Націоналізм і марксизм

1848 року, коли Карлові Марксу минуло тридцять років, вони з Енгельсом опублікували «Комуністичний маніфест». «Привид бродить по Європі» – проголошував «Маніфест». І справді, рік або два після 1848 року правителям Європи спалося неспокійно, проте їхній сон тривожив не Маркс. Так, це правда, що їх переслідував страх перед революцією. Але революції можуть викликатися багатьма різними причинами, а ре­волюції, які відбулися протягом 1848-1849 років – у Відні, Парижі, Франк­фурті, Будапешті і в Італії- майже всі були націоналістичними. Уявлен­ня, що робочий люд повстане і експропріює експропріаторів, могло справдитися, хоча це і дуже маловірогідно, хіба що тільки в Парижі, де 1848 року був здійснений – з короткочасним успіхом – задум Луї Блана організувати громадські робітничі комітети, перш ніж Луї Наполеон відновив у країні звичайний стан речей. «Маніфест», на час його напи­сання, був уміло скомпонованим засобом блефу. Тодішні революційні партійки сварилися між собою за першість, і одну з них осяяла блискуча ідея: привернути до себе увагу, горлаючи: «Справжня опозиція -це миі». Маркс з Енгельсом зрозуміли, що найпевніший спосіб набути для своєї партійки політичний капітал, – це зробити так, щоб проти неї ополчили-ся всі європейські можновладці і багатії.

І марксизм, і націоналізм являють собою революційні доктрини, і відтак вони можуть діяти узгоджено, підриваючи status quo. Обидва вони являють собою доктрини, що проповідують боротьбу, але вони катего­рично незгодні щодо того, з ким боротися. Марксизм поділив світ вер­тикально: на експлуататорів і експлуатованих; націоналізм поділив його горизонтально: на численні різні національності. У середині XIX сто­річчя апостоли цих двох віровчень і майже сучасники, Маркс і Мацціні,

Тлумачення націоналізму

жили обидва у вигнанні в Лондоні. Без сумніву, як теоретик Мацціні не може рівнятися з Марксом. Однак так само безперечно, що якби перед людством постала дилема вибору між соціалістичним майбутнім і вірністю своїй нації, більшість віддала б перевагу своїй нації. До 1914 року націоналізмові вдалося створити чимало нових держав, комунізм до 1917 року не спромігся ліквідувати жодної.

Розрив між соціалістичними сподіваннями і патріотичною реаль­ністю стався раптово 1914 року. 25 липня 1914 року, напередодні Першої світової війни, Виконавчий комітет німецької Соціал-демократичної партії проголосив: «Жодної краплі крові німецького солдата не може бути пролито, щоб задовольнити апетити кровожерного австрійського тирана. Ми закликаємо вас, товариші, відразу ж на масових мітингах підтвердити непорушне прагнення свідомого пролетаріату до миру»⁶. Через місяць фракція цієї партії у німецькому рейхстагу проголосувала за виділення воєнних кредитів. Ленін, який тоді жив у Кракові, спочатку не хотів цьому повірити, вважаючи, що соціал-демократи не можуть підтримати війну і що це вигадка буржуазної преси. Проте перед марк­систами постав факт, який їм було важко пояснити, – щиро пролетарські міркування можуть привести до патріотичних висновків: німецькі со­ціал-демократи доводили, що перемога царської Росії затримає здійснен­ня соціалістичної ідеї, а російські соціалісти вважали, що перемога Німеч­чини призведе до анексії частини російської території і Росія втратить багато земель, де вони були найвпливовішою силою. В обох випадках засновок був один і той самий: пролетарські партії ворожих країн не­спроможні припинити підготовку до війни – підготовку, яка ведеться у їхніх власних країнах.

Те, що більшовикам пощастило 1917 року захопити владу в Росії, з погляду марксистської теорії було аномальним явищем. Адже вони це зробили у відсталій країні, де капіталізм був малосилим – все це всупе­реч теорії, що революцію розпочне пролетаріат найрозвиненіших країн Західної Європи. Після 1920 року російські більшовики з тактичних мірку­вань прийняли програму будівництва соціалізму в одній країні та про­голосили, що Радянський Союз – це батьківщина всіх справжніх проле­тарів: тобто зробили спробу перетворити їх на патріотів, власне, Росії.

Коли 1941 року німецькі війська здійснили напад на Росію, Сталін відразу ж почав якомога більше грати на патріотичних почуттях росіян. Він наголошував – всупереч мало не всьому тому, що теоретики марк­сизму проповідували доти, – прямий зв’язок між нинішньою боротьбою російського народу і давніми битвами під проводом таких російських національних героїв, як Олександр Невський та Михайло Кутузов. А під

Кеннет Майноуґ

час битви за Москву Сталін, як свідчать, сказав: «Чи можна вважати гітлерівців націоналістами! Ні, не можна. По суті, гітлерівці тепер не націоналісти, а імперіалісти». Як зауважує Дойчер, це однаково, що ска­зати: «Справжні націоналісти не наші вороги, а ми»¹.

Отож відбулася радикальна зміна позиції, принаймні стосовно «на­ціоналізму», який до тих пір марксисти не відносили до позитивних явищ. Однак Сталін, на відміну від інших комуністичних вождів, виявляв більшу увагу до проблем, пов’язаних зі становищем національностей, про що свідчить його праця «Марксизм і національне питання». Вона написа­на для вирішення конкретних політичних справ, хоча особливості її мови та структури мають ознаки філософського стилю і словника, які загалом характерні для марксистських трактатів. Автор її прагне прокоментува­ти Маркса, із творів якого дослідник націоналізму мало чого може по­черпнути для себе. Все ж Сталін схвально цитує кілька фраз із «Комуні­стичного маніфесту»: «Національна відособленість і протилежність інте­ресів різних народів уже тепер все більше й більше зникають» і «пану­вання пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення». І побожно до­дає: «Дальший розвиток людства, з його гігантським ростом капіталі­стичного виробництва, з його перетасовкою національностей і об’єднан­ням людей на все більш обширних територіях, – рішуче підтверджує думку Маркса»⁸*. Але ця думка, певна річ, аж ніяк не підтвердилася: навіть у таких розвинених країнах, як Британія й Канада, націоналістичні праг­нення виявилися на диво тривкі. І прагнення, що їх ми можемо означити як суто націоналістичні, також спричинилися до розпаду економічної системи комуністичного світу. Східний економічний блок, який після 1945 року був створений за велінням Сталіна, розвалився під тиском націона­лістичних тенденцій, які мають вагу в Польщі, Румунії та інших країнах блоку. А Китай і Росія розсварилися через розбіжності, певна річ, суто націоналістичного характеру, хоча сварку цю пояснювали розходжен­нями у тлумаченні ортодоксальних марксистських догм.

Для марксистського ідеолога головна трудність полягає у тому, щоб пояснити все, що потрапляє в його поле зору, з допомогою концеп­туальних засобів марксизму. Значною мірою він може полегшити собі цю справу, оцінюючи те чи те явище як добре або погане; якщо воно добре, його слід пов’язати з «пролетаріатом», якщо погане – з буржуа­зією. Позаяк політична лінія може змінюватися час від часу, то й оцінки можна змінювати на протилежні; та коли щось інше розміщують на місці доброго чи поганого, потрібне відповідне пояснення. Саме розміщення

* Тут і далі цит. за вид.: Сталін Й. Марксизм і національне питання. – К., 1952.

Тлумачення націоналізму

здійснюють на основі постійного змішування логіки та історії. У такий спосіб сталінська політика щодо «народних фронтів» у 1930-х роках зро­била кілька карколомних кульбітів, а ставлення до національних рухів у колоніальних країнах від 1945 року було дуже гнучке. Оскільки націо­налізм, прагнучи забезпечити собі всенародну підтримку, часто змагав­ся з комунізмом, з ним треба боротися, але оскільки національні рухи у багатьох випадках (особливо в колоніях) можуть служити комуністич­ним цілям, двері для можливих контактів треба про всяк випадок трима­ти відчиненими.

Отож Сталін бачить націоналізм у контексті капіталізму: «Нація є не просто історична категорія, а історична категорія певної епохи, епо­хи зростаючого капіталізму. Процес ліквідації феодалізму і розвитку капіталізму є в той же час процес складання людей у нації». Важливу роль у цьому процесі відіграє буржуазія. «Основне питання для молодої буржуазії – ринок. Збути свої товари й вийти переможцем у конкуренції з буржуазією іншої національності – така її мета. Звідси її бажання – за­безпечити собі «свій», «рідний» ринок. Ринок – перша школа, де буржу­азія вчиться націоналізму»⁹.

Чи це справді так? У цьому трактаті Сталін, здається, розглядає історичний процес; але нам важко зрозуміти, які економічні інтереси чи тим більше інтереси ринку рухали Гердером, Фіхте і Шлеєрмахером, коли вони формулювали націоналістичні погляди. Сталін пояснює суть цьо­го процесу з позицій марксизму, який твердить: економічні інтереси ви­значають хід історичних подій. Немає сумніву в тому, що більшість, хоча й не всі, з тих, які належать до буржуазії, внаслідок утворення захищено­го вітчизняного ринку можуть здобути певні економічні вигоди. Проте для того, щоб теорія стала вірогідною, потрібний доказ, – факт, що ко­ристь від цього має тільки буржуазія. Насправді ж виявляється, що робіт­ничі партії дотримуються таких самих націоналістичних поглядів, як і буржуазні, – вони теж виступають за розвиток вітчизняної промисло­вості шляхом введення тарифного мита.

Для того, щоб обминути це незручне питання, Сталін спробував довести, що «вищі» інтереси пролетаріату суперечать інтересам націо­налізму, який зростає на силі. Він твердить, що «хороший» пролетарі­ат не перейматиметься націоналістичними переконаннями. Він гово­рить про це так: «Чи стане пролетаріат під прапор буржуазного націо­налізму – це залежить від ступеня розвитку класових суперечностей, від свідомості й організованості пролетаріату. У свідомого пролетарі­ату є свій власний випробуваний прапор, і йому нема чого ставати під прапор буржуазії». Іншими словами, якщо марксистські партії сильні,

Кеннет Майноуґ

то націоналістичні партії будуть слабкі, і це, безперечно, правильний висновок.

Але нам слід пам’ятати, що Сталін був грузин, належав до при­гнобленої національності, а 1913 року національне питання було чутли­вим місцем у російській політиці. Його підхід до цього питання визна­чався гнучкістю: цілковите прийняття принципу національного самови­значення він поєднував з застереженнями, які повністю відміняли дію цього принципу. Спочатку він визнає:

«Але робітники зацікавлені в повному злитті всіх своїх товаришів в єдину інтернаціональну армію, в скорому і остаточному їх визволенні від духовної кабали буржуазії, у повному і вільному розвиткові духов­них сил своїх братів, хоч би до якої нації вони належали. <...>

Тому соціал-демократія всіх країн проголошує право націй на само­визначення.

Право на самовизначення, тобто: тільки сама нація має право визна­чити свою долю, ніхто не має права насильно втручатися у життя нації, руйнувати її школи та інші заклади, ламати її побут і звичаї, утискувати її мову, урізувати її права».

Поки що все гаразд. Це кучеряве освідчення в симпатії допоможе партійним товаришам налагодити потрібну їм тактичну взаємодію з на­ціоналістами. Але:

«Це, звичайно, не означає, що соціал-демократія підтримуватиме всі та всілякі звичаї і установи нації. Борючись проти насильств над нацією, вона відстоюватиме лише право нації самій визначати свою долю, веду­чи в той же час агітацію проти шкідливих звичаїв і установ цієї нації з тим, щоб дати можливість трудящим верствам даної нації звільнитися від них. <...>

Це, звичайно, не означає, що соціал-демократія відстоюватиме всяку вимогу нації. Нація має право вернутися навіть до старих порядків, але це ще не означає, що соціал-демократія підпишеться під такою ухвалою тієї чи іншої установи даної нації. Обов’язки соціал-демократії, яка бо­ронить інтереси пролетаріату, і права нації, яка складається з різних класів, – дві різні речі»¹⁰.

Події останніх десятиліть примусили більшість людей з багатим політичним досвідом ставитися до заяв такого штибу з відвертою знева­гою. Те, що сталося потім з грузинами, українцями і особливо з такими народами, як, наприклад, чеченці, що співробітничали з німцями, коли ті здійснили напад на Росію 1941 року, засвідчує нездійсненність, якщо не лицемірність, більшості запевнень Сталіна та інших марксистів щодо проблем, породжених національним рухом. Проте, здається, можна до-

Тлумачення націоналізму

пустити, що тоді вони щиро вірили у те, що кажуть. На початку 1918 року більшовики вважали, що настав один з тих моментів в історії, який вістує «зорі прихід, зорі нового дня»; новий, більшовицький, уряд Росії надав державну незалежність фінам, і Сталін, народний комісар у спра­вах національностей, прибув у Гельсінкі оголосити, що настала нова доба і що загарбницькій політиці царизму покладено кінець. Він тоді заявив: «Повна свобода влаштовувати своє життя фінам, як і іншим народам Росії! Добровільний і доброчесний союз між народами фінським і ро­сійським! Такі керівні принципи політики Ради Народних Комісарів»¹¹. Може, й справді ці принципи були керівними, але про них швидко забу­ли у політичному сум’ятті, породженому громадянською війною та інтер­венцією, які мордували Росію протягом наступних трьох років. Ця полі­тика більшовиків відразу ж стала об’єктом критики на тій підставі, що вони віддали владу у Фінляндії фінській буржуазії. Потім ця політика зазнала нових труднощів, коли Українська Рада, яку очолював Симон Петлюра, стала вимагати, щоб солдати-українці, які воювали в складі російської армії, повернулися додому, і відмовилася пропустити через українську територію червоні війська, що мали зупинити наступ білої армії генерала Каледіна на Донбас.

І принципи, і політика швидко змінилися. Раду, тобто Українські національні збори, радянські війська розігнали, а Всеросійський з’їзд Рад оголосив, що принцип самовизначення для малих націй «треба розуміти як право на самовизначення не буржуазії, а трудящих мас даної нації»‘². Відтак стало ясно, що більшовики не допустять розвалу багатонаціо­нальної імперії, яку вони успадкували; залишилася надія, що різним на­ціональним республікам Радянського Союзу буде надана принаймні куль­турна автономія.

Дата добавления: 2015-07-17