EHTOHI Д. СМІТ

НАЦІОНАЛІЗМ ТА ІСТОРИКИ

І

сторія націоналізму – це не тільки історія націоналістичної ідеології й націоналістичного руху, а й історія тих, хто вступав з ними у діа­лог. Саме тому націоналізм носить протеїстичний характер, нагадує ілюзію і проявляється в різноманітних формах або швидше в тих фор­мах, які надають йому його прибічники і критики. Ось чому прийнято вважати, що націоналізм – це «історичний рух» par excellence*. Націо­налізм не тільки властивий певній добі європейської історії, а й постійно проявляється в особливих історичних обставинах. Отже, націоналізму притаманний глибинний «історичний» характер: він розглядає світ як результат взаємодії різних спільнот. Характер й історія кожної спільно­ти унікальні, кожна з них має специфічні джерела походження й власні шляхи розвитку.

Одначе, крім цього, існує й інша, ще конкретніша причина, яка спо­нукає визначати націоналізм як глибинно «історичний» рух. Серед за­сновників і гарячих прихильників націоналізму історики займають по­чесне місце; одночасно вони найактивніше намагаються оцінити націо­налізм і зрозуміти феномен цього явища. Саме історики обґрунтували тезу про «історичність» націоналістичного руху, і тепер ця теза нас не дивує, саме вони виділили спільні елементи в ранньому європейському націоналізмі й створили історіографію епохи романтизму. Мішле, Берк, Мюллер, Карамзін, Палацький й багато інших заклали моральні й інте­лектуальні підвалини націоналізму, що виник у кожній зі спільнот, пред­ставлених даними істориками. Разом з філологами історики логічно по­яснюють й обґрунтовують честолюбні домагання своїх націй¹.

Серед найгостріших критиків націоналізму і його опонентів було також чимало істориків, особливо після Другої світової війни. Звичайно, більшість з них скептично ставилися до ідеологічних цілей націоналізму,

* Здебільшого (фр.).

Націоналізм та історики

якщо взагалі не були його ворогами. Вони вважали, що націоналізм веде до різноманітних негативних наслідків, спектр яких коливається від аб­сурдної соціальної й культурної політики до тоталітарного терору й за­гальної дестабілізації. Таке ставлення до націоналізму зумовлювалося чис­ленними загальноприйнятими припущеннями про природу цього фено­мена. В основному історики розглядали націоналізм як доктрину, прин­цип чи доказ; за незначними винятками уяву майже всіх істориків більшою мірою збуджував саме націонал/з^, а не нація. Цю доктрину чи принцип часто розглядали як idee fixe, рушійну силу, яка, незважаючи на різні свої прояви, по суті завжди залишалася незмінною. Іноді націоналізм, навпа­ки, ототожнювався з «національним почуттям», почуттям приналежності до нації й самоідентифікації з нею. У такому випадку прийнято вважати, що нація задовольняє індивідуальні й колективні потреби тепла, сили й стабільності, національні зв’язки стають дедалі важливішими, тоді як ро­динні й добросусідські втрачаються. У цьому сенсі для суспільства у мо­дерну епоху націоналізм має функціональне значення².

Одначе дорогою ціною. Для критично настроєних істориків немає таких причин, через які група людей не хотіла б жити, працювати й органі­зовуватися якщо не на підставі культурного зв’язку, то спільного істо­ричного досвіду; людьми краще керуватиме представник їхньої ж спільно­ти, ніж якоїсь іншої. Але цю ліберальну доктрину не слід плутати з кон­тинентальним або романтичним різновидами націоналізму, які тракту­ють індивідів як членів незмінних спільнот, що можуть бути вільними за умови самоврядування³. Подібні вчення призводять до загальних бід, особливо в етнічно змішаних регіонах, де вони лише підсилюють існу­ючі відмінності й історичний антагонізм.

Таким чином, в основних рисах історичне розуміння складного фе­номена націоналізму ґрунтується на досить вузькому визначенні його поля дії й на такій же специфічній формі його пояснення. Останнє наба­гато більше залежить від контексту, тісніше пов’язане з психологією й вимагає більше слів. Я вважаю, що націоналізм і поняття, які характери­зують цей рух, слід розглядати виключно в контексті європейської дум­ки й історії, принаймні доти, доки витоки націоналізму ще не до кінця з’ясовані; ці поняття й ідеї можна зрозуміти лише в таких історичних рамках. Оскільки стан сучасної Європи свідчить про розпад її органі­зації, економічного й політичного порядку, особливий наголос ставить­ся на фізичних перевагах й аспектах націоналізму; підвищена увага при­діляється тим його функціям, які особливо важливі для дезорієнтованих особистостей й переміщених спільнот. Нарешті, кілька слів про механізм, який найбільше підходить для пояснення того, чому націоналізм роз-

Ентоні Д. Сміт

повсюдився в Азії, Африці й Латинській Америці, – це результат змішу­вання наслідування й реакції: еліти, особливо інтелектуальні, прищеп­люють і адаптують західні ідеї нації й національного відродження. На­ціоналізм пишно розрісся у специфічних обставинах європейського імпе­ріалізму й колоніалізму; але розповсюджується він здебільшого завдяки самостимуляції й самозароджуваності, вкрай рідко тонкий прошарок інтелектуалів може викликати його появу в країні, якій вони хочуть при­щепити націоналізм⁴.

І ще одне: два інших аспекти історичного розуміння націоналізму були виділені вченими зі сфери суміжних з історією наук. Перший сто­сується проблеми самої структури нації та її природи. Вважається, що на­ціоналізм не тільки випадковий, його не можна також пояснити логічно: сама нація, сам об’єкт будь-якого націоналістичного прагнення штучні, концепція й модель соціальної й культурної організації – продукт зусиль позірної схильності націоналістів до влади й пожинання плодів політич­ної боротьби. Нація – вигадана категорія; вона не вкорінена ні в природі, ні в історії. Саме це й визначає наступну рису: сучасний характер націй і націоналізму. Минуле, якого домагається націоналізм, міфічне: воно існує виключно в умах націоналістів і їхніх послідовників, навіть якщо це мину­ле й не просто цинічно фабрикується для сучасних політичних цілей. Нації з’являються в момент перемоги націоналізму: це суто сучасна концепція і наслідок цілком сучасних суспільних процесів, таких як бюрократизація, секуляризація, революція і капіталізм. У цій точці те, як розуміють націо­налізм історики, збігається з розумінням політологів, соціологів й антро­пологів; крім цього, історики вважають, що перші прояви націоналістич­ної ідеології й націоналістичного руху абсолютно точно з’явилися в ос­танній чверті XVIII й першій декаді XIX століття, у період від польських повстань й Американської війни за незалежність до пруської й німецької реакції, Французької революції й наполеонівських воєн⁵.

) Три відповіді історії націоналізму

Було б дивно, якби історики, виявляючи історичну природу теми й власного професійного погляду на неї, не використовували певні загальні теоретичні схеми, які розкривають тісні зв’язки між тими способами, за допомогою яких вчені характеризують і пояснюють націоналізм, власне своєї Sitz im Leben * і своєї спільноти; відмінності, що випливають з того,

* Життєва позиція (нім.).

Націоналізм та історики

як кожне покоління й група істориків розуміють основні поняття, засто­совуючи їх до концепцій нації й націоналізму. Це відразу ж впадає в очі ще у типових ранніх відповідях істориків й інших вчених націоналістам XIX століття.

Перші історики, що займалися національною ідеєю, були схильні трактувати націю як основу індивідуальної свободи. Звичайно, про це писав Мішле у своєму «Історичному погляді на Французьку революцію»; пишучи свою працю в середині XIX століття, Мішле підтримує погляд Руссо щодо повернення до природи й глибшого людського порозумін­ня. «Спонтанна організація Франції» датується 1789 роком, цю концеп­цію було прикладено до сфери людського братерства, «братерства лю­дей в присутності Бога», як висловлюється Мішле. Коли настане епоха братерства, то «не буде ні багатого, ні бідного, не буде поділу на знат­них людей і плебеїв; буде лише один стіл, а харчі належатимуть рівною мірою всім; соціальні незгоди й сварки зникнуть; вороги примиряться; а опозиційні секти, представники різних віросповідань і філософи, проте­станти й католики побратаються...»⁶.

Така патріотична релігія є культом людини й рушійною силою су­часної французької і європейської історії. Бо «дитина перед вівтарем (на святі конфедерації) – це Франція, а довкола неї увесь світ. Саме ця дити­на, яка належить усім націям, й об’єднує їх...», і Мішле вибірково нази­ває Італію, Польщу й Ірландію, країни, в кожній з яких розвивався на­ціоналістичний рух. Загалом всі ці течії об’єднувалися в рух Мацціні, який називався «Молода Європа». Мішле виділяє саме ці країни, бо вони по-братерськи співчували Франції навіть під час революції, виявляючи цим силу ідеї в сучасній історії.

До 80-х років XIX століття націоналістичні принципи у французькій політиці здобули тверду позицію, цьому сприяла також втрата Ельзасу-Лотарінгіїу 1871 році. Ренан, протиставляючи принципу волюнтарист­ської історичної солідарності принцип органічної етнолінгвістичної єдності як основи нації, залишився вірним ліберальному духові. «Нації, -писав він, – не вічні. Вони мали початок, будуть мати й кінець. Можли­во, їх заступить конфедерація європейських країн. Але це не є законом теперішнього століття. Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б, коли б світ мав тільки один закон, тільки одного пана». Для Ренана дух свободи краще визна­чав націю, ніж соціально-психологічний принцип, який заперечував будь-які зміни у формі, або біологічний, лінгвістичний, економічний чи гео­графічний. «Не будемо забувати того основного принципу, що людина є розумною й моральною істотою, перш ніж вона прийме ту чи ту мову,

Ентоні Д. Сміт

стане членом тої чи іншої раси, зробиться прихильницею тої чи тої куль­тури». Отже:

«Нація – це душа, духовний принцип... нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжува­ти спільне життя. Існування нації – це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи – вічне стверджування життя»⁷.

Намагаючись залишатися вірним ліберальним принципам, проти­ставляючись мілітаризму фон Трайчке і расовому націоналізму, Ренан, можливо, перебільшував волюнтаристські аспекти нації. Він справді хотів утвердити першенство політики й спільної історії в генезі й характері націй. На відміну від Східної Європи, Західна після занепаду імперії Ка-ролінгів стала свідком піднесення різних націй, які виникли в результаті злиття різних народів. «В X сторіччі, – стверджує Ренан, – в перших на-’ родних піснях, цих досконалих дзеркалах духу часу, всі мешканці Франції – французи. Ідея різниці рас в людності Франції, яка так ясно виступає у Григорія Турського, зовсім непомітна у французьких письменників і поетів, які виступають після часів Гуґо Капета. Різниця між вельмож­ною і простою людиною теж виділяється дуже сильно, але вона зовсім не є етнографічною...». Для Ренана важливими є соціальні й психологічні моменти: спільний досвід й спільна пам’ять (а також непам’ять). Він не пояснює, чому на Заході нації еволюціонують до тієї форми нації, яку він вважає в історії новою, яка засновується на спільному досвіді й ви­бірковій пам’яті, тоді як Схід не зміг досягти цього й зберігає модель, що ґрунтується на етнічних відмінностях.

Консервативнішу відповідь зростаючому націоналізму знаходимо в есе лорда Актона, в якому критикується ідеал політичної нації Мацціні. Останню лорд Актон характеризує як вираз політичного ідеалізму. Якщо англійська лібертаристська концепція нації походить з 1688 року й спрямо­вана на «різноманітність, а не одноманітність, гармонію, а не єдність», то французький ідеал расової колективної нації сформований у 1789-му, він «верховодить правами й бажаннями мешканців, поглинаючи в уявній єдності їхні різнобіжні інтереси; жертвує їхніми індивідуальними схиль­ностями й обов’язками заради вищих вимог національності та нищить усі природні права й набуті свободи з метою самоствердження». Для Актона теорія національної єдності «перетворює націю на джерело дес­потизму й революції», а теорія свободи розглядає її як «твердиню само­врядування та найголовніше обмеження надмірної влади держави»⁸.

Із цього випливає, що для лорда Актона імперії вищі від націй,

Націоналізм та історики

Австрійська імперія підноситься над Францією. «Держава, яка нездатна облаштувати різні раси, сама виносить собі вирок; держава, яка докла­дає зусиль, аби їх нейтралізувати, поглинути, а то й силоміць виштовх­нути, підриває власну життєздатність; держава, яка їх не включає до сво­го складу, позбавлена чільної засади самоврядування. Тому теорія на­ціональності – це ретроградний крок в історії». Він робить висновок, що «національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави. її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси людства».

По суті, в цьому Актон трохи змінює напрям удару – він цілиться не у французький націоналізм, а в націю як таку. Одначе в даному разі нас цікавить той смисл, що його надає Актон штучній природі нації. Важливо, що він вважає національні вимоги менш вагомими, ніж вимо­ги традиційної влади й індивідуальної свободи; національні вимоги на­справді похідні, вони – наслідок того, що абсолютистська держава зрікається своїх корпоративних прав. Актон чинить спротив рухові іта­лійського об’єднання; відповідно його погляд на націоналізм і теорію єдності – це щось більше, ніж намагання відмежуватися від них. І його аргументи, і його історичний аналіз пов’язані зі змінами, які відбулися на континенті у XIX столітті; незважаючи на те, що він засуджував штучність й сучасність націй, його погляди заторкнули кілька африкан­ських й азіатських держав в сучасну епоху. Його основні припущення й донині продовжують надихати сучасних науковців.

Протиставлення консерваторів націоналізму не завжди було воро­жим. Макс Вебер, історик-соціолог і німецький націоналіст, розглядав націю як конфлікт між групами й носія унікальних культурних ціннос­тей. Услід за Ренаном Вебер заявляє, що «нація – це спільнота, об’єднана почуттям, адекватним виявом якого є держава; звідси випливає, що на­ція – це спільнота, яка має цілком умотивовану тенденцію до створення власної держави»⁹. Також нація – осередок культурних цінностей, які визначають її індивідуальність: «Важливість «нації» зазвичай виражаєть­ся у вищості або принаймні в незамінності культурних цінностей, які можуть бути збереженими й розвиватися за допомогою культивування індивідуальності (Eigenart) цієї спільноти»¹⁰.

Як і інші історики, які досі дотримувалися цієї ж думки, Вебер не враховує історичного зростання націоналізму, хоча, здається, має намір зробити це. Ми маємо лише розділи, присвячені етнічності, нації й на­ціоналізму в «Економіці й суспільстві», в яких чітко викладено його ос-

Ентоні Д. Сміт

новний «політичний» підхід до предмета. Вебер не тільки вважав, що нація й держава зумовлюють одна одну у сучасному світі, як вважають, наприклад, бюрократи й інтелектуали, носії відповідних концепцій; для нього політична дія більшою мірою, ніж будь-що інше, сприяла транс­формації етнічної спільноти в націю, як у випадку Ельзасу з його фран­цузькими спогадами, який для Вебера був у цьому плані показовим. Ось що він пише з цього приводу:

«Це зможе зрозуміти будь-який відвідувач, пройшовшись Колмар-ським музеєм, багатим на такі реліквії, як триколірні прапори Франції, пожежні драбини й військові шоломи, едикти Луї Філіпа, особливо ж багато пам’яток з часів Французької революції; для когось стороннього усе це виглядає тривіально, але для ельзасця всі ці експонати мають чут­тєву цінність. Це відчуття спільноти з’являється завдяки спільному полі­тичному й опосередковано соціальному досвіду, які високо цінуються масами як символи знищення феодалізму, а оповіді про ці події займа­ють місце героїчних легенд первісних народів»".

Ми не можемо мати певності в тому, наскільки глибоко Вебер трак­тував нації як витвори сучасності, не кажучи вже про їхню вигаданість чи штучність. У його працях, можливо, чи не вперше, ми зустрічаємося з про­блемою взаємозв’язків між етнічністю й націоналізмом, якою займалися деякі вчені вже в пізніші часи. Одначе цей підхід був дуже далеким від третьої типової відповіді націоналізму XIX століття, від соціалістичної й марксис­тської історичної оцінки. Маркс і Енгельс не приділяли систематичної ува­ги цьому феномену; щоб зрозуміти, як вони ставилися до націоналізму, тре­ба визбирувати окремі факти, спиратися на випадкові посилання у статтях на теми закордонної політики або в революційних памфлетах чи есе¹². Але для марксистських істориків їхній спадок щодо цієї проблеми в основних рисах ясний: нації – це спільноти, засновані на мовній і природній спільності. Як каже Енгельс: треба підтримати великі чи «провідні» нації, які пішли далеко вперед по шляху капіталізму, у їхньому протистоянні таким абсолю­тистським реакційним державам, як царська Росія, або малим, відсталим націям, як серби чи чехи; робітничий клас ніщо не прив’язує до його вітчиз­ни, тому він перш за все мусить спрямовувати свою боротьбу проти власної національної буржуазії; націоналізм соціалісти можуть підтримувати тільки у тому випадку, коли він прискорює повалення феодалізму або, як в Ірландії, знищує домінування буржуазії. До цього Енгельс додає, д propos Польщі, що національна незалежність – це передумова соціального розвитку і що (як проголосив Геґель) тільки ті нації, які збудували в минулому власну дер­жаву, зможуть спромогтися на зміни в майбутньому, відтак саме вони за­слуговують підтримки соціалістів¹³.

Націоналізм та історики

Наступним історикам-марксистам залишилося прийняти ці суто «інструментальні» положення й зробити спробу зрозуміти феномен нації й націоналізму з точки зору історії. Каутський, Ленін і Люксембург, не­зважаючи на певні незгоди між ними, продовжували розвивати започат­кований «інструментальний» аналіз східноєвропейського націоналізму, який трактувався як засіб, що використовується феодальним і буржуаз­ним класом, і як відступ від пролетарської революції, хоча Ленін був го­товим визнати, що в Східній Європі націоналізм дійсно широко розпов­сюджений і що він має з ним боротися¹⁴. Одначе завершеного вигляду марксистській оцінці націоналізму надали Карл Реннер і Отто Бауер.

Звичайно, тут були й програмні твердження. Було вирішено зустрі­тися, щоб обговорити невідкладні потреби австрійських соціал-демо­кратів, які стояли перед проблемами мультинаціоналізму в імперії і всере­дині самої партії. Для того, щоб підтримати їхні екстериторіальні рішен­ня і їхню концепцію персональної й культурної автономії, Реннер і Бау­ер прийняли визначення нації, яке відводило їх убік від політичної й те­риторіальної концепції Маркса і Енгельса. Особливо для Бауера було характерно, що нація – це «спільнота долі», якій притаманні власні ха­рактер і культура. Націю формували матеріальні фактори, але близькість і спілкування у спільній історії й культурі пов’язували членів нації навіть сильнішими зв’язками, ніж класові. Незважаючи на це, Бауер наполягав на тому, що індивід має право вибирати свою культурну приналежність до певної нації; поступово це уявлення еволюціонувало. У випадку німців Бауер простежував розвиток їхньої національної спільноти від родової зграї, яка жила в ізоляції й усе ділила порівну. Частина зграї втекла від осілих землеробів, а частина змішалася з іншими групами; у Середні віки головне плем’я розкололося на класи, саме барони та священики й за­снували справжню націю. Пізніше з появою міст і грошового обігу їхня кількість поступово зростала за рахунок буржуазії й освіченого серед­нього класу; і тепер соціалізм знову розширював національну базу, вклю­чаючи до неї робітничий клас. Керуючись цим, у 1899 році на Бернсько-му конгресі австрійська Соціал-демократична робітнича партія вимага­ла «демократичної федеративної держави націй», яка розглядалася як культурно-історична спільнота без територіальних прав¹⁵.

---

Дата добавления: 2015-07-17