги на [фізичних] межах є те, що тут географія, як специфіч­на суспільна дисципліна, уможливлює цілу низку залежних від неї до­сліджень. В рамках нашого дослідження термін «межі» (boundaries) ми зберігаємо для позначення всіх неформальних меж, які є наслідками та­ких суспільних процесів як розвиток мови, народної творчості та еконо­міки; тим часом терміном «кордони» (frontier) будемо позначати межі, визначені шляхом політичної дії, включно з офіційними акціями авто­номних церковних авторитетів. Розрізнення понять «межа» і «кор­дон» набуває особливого значення при обговоренні <...> випадків, коли спостерігається збіг однієї або кількох суспільних меж – як збіг мов­них ізоґлосів з політичними кордонами. Слід розрізняти зональний кор­дон, як тип кордону, що був нормою упродовж майже всієї історії, та лінійний кордон, який поступово набув важливості в модерну добу.

Дослідження географічних меж і кордонів дозволяє здійснити виважений підхід до загальної проблеми, пов’язаної з методологією. У вивченні культур, розкиданих на значних часових і просторових відтин­ках, найскладнішим моментом виявляється їхня феноменологічна по-рівнюваність. У недавньому аналізі, блискуче виконаному чехословаць-

Нації до націоналізму

ким вченим, підкреслюється небезпека (навіть для дослідників сучасних націоналістичних рухів) того, що явища, відомі під однією і тією самою назвою, сприймаються як однозначно подібні. Втім, існує і протилежна загроза: вважати, що етнічна ідентифікація взагалі не має права ца існування в культурах, віддалених у часі й просторі від сучасної Європи, бо там такі явища називали зовсім іншими термінами. Дослідник почат­кового етапу французького націоналізму вказує на таку небезпеку до­сить ясно:

«Національні почуття і національна свідомість розвинулись повною мірою в новочасний період. Звісно, їх не називали термінами, вживани­ми стосовно націоналізму XIX століття. Попередні цілі нашої розвідки -це знайти відповідні терміни, зміст та історичну значущість національ­ної свідомості, що мали місце у другій половині XVI століття».

Безсумнівно, робота <...>, у якій розглядаються багатовікові часові відтинки та різноманітні культури, не може ґрунтуватися на самостійних умовиводах з оригінальних текстів. Як вважає один з найдосвідченіших орієнталістів Бернард Льюїс, навіть знання мов не є достатнім для істо­риків, що працюють з арабськими, перськими і турецькими джерелами, якщо ці тексти не оприлюднені в критичних виданнях у супроводі науко­вих коментарів. Досі небезпека хибного розуміння оригіналів завдавала більшої шкоди, ніж довіра до перекладів. Беручи до уваги моє обмежене знання мов, навіть коли я прочитую ряд критичних видань тих чи тих «дже­рел» в оригіналах або в перекладах, здійснених науковцями, я все ж цілко­вито залежу від висновків численних компетентних науковців. Залежність від другорядних досліджень зростає через наявність у багатьох історич­них документах езотеричних термінів і термінів-символів, якими ведеться виклад. Таке езотеричне спілкування було особливо важливим для груп, чия ідентичність поставала на сакральних ідеях. Втім, той факт, що зміст сакральних символів залишався недоторканним упродовж тривалих ча­сових відтинків, дає великий виграш дослідникові, який виконує порівняль­ний аналіз. Так, наприклад, християни з метою запобігти кривотлу­маченням окремих моментів у віровченні випрацювали ретельні формальні дефініції, які було затверджено 787 року на Другому Вселенському соборі у Нікеї. <...> Подібні літургійні символи, чітко регламентовані як у пра­вославній, так і в католицькій церквах, зробили великий вплив на етнічну ідентичність. На думку сучасного дослідника, становлення держави Захід­ного типу, постійні обмеження, що їх церква накладала на застосування символів для вираження етнічної самобутності, дають можливість вияви­ти певні зміни в кодифікації права:

Джон А. Армстронг

«Те, що учасники церковних соборів намагалися виразити абстракт­ними словами чи правничими термінами, а обряд коронації намагався втілити в титулах, знайшло своє відбиття в особливостях богослужінь, жестах та молитвах – тобто з допомогою літургійних засобів. Слова мо­жуть мати різні значення, але літургійні прийоми повинні (і в цілому ви­явилися здатними) мати безсумнівно однозначний зміст... Бо ці (ритуа­ли. -Дж. А.) мали бути не лише кришталево прозорими й однозначни­ми, але до того ж ще легко зрозумілими навіть найбільш тугому на розум сучасникові, звиклому мислити лише в найелементарніший спосіб».

Код символів, старанно відтворений сучасними філологами, надає неоціненну допомогу науковцю-компаративісту при прямих досліджен­нях візуальних символів, які в ранніх християнських церквах відіграва­ли роль «застиглої» літургії. А чи міг би дослідник застосувати подібну систему візуальних матеріалів при вивченні пам’яток ісламу – цього куль­турного світу, надзвичайно цікавого для порівняння з християнством? Формально, теологія ісламу не схвалює використання символів. Однак навіть непрофесіонал-турист підмітить зв’язок між мусульманськими архітектурними формами, скажімо, мінарету і регіональною етнічною ідентичністю. Прямокутний малікітський мінарет височіє над новочас-ними будівлями, точнісінько як стародавні мечеті в Марокко. Тим ча­сом мечеть у каїрському передмісті включає у свій комплекс по-чудер-нацьки розмальований багатогранний мінарет, збудований за пануван­ня мамлюків, а турки та іранці, щоб увічнити епохи власної історичної величі, будували мінарети інших форм.

Дата добавления: 2015-07-17