Політичні ідеї у XIX сторіччі

XIX сторіччя внесло прикметну зміну в інтелектуальну атмосферу Європи. Частково до цього спричинилися соціальні зрушення, а частко­во вплив певних високих ідей, які повсюдно глибоко хвилювали націо­налістів.

Ким були націоналісти? За визначенням, вони були інтелектуала­ми. Протягом сторіччя цей розряд людей чисельно збільшувався. У на-

Кеннет Майноуґ

полеонівській Німеччині націоналістичний ентузіазм обмежувався інте­лектуальними середніми класами, які становили дуже невелику частку населення. У Прусії 1805 року налічувалося усього близько 1500 студентів університетів¹⁸. Але письменство й освіта поширювалися у ще більш при­скореному темпі, ніж зростало населення, що зумовило експансію книг, газет і брошур і спричинилося також до започаткування писемної літерату­ри багатьма мовами й діалектами – чеською, мадярською, румунською, хорватською та ін. Журналісти, державні службовці, часом профспілкові й партійні функціонери – всі вони додавали свою частку до кількісного зростання інтелектуальних класів. Чимало з них були освіченими реміс­никами або кваліфікованими робітниками, чий ентузіазм щодо освіти й жага пізнання долали таку перешкоду, як відсутність у них хоча б міні­мальної формальної підготовки.

Багато хто з цих людей були завзятими споживачами політичних ідей з тієї причини, що надії, які за попередніх сторіч покладалися на релігійне спасіння, тепер починали переноситися на політику. Вони були духовними спадкоємцями єретиків і пуритан попередніх сторіч. Вони проводили своє життя, читаючи часописи згідно зі своїми переконання­ми, відвідуючи партійні мітинги, ухвалюючи резолюції й жадібно стежа­чи за політикою в усій Європі. Скидалося на те, що мати політичні пере­конання ставало обов’язком європейця, і джерелом цього обов’язку була віра у корисність демократії. <...>

Люди, які обирали для себе життя в борні, у політиці повинні були боротися проти гноблення й експлуатації. Отож і в XIX сторіччі вони обирали боротьбу проти іноземного гніту чи класового гноблення. Ті, хто виступав проти іноземного гніту (реального або уявного), розвину­ли теорію нації й прагнули об’єднати усіх членів нації в органічне ціле, яке б думало й почувалося як щось одне. Із покоління Мацціні, вони могли собі уявити, що як тільки кожен народ здобудеться на свою влас­ну національну державу, то одразу в усьому світі запанує злагода. Та починаючи десь від середини сторіччя ставало дедалі більше зрозуміло, що національна єдність тягне за собою інтернаціональну роз’єднаність, а в деяких випадках навіть прихильне ставлення до воєн як вищої школи героїчних національних чеснот. З другого боку, ті, хто обирав шлях кла­сової боротьби, переймалися розвитком інтернаціональних стосунків й атакували націоналізм як доктрину буржуазії, призначення якої відвер­тати увагу робітників від соціальних проблем. Соціалісти й радикали послідовно успадковували раціоналістичний універсалізм Просвітниц­тва. Втім, як націоналісти, так і соціалісти наполягали, що саме їхні дії є найголовнішими.

Анатомія націоналізму

Проте обидві групи політичних інтелектуалів досягнули розвитку історичної свідомості, яка рідко коли виявлялася у XVIII сторіччі. Доб­рою ілюстрацією цієї свідомості є славнозвісний уривок із «Роздумів про революцію у Франції» Берка. «Суспільство й справді є договір, – писав Берк. –... Це – партнерство у всілякій науці, у всілякому мистецтві, у всілякій доброчесності й у всілякій довершеності. Позаяк цілі такого партнерства не можуть бути досягнуті й за багато поколінь, воно стає партнерством не тільки між живими, а й між живими, мертвими та тими, хто має народитись. Всякий такий договір у всякій окремій державі є лиш однією зі статей великого первинного договору віковічного су­спільства, де нижча природа пов’язується із вищою, поєднується видимий і невидимий світи, і все у відповідності з укладеним договором, утверд­женим непорушною клятвою, на якій тримається всяке фізичне і моральне єство на визначеному для нього місці». Берк тут узяв класичну доктрину суспільного договору і подав її у цілковито новому ключі, либонь, у та­кий спосіб, як можна використати мелодію популярної пісні у вигляді теми для симфонічних варіацій. Доктрина суспільного договору мала певні обмеження, але Берк накинув її на «всіляку доброчесність» та «всіля­ку довершеність». У своїй початковій формі договір становив частку раціоналістично поданої історії людства, відповідно до якої людські істо­ти зустрічаються разом і з практичних міркувань самі вибудовують дер­жаву. Попри всю притаманну їй метафізику версія Берка спрямовує нашу увагу на реальні деталі історії наших інституцій як єдино переконливий шлях пояснення того, чим вони насправді є. За версією Берка, ми спро­можні хоча б виявляти тугу за впорядкованим та ієрархізованим су­спільством («кожний на визначеному для нього місці») – тугу того штибу, яка охоплює людей, що страждають від спричиненої індустріальною ре­волюцією руїни. Найбільше захоплення Берком виявляли німецькі ро­мантичні мислителі, які створили романтичну картину Середніх віків як елемент заперечення ними французького раціоналізму.

Крім того, цей уривок ілюструє спрагу глибини, яка спонукала людей викривати Просвітництво як щось змаліле і поверхове. Політика розглядається як частина космічного плану, за яким розум невидимого світу наділяє значенням перебіг подій у повсякденному світі політики. Спільним результатом цього нового світовідчуття було захоплення тео­софією. Наприклад, Жозеф де Местр вірив у вищий і мудріший люд­ський рід, який жив до Потопу; та й Мацціні думав, що наше земне буття становить лише епізод у житті душі, проміжний щабель на драбині, яка веде до Бога¹⁹. У багатьох аспектах теософія є природним доповненням до націоналізму, тому що обоє складаються із нечіткої сукупності ідей,

Кеннет Майноуґ

які можна комбінувати й перекомбіновувати відповідно до пристрастей моменту. їх можна припасувати докупи таким чином, щоб з цього вий­шла філософія історії, яка роз’яснює своїм прибічникам їхнє місце у сьо­годенній боротьбі.

Слід додати, що наведений уривок з Берка є також передвісником зникнення інтелектуальної ясності, яке, либонь, завжди супроводжува­ло спрагу глибини. Берк розпочинає з чіткої ідеї, а закінчує риторикою; його слова меншою мірою стають ствердженням думки, аніж засобом вияву емоцій, які він відчував. Тут справді наявна непроста ідея, яку він прагне оповістити; але його манера здійснювати це придатна хіба що для розбещування змалілого люду.

Дата добавления: 2015-07-17