Г’Ю СЕТОН-ВОТСОН

СТАРІ Й НОВІ НАЦІЇ

В

ажливо <...> розрізняти два типи націй, які ми будемо називати старими й новими. Старими є такі нації, що набули національної ідентичності або національної самосвідомості ще до сформування доктрини націоналізму. Нові – це ті нації, у яких два процеси – станов­лення національної самосвідомості та виникнення націоналістичних рухів – відбуваються одночасно. Обидва ці процеси є наслідком діяльності не­великих освічених політичних еліт.

Старими націями в Європі 1789 року були: англійці, шотландці, фран­цузи, кастільці та португальці на заході; данці і шведи на півночі; угорці, поляки та росіяни на сході. Усі ці нації, окрім трьох, проживали в держа­вах, якими правили особи своєї національності, а відтак не потребували національно-самостійницьких рухів; хоча це ніяк не означає, що ці наро­ди не страждали від тих чи інших різновидів політичного чи соціального гноблення; а тому, на думку радикалів та революціонерів, все ж «потребу­вали» визволення. Виняток тут становили три нації: шотландці, що з 1707 року разом з англійцями та валлійцями входили до єдиної держави і все ж зберігали найважливіші власні інституції; а крім того, угорці й поляки, які просто підпали під іноземне панування. Був час, коли угорці проживали у трьох державах: у монархії Габсбурґів, у Російській імперії та в Трансиль-ванському князівстві, а наприкінці XVIII століття всі вони стали піддан-ними Габсбурґів; тим часом поляки з 1795 року проживали в королівстві Пруському, Російській імперії та в Габсбурзькій монархії. Таким чином, хоча поляки й угорці посідали тривалу національну свідомість упродовж кількох століть, їхню суверенну державницьку тяглість було перервано.

На той час існували й інші спільноти, освічені верстви яких безпе­речно мали поняття культурної спільноти та історичної традиції, але формування національної свідомості навіть в середовищі еліт було лише частковим (was incomplete). Такими були німці та італійці; можливо, та­кож ірландці, каталонці і норвежці.

Г’ю Сетон-Вотсон

В решті країн Європи було мало ознак національної свідомості. На цих теренах нові нації формувалися протягом наступного століття. У подальшому завдяки освіченим елітам, що захоплювалися європейськи­ми ідеями, цей процес поширився далі у мусульманський світ, Південну та Східну Азію і на африканський континент на південь від Сахари. Нації європейського походження з’явилися також у колоніях-гюселеннях в Америці, Південній Африці й Австралії.

Відмінність між старими і новими націями виглядає істотнішою, ніж відмінність між «історичними» та «неісторичними» – ці терміни увій­шли до вжитку в Центральній Європі наприкінці XIX століття. Кожна нація має свою історію. Деякі спільноти, в яких на 1789 рік або ще не існувало національної свідомості, або ж вона була ще слабкою, все ж мали свою тривалу й славну історію; окрім італійців чи німців такими були греки, богемці і серби. Втім, тут безперервність щоразу порушува­лася завоюваннями. Тобто існує засаднича відмінність між старими «без­перервними» націями і новими; і це важливо для нашого дослідження.

Процес формування національної ідентичності і національної са­мосвідомості у старих націй був повільним та неясним. Він проходив спонтанно, не керувався чиєюсь волею, хоча в окремих випадках значні події явно його прискорювали.

У середньовічній Європі слово natio вживалося цілком узаконено, але його використовували не в сучасному значенні слова «нація». В ба­гатьох середньовічних університетах навчалося досить багато студентів з інших країн. Ці прибульці об’єднувалися в спільноти – nationes, які одер­жували назви тих земель, звідки походила більшість студентів, хоча туди могли включатися й вихідці з інших країн¹.

У Трансильванії у XV столітті було три nationes, визнані законом і представлені у парламенті, а саме: угорці, секлери і саксонці². Поняття угорської natio стосувалося не всіх, хто говорив по-угорському, а лише осіб шляхетного походження. На відміну від угорців секлери та саксонці не мали кріпаків у своїх спільнотах, і в них певною мірою було представ­лене все населення.

Отож хоча слово natio набувало різних значень у модерних мовах, з допомогою нього та похідних від нього слів позначали тільки обме­жені категорії людей. Для означення всього населення використовували інші слова: populus, peuple, people, popolo і pueblo. Одначе в країнах, роз­ташованих трохи далі на схід, з проникненням ідей просвітництва ця відмінність ставала неясною. Слова volk у німецький мові і народ у сло­в’янських мовах невдовзі поєднали в собі значення natio і populus, але словами іншомовного походження Nation і нація користувалися рідко³.

Старі й нові нації

Ті ж нації, які я назвав «старими», переживали процес, стадії якого важко вирізнити, але його наслідки очевидні. Наприклад, 1200 року ще не існувало ні французької, ні англійської націй, але 1600 року вони вже стали реальністю. За доби, позначеної першою з цих довільно взятих дат, країни, відомі тепер як Франція та Англія, жили під урядуванням монархів та аристократів, які розмовляли однією і тією ж мовою, мали схожий світогляд, воювали одне з одним через взаємні територіальні претензії або об’єднувалися для участі в хрестових походах проти му­сульман, їхніми підданцями були здебільшого кріпаки, що не брали участі в управлінні державою; і в Англії, і у Франції вони говорили кількома мовами й виконували свої обов’язки перед панами-феодалами і церк­вою..У часи, позначені другою датою, традиційні сервітути не було ска­совано, але відмінності між народами цих двох країн незрівнянно зрос­ли, до того ж в обох країнах набуло сили та поширилося почуття спільно­ти. Англійці і французи усвідомили себе як такі; вони сприймали як на­лежне свої обов’язки стосовно суверена, визнавали претензії суверена на їхню відданість принаймні в міру того, як суверен символізував націо­нальну спільноту в цілому, репрезентував Францію чи Англію. Звичай­но, тут були винятки. Залишалися регіони і соціальні прошарки, не за­хоплені цим процесом, хоча загальна тенденція не викликає сумніву. Протягом означеного відрізка часу значні групи населення піднялися вгору, до політичного життя, а усвідомлення належності до національ­ної спільноти поширилося вниз, углиб народу. Великою мірою цьому сприяли економічний та соціальний розвій, пожвавлення торгівлі, зрос­тання міст та збагачення крамарів. Школи та шкільництво почали про­цвітати (втім, шкільну освіту отримувала тільки незначна меншість на­селення), а французька та англійська мови ставали унормованими (fixed) завдяки піднесенню літератури – як духовної, так і світської. Відбувало­ся, кажучи сучасною мовою, посилення комунікації, хоча й в обмежено­му обсязі. У цьому процесі свою роль відіграли декілька чинників: тери­торія, економіка, мова, релігія і державна влада. Останній чинник, у по­рівнянні з іншими, був найважливішим, адже якраз зміцнення королів­ської влади – її військовий, фіскальний та адміністративний контроль -відігравало вирішальну роль у визначенні кордонів, у межах яких і мало формуватися почуття спільноти.

У випадку нових націй даний процес легше простежити, бо він відбувався у стислий період і виявився добре задокументованим. З часів Французької революції лідери національних рухів за своїми якостями були людьми, що чітко формулювали ідеї, і їхня пропаганда серед насе­лення своїх країн, націлена на прищеплення національної свідомості та

Г’ю Сетон-Вотсон

здатності до активних політичних дій, хоча і здійснювалася здебільшого усно, але знаходила тоді свій вислів також у письмовій формі. У XX столітті розвиток сучасних засобів зв’язку ще дужче прискорив цей про­цес у порівнянні з XIX століттям. Серед нових націй у Європі кінця XIX – початку XX століття мова стала найважливішим чинником у творенні національної свідомості. У формуванні заокеанських націй європей­ського походження найважливішими виявилися економічні та територі­альні обставини. У колоніальній Африці кордони держав, довільно про­креслені імперськими урядами, великою мірою визначили ті цілості (units), в межах яких і робилися спроби творити модерні нації. В Індії та Китаї спроби започаткувати модерні національні рухи спиралися на підмурівки стародавніх цивілізацій – для таких спроб європейське по­няття національності було маловідповідним (had only limited relevance).

Фундаментальною особливістю всіх цих рухів було те, що їхні на­ціоналістично зорієнтовані еліти виявилися здатними домогтися підтрим­ки від селян, крамарів, ремісників та робітників, бо багато людей, на­лежних до цих прошарків, виявляли незадоволення політичними та су­спільними умовами життя. Можна обґрунтовано доводити, що підстави для незадоволення були економічними. І все ж націоналістично налаш­тованим елітам вдалося скерувати незадоволення у русло радше націо­налістичних рухів, аніж економічних перетворень. Можна також заува­жити, що там, де це відбувалося саме так, маси йшли за націоналістич­ними лідерами, а не тими, що закликали до соціальних революцій. <...> Незадоволення є основою для виникнення будь-якого руху; але без на­ціоналістично зорієнтованих еліт ці рухи не стали б націоналістичними.

У процесі формування національної свідомості та в рухах, спрямо­ваних на досягнення національної незалежності та національної єдності, у різних випадках вступали в дію різні комбінації тих сил, які постійно повторювались: державна влада, релігія, мова, соціальне невдоволення, економічні домагання. Там, де політична і соціальна влада належала групі, яка відрізнялася за релігією та мовою від більшості населення, і воднораз з населення формувалась освічена еліта, поставали оптимальні передумови для швидкого зростання націоналістичного руху. Там же, де кілька невеликих еліт з різними мовами виникали в межах тієї ж самої держави або ж там, де у населення і правлячої групи спільними були або релігія, або мова, але не те і друге, виникала значно складніша ситуація, і завдання націоналістичних лідерів ставало набагато важчим.

Старі й нові нації

Примітки

1. У Парижі були відомі такі nationes: французька, пікардійська, нормандська та німецька. До нормандців зараховували також осіб з різних північних країн; одного часу – німців та англійців. У XIV столітті у Празі були відомі nationes богемців, баварців, саксонців і поляків; втім, їхній склад теж був змішаний.

2. Секлери – степовий народ, етнічно відмінний від угорців, що з плином часу був мадяризований. Саксонцями називали німців, яким у XIII столітті угорські королі дозволяли селитися на своїх землях.

3. Виняток становить угорська мова, у якій чітко збереглися окремі слова nemzet і пёр: це було наслідком тривалої, непорушної влади аристократії. Необхідно здійснити систематизоване порівняльне дослідження вжитку таких слів у мовах народів Європи: воно може стати неоціненним для істориків та соціологів.

Дата добавления: 2015-07-17