Читайте также: |
|
У діяльності абата Сійєса знаходимо багато напрямів думок, що сходяться в одному. За дуже короткий період після 1789 року Сійєс справив сильне враження на своїх сучасників як провісник нової ери й особливо, – за висловом швейцарського адвоката Дюмона, – як «оракул Третього Стану». Ми вже бачили, що Третій Стан у 1614 році, вважаючи себе упослідженим, лише протестував. У 1789 році, коли сталося те ж саме, Сійєс висловився у новому дусі: «Ми сьогодні є усім, як і були вчора. Визволяймося!». Поза сумнівом, цей потаємний дух був спричинений новим багатством та владою французької буржуазії; але він засвід-
Кеннет Майноуґ
чував також інтелектуальне переконання двох поспіль поколінь доби Просвітництва. Усе слід поставити на раціональну основу. «Політика, -запевняв Сійєс Дюмона, – це наука, якою, на моє переконання, я оволодів».
Сійєс створив щось на кшталт спрощеної метафізики, яка рухалася від історичних до раціональних доказів, що слугувало його меті. Ця мета – упродовж довгих пасажів із чистих абстракцій – полягала в тому, щоб вплинути на вітчизняних політиків. Усі вони були інтелектуалами; і він звертався до них по-інтелектуальному. «Я хочу, – починає він свій перший памфлет «Нарис про привілеї», – дослідити привілеї за їхнім походженням, природою і наслідками»9. Походження пов’язувалося із завоюваннями франків. Сійєс охоче згоджувався із доказами Буленвільє, але робив з них нові висновки. Знать у Франції становить чужинський елемент, тому що походить від роду завойовників. Чому б тоді французам не відправити їх знову до франкських лісів, звідки вони й прийшли? Вони утворюють націю всередині нації; і соціальна система, яку вони втілюють, є для французького народу постійним приниженням. Французи, – цебто галли, – залишаються у стані рабства упродовж усього часу, як триває це феодальне панування. Чим же тоді є Третій Стан? Він є всім. Це не просто один із трьох станів у Франції, а сама нація; і те, що до нього не належить, що відчужене через привілеї, не становить частини Франції.
Що є динамізуючим у Сійєса – і що узгоджувалося із настроєм аудиторії, – то це дивна суміш раціонального інструментарію та найнестрим-нішої ненависті. Сійєс був раннім представником філософського шаленства. «... Кров закипає, – писав він, – при одній лишень думці щодо можливості легального визнання, – і це на схилку XVIII століття, – огидних плодів огидного феодалізму». Або знову: «Коли філософ торує шлях, то його непокоять помилки; та заради поступу він повинен відмітати їх без усякого жалю». Це становить прикметне зрушення, бо, ясна річ, немає іншого шляху бути жалісливим до помилок, ніж бути толерантним до людей, які до них надто схильні. Сійєс і його покоління накручували себе до стану тієї жорстокості, яка перетворила гільйотину у річ, за допомогою якої знищувалися помилки. Соиіс! Ось іще один огріх! Одна з найпоширеніших метафор, що нею Сійєс зазвичай описував привілейований клас, стосувалася «якоїсь страшної хвороби, що поїдає живі м’язи в тілі знедоленого бідолахи». «Лихо нації, яка від неї страждає».
Отож привілей є хворобою, яку доктор Сійєс ладен лікувати. «Такою, що має привілей, я вважаю особу, яка посідає становище поза межами загальних прав з тієї причини, що вона вимагає всебічної свободи
Анатомія націоналізму
від підпорядкування звичаєвому праву або ж домагається виняткових прав»10. Люди жадають привілеїв через «збуджувальну принаду» зверхності, але ж вони несумісні зі свободою й самоповагою. Привілейовані становлять «вибрану націю всередині нації», і їхні найперші думки спрямовані на інтереси цієї вузької касти, а не самої нації. Привілейовані почали про себе думати як про різновид істот, що відрізняється від звичайних людей. Привілей несумісний із визнанням якоїсь спільної людської природи. Сійєс перетворює концепцію «привілею» на головну ідею, за допомогою якої він поєднує в одне ціле безліч соціальних образ, що їх відчували французи у 1788 році. У цих двох памфлетах ми відчуваємо пекучий біль ображеної гордості, і тисячі довіку не забутих принижень мобілізують проникливий розум на всебічне бачення становища знаті. Привілейовані відрізані від французької нації родовою спадщиною, на яку вони претендують, лінощами, які вони культивують, ба навіть самою мовою, якою вони говорять. «Я не намагатимусь висловити, – писав він, – геть усі нюанси, усю вишуканість узвичаєної серед привілейованих мови. Для цієї мови нам би знадобився спеціальний словник, який надто вирізнявся б новизною; бо замість містити точне або метафоричне значення слів, він, навпаки, потребував би відлучення слів від їхнього правдивого змісту, не залишаючи нічого, окрім пустки, -,з раціоналістичної точки зору, – нічого, окрім захопливо глибокодумних означень для привілейованих»11. Він продовжував глумитися над вихолощеним аристократичним вживанням слів, подібно до naissanse (бо ж тільки багаті мають походження), grace, qualite, hommes d’hier тощо. Ясна річ, що нація говоритиме як завгодно, тільки не однією мовою, нехай навіть це будуть nuances.
Сійєс застосовує поняття нації як таран супроти цих ретельно укріплених лав привілейованих. Що ж таке нація? Це «об’єднання спільників, які живуть за звичаєвим правом і які представляє одна й та сама законодавча асамблея»12. У своїй основі ця нація складається із Третього Стану; однак вона відкрита для всіх французів, і Сійєс писав, що нація «із вдячністю пам’ятатиме патріотичних письменників найвищого ґатунку, які були першими, хто відрікся від архаїчних помилок і надав перевагу принципам універсальної справедливості перед убивчими змовами корпоративних інтересів, спрямованими проти інтересів нації». Усе, що є добрим і натхненним громадськими справами, підпадає під поняття «нації»; усе, що є злим та егоїстичним, припасовується до ідеї «привілею». Ідея нації розвивається потім на рівні абстракцій: «Нація первинна щодо всього. Вона є джерелом всього. її воля завжди законна; це ж бо сам закон. Первинним стосовно нації та над нею є тільки природний закон...
Кеннет Майноуг
Кожний атрибут нації походить від простого факту, що він існує»13. Оця остання фраза становить пародію на онтологічний аргумент існування Бога; коли Сійєс занурюється у зміст такого роду, то він, зазвичай, вдається до низки метафізичних кліше. Більшість із них є переспівом Руссо, та їм бракує властивого Руссо болючого усвідомлення складності подій, і тому вони легко утворюються на кінчику пера.
Подібно до Руссо Сійєс міркує, головним чином, у контексті гармонійної спільноти. Жадання національної єдності, здавалося, було відчутним на всіх соціальних рівнях. Професор Карлтон Гейз цитує з листа призовника таке: «Нація є тим... до чого належить геть усе»14. Навряд чи це є якоюсь філософською ідеєю, і багато хто з людей, які все ж погоджувалися з таким твердженням, були, поза сумнівом, збиті на манівці й непослідовні. Втім, ця точка зору підбивала підсумок поведінці тисяч молодих французів, які упродовж тих кількох років добровільно відмовились від комфорту та своїх особистих мрій заради того, щоб у воєнних походах дати відсіч ворожим арміям, які навалою йшли на французьку землю, захищаючи справу короля. <...>
Наступна ознака націоналізму оприявнюється у ставленні Сійєса до англійської конституції: «Я не заперечую, що англійська конституція є для свого часу дивовижним витвором. Проте, хоч люди завжди ладні поглузувати з француза, який не простягається перед нею долічерева, я маю достатньо сміливості, щоб сказати, що не знаходжу в ній простоти доброго ладу, а радше кістяк застережень проти безладу».
Втім, ключ до розуміння неприхильності Сійєса до англійської конституції подано у наступному уривку: «Опісля всього, чому ми все ж так багато думаємо про цю екзотичну конституцію? Вочевидь тому, що вона впритул наближається до принципів доброго суспільства. Та коли ідеальні моделі прекрасного й доброго існують задля того, щоб нас скеровувати, ба більше, коли ми неспроможні сказати, що наразі ідеальна модель суспільства нам менш відома, ніж англійцям у 1688 році, то як же тоді ми можемо нехтувати справжнім добром і вдовольнятися імітуванням його копії?»15.
Це Раціоналізм, а не Націоналізм. Він шукає ідеальної моделі, придатної для всього людства: тобто Сійєс не розмірковував про унікальність Франції й про конституцію, яка щонайбільше мала б відповідати її особливому духу; він настійливо думав про людство. І в цьому він був типовою постаттю революційної доби. Звичайно, він часто користувався словом «нація» і сам, далебі, становить частину історії націоналізму саме тому, що посприяв уведенню його в обіг. Він потребував слова «нація» почасти завдяки його місцю в історичній аргументації, що ми її розгля-
Анатомія націоналізму
дали в останньому параграфі, та почасти через те, що не хотів вживати слово «народ». Він був радикалом, але не був демократом: «Нема сумніву в тому, що набрід і потолоч не може користуватися політичною довірою націй. Хіба можливо дозволити з’явитися серед представників нації послугачеві чи якій іншій особі, над якою стоїть господар, або ж ненату-ралізованому іноземцеві?»16. У цьому контексті нація сприймається як політично активна спільнота; це моральна субстанція, стосовно якої держава є просто тінню. Вона несе в собі багато вщтшків patrie, але без того, щоб в результаті тягнути за собою небажані радикальні потенції, притаманні народові.
Французька революція розпочалася як внутрішня соціальна боротьба, що була раціоналістично потрактована у вигляді конфлікту між принципом привілею та принципом національної рівності. Розгортаючись, вона також ставала боротьбою між Францією та іншими країнами Європи – можливо, боротьбою національною. Але ця революційна війна ніколи не була адекватно раціонально пояснена як боротьба національна, її завжди розуміли як боротьбу за визволення – соціальну боротьбу, що перехлюпувала через віковічні династичні кордони Європи. Вона завжди містила в собі сильний елемент універсальності. Націоналізм є реакцією осібного на універсальне; і якраз тому, що Французька революція була універсалістською, націоналізм стосовно неї був адекватною відповіддю.
Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 150 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Патріотизм Жан-Жака Руссо | | | Політичні ідеї у XIX сторіччі |