Держава та нація

Наше визначення націоналізму ґрунтувалося на двох ще не визна­чених термінах: держава та нація.

Обговорення держави можна почати з відомого визначення її Мак­сом Вебером як такої установи всередині суспільства, яка володіє моно­полією на законне насильство. Остання ідея є простою і спокусливою: у впорядкованих суспільствах, в яких більшість з нас живе або прагне жити, приватне чи групове насильство є незаконним. Конфлікт як такий не є незаконним, але він не може бути справедливо розв’язаний приватним чи груповим насильством. Насильство може застосовуватись тільки цен­тральною політичною владою і тільки тими, кому надане це право. Сила, як крайній засіб, – серед різноманітних засобів підтримання ладу – може застосовуватись тільки певним спеціальним, чітко визначеним і добре централізованим, дисциплінованим органом всередині суспільства. Та­кий орган чи група органів є державою.

Ідея, закладена в це визначення, досить добре узгоджується з мо­ральним чуттям багатьох, – можливо, більшості, – членів сучасного су­спільства. І все ж вона не є цілком задовільною. Існують «держави», – чи скоріше деякі утворення, що їх, у відповідності з нормою, ми були б схильні назвати цим словом, – які, одначе, не користуються виключним правом на насильство в межах території, більш чи менш ефективно кон­трольованої ними. Феодальна держава не обов’язково забороняє при­ватні війни між своїми васалами за умови, якщо вони до того ж викону­ють зобов’язання перед своїм володарем; або ж держава, яка містить родові клани серед своїх суб’єктів, не обов’язково заперечує інститут кровної помсти, принаймні доки ті, хто цим займається, стережуться наражати на небезпеку нейтральних людей на великих громадських шля­хах або на ринку. Держава Ірак, що перебувала під британською опікою після Першої світової війни⁰, мирилася з набігами племен, яким переду­вали сумлінні донесення їхніх учасників до найближчої поліційної дільниці перед та після експедиції, включаючи впорядкований бюрокра-

Нації та націоналізм

тичний звіт про вбитих та награбоване. Стисло кажучи, є держави, які не мають чи то бажання, чи то засобів упроваджувати власну монопо­лію на законне насильство, але при цьому їх усе-таки, внаслідок наяв­ності багатьох інших ознак, визнають за «держави».

Основний принцип Вебера, однак, виглядає особливо чинним те­пер, хоча в ролі загального визначення він містить дивний етноцентризм, з його мовчазною орієнтацією на централізовані держави західного типу. Держава становить один із найбільш суттєвих і важливих наслідків су­спільного поділу праці. Де немає поділу праці, не може бути й мови про державу. Але не кожна спеціалізація породжує державу: держава – це спеціалізація та концентрація, спрямовані на підтримання ладу. Держа­ва – це інститут або низка специфічних інституцій, зосереджених на утвердженні порядку (окрім інших їхніх турбот). Держава існує там, де з решти соціального життя виокремились такі спеціалізовані агенції з підтримання порядку, як поліція, суди. Вони і є державою.

Не всі суспільства є державно оформлені. З цього безпосередньо ви­пливає, що в таких недержавних суспільствах проблема націоналізму не ви­никає. Якщо немає держави, то, природно, не виникає питання про збіг державного кордону з межами нації. А якщо немає держави, то немає і пра­вителів, отже, не можна спитати, чи вони однієї нації з тими,, ким керують. Коли немає ні держави, ні уряду, то немає від кого вимагати дотримання принципу націоналізму. Когось може, імовірно, шокувати така бездер­жавність, але це вже інша річ. Націоналісти переважно обурюються розпо­ділом політичної влади і природою політичних кордонів, але рідко вони мали нагоду, якщо взагалі її мали, щоб скаржитись на повну відсутність кордонів та влади. Обставини виникнення націоналізму, звичайно, були не такі, що в них сама держава як така була відсутня або її існування було під серйозним сумнівом. Держава була надто відчутною. Те, що викликало обурення, – це її межі і розподіл влади і, можливо, деякі інші прерогативи.

Це само по собі надзвичайно показово. Не тільки наше визначен­ня націоналізму ґрунтується на попередньо прийнятому визначенні дер­жави; здається, маємо також умову, що націоналізм з’являється тільки в середовищі, в якому існування держави сприймається як щось самозро­зуміле. Існування політично централізованих утворень і морально-полі­тичного клімату, в якому їх сприймають як безумовну реальність і вва­жають нормою, – необхідна, але недостатня умова націоналізму.

Випереджаючи подальший розгляд, потрібно подати деякі загаль-ноісторичні відомості про державу. У своєму історичному розвитку люд­ство пройшло три основні стадії: доаграрну, аграрну та індустріальну. Племена, що живуть полюванням та збиранням, були, та й досі є, дуже

Ернест Ґелнер

малочисельними, щоб у них розвинувся той тип політичного розподілу праці, продуктом якого є держава; тому питання про державу як по­стійний спеціалізований інститут охорони порядку для них не постає. Навпаки, аграрні суспільства – хоча і не всі, але більшість – державно оформлені. Деякі з цих держав сильні, деякі слабкі, одні деспотичні, інші дотримуються права. Вони дуже різні за формою. Аграрна доба людсь­кої історії – це період, протягом якого, так би мовити, саме існування держави є предметом вибору. Більше того, форма держави є гранично мінливою. В епоху мисливства і збирання цей вибір був недоступним.

Навпаки, у післяаграрний, індустріальний період цього вибору знову ж таки немає; але тепер вже наявність, а не відсутність, держави є обов’язковою. Перефразовуючи Геґеля, спочатку ні в кого не було дер­жави, потім вона була у декого, нарешті її мають усі. Форма, якої вона набуває, як правило, залишається мінливою. Існують деякі напрямки суспільної думки – анархізм, марксизм, – які стверджують, що навіть, чи особливо, на індустріальному рівні розвитку держава може й не бути необхідною: принаймні за сприятливих умов чи за умов, які можуть ста­ти реальними у часовій перспективі. Існують очевидні та вагомі причи­ни сумніватися в цьому: індустріальні суспільства є надзвичайно вели­кими, і рівень життя, який став для них звичним (чи який вони ревно намагаються зробити звичним), залежить від неймовірно складного за­гального розподілу праці і кооперації. Деякі види кооперації можуть за сприятливих умов виникати спонтанно і не потребувати центральних санкцій. Ідея, що все могло б постійно діяти саме у такий спосіб, що все могло б існувати без будь-якого примусу і контролю, викликає нестерп­ну напругу людської довірливості.

Таким чином, проблема націоналізму не виникає, доки немає дер­жави. Із цього не випливає, що ця проблема постає перед кожною дер­жавою. Навпаки, вона постає тільки перед деякими державами. Зали­шається розглянути, які ж із них зіштовхуються з цією проблемою.

Нація

Визначення нації пов’язане із серйознішими труднощами, ніж визначення держави. Хоча сучасна людина схильна сприймати центра­лізовану державу (і зокрема централізовану національну державу) як дещо самозрозуміле, однак вона здатна, з порівняно малими зусиллями, побачити її випадковість і уявити соціальну ситуацію, за якої держава не існує. Вона досить освічена, аби уявити «природний стан». Антрополог

Нації та націоналізм

може пояснити їй, що плем’я – це не обов’язково зменшена держава, і що існують форми організації племені, які можна визнати недержавними. Навпаки, уявлення про людину без нації, здається, викликає далеко більшу напругу в сучасній уяві. Шаміссо, француз-емігрант до Німеччини в наполеонівську добу, написав сильний протокафкіанський роман про людину, яка загубила свою тінь: хоча, без сумніву, частина ефекту цього роману залежить від зумисної двозначності притчі, не можна не здогадатися, що для автора Людина без Тіні була Людиною без Нації. Коли послідовники та знайомі Петера Шлеміля помічають в нього ненорма­льну відсутність тіні, вони починають цуратися його, хоч він і має багато достоїнств. Людина без нації кидає виклик визнаним нормам і тому провокує відчуження²’.

Погляд Шаміссо – якщо це насправді те, що він хотів висловити, -був, одначе, цілком обґрунтованим тільки для одного типу людського суспільства, а не для людського суспільства взагалі у будь-якому місці і в будь-який час. У людини має бути національність, як мають бути в неї ніс та два вуха; брак будь-якого з цих органів можна уявити, це іноді трапляється, але тільки внаслідок якогось лиха, і це само собою є лихом. Все сказане здається очевидним, хоча, гай-гай, воно далеке від істини. Але те, що може здаватися настільки очевидною істиною, становить певний аспект, а, можливо, якраз і справжню серцевину проблеми націоналізму. Національна приналежність – не природжена людська властивість, але сьогодні вона сприймається саме так.

Фактично нації, як і держави, зумовлені певною сукупністю обставин (contingency), а не загальною необхідністю. Ні нації, ані держави не існували в усі часи і за будь-яких обставин. Більше того, нації і держави не зумовлені обставинами того ж самого типу. Націоналізм стоїть на тому, що вони призначені одна для одної; що одна без другої неповна і що це породжує трагедію. Але перш ніж вони стали призначеними одна для одної, вони повинні були виникнути, їхнє ж виникнення було обопільно незалежним і випадковим. Держава, безперечно, виникла без допомоги нації. Деякі нації утворились, напевне, без благословіння їхньої власної держави. Більш спірним є питання: чи не передбачає нормативна ідея нації в її модерному сенсі попереднє існування держави?

Що ж тоді являє собою ця випадкова ідея нації, яка в наш час здається універсальною і нормативною? Обговорення двох досить імпровізованих, тимчасових визначень допоможе поцілити в це невловне поняття.

1. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли їх об’єднує одна культура, яка, у свою чергу, означає систему ідей, знаків, зв’язків, способів поведінки та спілкування.

Ернест Ґелнер

2. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони визнають свою належність до цієї нації. Інакше кажучи, нації робить людина; нації є витвором людських переконань, вірності і солідарності. Певна сукупність (category) осіб стає нацією, якщо і коли члени цієї сукупності твердо визнають певні взаємні права і обов’язки один щодо одного на підставі їхньої спільної належності до неї. Оце їхнє взаємне визнання як побратимів такого роду (скажімо, мешканці даної території або ті, що говорять даною мовою) і перетворює їх на націю, а не інші спільні ознаки – хоч би якими вони були, – що відокремлюють цю сукупність від решти поза нею.

Кожне з цих попередніх визначень – за спільністю культури і за взаємним визнанням – має свої переваги. Кожне з них вирізняє елемент, дійсно важливий для розуміння націоналізму. Але жодне не є цілком задовільним. Перше визначення вимагає, щоб попередньо було визначене поняття культури – а [наявні] її визначення є складними та незадовіль­ними. Мабуть, найкращий підхід до цієї проблеми полягає в тому, щоб не докладати надмірних зусиль на шляху досягнення формального визначення, а зосередити увагу на розгляді того, що культура робить.

Дата добавления: 2015-07-17