Ідеологічні розбіжності: лібералізм

Англійські ліберали вперше зіткнулися з націоналізмом, коли він виступив на захист принципу національної незалежності, принципу, який здався їм цілком природним. Англійські політики, які дотримувалися різних політичних переконань, у своїй більшості вважали, що поділ Польщі у XVIII сторіччі був актом сваволі монархів¹. Згодом, коли по­чалася боротьба греків проти турецького володарювання, бельгійців проти голландського, італійців та угорців проти правління Габсбурґів, їхні симпатії до національно-визвольних змагань зміцнилися. Вони зо­середили всі свої симпатії на Мацціні, який прожив багато років у ви­гнанні в Англії, і були схильні погодитися з його думкою, що політична нестабільність є наслідком деспотичного правління спадкової династії монархів і що її можна було б усунути, якби політичні структури Європи

Кеннет Майноуґ

збігалися з національними. Джон Стюарт Мілль написав у 1861 році: «Коли почуття національності досягає певної сили, постає prima facie питання про об’єднання всіх членів даної національності під одним уря­дуванням й урядуванням окремим саме для людей даної націо­нальності»². У наступному реченні він виправдовує це своє твердження: «Цим сказано тільки те, що питання врядування мають розв’язувати ті, хто підлягає врядуванню». Іншими словами, принцип національності Мілль вважає пунктом програми самого лібералізму. Англійці XIX сто­річчя ставилися різко негативно до багатонаціонального деспотизму кон­тинентальної Європи. Помічаючи пов’язаність багатонаціональних імперій з деспотіями, вони, природно, вважали, що устрій національних держав має бути ліберальний.

Цей простий логічний висновок виявляється дуже сумнівним, коли ми подивимося на сьогоднішню політичну дійсність. Націоналісти зав­жди оголошували себе оборонцями пригнічених, що страждають від сва­волі гнобителів, і відтак просили підтримки для захисту тих, хто знема­гає у нерівній боротьбі. Ліберали всього світу співчували пригніченим і надавали націоналістам таку підтримку аж до наших днів. У XX сторіччі ліберали віддали свої симпатії націоналістичним рухам, які поширилися на всьому обширі афро-азіатського світу. Консерватори постійно і по­слідовно надавали свободу колоніальним територіям, керуючись прин­ципом: коли хтось хоче виламати двері, то краще відчинити їх і впустити його; ліберали ж підтримували таку політику на тій підставі, що вона, з їхнього погляду, є справедливою. Намагання націоналістів представити «свободу» як політичну мету частково пояснюється прагненням викли­кати до себе симпатії у ліберально настроєних кіл тих країн, які трима­ють націю у колоніальній залежності. Доки націоналізм матиме репута­цію сили, яка бореться, хай і по-своєму, за свободу, ліберали, заворо­жені аргументами про потребу покінчити з експлуатацією і корумпова­ною владою, будуть ставитися до нього прихильно.

Проте через рік після того, як Мілль опублікував свої «Роздуми [про представницьке врядування]», ліберальний історик Актон написав своє відоме дослідження, присвячене національній проблемі. 1862 року такому тонкому спостерігачеві, як Актон, уже було ясно, що націо­нальний рух не є союзником лібералізму: навпаки – він його відвертий супротивник. Він визнав, що за своїм характером цей рух водночас і ре­волюційний, і деспотичний; він звернув увагу на його виняткову мінливість. Говорячи про Італію, він писав: «Один і той самий дух слу­жив різним господарям й, насамперед, він спричинився до руйнування старих держав, потім до вигнання французів і знову, за правління Карла

Тлумачення націоналізму

Альберта, до нової революції. До нього зверталися в ім’я найсупереч­ливіших принципів урядування, і він слугував усім партіям поспіль, бо був саме тим, що всіх могло об’єднати»³. Іншими словами, націоналізм не є ідеологією, що підтримує, як це робить лібералізм, якусь певну фор­му врядування – він щось зовсім інше, його можна визначити хіба що як своєрідний дух чи стиль політики. Актон вважав життя Мацціні втілен­ням принципу – «Вигнання – це колиска національності, подібно як при­гнічення – школа лібералізму».

Твердження Актона таке багатозначне, що підтримати його могли б і англійські ліберали і консерватори. На прикладі Німеччини ми вже з’ясували, що націоналізм є силою, яка прагне здійснити радикальні зміни у політичному житті країни; він заперечує історично усталені інституції і зв’язки, а, отже, є прямим ворогом політичної системи консервативно­го штибу. Це варто запам’ятати, бо й сьогодні все ще багато політологів, за застарілою звичкою, ділять усю політичну сферу тільки на дві части­ни – ліву й праву. Помітивши, що у Європі XIX століття соціалізм зай­няв ліві позиції, вони зробили висновок, що націоналізм має розмісти­тися на правому краї політичного спектра і, отже, відповідно (внаслідок хитрої перетасовки ідей) набути консервативного забарвлення. Таке суд­ження підтверджувалося посиланням на той факт, що фашистський рух, який у Європі між 1919-1939 роками переживав свій розквіт, широко використовував націоналістичні гасла, а фашизм звикли вважати «пра­вим рухом». Але основним пунктом для розуміння націоналізму можна вважати слова Актона: «Один і той самий дух служив різним господа­рям», і коли ми збагнемо це, то облишимо спроби помістити націоналізм на політичній шкалі десь праворуч чи ліворуч.

Свою аргументацію Актон розвиває у міркуваннях про патріотизм, суть якого пов’язана з відмінністю між державою і нацією. Наша прив’я­заність до нації заснована на природних і матеріальних спонуках; на­томість патріотизм з’являється внаслідок перетворення інстинкту само­збереження у почуття морального обов’язку, який може вимагати від вас пожертвувати своїми особистими інтересами або навіть власним жит­тям. Це перетворення здійснює держава, яку не можна ототожнити з на­цією у природному значенні цього слова. Актон підкріпив свої аргумен­ти, навівши висловлювання Берка про різницю між духовною і природ­ною батьківщиною – різницю, на яку вказує таке зауваження Берка: «Франція вийшла поза власні межі, – духовна Франція відокремлена від географічної». Тих французів, які виступали проти революційної Франції, відтак можна, на думку Берка, вважати патріотами; як сучасний аналог можна навести приклад німців, які брали участь в опорі нацистському

Кеннет Майноуґ

режиму. Ґрунтуючись на таких міркуваннях, Актон оголошує національ­ний принцип злочинним і абсурдним.

Цей його аргумент можна тлумачити дуже розширено і тоді він буде стосуватися не тільки націоналізму: «Щоразу, коли якийсь один цілком визначений об’єкт перетворюється на найвищу мету держави, -нехай це буде привілей класу, безпека або міць країни, найбільше щастя для найбільшої кількості людей або підтримка якоїсь умоглядної ідеї, -то ця держава неминуче на цей час стає абсолютною». І, спираючись на цей засновок, він робить висновок, який збігається з одним із постулатів лібералізму: «Співіснування кількох націй під орудою однієї держави є випробуванням, як і найліпшою гарантією свободи. Воно також є од­ним із головних знарядь цивілізації і в такій ролі сприяє встановленню природного і передбачуваного ладу та вказує на вищий щабель поступу, ніж національна єдність, що є ідеалом новітнього лібералізму».

Актон визнає, що ліберали мають можливість вибору – схвалити або заперечити принцип національності; і, як свідчить вищенаведена цитата, він вважає, що більшість лібералів уже зробили свій вибір. Ми бачили, що вони слідували цьому принципу, коли розв’язували пробле­му деколонізації. І все ж протягом довгого часу важливим складником ліберальної думки був також інший погляд, до якого схиляється і сам Актон. Він все осмислює під кутом зору прогресу цивілізації, тобто підхо­дить до всього з тим критерієм, який ще більш некритично використову­вав Джон Стюарт Мілль. Мілль, як ми бачили, підтримував принцип національності, бо пов’язував його зі свободою. Але у тому ж самому розділі він зміг написати і таке:

«Ніхто не припускає, що для бретонців чи басків французької Навар­ри не є благодатнішим влитися в русло ідей та почуттів високоцивілізо-ваного та культурного народу – тобто стати членом французької націо­нальності, одержати на рівних умовах всі привілеї французького грома­дянства, мати користь від французького захисту, від шани та престижу французької влади, аніж нидіти серед своїх скель, як напівдикий зали­шок минулого, замкнутий у своїй власній обмеженій ментальності, без будь-якої участі та зацікавленості в загальному світовому русі»⁴.

Мілль вважає, що нам слід керуватися двома настановами: підтри­мувати рух за національність, там де він сприяє розпаду деспотичних імперій у відповідності з волею народу, і якомога більше дбати про за­гальний поступ цивілізації.

Ці дві настанови можуть суперечити одна одній логічно, вони всту­пили у взаємний конфлікт також в історії. Ситуація, завдяки якій цей конфлікт дійшов до свідомості англійських лібералів, виникла в Ірландії

Тлумачення націоналізму

і в Південній Африці. Частина лібералів виступила на захист прав малих національностей, які, по всій очевидності, боролися за своє визволення. Сумнів щодо справедливості визвольних претензій африканерів виник тільки через півстоліття. Але навіть у більш однозначному випадку Ірландії такий ліберально мислячий політичний діяч як Сідней Вебб не виявляє серйозних сумнівів: «Ми ні в якому разі, – заявляв він у сто восьмому фабіанському трактаті, – не збираємося визнавати чи допус­кати, щоб будь-яка «національність» – тільки тому що вона ставить пе­ред собою цілі, які не збігаються і конфліктують з загальними цілями Імперії – мала абстрактне право організовувати незалежне врядування і досягати тих своїх цілей, не рахуючись з тим, чого це буде коштувати її сусідам»⁵.

У XX сторіччі принцип національної державності стали називати принципом національного самовизначення. Він одержав таку широку підтримку лібералів, що став улюбленою панацеєю Вудро Вільсона і був сприйнятий (правда, з меншим ентузіазмом і не з такою одностайністю) його союзниками; тож разом вони 1919 року перекроїли карту Європи. Австро-Угорська імперія розпалася, на її місці виникли незалежні націо­нальні держави, такі як Австрія, Чехословаччина, Угорщина та Сербія, що територіально розширилась і стала Югославією. Населення кожної з цих держав значною мірою складалося з національних меншин – в се­редньому їх було приблизно 30% від загальної кількості. Парадок­сальність нової ситуації полягала в тому, що політичне рішення, яке мало б задовольнити сподівання менших національностей, насправді створи­ло нестерпні умови для мільйонів людей: для них виявилося куди важче жити як меншість у державі, керованій націоналістами, аніж бути одним із багатьох народів, якими правила багатонаціональна імперія – хай навіть ця імперія мала деспотичні нахили. Східна Європа залишилася епіцентром політичної нестабільності і продемонструвала reductio ad absurdum* принципу національності.

Теперішня позиція лібералів зумовлена тим, що явище агресивності стало в центрі уваги ліберальної думки. Загрозу миру у XX сторіччі ста­ли вбачати в агресивності, яку породив націоналізм. Отож ліберали очо­лили тих політологів, які проголошували, що тепер, коли у військових з’явилася потужна зброя, національний суверенітет став не просто ана­хронізмом, а небезпечним анахронізмом. Спочатку вони покладали свої надії на Лігу Націй, потім на Організацію Об’єднаних Націй, що, здава­лося, мали набути ваги як виразники всесвітньої громадської думки та

* Доведення до абсурду (латин.).

Кеннет Майноуґ

як впливовий арбітр у міжнаціональних суперечках, які призводили до воєнних конфліктів.

Проте, загалом дотримуючись цієї позиції, ліберали виокремили проблему колоній, вважаючи, що тут, у колоніях, народ має право задо­вольнити свої національні прагнення і відтак домагатися створення на­ціональної держави. Вельми поблажливо вони поставилися і до націо­налістичних рухів, які виникли після Другої світової війни, пояснюючи їх бажанням народу досягнути політичної зрілості – вони вважали, що, зрештою, цей народ стане повноправним членом міжнародної співдруж­ності, який усвідомлює свої обов’язки щодо неї і свою відповідальність.

Дата добавления: 2015-07-17