ЩО ТАКЕ НАЦІЯ?

Зараз ми, нарешті, готові спробувати дати обґрунтовану відповідь на це питання. Спочатку були дві особливо перспективних кандидатури на створення теорії національності: воля та культура. Очевидно, кожна з них важлива і доречна; але також очевидно, що кожна з них є дуже недостатньою. Повчально було б з’ясувати, чому це саме так.

Без сумніву, воля або згода є важливим чинником в утворенні більшості груп, великих і малих. Людство завжди було організованим у групи всіх видів, форм та розмірів, інколи чітко визначені, іноді невизначені, часом акуратно відокремлені, а іноді частково суміщені або переплетені. Існує нескінченно багато можливостей та принципів, які можуть бути основою виникнення та утвердження цих груп. Але серед генетичних чинників і чинників-каталізаторів, від яких залежить ви­никнення та утвердження груп, вирішальними, очевидно, є два: воля, добровільне об’єднання й ототожнення (identification), вірність, солі­дарність, – з одного боку, та страх, насильство, примус – з другого. Ці дві можливості становлять крайні смуги своєрідного спектру. Деякі спільноти могли ґрунтуватися виключно чи переважно на тому або на іншому, але таке трапляється рідко. Найстійкіші групи ґрунтуються на суміші відданості та ототожнення (на добровільному об’єднанні) й на зовнішніх спонуках, позитивних чи негативних, на надіях та страхах.

Якщо ми визначимо нації як групи, що бажають самі зберігатися як спільноти³, то невід, який ми закинули в море визначень, принесе досить багатий вилов. Серед здобичі, яку ми витягнемо, справді будуть спільноти, які легко виокремити як життєздатні й згуртовані нації: ці справжні нації дійсно хочуть бути такими, і їхнє життя справді може. являти собою своєрідний безперервний та неформальний, щоденно самостверджувальний плебісцит. Але (на лихо для цього визначення) це стосується також різноманітних інших об’єднань – клубів, змов, банд, команд, партій, не згадуючи вже численні спільноти та асоціації доіндустріальної доби, створені й визначені не за націоналістичним принципом, а всупереч йому. Воля, згода, ідентифікація ніколи не були відсутні на людській сцені, навіть коли їх супроводжували (і продовжують

Ернест Ґелнер

супроводжувати) розрахунок, страх та інтерес. (Це цікаве й спірне питання: чи слід вважати явну інерцію, стійкість об’єднань та комбінацій мовчазною згодою чи чимось іншим?).

Мовчазна самоідентифікація була складником усіх видів спільнот, більших чи менших, ніж нації, або ж виходила поза їхні межі чи була визначена горизонтально або якимось іншим чином. Стисло кажучи, навіть якщо б існувала деяка основа нації (перефразовуючи ідеалістичне визначення держави), то вона була б воднораз основою ще й багато чого зовсім іншого, тому ми не зможемо визначити націю у такий спосіб. Лише тому, що в сучасну націоналістичну епоху національні цілості визнаються за кращі, бажаніші об’єкти ототожнення та добровільного приєднання, це визначення здається привабливим, адже інші види спільнот тепер просто забуті. Ті, хто приймає мовчазні припущення націоналізму як самозрозумілі, помилково поширюють їх на все людство і на всі часи. Але визначення, пов’язані з настановами та умовами однієї доби (навіть коли вони є перебільшенням), не можуть бути корисними для пояснення появи цієї доби.

Будь-яке визначення націй на основі спільності культури – інший невід, здатний принести нам досить багатий вилов. Людська історія була і продовжує бути відзначеною багатьма культурними відмінностями. Культурні кордони іноді чіткі, іноді розмиті; форми іноді прості та ясні, часом складні й химерні. З усіх тих причин, на які ми не раз звертали увагу, це багатство відмінностей насправді не збігається і, як правило, назагал не може збігатися ні з кордонами політичних утворень (об’єктів ефективної влади), ані з межами суспільств, заснованих на демократич­них святинях згоди та волі. Аграрний світ просто не міг би бути таким упорядкованим. Індустріальний світ прагне стати таким або хоче при­наймні наблизитися до такої простоти; але це інша річ, бо ж тут діють особливі сили, які спонукають його до цього.

Становлення загальнопоширених високих культур (стандартизо­ваних, заснованих на писемності та освіті систем комунікації) – процес, що швидко набирає темп всюди у світі, – створює враження у кожного, хто глибоко зрісся з передзасновками нашого часу, що національність можна визначити у термінах спільної культури. Нині люди можуть жити лише в суспільствах, заснованих на спільній культурі, внутрішньо мо­більних та мінливих. Початковий культурний плюралізм нині втрачає свою життєздатність. Але трохи історичної свідомості чи соціологічної поінформованості досить, аби розвіяти ілюзію, що так було завжди. Куль­турно-різноманітні суспільства часто цілком добре функціонували в ми­нулому: вони функціонували настільки добре, що культурну різно­манітність витворювали іноді навіть там, де її перед тим не було.

Нації та націоналізм

Якщо, зважаючи на переконливість цих доказів, два вищенаведені нібито дуже перспективні підходи до визначення національності вияв­ляються закритими, то чи є інший шлях?

Висловимо дуже парадоксальне, але виправдане твердження: нації краще визначати безпосередньо у термінах доби націоналізму, аніж, як можна було б очікувати, в обхідний спосіб. «Доба націоналізму» не є простим підсумком пробудження та політичного самоствердження тієї чи тієї нації. Справа радше в тому, що, коли загальні соціальні умови сприяють стандартизованим, однорідним, централізовано підтримува­ним високим культурам – які поширюються серед усього населення, а не лише серед елітної меншості, – виникає ситуація, коли чітко визначені, санкціоновані освітою та уніфіковані культури стають майже єдиним видом цілості, з якою люди охоче, а то й пристрасно пов’язують (identi­fy) себе. З цього часу культури виглядають природним джерелом політичної легітимності. І лише відтоді починає здаватись, що будь-яке нехтування їхніми кордонами з боку політичних утворень є скандальним.

За таких умов, – але тільки за таких умов, – нації дійсно можна визначати у термінах як волі, так і культури, а також виходячи зі збігу цих двох чинників з політичними утвореннями. За таких обставин люди хочуть бути політично об’єднаними з усіма тими, і лише тими, хто поділяє їхню культуру. Відповідно, держави будуть намагатися поширювати свої кордони до меж своїх культур і підтримувати та впроваджувати свої культури у межах своєї влади. Сплав волі, культури та держави стає нормою, нею нехтують не без ускладнень і рідко. (Колись нею майже повсюдно й безкарно нехтували, і це справді минало непоміченим і не обговорювалося). Ці передумови стосуються не людського суспільства як такого, а тільки його індустріального різновиду.

Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки. Звичайно, націо­налізм використовує наявне раніше, історично успадковане культурне розмаїття чи культурне багатство, хоча й дуже вибірково, і найчастіше радикально змінюючи його. Мертві мови можуть бути відроджені, тра­диції винайдені, цілком уявна первинна чистота відновлена. Але цей куль­турно-творчий, химерний, безумовно винахідницький аспект націоналі­стичного чину не повинен нікого схиляти до помилкового висновку, що націоналізм є штучним, випадковим ідеологічним винаходом, який міг би і не з’явитися, якщо б ці затято-невгамовні, причіпливі європейські мислителі, які нічого не залишають у спокої, не вигадали його та на лихо не ввели у кров без того цілком здорових політичних спільнот. Куль­турні шматки та латки, які використовує націоналізм, часто є довільни­ми історичними винаходами. Будь-який старий клаптик чи латка також

Ернест Ґелнер

можуть бути корисними. Але з цього аж ніяк не випливає, що сам прин­цип націоналізму хоч якоюсь мірою є довільним та випадковим – на про­тивагу вигляду, якого він набуває для свого втілення.

Таке припущення [про його випадковість] не має нічого спільного з істиною. Націоналізм зовсім не є тим, чим здається, та найважливіше, що він не є тим, чим здається самому собі. Культури, які він закликає захищати та відроджувати, часто є його власним винаходом або пере­творені до невпізнання. Проте сам націоналістичний принцип – на відміну від його різноманітних специфічних форм і тих нісенітниць, неповтор­них у кожному окремому випадку, які він може проповідувати – має дуже й дуже глибоке коріння в наших спільних сучасних умовах; він аж ніяк не є випадковим і його нелегко спростувати.

Дюркгайм вважав, що у релігійному культі суспільство обожнює свій власний замаскований образ. В націоналістичну добу суспільства обожнюють себе безсоромно та відкрито, зневажливо відкидаючи ка­муфляж. В Нюрнберзі нацистська Німеччина не обожнювала себе, вда­ючи, що поклоняється Богові або навіть Вотану⁷⁾, – вона відкрито обож­нювала себе. У м’якшій, але все-таки помітній формі освічені богослови не вірять і навіть не надають великого значення доктринам своєї віри, що значила так багато для їхніх попередників. Вони розглядають їх як свого роду цікавий автофункціоналізм, як дійсно прості й суто концеп­туальні та ритуальні засоби, що ними соціальна традиція стверджує свої цінності, свою тяглість і спільність, і вони постійно затемнюють та при­меншують різницю між такою мовчазно заземленою «вірою» (a tacitly reductionist «faith») і тією реальністю, яка передувала їй і відігравала таку вирішальну роль в ранній європейській історії – роль, яку б ніколи не могли відіграти її невпізнанно вихолощені та розведені водою тогочасні версії.

Але той факт, що соціальне самообожнення, – заразливе та шалене чи тихе й ненав’язливе, – в наші дні є радше відкритим загальновизна­ним колективним самообожненням, ніж засобом таємного поклоніння суспільству через образ Бога, як наполягав Дюркгайм, не означає, що сучасний стиль є об’єктивнішим, ніж за часів Дюркгайма. Суспільство більше не розглядають під кутом зору обожнень, але націоналізм має свої власні амнезії і свою вибірковість, які, навіть будучи суворо світськи­ми, можуть глибоко спотворювати дійсність і бути оманливими.

Основна омана та самоомана, властиві націоналізму, – це те, що націоналізм є, по суті, загальним нав’язуванням високої культури су­спільству, в якому раніше низькі культури визначали життя більшості, а в деяких випадках і всього населення. Це означає загальне поширення

Нації та націоналізм

способів мовлення, впроваджуваних школою та контрольованих академіч­ними установами, унормованих відповідно до потреб точного бюрокра­тичного та технологічного спілкування. Це означає появу анонімного безособового суспільства із взаємозамінними атомізованими індивіда­ми, пов’язаними насамперед культурою цього типу, – замість поперед­ньої комплексної структури місцевих груп, які спиралися на народні куль­тури, відтворювані локально та самобутньо безпосередньо мікрогрупа-ми. Це те, що насправді сталося.

Але це дуже суперечить тому, що стверджує націоналізм і в що пал­ко вірять націоналісти. Націоналізм, як правило, перемагає під гаслом захисту уявної народної культури. Він виводить свою символіку зі здо­рового, джерельно-чистого, сповненого сили життя селян – Volk, наро­ду. Є певна частка істини в націоналістичному самоусвідомленні, коли народом чи Volk керують чиновники іншої, чужої високої культури, утис­ку якої має бути протиставлене передусім культурне відродження та са­моствердження і, в крайньому випадку, національно-визвольна війна. Та якщо націоналізм досягає успіху, то він усуває чужу високу культуру, не замінюючи її старою місцевою низькою культурою; він відроджує або винаходить свою власну місцеву високу (писемну, передавану фахівця­ми) культуру, хай навіть таку, що має певні зв’язки з попередніми місце­вими народними стилями та діалектами. Але це виглядає так, наче знатні пані з Будапештської опери справді пішли в місто в селянському одязі або в одязі, що видається за такий. Нині в Радянському Союзі покупця­ми «фольклорних» платівок є не корінне етнічне сільське населення, а нещодавно урбанізоване, що мешкає в квартирах, освічене та багато­мовне населення⁴, яке полюбляє висловлювати свої дійсні чи уявні по­чуття та витоки і яке, без сумніву, не відмовить собі в такій націоналі­стичній поведінці, яку уможливлює політична ситуація.

Справді, соціальний самообман, погляд на дійсність крізь призму ілюзії все ще зберігається, але він уже не той, який аналізував Дюркгайм. Суспільство більше не обожнює себе, користуючись релігійними симво­лами; модерна, керована, технічно оснащена висока культура утверд­жує себе в піснях і танцях, які запозичує (стилізуючи їх у процесі запози­чення) в народної культури, котру, як їй безпідставно здається, вона увінчує, захищає й відроджує.

Дата добавления: 2015-07-17